Блідий маленький прозаїк прийшов в гості до маститого поета.
Вітаю вас ! – сказав той.
- Читав - читав ваші твори, аякже.
- Лексика, стилістика вам скажу, дуже сподобалась. А над синтаксисом ще попрацюйте, так.
- Що це в вас? – вказав маленький прозаїк на розпочатий аркуш паперу.
- Вірші, друже, вірші. На конкурс. Розмалюй мені ніч – називається. Чув про такий?
- Та так, одним вухом. І що воно в тих віршах? Я теж міг би написати хорей який- небудь, ну не скажу, що амфібрахій…
- Так напиши, друже, напиши. А я поправлю, там де треба. Подивимось, що за вірш вийде.
- Та добре – машинально сказав прозаїк і почухав біля скроні.
- Попробую.
Вдома, для більшої наглядності, звечора прозаїк відкрив вікно і став творити:
- Тиха украинская ночь,
Прозрачны звезды, небо блещет…
- Ні, це вже хтось писав. Пушкін? Добре йому, він написав, а хтось під нього дактиль уклав чи ямб. А ти сиди, мучся.
Намалюй мені ніч – цю мелодію він пам’ятав. Трам- парам, трам – парам.
Намалюй мені ніч,
Тиху теплу,
Як вош на коліні – щось не те.
Як міні-бікіні…Тьху, що то верзеться. А мають же бути гарні рими.
На нашій Вкраїні – о!
І новоспечений поет, заламуючи руки, приспівуючи і декламуючи, став писати і креслити, забувши про відчинене вікно і свій, щойно набутий неврит.
Отямився він, коли в шиї і лопатці зліва вже добре кололо, тож вирішив дописувати апофеоз, відсилати на мило, і лягати спати.
- Э ні, друже, - так вітав його в своєму ранковому зверненні знаменитий поет.
- Ти куди втікаєш від анапесту ?
- ( Анапесту, та що ти кажеш, я й не знав, що моя маячня так називається).
- Дивись, тут анапест, а тут ні. Тут теж ні .
- А що за недолугі рими? Колись мій дід…І тут поета понесло. В листуванні він виклав прозаїку в зв’язку з віршем не тільки частину своєї біографії, а й біографії покійних діда та баби, щоб наочно пояснити, якими мають бути епітети та метафори.
- Переписуй, брате – сказав вкінці він.
Малий прозаїк на той час вже мучався невритом, і не міг, як би то сказати, не те що римувати, а й зліпити двох слів докупи. Та все ж він невтомно трудився, просячи всіх святих, щоб часом не вступити в якийсь, перепрошую, амфібрахій.
Писав він, писав, шия боліла, спина боліла, і рими підбирались вже якісь, ну зовсім недостойні. Можливо, через те, що нервував.
Прозаїк писав, поет правив і завертав. Прозаїк писав, ганив вірш в цілому і рими зокрема ; поет завертав.
Одного разу поет не витримав і написав вірш за нього, та тут вже запротестував прозаїк. Мовляв, не ту ніч він бачив за вікном, коли схопив неврит. Був в нього бачте, свій гонор. Тому, не дочитавши чергову новелу з зауважень та біографій, він не витримав, і надіслав анапестобрахій до редакції.
..........................
Подаруй мені ніч -
Тиху, теплу своїй Україні,
Щоби бій, хоч на мить,
На години й хвилини затих.
А на небі сходили яскраво
Лиш зорі.
Як з дитинства потужний,
У кожного свій оберіг.
Переорана ніч
Світляками - на жаль,
Не зірками.
Ти лежиш у окопі
І згадуєш чари Карпат.
Та тримає тут рід,
Побратими, живі та спочилі.
Слово Честь і Відвага,
Й Не можна вернути назад.
Ця розхитана ніч
А для когось стала остання,
Хоч усе було тихо
І навіть співали пташки.
Де в цю мить не одне
Може згасло кохання
Й не одне народилось,
Тож Сонце, світи !
