Одного тихого травневого вечора я сидів в парку на лавочці… Ну, може знаєте, в тому невеличкому парку по вулиці Зодчих у Вінниці… коло психлікарні. Туди городяни приходять годувати синичок, голубів та білочок…
Вірніше буде сказати, що коли я сідав на лавочку там вже сидів якийсь чудернацького вигляду чоловік в старомодному довгому, аж до землі, плащі…
І от сиджу я, меланхолійно налаштований, у тінях вечірнього парку, дихаючи свіжим повітрям, як нараз той чоловік голосно каже щось… Щось для мене незрозуміле.
– Це ви до мене… звертаєтесь? - запитую в нього, на що він голосно та розбірливо відповідає.
- Ні, то я до Бога кажу.
І тут в моїй меланхолійній свідомості раптом прояснилось, і все стало на своє місце.
- А! - кажу собі, - зрозуміло - хворий із психлікарні. Цікаво – з психом я ще не розмовляв…
І тоді я рішуче та дещо зверхньо-іронічно запитав в нього.
- Ну і який Бог з себе?
- Та... як-коли, і який у кого…
Він відповів тихо й спокійно, і мені чомусь здалося, що я зараз легко заведу його в глухий логічний кут.
- І ви думаєте, що сам Бог ото стоїть біля вас?
Але він раптом твердо запитав мене.
- А як ти думаєш: де зараз може бути Бог?
- Ну де? В церкві!
- В церкву, молодий чоловіче, кожен приходить вже із своїм Богом попід руку.
Така його відповідь додала мені азарту.
- Як це так, кожний із Богом попід руку- Бог же один?
Мені здалося, що я вже досяг свого і… але тут його несподіване запитання на якусь мить поставило в незручне становище уже мене.
- А ти сам в Бога віриш?
Помовчавши якусь мить, я нетвердо відповів.
- Так.
- Ну і який Бог по твоєму?
- Який? Всемогутній! - сказав я перше, що прийшло в голову.
- І що ж по твоєму Всемогутній не може дозволити собі взяти під руку, кого захоче, коли захоче… а навіть тисячу чоловік водночас?
Мушу признатись, що цієї миті мені здалось, наче з-під мене вислизає земля і… що я про Бога не знаю чогось, і, дещо знітившись, я несподівано для себе запитав у нього.
- А я... прийшов із своїм Богом?
- Ні! Ти сам.
- А он ідуть люди... А вони?..
Я не встиг закінчити запитання.
- Хто як: хто йде сам, хто з Богом за руку, а хто і… з чортом, - він відповів скоромовкою.
Цієї миті впевненість знову повернулась до мене.
- А по чому ви знаєте, що поряд вас стоїть Бог, а не чорт?
І тут сталось таке, чого я ніяк не сподівався. Він повільно піднявся на повний зріст - високий, худий, неголений, щасливо-усміхнений… повільно підняв до неба руки. Поли його помаранчевого плаща розкрилися, мов крила, відкривши голе тіло, котре мовби сяйнуло якимсь світлом у вечірні тіні дерев… В довгому плащі на голе тіло, блискучих жіночих босоніжках на босу ногу… сказав.
- Подивись на мене… Хіба я такий чорту треба?..
Не знаю, як довго тривала ця мить... аж строгий жіночий голос врешті таки привів мене до тями.
- Ти знов, Миколо, людей лякаєш… ми його шукаєм!..
Я повернув голову - поруч миловидна медсестра у білосніжному халаті, а за її плечима мовчки стоять із десяток чудернацько одягнених чоловіків різного росту та комплекції… хто з відкритим ротом, хто з блаженною усмішкою на лиці…
- Пішли вечеряти, – продовжила вона строго, а потім лагідно сказала мені.
- Ви його не бійтесь - він не буйний…
10.05.2015
