Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44525
Рецензій: 87071

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Сторож зоряного неба на даху власного будинку ч.4

© Михайло Нечитайло, 29-04-2015
- Ось, - я кинув перед Георгіною Георгіївною рукопис на стіл, - твій «Геній на прив’язі».
- Мені приємно, що мене слухаються, - усміхнулася Георгіна Георгіївна. – І про що ми тут написали?
Розкрила рукопис десь на останніх сторінках, заходилася читати вголос:
- Рожева смуга світла на сході гострою шаблею розрубує стан вічності, кидає душу в горня її тіла. Злякано оглядаюся довкола, вимикаю прожектора, притьмом одягаюся, втікаю з клуні, втікаю взагалі з Тептіївки, щоб ніхто не знав, не бачив божевілля горе-письменника.
Але мені вже нудно в тюрмі свого тіла. Я був там, звідки прийшов, я спізнав те, про що не знав, я бачив те, що не видно із заґратованих вікон-очей свого тіла.
Поряд мене Георгіна Георгіївна, інші люди-мікрони моєї душі. Але я мушу їх сприймати, як рівних - бо такий же невільник, як і вони.
Я блукаю містом, але не знаходжу ні до чого інтересу. Іноді хочеться їсти, і я їм, що попадеться під руку, не відчуваючи ні смаку, ні задоволення, я готовий гризти хоч і кістку разом з бродячим собакою, то все - дурниці; головне - дочекатися вечора, пірнути під зорі, злитися зі Всесвітом.
Я декілька ночей не ночував дома. Георгіна Георгіївна знову ревнує до гіпотетичних коханок, проганяє геть, вимагає роману-покаяння, а мені коханка нині, як і затребуваний роман - порожнє місце. Коли душа кохається зі Всесвітом - це найвірніше на світі кохання.
Їду назад до Тептіївки. Хочу на свій квадратик, під промені прожектора, бо в полі за містом немає того польоту душі, немає.
Пізній поїзд скидає мене на станції серед поля, за яким - Савранівка; а там - за кілометрів вісім - і Тептіївка.
Йду. В Савранівці послизнувся, ляпнувся в багнюку, обтерся та й пішов далі. Раніше метушився б, умивався, а нині немає ніякого бажання порядкувати біля своєї тюрми - остогидлого свого тіла.
Небо всіяне зорями, поле безмежне, тільки аж ген-ген попереду, за якусь милю від ТептІївки, бовваніє скирта. Прискорюю кроки - до ранку хоч і далекувато, але мало, мало часу для єднання душі зі Всесвітом.
Завалували під скиртою собаки - певно, тічка гуляє. Он якийсь дебелий вовкодав бере курс на мене. За ним дзяволить ще десятка півтора особин дещо менших. І вони - частина Всесвіту, себто, моєї душі.
Вовкодав уже поряд, він плигає на груди, валить мене на землю і могутніми іклами впивається в шию.
І я раптом чітко усвідомив, що хочу жити. На землі, в тюрмі свого тіла. Не вічно стриміти душею у Всесвіті, а жити на землі - бігати, стрибати, радіти, сміятися; навіть умирати - але вмирати на землі, проживши свій вік.
Не знаю, де й узяв сили, але роздираю собачу пащу руками, вириваюся з-під вовкодава і, переслідуваний собаками, мчу до одинокої осики, що примостилася над яром біля скирти. Найвправнішим альпіністом вискакую на дерево, де й висиджую до ранку під поглядами цікавих до диковинки собак. Наді мною сяють зорі, зовуть душу, але душа в п’ятах, і їй, як не дивно, зовсім не до зір.
Лише ранок розігнав з-під осики собак, зсадив на землю моє тіло з покусаною шиєю.
Ледве добрався, змучений голодом, болем і переляком, до дачі. Наївся, обробив і перебинтував зранену шию, відлежався, сходив до лікаря, взяв укольчик проти сказу.
А ніч поманила до клуні. Мов жаба в пащу удава, ліз до неї, прагнув зір, Всесвіту, польоту душі.
- Наркотик! - ревів, але ліз, прагнув.
Штовхнув перехняблені двері, зайшов до клуні. Глянув на прожектора - і раптом вхопив до рук баняка, щосили шарахнув по матовому склу.
     А тоді взяв бензину, облив клуню, підпалив і тієї ж ночі вибрався з Тептіївки назавжди.
Хоча брешу. Ще раз з’їздив туди, як продавав дачу. Пройшовся селом, наслухався казок про воскреслого одної ночі Данила Дурника, що своїм виттям перелякав чи й не всеньке село, посміявся в душі - та й вибрався з переляканої Тептіївки.
Живу, як і всі люди. З Георгіною Георгіївною ділю ложе, при нагоді не цураюся коханок. Живу.
Хоча іноді здається, що мучуся. Спливає серед снів Данило Дурник, спливає з пам’яті моє єднання зі Всесвітом, яке, слава Богу, зумів перебороти, але яке манить, вабить, робить нецікавим земне життя.
То хто ж ти, Даниле Дурнику? Звичайний божевільний сторож зоряного неба на даху власного будинку, зачарований наркотиком власних ілюзій, чи геній, що спізнав світ? І якщо й спізнав, то для чого? Щоб зненавидіти себе, своє тіло в ньому?
Чи завжди потрібна нам істина, якої прагнемо? Чи завжди на щастя нам всеосяжне знання?
І що є цей світ?
Хто його знає? Може, хоч Господь?
А раптом ніхто.
То чий же цей світ?
Чи й не твій, Даниле?
Чи й не мій?
Чи нічий у цілому і власність кожного зокрема водночас?
Де кожен - Бог, кожен - володар, кожен - ніщо.
Де в кожного з нас є тіло-тюрма, наш диявол, є душа-Всесвіт, наш Бог, а вічна боротьба між дияволом і Богом і є наше життя, яке всі ми проклинаємо, але якого всі і прагнемо водночас, бо тільки в ньому і є повноцінними людьми. Може, людина тільки й можлива у вічній боротьбі між дияволом і Богом?
Бо коли повністю перемагає тіло-диявол, по світу бродять такі, як я, покидьки, котрі за шмат достатку готові спати з будь-ким, лизати будь-кому, знищити й викреслити з життя і світу будь-кого, продати будь-що, навіть себе, не те що одну тільки душу; коли ж повністю перемагає душа-Бог, у світі нидіє Данило Дурник.
Але чому в Данила-Бога горів ув очах бісівський вогонь?
Я довго шукав відповіді на це нікчемне запитання.
І не знайшов.
А думав, що коли вознісся душею до розмірів Всесвіту, то спізнав увесь світ.
А не знаю простої відповіді. А мучуся такими дрібницями.
Я думав, я Бог - а виходить, ні.
То хто ж  я? Звичайнісінький письменник?
А Данило Дурник хто?
Звичайнісінький...?

Георгіна Георгіївна відривається від рукопису, пильно дивиться на мене.
-  Хоч би імена поміняв у творі на вигадані, чи що, - вносить пропозицію.
- А навіщо? –  парирую  я. – Люди  повинні  знати  справжнє  ім’я продажного генія на прив’язі.
- Я не бачу в останніх рядках навіть натяку на якогось генія на прив’язі, - мовить Георгіна Георгіївна.
- Бо немає генія, - відповідаю їй. – Хочеш, назву роман просто  «Прив’язь»? Як пані схоче, так хлоп зробить.
- Замалий об’єм для роману, - виважує Георгіна Георгіївна твір на руці.
- Класифікуємо, як оповідання, - мовлю.
- Я ж просила роман, - якось розчаровано мовить Георгіна Георгіївна. – Про нас.
- Твоє ім’я тут присутнє, моє – теж, - стенаю плечима. – А що роман коротенький, то зараз на такі мода.
- Не до кінця виконане завдання, - пручається Георгіна Георгіївна. – Та й не по темі балачка в цім творі. Не по замовленій мною темі другосортності генія у світі, так би мовити, суто споживацьких настроїв. Назва твору не підходить до змісту.
- Добре, - погоджуюсь я. – Назву зміню. Хай зветься твір «Сторож зоряного неба на даху власного будинку». Влаштує? Чи мені йти, як такому, що не виправдав сподівань?
- Куди? – питається Георгіна Георгіївна.
- На клуню, - вказую єдину дорогу. – На ту, котру спалив, але це збірне поняття – клуня-обсерваторія. До Всесвіту. До Данила Дурника в гості. А що ж мені накажеш – у ноги падати, зорею тебе називати, коли ти не зоря?
- Але й ти не вранішній світ, аби я над тобою зорею вічно вставала, - сердито мовить Георгіна Георгіївна.
- То що, мені йти? – перепитую. – Назавжди? У вечірній світ до клуні, аби злітати до зір? Чи лишитися тут, на землі?
- От якби я була зорею, - сумно зітхає Георгіна Георгіївна, - тобі не треба було б вертати до клуні, аби злітати до зір.
- Можливо, - погоджуюсь я, – але ти не зоря, а я, коли чесно, не хочу до клуні. То що, будемо ділити світ навпіл, відбатовуючи кожен свою скибку, чи єднати будемо, наче генія до прив’язі, поєднуючи слабо поєднуване, але поєднуючи-таки?
Дивимось одне одному в очі. Шукаємо відповіді. Шукаємо, наче Данило Дурник на даху  клуні-обсерваторії свою душу-Всесвіт. Не шукати б вічно.

Георгіна Георгіївна відкладає рукопис убік.
-  Я не все зрозуміла, бо не все прочитала, - мовила, - але…
- Мені йти? – задаю питання, наче щойно зійшов зі сторінок роману і підводжуся зі стільця.
- Ні, - чую відповідь. – чи геній ти, чи ні – Бог тебе знає; чи на прив’язі ти, чи без неї – окрема тема. Але…
- Що? – перепитую.
- Не знаю,  що  й  сказати, - зітхнула Георгіна Георгіївна. – Хитрий  ти, хлопче, як лис. Знаєш, що від мене залежний, мусиш нібито виконати забаганку про написання роману, начебто й виконуєш і в той же час не виконуєш, бо пишеш, що сам хочеш, а не що хочу я. Лишаєш вільною душу від гніту, одночасно й засовуючи її голову в ярмо залежності, бо з останніх сторінок твору аж сльози капають, сльози страху бути вигнаним старою пані геть. Бо поза моєю неволею нащо тобі повна воля? Вона тобі, гола й холодна, ні до чого. Тобі і я ні до чого, але й без мене світ тобі не потрібний. От біда, так біда, еге ж, Петре Сагайдак? От де дилема. Ось як можна втішати себе, що ти вільний, хоча знаєш напевне, що на прив’язі. В принципі, оригінально, талановито, але ти моє завдання виконав. Можеш вертати в неволю, хай скінчаться твої незгоди. Можеш вертати до щастя, яке зіткане з нещасть.
Я полегшено зітхнув.
Сидимо. Дивимось одне на одного. Із двох світів пробуємо стулити один, аби сторожувати спільне небо кожен з даху власного будинку.
Може, щось і вийде.
А може й ні.
Як казав Данило Дурник, вселенська душа одна на всіх, але в кожну чашку вливається окремо.
У тім біда наша. У тім і щастя.

Георгіна Георгіївна тепер уже насправді, а не на сторінках твору, відкладає рукопис убік.
Мовчить.
Я теж.
- Немає чого сказати, - нарешті мовить, - геть усе передбачив, геть так уже ж вивернувся, що й добавити нічого.
- Старався, - відповідаю.
- От  була  б  хохма, - розсміялася  раптом  моя  пані, - якби я взяла та й наперекір твоїй фантазії виставила тебе за двері.
- Невже зробиш? -  напружуюсь.
- Не зроблю, - заспокоює мене Георгіна Георгіївна. – Люблю ж тебе, чорта, хоч і одинока моя любов у світі, як отого твого Данила Дурника вселенська душа. І як його вона вела на клуню під зоряне небо, так мене любов веде до тебе. Як твого Данила звів з розуму Всесвіт, так мене ти. Різниця в тім лиш, що Данило душею літав, а я повзу. Сором, звісно, а що вдієш. Геній на прив’язі – се така штука, яку осягнути неможливо, його можна тільки любити, міцно тримаючи в руках ланцюги, які сковують його, одночасно даючи й крила для злету. Що я й роблю. І ти це знаєш. Тому й вертаєшся з усіх світів. А може, це і є справжнє кохання – непомітне, невпізнаване, підсвідоме – вертатися з усіх світів туди, куди, як тобі здається, вертатися зовсім не хочеться. Але ж вертаєшся, бо тільки там, знаєш напевне, покоїться твоє справжнє щастя, навіть якщо воно зіткане з певної необхідності до чогось примушувати душу. А щастя не любити не можна. Правда, любий мій геній, хай для мене тільки, хай для мене лиш геній, Петре Сагайдак?
Сидимо, дивимось одне на одного. Два живих герої одного оповідання.
Третій, на жаль, покійний.
А може, й на щастя.
Бо хіба ж ми прийняли б його, завошивленого, смердючого, до своєї обителі, у свій круг ледь не аристократів? Та нізащо. Най би він був стократ генієм. Ми б того не признали. Вселенська душа одна на всіх, але кожен сторожує свою краплю, тягне до свого дому, надіється витворити з того своє небо.
Хоча й розуміє – аби мати власне небо, треба вкрасти його в усіх інших; бо небо – одне на всіх, воно на краплі не ділиться. І це, дійсно, не на жаль, а лиш на щастя.
Ох, сліпими кошенятами ми ще в цьому світі, сліпими кошенятами.
Божевільними сліпими кошенятами.
Від того все й сумбурно: і життя, і творчість, і думки.
Бо хіба не так? Хіба ми щось знаємо напевно? І всі разом, і кожен зокрема. Думаємо, що знаємо. Але ж думки сумбурні.
Бо все відносне. І ми теж.
Тільки сторож зоряного неба на даху власного будинку бовваніє в нашім єстві. От тільки чи так він нам уже й потрібний, той сторож, аби будинок був гарний та затишний? Хоча будинок той стоїть все-таки під небом і з волі неба зітканий до останнього камінчика. Тільки чи варт про те пам’ятати повсякчас? Так же ж можна стати вічним сторожем зоряного неба, не злізаючи з даху, не поживши у будинку, який для чогось же тобі даний. Не для того ж тільки, певно, аби ти прогибів вік на його даху.
Чи для того?
Бо з даху все-таки видніш довкола, ніж з-поза зашторених вікон.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 06-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Viktoria Jichova, 30-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Катерина Омельченко, 30-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 29-04-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35655808448792 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …