А життя пливло, як хмари над білим світом.
І зійшли на землю часи важкі. Непомітно, тихо, ніби вкрадливий кіт, ступили в життя людське і з’їли, як горобця або ж мишу, спокій і впевненість. Оманливою перебудовою покликали вперед новоявлені вожді, повели за собою, а коли народ роздивився, що то не вожді, а нікчемні сусаніни - було вже пізно, бо всі стояли по коліна в болоті. Заходилися шукати берега - і не знайшли. Туди – рип, сюди - рип, а берега немає, миль до нього та й миль. І хто його знає, в який бік.
Тоді від нічого робити та від безвиході заходилися ділити болото. Поділили. Але болота від цього не поменшало.
Вирішили, що осушити болото можуть нові прапори і герби. Поміняли прапори й герби. Навіть гімни поміняли. Але болото лишалося болотом. Поміняли вождів - надіялися, вичерпають вони місиво, дістануть суші. Але нові вожді, немов ті гуси, заходилися висушувати болото способом перемішування багна в калюжі. Від цього багно порідшало, а болота побільшало.
І тоді народ поляризувався. Одні закликали підтримати вождів, аби додати їм снаги та прискорити перемішування багна - гляди, вийде з нього колись заміс, а потім і твердиня. Інші кликали брести болотом назад, до покинутого берега. Треті ж, маючи за берег не що інше, як звичайнісінький острівець серед болота, гукали йти вперед, до острівця, бо то, мовляв, справжній материк.
В тому болоті тонули Ларисині мрії. Частина з них навіки пішла в землю за покійним Вадимом, який забрав туди не тільки так і не зумілі стати для Лариси еталоном краси шнуркоподібні губи, а й привілеї та інші принади сім’ї високопоставленого працівника обкому партії; частина ж збунтувалася проти болота, заходилася щосили звати назад, до колишнього комуністичного берега, з якого так необачно вскочив у болото цілий народ.
Мітинги і декларації, виступи і прокламації - боротьба, боротьба, єдина лиш боротьба стала для Лариси Кіндратівни Гнєдаш останнім символом і змістом життя. Вірила у свою ідею, як у юності, ладна була віддати за неї все, молилася на комунізм, як дехто на Бога, не хотіла ні чути слів прокляття на адресу її ідей, ні бачити цвяхів-прокльонів, якими, немов Ісуса до хреста, прибивали її ідею до стовпів ганьби; не хотіла вірити страхітливим розмовам про всілякі голодомори й репресії, бо переконалася у правдивості слів великого Сталіна про необхідність посилення боротьби з різним контрреволюційним елементом у період розбудови соціалізму, і навіть більше того, докір закидала Йосипу Віссаріоновичу - мало ви, мовляв, батьку, винищили всілякого непотребу, мало, раз він на сімдесятому з гаком році по революції зумів голову підняти і втоптати ідею в болото.
Не хотіла знати ні України, ні самостійності, які, немов цвілеві гриби, розплодилися на понівеченому, напівмертвому тілі гіганта під назвою СРСР. Не хотіла слухати, що українець звучить гордо, бо не хотіла знати такої нації, бо визнавала лиш одну народність - радянський народ. Ненавиділа все, готова була власними старечими руками перевішати всіх довкола, аби хоч і серед мільйонів висячих трупів, серед суцільних смороду і смерті, a поставити-таки заповітну табличку з написом «CРСP – комуністична держава», і під тією табличкою хай хоч і на самоті, а дожити віка в тому світі, який зростила зі своєї душі, зі своєї ідеї, який став її плоттю і кров’ю, її єдиним світом, але якого хочуть украсти в неї, аби побудувати на ньому якусь недолугу самостійну Україну, нікчемні людці.
Ось і сьогодні в Лариси Кіндратівни відповідальний мітинг. У Львові, столиці націоналізму і бандерівщини, нечисленні, але відважні прихильники комуністичної ідеї, виставивши над головами червоні стяги, рушили вулицями міста в честь вісімдесятих роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції. «Лєнін всєгда жівой!» - линуло, як у старі добрі часи, бадьоре з невеличкого магнітофона на грудях одного з демонстрантів.
І повнилося серце радістю. І летіло над світом, ніби це не серце сімдесятичотирирічної бабусі, а молодої юнки. Летіло над світом, несло свою ідею, і кожен перехожий задирав догори голову і бачив, що ідея жива, що не вмерла і не вмре ніколи, якщо її носять попід небесами такі віддані серця-птахи. Й одні раділи цьому, вітали ідею, душами своїми до неї горнулися, вбирали в себе, примножували, повнили, давали світла, світу, надії, майбуття вволю.
Інші ж, на кшталт отого натовпу націоналістів, що завмерли в парку з траурними портретами в руках, жахалися тієї ідеї, проклинали її, ганили, паскудили, ладні були опорочити її, зґвалтувати, повісити, розстріляти, роздерти на клапті, ті клапті спалити в лютій ненависті своїй і закопати ледь не до центру землі, щоб їй не те що вибратися нагору, а навіть поворухнутися під тиском кілометрових товщ граніту та базальту змоги не було.
Але марні потуги націоналістичні. Такі ж марні та безглузді, як стояння серед свята в парку з траурними портретами в руках. Портретами, над героями яких не схлипувати треба, а реготіти відверто, що пішли вчасно з цього світу, аби не мурзати огидним своїм життям світлі обриси комунізму.
Не витерпіла Лариса Кіндратівна, переметнулася до траурного мітингу, в саму гущу, в середину саму його забралася, на найбільший портрет у траурному пальцем тицьнула та й перепитала;
- Що, теж постраждав?
- Так, - відповіли.
- І що ж йому за це? - поцікавилася.
- Шана людська довічна, - прогуло з натовпу.
- Оцьому вилупку? – захихотіла.
Завмер натовп, очима лютими зблиснув.
А Лариса Кіндратівна переможцем себе відчула.
- Та най він вам ще з десяток разів здохне, - проголосила, - від цього у світі тільки щастя прибуде. Тьху, яка мерзота!
І плюнула переможно не перевитий чорною стрічкою портрет.
Йой, яка веремія зчинилася.
- Це що ж робиться?!... - залунало довкіл. - За життя комуняки з нього збиткувалися і тепер продовжують?!
Хтось ухопив Ларису Кіндратівну ззаду за одяг, відтягнув від портрета. Та вона не розгубилася, вхопила до рук іншого, теж увінчаного чорною стрічкою портрета та й луснула ним одного з мітингарів по голові, аж той портрет опинився в мітингаря на шиї.
- Ганьба! - заволав посоромлений мітингар. - У Львові комуняки бал правлять!
Хтось дав Ларисі Кіндратівні ляпаса.
- Фашисти, гітлери, бандери, - крила Лариса Кіндратівна ворогів, що стовпилися довкола неї. - Та ви всі покійники, живі трупи людської історії, та ваші ідеї - потерть, а ваша самостійна Україна - найогидніша, наполовину зігнила проститутка. Тьху, тьху, тьху, - плювала довкола. - Ви - переможці на годину; ми - на віки. Комунізм - майбутнє людства; ви - позавчорашній день. Крий, Боже, карою вас і ваших дітей, аби вони зів’яли ще в пуп’янках, аби не плодились і не псували світ. Та вам кінець. Хай живе Радянський Союз і радянська влада! Хай живе комунізм!
- Та заткніть їй хто-небудь рота, - гули незадоволено в натовпі.
- Цить, бабо, - нагнувся до Лариси Кіндратівни якийсь молодик, - бо вдавишся моїм кулаком.
Не розгубилася, вставленими зубами хапнула молодика за носа, аж завив той, вихопила з його рух жовто-блакитного, перевитого чорним трауром прапора, кинула до ніг, заходилася люто топтати.
Її відтягували, били, а вона, немов титан, опиралася і не сходила з потоптаного стяга.
- Вам кінець! - кричала, немов розум втратила.
До гурту на захист репетуючої і битої жовто-блакитниками бабці підбігли молодші з червонопрапорної колони, зчинилася бійка.
Хтось гукав міліцію, хтось колошматив недругів, хтось виголошував палкі промови, хтось закликав до крові і помсти, хтось благав стояти на смерть за чистоту ідеї, хтось проклинав, а хтось возносив. Один тільки парк незворушно стояв на місці, прикриваючи лапатими ялиновими вітами людську карусель.
Та ще Лариса Кіндратівна Гнєдаш дотоптувала ворожий стяг. Та ще звідкись із глибини парку до неспокійного гурту збігалися невідомі люди. Один з прибулих дідуганів рвався, розкидаючи миршавих червонопрапорних, до середини гурту, а дорвавшись, забачивши там понівечений прапор і бридку, обернену спиною до нього, стару на стязі, не втерпів, знайшов під ногами невідь-ким утрачену зброю в образі шматка арматури, підбіг до старої ззаду і з криком «Слава Україні!» щосили огрів Ларису Кіндратівну металевим ломом по голові.
І похитнувся світ. Відлетіли кудись у вирій комуністи з націоналістами, темним туманом огорнувся крислатий парк, потухли ідеї і задзвеніла довга нескінченна мелодія.
Крізь ту мелодію долинав знайомий-знайомий голос, він кричав, благав, волав:
- Ларисо! Ларисо!
І вона вчула той крик. Відірвалася від слухання нескінченних мелодій, відкрила очі, побачила перед собою дуже знайомі, колись чорні, а тепер сиві-сиві брови.
- Юрку, - усміхнулася, - це ти?
- Я, - почула у відповідь.
- Юрку, - мовила, - ти знаєш, як прекрасно вмерти на руках того, кого, навіть собі не зізнаючись, кохала все життя.
- Ларисо, - плакав дідуган, - але ж це я тебе вбив, я!
- Пусте, - ледь шепотіла. - У світі хай і тимчасових, але перемог твоєї, Юрку, ідеї мені однак важко жити, мені однак немає місця, це прекрасно, що я відлітаю з ворожого мені світу в інший, де всі ідеї - ніщо; де живе лиш одна ідея - любов. Я тебе чекатиму там, Юрку. Там, на тому світі, надіюся, нам ніщо не заважатиме кохати.
Заплющила очі.
- Ларисо, - гукав дідуган, - не вмирай. Скажи мені хоч одне слово, загадай хоч одне бажання, аби я зміг виконати його, зміг згладити свою люту вину перед тобою.
Понад силу відкрила очі.
- Заспокой мою душу, - простогнала, - перестань бути для неї вічним ідейним ворогом, зійди з ворожої до її ідей арени.
Нескінченні мелодії кликали, манили Ларису Кіндратівну у свій невідомий світ. Опиратися їм не було ніякої змоги.
Тож зібрала останні сили.
- Стань комуністом, Юрку! - крикнула та й відлетіла назавжди.
Десь здалеку долинав гомін бійки, а тут, у тіні безлистих кленів, куди приніс дідуган Юрій Демків свою колись кохану Ларису Костенко, а нині жертву Ларису Кіндратівну Гнєдаш, стояв тільки його невтішний плач та калатало у дзвони останнє її передсмертне бажання, яке мався, бо обіцяв же, виконати:
- Стань комуністом, Юрку!
Звідкись з хащ вилізли три підпилих бритоголових парубки.
- Діду, - поцікавився один у Юрія, - де тут комунякам кишки випускають?
Хитнув дід головою в бік бійки.
- Неповага, діду, до борців за Україну, - обурився бритоголовий. - Тобі що, заціпило, голос втратив, що не можеш сказати до пуття, а показуєш нам, як теля безголосе, на мигах. Ми не глухі, аби твої миги розшифровувати.
- Геть звідсіля, тварюки безсовісні, - з серцем, зі злістю мовив старий Юрій Демків.
- Це кого ти тварюками обізвало, луб’я старе, нас?! - аж підстрибнув бритоголовий.
Наразі забачив ще й червоного банта на Ларисиних грудях.
- Еге, - прискалив око, - то тут, бачу, комуняки вилежуються. А я ж думаю, чого це дідуган такий непоштивий до щирих українців. А воно он що. Стара, вставай, будемо вам зі старим пояснювати, що то є таке – вільна Україна.
Та й пнув ногою холонуче Ларисине тіло.
Схопився Юрій на ноги.
- Геть, шмаркачу, - рукою вказав.
- Діду, заспокойся, - вхопив молодик діда за груди. - А ти, до речі, хто будеш? Теж, певно, з червонопузих? То чом банта з грудей зняв? Соромишся? Чи боїшся, аби не віддухопелили? Ну, кажи, хто ти є?
З грудей Юрія поруч з обуренням до цих п’яних молодиків, які є радше соромом, аніж гордістю вільної України, рвалося зізнання в любові до національної ідеї, але десь там, на дні душі, каменем лежала клятва Ларисі про виконання її передсмертного бажання.
Тож послухався тієї клятви, заглянув у п’яні молодикові очі, безстрашністю перейнявся, неповагою до нахабства й безцеремонності молодиків.
- Так, я комуніст, - на зло п’яній зверхності сказав.
- То май привіт ось від вільної Украйни, - вчув у відповідь і гостре лезо ножа у своїм животі відчув.
- І збирай свої кишки, - прошипіли молодикові губи, - комуняка клятий.
Впав Юрій на коліна біля мертвої коханої своєї, вхопився руками за закривавлений живіт, мов за життя, відчув, як потонули пальці у стікаючій теплом рані, відчув, як ламається під тими пальцями крига життя, віддаючи його тіло водам ріки, котра відносить душі в інше царство.
- Я йду до тебе, Ларисо, - простогнав. - Я виконав твоє бажання, кохана, я вмер за твою ідею, хоча все життя служив іншій, протилежній. Я став комуністом, Ларисо!
Скривився гірко.
- Але ж, Ларисо, - скрикнув, - я не вірю у твій комунізм. Я вірю в інше, у свою землю, тому й кричу перед смертю: «Слава Україні!» І відповідаю: «Героям слава!» І вірю, що так і буде!
Похилився, впав біля ніг Лариси, полишив своє тіло на грішній землі, де неподалік кипіла бійка міх комунізмом і націоналізмом, де була Україна і колись був Радянський Союз, де були ідеї і ненависть та любов до їх носіїв.
Полинув до іншого світу. В якому звучала нескінченна музика і жила лишень одна любов, яку так нещадно топтали на землі танками ідей, яку так люто топили в болотах уявлень про життя, яку так безжалісно спалювали на вогнищах своїх вірувань.
А вона вставала з-під гусениць танків, виринала русалкою з боліт, відроджувалася з попелу багать, зростала понад усіма ідеями, бо вона була найбільшою з ідей.
Найбільшою ідеєю на землі й поза нею. Котрій протистояла всього одна інша ідея - ненависть. Протистояла тут, на землі, плодячи різні другосортні ідеї та ідейки, аби лиш розвести по їх окопах людей. Яким якщо й залишалося над чимось задуматись, то над одним - чому їм, виринаючи на цю землю з любові і відходячи з неї в любов, так хочеться посидіти на цій землі у виритих ненавистю окопах.
Чому?
Серед осіннього парку лежали два старечих тіла, які, напевно, вже знали відповідь на це. Знали, але не встигли сказати нам.
Надіються на одне тепер - що ми дійдемо до цього своїм розумом.
І ми дійдемо.
Тільки, дійшовши, ніколи не встигнемо, на жаль, сказати про це своїм дітям.
І вони продовжать жити серед ідей.
