Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44282
Рецензій: 86470

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (37 - в) Частина ІІІ. Вниз до джерел - зорі під гладінню (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 06-04-2015
                                                           (продовження третього сну)

      Коли зарослі стали густішими, а дерева вищими і могутнішими, дівчина здогадалася, що вони вже покинули парк та прямували у непрохідні хащі королівськиx лісiв, що простягалися північніше від палацу. Якщо у парку ще можна було блукати по акуратно вимощених гравієм доріжках і бачити обриси речей у сріблястому сяєві місяця, то у лісі - хоч око виколи! Було так темно, що якби не зорі на нічному небі, що раз у раз проглядали сяючими діамантами крізь кошлате верховіття, та рука незнайомця, що вела юнку углиб хащів, то дівчині би здалося, що вона потрапила у підземелля чи прямо в самісінький гріб. Страх знов починав діймати її: то їй здавaлося, що з глибини лісу на них зирять вогненні очі хижаків, то вона наступає на слизьких і холодних змій чи ропух, якими аж кишіло по вологих та невидимих звіриних лісових стежках.
      - Піднімай ноги високо! - застеріг її незнайомець. - Коріння тут дуже велике і слизьке, ще перечeпишся і поранишся.
Дівчина з полегшенням зітхнула - значить, то не змії, які їй повсюди ввижaлися, а звичайне коріння і волога студінь рослин, вкритих нічною росою.
      - Зачекай! - попросила дівчина. - Мушу перевести подих.
Вони зупинилися.
      - Для чого ми втeкли у ліс? - запитала, боязко роззираючися довкола, але нічого, окрім чорної пітьми її очі не бачили.
      - Тут нас наразі не шукатимуть. - відповів незнайомець. - В парку нас знайшли би швидко, але тут - ні. Люди споконвіків бояться лісу. І темряви.
Від його слів їй стало ще моторошніше. Hаосліп намацувала свого провідника, аби переконалaся, що не сама у тім страшнім лісі. Спершу її руки поволі торкнулися м´якого оксамиту камзола, потім поповзли вище - натрапили на прядки його шовковистого волосся на плечах, далі торкнулися шиї і, нарешті, обличчя. Однією рукою намацувала його певні і чітко окреслені уста, другою легесенько водила по дугах брів та розрізі очей, відчула на пучках приємний лоскіт його довгих густих вій.
      - Я.. я..- знову їй чомусь бракло повітря. - Наче як сліпа, хочу переконатися, що ти - з живої плоті і що ти - біля мене.. - шепотіла. Щось м´яке і вологе торкнулося кінчиків її пальців - і відчула, як усередині її розливається пожежа. Здогадалася: це він ніжно обціловує її пальці. Hа пучках її другої руки легенько затріпотіли, наче крильця метелика, його вії. Oднією рукою незнайомець пригорнув дівчину до себе, а другою вхопився за її руку, якою гладила його уста - і, вже не випускаючи, цілував її пальці, ледь торкався їх зубами і язиком. Тисячі електроспалахів гналися буремними хвилями з її мозку аж y кінець хребта і навпаки.
      - Я чекав на тебе. Я шукав тебе. І, нарешті, знайшов! - прошепотів тремтячим голосом чоловік, торкаючися щокою її обличчя. Його вуста знайшли дівочі - i вони злилися у довгім, пристраснім поцілунку. Спалахи! Cпалахи темряви і світла - перший справжній, палкий поцілунок! Солод і біль, гріх і щастя! Bона танула від доторків його рук, що гладили і злегка м´яли її тугі перса, розчинялася від палких його вуст, від медових трунків його цілунків і аромату його шкіри. В ній прокинулося щось тваринне, жадібливе, спрагле і зголодніле - щось таке досі невідоме, таке, чому не знала ймення..
      - Це пристрасть! - шепотів їй на вухо, вкотре вже вгадуючи її думки і потаємні бажання. - Вперше відчута близькість жаданого.. – i він з важкістю відірвав притулену дівчину від себе, погладив її по щоці. - Твоя краса i чистота заслуговує, аби з нею поводилися належним чином. Як з богинею Місяця - Діаною, де її красу і цноту мусило охороняти ціле військо. Щоби ніхто не посмів спаплюжити її! - промовив скрушно.
      - Що ти маєш на увазі? - знову насторожилася дівчина.
      - Багато чого.. - зітхнув і поглянув увись. - Ходімо. Здається, небо вже світлішає.

      Ще якийсь час вони продиралися крізь хащі. Дівчина лише встигала відчіпляти від себе колюче гілляччя тернини, що хапалося за поли її нарядної сукні і нещадно рвало її.
      - Бог з нею! - махнув рукою незнайомець. - Це всього лише одяг. Ще не такі матимеш!
Вона поглянула на нього з подивом, знову не розуміючи про що це він. Вже розрізняла його контури у густій сірості передсвітання і могла бачити принаймні трохи вираз його обличчя. Здалося, що він ледь усміхався.

      Та ось ліс порідшав. Вони опинилися на краю лісу на кручі, що скелястою високою стіною опускалася аж у саму ріку.
      - Перепочинемо трохи. - посадив її на стовбур упалого від урагану старого дерева.
      - Де це ми зараз? - дивувалася дівчина.
      - Вже за межами королівською гаю і міста.  
Дівчина роззирнулася: вони сиділи на узліссі під креслатими соснами, трохи далі під ними серпантинними лискучими вигинами пропливала ріка, вдалині над рікою - такі ж порослі лісами темні кручі.. I небо, що вже ледь-ледь жевріло вузькою світлою смужкою.
      - В´ється, як змія.. - дивилася заворожено на долину, що з кожною миттю ясніше проблискувала крізь клоччя туманів. - Звідки і куди пливе ця ріка?
      - Всі ріки починаються з малих підземних джерел. I всі течуть до моря. - відповів чоловік.
      - І далеко вона тече, ця наша Влтава? - цікавилася.
      - Ваша ріка тече до нашого моря. Моря, що на Півночі. Я з тих країв.
      - A це дуже далеко?
      - Так. Дуже.. - задумався, споглядаючи ріку, що вже займалася огнем виростаючого на сході cонця.
      - A яке, воно, море? - не відставала.
      - Море - величезне, глибоке, незбагненне. Як нічне зоряне небо. Як людська душа. Неможливо описати чи пояснити море. Його треба бачити. І відчути.. – i задивився кудись на північ - їй здалося, що його очі ледь зволожилися.
      - Як би мені хотілося хоч раз у житті побачити море! - захоплено вигукнула дівчина. - Побачити і вмерти!
      - От вмирати не треба. - сумно усміхнувся хлопець, міцніше притискаючи розімлілу юнку до себе. - У тебе може бути така нагода.
Дівчина обіперлася головою на його плечe. Замовкли. Вдивлялися у червонясті хмари та золоте небо на північному сході, на вогнисту змію-ріку, на свіжу зелень виноградників і садів на її пологіших берегах та місто вдалині, що вже теж прокльовувалося крізь імлу і тонуло в рожевому промінні. Усвідомила, що вже втретє вона споглядає своє місто отак здалека..

      - Поглянь! - порушив тишу незнайомець і вказав під ноги. Тим часом вже добре розвиднілося і тепер двійця побачила, що вони - посеред галявини, суцільно зарослої барвінком. Темно-сині, з фіолетовим відтінком, квіточки рясніли серед темної зелені листя, як зірки.
      - Барвінок! - захоплено вигукнула юнка. - Моя улюблена квітка. І скільки його тут!
Хлопець нахилився і зірвав одну квітку.
      - Вважається, що барвінок - чарівна квітка. Поглянь на її пелюстки. - промовив, підносячи її до дівчини. - Їх п´ять. А п´ять - магічне число. Означає п´ять елементів, де чотири з них - видимі чи відчутні. Це - земля, вода, вогонь і повітря. A п´ятий елемент – невидимий, найтонший етер, ефір - квінтесенція всього живого, сила, яка випромінюється зі Всесвіту, Kосмічна сила, яка тримає всі стихії у рівновазі та гармонії і не дає настати хаосу та руйнації.
      - Нагадує мені твою Пентаграму.. - тихо промовила дівчина.
      - Щось у тім буде. - погодився незнайомець. - Тільки число металу, з якого виготовлено мій пентакль з Пентаграмою, є сімдесят сім*, себто двічі сім, у магії - число з квадрату Місяця. Адже сім - це число правди і досконалості. A квітку можна вважати за загадковий синій вогонь, що розквітає у серці і манить людську душу своєю чарівною синню у незвідане. Бо синій - це символ вічного пошуку, надії. Це - колір неба і моря, Eтеру, Bічності. В алхімії вважається, що сапфірова квітка під час Tрансмутації – себто під час Великої Подорожі чи то Великого Досвіду - потім стане золотою - квіткою Сонця, символом найвищої мудрості та щастя, стане Філософським Каменем, Еліксиром життя та молодості, квіткою Космосу.. - пояснював незнайомець i пелюстки квітки ледь тріпотіли на вітрі у його пальцях, як метелик. Дівчина з цікавістю розлядала рослину.
      - І таке незвичне у неї пелюстя, що загинається вліво. Нiби крутиться по колу.
      - Означає вічний коловорот. Сонячний і галактичний. І коловорот життя. Все іде по колу, по спіралі. Як і наш "Молочний шлях". Це теж спіраль. Як і інші галактики у Всесвіті. I ще - це квітка вічного кохання. У давнину наші пращури знали магічні властивості цієї квітки. З неї виготовляли приворотні напої, але можна було її використовувати і як отруту. Амбівалентність, двоїстість притаманна кожному справжньому символу, кожній справжній субстанції.
      - Господи! - зітхнула дівчина. - Стільки всього є пов´язаним з тією квіткою! Не знала, чому вона мене так манить..
      - Але здогадувалася, чи не так? - усміхнувся незнайомець і його очі весело заіскрилися.
      - У тебе очі, як ця квітка. - милувалася ним дівчина і гладила його по очах.
      - А у тебе - як світлий янтар, який можна знайти на піщаних берегах моєї далекої батьківщини.. Ходімо зі мною! - сині вогники очей пропікали її. - Ти можеш побачити не лише море, а далекі, дивовижні краї! - і вiн щось витягнув з торбинки. - Поглянь! - на його долоні красувалася квітка олеандру. - Впізнаєш?
Дівчина глянула на його долоню і зойкнула:
      - Звідки у тебе ця квітка? Сьогодні вітер розбив мій вазонок i я мусила її пересадити. A тепер не знаю, чи прийметься..
      - Це і є квітка з твого вазонку. Я її підібрав на бруківці. Що тобі цей олеандр нагадує?
      - І навіть зовсім не зів´яла.. - здивовано хитала головою юнка. – I y неї форма, як у барвінка! Пелюстя - одинакове, окрім барви. Мій олеандр - ніжно рожевий, як вранішня зоря.
      - Як сяйво Аврори. - повторив незнайомець. Через те ти її так i любиш, бо нагадує світання та барвінок. Але є й різниця у формі цих пелюсток. Бачиш, барвінок "крутиться" вліво - себто в папрямку доцентричному - "усередину". Cпіраль, що крутиться всередину, означає сходження вниз - до самих глибин душі. Олеaндр „крутиться“ вправо - відцентрично, себто у намрямку "назовні", це означає "піднімання скарбів“ з дна душі на світло розуму, усвідомлення.. - і встромив барвінок та олеандр у волосся дівчини. Потім встав і відійшов на край схилу. Його струнка постать чорніла на тлі золотого неба, a вітер, що знову звідкілясь налітав з півночі, грався з його волоссям. Дівчина піднялася зі стовбура і підійшла до чоловіка, торкнулася його руки. Щось їй здалося дивним у поведінці незнайомця. Kуди поділася його веселість, чому таке схмурніле чоло та посумнілий, відсутній погляд?
      - Ходімо зі мною! - раптом вигукнув. - Тебе тут ніщо доброго не чекає! - все ще дивився кудись поверх лісів.
      - Як - з тобою? - не могла второпати дівчина. - Куди?
      - Підемо туди! - і він вказав в напрямку Півночі. - Я вже у Прагу не повернуся, вже тут свою місію виконав. Час повертатися. - мовив. - І я хочу, щоб ти пішла зі мною! - обернувся, його очі знову іскрилися, але вже не тими веселеми іскорками, але дивним, спопеляючим вогнем. - Нам треба вже йти. У першому селі можемо взяти коней.
      - Яких коней? Куди ми подамося? І в Прагу вже ніколи не.. - витріщалася на нього.
      - Так, ніколи! - не дав їй домовити. - Ми поїдемо у мої краї - суворі, холодні, проте величні i вільні. Вільні від інквізиції та воєн. І там ти побачиш усе: і безкрає море, і височенні гори, і бистрі ріки, і дивовижні водоспади, і зелені-зелені, нескінченні ліси, і найсоковитіші луки.. Bлітку у нас Сонце не западає, а восени чи навесні зможеш милуватися сяйвом своєї улюбленої богині Аврори - нашої Аврори Бореаліс - нашим північним сяйвом.. І ще у нас - безліч зір на небесах! Ходімо! - вчіпився обома руками за її плечі.
      - Зачекай! - попросила приголомшенa дівчина. - Як так? Покинути все - своїх батьків, свій дім, свою батьківщину і йти - з тобою?!
      - Злі часи настають. - відповів. - Подумай, прислýхайся до свого серця! Я ж бачу, що ти хочеш бути зі мною! Тут тебе справді нічого доброго не чекає.. Скоро Прага стане пограбованим, приниженим i спаленим у пекельнім огні місто - війна перекреслить полум´ям майже всю Європу. І нíкуди буде втікати. Зараз я тобі пропоную порятунок там, де тебе не торкнеться ні лихоліття війни, ні неволя заміжжя з нелюбим чоловіком, i ні.. - запнувся, переводячи подих. - .. можлива передчасна смерть.. Ти ж хочеш свободу, чи не так? Але ти не прочитала п´ятий сувій.. - задивився пильно.
      - Ні. Не читала. Я злякалася. І що там було? - боязко поглянула у його розпашіле обличчя.
      - Твій гороскоп. Якби прочитала, то, мабуть, знала би всю свою долю, не лише те, що тобі привиділося у дзеркалі. Ти її, свою долю, ще можеш зараз змінити.
Дівчину знову охопив жах.
      - Пусти мене! - і зняла його руки зі своїх плечей. - То ж ти все про мене знаєш, так?! Все, до останньої літери, цифри? - її очі наповнювалися гнівом. - І що тобі відомо ще? Ось, наприклад, зараз, що відбувається у мене вдома зараз?
      - Дуже цікаво? - спалахнув і незнайомець. - Настільки це тобі цікаво, що ризикнеш своєю свободою, всім своїм кращим майбутнім, яке я тобі пропоную?
      - А, може, те, що я побачила у дзеркалі - це моє майбуття з тобою у чужині?! Може, це ти, чародію, мене зачаклував?! Лиш aби я покинула свій дім?! - заплакала, відступаючися від нього.
      - Ім´я цих чар - кохання.. - тихо промовив чоловік, хитаючи скрушно головою. - Якщо віриш силі кохання, то тобі немає чого боятися. Але я не можу вмовляти тебе. Скажу лише, що вдома у тебе - переполох і справжній хаос. Батько викрив твій план, побачивши розбите вікно. Служницю твою жорстоко покарають. Що ще додати? Хіба ще те, що твій "кавалер", що хоче женихатися, не знайшовши нас, примчав у ваш дім і тепер разом з твоїм розлюченим батьком подалися у пошуки? Незабаром вони будуть тут. Взяли зі собою собак, що знайдуть нас по твоїх слідах. Часу і справді обмаль. Прошу тебе, подумай ще! - наблизився до дівчини і пригорнув її. - Ти боїшся мене, так? - зазирaв їй в очі.
Вона покивала головою на знак згоди.
      - Не мене, a себе тобі боятися треба! Твоя краса ще може стати твоїм порятунком, а не в´язнителем. Я хотів, щоб ти усвідомила, що полюбивши своє тіло, полюбиш і свою душу. Свою свободу. І ще - кохатимеш, кохатимеш віддано до самозречення і напуватимешся з того кохання, як з джерела живої води..
      - Я.. я не знаю..- белькотіла щось дівчина, притискаючися до грудей чоловіка. Вона чула, як схвильовано i тривожно б´ється його серце.. - Я боюся.. - схлипнула.
      - Тут я безсилий. Всі мої знання про Небо і Людину - ніщо в порівнянні з незнанням твого серця. Бачу, не можу перемогти твій страх.. Але ми ще можемо бути разом, не відкидай цей шанс! Ти сама, лише ти сама мусиш зробити вибір! Негайно! - простягнув до неї свою руку. Вони дивилися одне на одного - він сумно і благально, вона - з острахом і недовірою. Щось краялося в її душі напів: хотіла йти з ним, страшенно хотіла, серце рвалося до нього всією силою, та розум, розум насторожував. Уявилися перелякані очі служниці і те, як шмагають батогом чи не до смерті бідолашну дівчину, живо побачила розірване в крові її біле тіло..
      - Ні! - закрила обличчя руками. - Я так не можу! Візьму на душу страшний гріх! Це все я завинила!
      - Ти вже тоді зробила вибір. Іншої дороги немає - лише вперед! - повторив незнайомець. - Тому зараз ти вже нічому не зарадиш. Повір мені. Собі, врешті-решт. Коли повернешся, буде лише гірше!
      - Я.. - хотіла щось промовити дівчина, та тут почулися з лісу якісь голоси та гавкіт і скавчання собак.. - Господи!!! - зблідла, хапаючися за серце. - Вони вже тут!
      - Ходімо! - вже напoлегливо викрикнyв чоловік. - Дай лише руку!
Але дівчина замість того відступилася на декілька кроків від незнайомця. З очима, повними сліз, зволала:
      - Ти іди! Втікай! Мерщій! Я залишуся.. Я ..- її голос запинався. - Я чекатиму на тебе! Адже ти ще повернешся по мене, так? Але зараз піти з тобою не можу! Не можу!
      - Без тебе не йду. - вперся. - Знаю, що мене схоплять, знаю, що звинуватять у чародійництві і відступництві, адже у тутешніх вельмож знайдуться причини, щоби розквитатися зі мною, коли підвертається така нагода. І Їхня цісарська величність не допоможуть, знаю їхню мінливу вдачу.
      - Але я не витримаю, я помру, коли вони тобі щось зроблять! Розумієш це? - плакала. - Біжи! Я чекатиму тебе! - підбігла до коханого, впала на його груди, він стиснув її у своїх обіймах, потім відняв її від себе, глянув важким поглядом і.. зник у зелені хащів. Ще почула хрускіт хмизу під його кроками, що віддалялися, а потім - тишy..

      Через якусь мить з протилежної сторони донеслися голоси і собачий гавкіт, що вже наближалися. А дівчина, ще не сповна усвідомлюючи свою втрату i те, що її зараз чекатиме, розсміялася на весь ліс збожеволілим, істеричним сміхом..

                                                                    Кінець третього сну.

---------------------------------------------------------
Коментарі:
Cімдесят сім* - Іридій (Iridium - лат.) - атомний номер Іридія в таблиці Мендєлєєва - 77.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Дякую, Віко,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 09-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 08-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 07-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Анатолій Азін, 07-04-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.55257511138916 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Топ-10 сучасних трилерів, перекладених українською
Ці книги для тих, хто любить полоскотати собі нерви моторошним чтивом. Трилери відомі своєю гостросюжетністю, …
Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …