Я поки трохи забила на сповнені болю вірші....а ті що виходять є якимись синтетичними. Поки що я намагаюсь як і персонаж моєї історії, випромінювати тепло. Хоча навіть у моєму одязі так мало теплого...чорний плащик, яскраво червоний шалик, червоний лак на нігтях. Але сумка тепла, кольору осіннього листя. З неї напевно випромінюється те тепло. Зараз часто можна прочитати в соц. мережах, я ненавиджу себе, оточуючий світ, мені потрібен лише рок у навушниках і пачка Кент, більше нічого. І це так сумно. Ми перестали випромінювати своє тепло оточуючим людям, перестали роздавати посмішки. Шукаємо щастя в ранішніх горнятках кави, а любов у сумних віршах і піснях. Кожен закривається у власних переживаннях і проблемах, відгороджується від всіх шторою з музики і телефону. Я нічого не маю проти яскравого внутрішнього світу, сама досить багато часу в ньому проводжу, але не вибираючись у реальність ми перестаємо помічати той чудовий світ який подарував нам Бог. Живемо у книгах, закохуємося у головних героїв, бажаємо наслідувати їх. А потім не розуміємо чому наше життя таке сіре і не цікаве. Тому що ми закинули будувати наш власний казковий замок а сидимо на будівельному майданчику і блукаємо у світі мрій і марив. Тікаємо від проблем у свою розцяцьковану шовкову шкатулочку і там перечікуємо бурі, не дарма ж ми її так любовно розмальовували і прикрашали. Я в першу чергу звертаюсь до себе, усвідомлюю цю проблему. Розумію що необхідно себе змінювати, бо так хочеться щоб ми всі були щасливі. А щастя починається з нас самих.
