Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44278
Рецензій: 86460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Любов та ідея ч.5

© Михайло Нечитайло, 29-03-2015
Бралося на вечір. Захмарене небо висло над землею, плодячи запізніле осіннє тепло і  обіцяючи чи то дощ, чи іншу яку халепу.
Перевіривши кострубату учнівську писанину, Лариса не поспішала до хати Журихи. По-перше, просто не хотілося бачити отого вічно невдоволеного Вадима, а по-друге, в тиші школи, наодинці, так добре мріялося.
   Стала біля вікна, задивилася на осиротілі, без листя, віти яблуневого саду, на всипаний високими копицями сіна сінокіс, чомусь згадала батька,  матір, уявила, як привезе їм колись на показ свого Юрка, як він буде перед ними червоніти, як, збиваючись від хвилювання, дивуватиме їх своєю гуцульською говіркою, як потім гримітиме весілля, як чорні брови наблизяться до неї у  шлюбнім ложі, як відчує вона вперше всю міць його парубочого тіла...
Ох, про що мрієш, дівчино? І не сором...
Під вікном прочовгав Андрій Гнатович, мов безликий підслуховувач потаємних дівочих мрій. За ним посунули дві замурзані, скуйовджені постаті.
- Ти, Бевзю, - донеслося крізь вищерблену сьогодні непогамовними учнями шибку, - переховай нас десь у школі пару днів, бо ледве ноги винесли з облави. Ні зброї, ні харчу, ото й нашого, що душі цілі.
- Так, у школі надійно, тут не шукатимуть, - добавив другий не то жіночий, не то дитячий голос.
- У сараї між дровами пересидите, - обізвався директор, - а повечеряти піднесу щось згодом.
Лариса відсахнулася від вікна.
«Лісовики! - застугоніло в думці. - Бандити! В селі!»
Гарячково обмірковувала, як має діяти далі. Не знайшлась на краще, як тихенько залишити школу, повагом, щоб не викликати підозри, дійти до Журихиної хати і вже аж там, влетівши до Вадимової кімнати, видихнути:
- Бандерівці в селі!
- Де? - схопився Вадим.
- У школі.
- Скільки?
- Двоє.
- Озброєні сильно?
- Ні, без зброї, втекли від облави.
- А  як у школу потрапили?
- Директор привів.
- А ти ж?...
- Мене вони не бачили. Я у школі, а вони надворі, у дровітні, сараї.
- То гайда до Осадчука.
Вечоріючим селом мчали до голови сільради, який мав у користуванні німецький «шмайсер» і "тільки цим, певно, - як казала Журиха, - й завдячував, що досі не стяли йому, як моєму Митрові, голови".
Платон Кирилович Осадчук, забачивши колег по партії і вислухавши їхню схвильовану розповідь, дістав звідкись з-під лави "шмайсера", запхнув до кишені ріжки з патронами, буркнув до дружини:
- Бачиш, недарма мені снилося, що гості всього кабана зжерли, а я з голоду пухну. Ось і є гості. Заприся.
Та й повів потаємними стежками Ларису й Вадима до школи.
По шкільному подвір’ю вже блукали темно-сірі присмерки, як Осадчук став перед дверима сараю.
Наказав Ларисі й Вадимові, аби відійшли вбік, а тоді з розмаху вдарив щосили чоботом у двері, ледь не зірвав їх із петель, заскочив до сараю.
- Стояти! Руки вгору! - заволав.
А тоді матюками такими попер, яких Лариса зроду не чула.
- Немає їх тут! – кричав. - Тільки крику та стуку наробили! Це їх тепер і чорти не наздоженуть! Ех, ви, комуністи-комсомольці, треба ж було роздивитися до пуття, куди та сволота поховалася, а тоді йти арештовувати.
Лариса з Вадимом зайшли до сараю. Осадчук запалив якогось віхтя, шугав полум’ям по приміщенню, висвітлюючи тільки купу дров та посновані павуками кутки.
- Та тут і духом людським не пахне, - підтакував Вадим.
А Лариса згоряла від сорому, від своєї нерозумності та безпорадності. Гудила, що не достояла під вікном до кінця, не роздивилася до пуття, куди повів Бевзь лісовиків, наробила репету - і все даремно, і все якщо й на користь, то лиш бандерівцям, які, сполохані Осадчуковим криком, хоч знатимуть тепер, що треба втікати.
- Ану пішли до Бевзя, - кинув Осадчук віхтя на землю, наступив на нього чоботом, затушив, - розпитаємося, з ким це він тут водився.
Поповзли до виходу. Вадим у темряві перечепився через якусь колоду, завалив дровітню, набив, видно, добрячу гулю.
- Розпровались ти з такими ловами, - чухав лоба.
Лариса поглянула на завалену дровітню й обімліла.
З-під дров, з сірості густих сутінків, на неї дивилися два обличчя. Одне зморщене, підстаркувате, втомлене, а друге зовсім молоде, на смерть перелякане.
- Тс-с, - приклав палець до губ старший.
- Ларисо, хутчій, - гукав знадвору Осадчук.
- Заснула там, чи що? - бубонів десь біля Осадчука Вадим.
А на Ларису дивилися перелякані напівдитячі очі.
Вони молили, прохали, благали змовчати, піти геть, вони клялися рідною матір’ю і Христом, що зараз же, негайно заберуться звідси і більше ніколи не заявляться перед нею. Вони хотіли жити і цією жагою до життя зроджували такий погляд, забачивши який, і Бог відмінив би кінець світу.
- Тс-с, - вторив напівдитячим очам палець біля губ втомленого, підтоптаного лісовика, обличчя якого більше скидалося на зобидженого долею сільського фуражира, але аж ніяк не бандита.
Дві пари очей дивилися на Ларису, як на володаря світу, як на Матір Божу, як на свій останній порятунок на цій землі. Вони не бачили в ній комуніста, не бачили вчительки, не бачили нікого, окрім жінки, тож благали милосердя.
І помилялися. Жорстоко помилялися. Бо Лариса прогнала з душі співчуття, прогнала жалість і в обличчях «зобидженого фуражира» та юнака-молокососа побачила перш за все ворогів, як і личить справжньому комуністу.
- Вони ось! - крикнула до Осадчука й Вадима, миттю вернувши товаришів по зброї і переконаннях до сараю.
І «фуражир» з «молокососом» враз покинули Ларисині очі, втупившись натомість у зірке око дула «шмайсера».
- Ану вставай, таку твою! - командував Осадчук. - Руки за голову, по одному надвір.
Надворі поклав бранців на землю, звелів Вадимові обшукати.
- Ось тільки це при них, - приніс Вадим від «фуражира» годинника на  ланцюжку.
Осадчук обдивився трофей, сховав до кишені.
- Вставайте, братчики, - скомандував.
Лісовики піднялися.
- Скільки вас у селі? - запитав Осадчук.
- Двоє.
- Брехня! - заревів Осадчук.
- Точно, двоє, - доказував «молокосос».
Але Осадчук не йняв віри лісовикам. Він поставив їх на коліна, клацнув затвором автомата.
- Хана вам, хлопці! - кричав. - Скільки вас?
«Фуражир» мовчав, тільки голова його схилилася ледь не до самої трави, а «молокосос» - Боже - він трясся, як у лихоманці, він дивився на автомат, а бачив Бог його знає й що, такі несамовиті були його очі.
А коли Осадчук приставив йому автомат ледь не до маківки і дулом куйовдив чуб, пальцем злегка натискаючи на курок, ось-ось наміряючись розтрощити парубочу голову, "молокосос" чомусь знову глянув благально на Ларису, і їй раптом стало жалко цього некоханого хлопчину, захотілося просто поцілувати його, аби хоч перед смертю спізнав теплоту і м’якість дівочих уст.
- Скільки вас? - перепитала вслід за Осадчуком.
- Двоє, - і сльози побігли з очей. - Чесно, двоє, - сказав, як учень, як школяр учительці, як син матері.
- Їх точно двоє, я більше не бачила, - мовила Лариса і підсвідомо взялася за Осадчуків рукав, відсмикнула дуло від парубочої маківки.
- А це ще що за жалість? - аж скипів Осадчук. - Ти кого жалієш, дівко? Цих покидьків?
- Ларисо, візьми себе в руки, - обізвався й Вадим. - Я бачу, ти змінилася, відколи той Юрко...
- При чім тут Юрко? - скипіла. - Як треба, то стріляйте їх хоч і обох, - вказала на лісовиків. - Тільки я знаю, що їх треба здати органам, а не розстрілювати, як кому заманеться, - оправдовувалась. - Може, вони знають, де криївка, де інші бандити?
- Що ж, гаразд, - заспокоївся Осадчук. – Хай поживуть ще якийсь день. Ну, чого соплі та сльози розвісив? - підняв дулом автомата підборіддя "молокососу". - Раз закортіло вільної України, то ти повинен бути готовий і вмерти за неї, а ти трусишся, як...
Раптом кров булькнула з Осадчукового рота і попливла по волоссю "молокососа", а сам Осадчук заточився і, показавши всім застромленого в потилицю ножа, полетів додолу.
Лариса глянула в бік садка, звідки прилетів ніж, і запримітила в сутінках дитяче тіло, що, в’юном звиваючись поміж дерев, мчало геть.
- Ану стій! - гукнула і, ще навіть не усвідомлюючи нічого, помчала за невідомим школярем, котрий справдив Осадчуків сон і тепер тікав від справедливої кари і помсти.
Віти яблунь боляче били по обличчю, але Лариса не відчувала болю. Вона бачила перед собою тільки дитячу спину, бачила малого хлопчака, але вже ворога, вбивцю комуніста, палала одним бажанням - зловити малу погань і розтерзати, роздерти на дрібні шматочки, а як не хватить на це сили і засобів, то хоч задушити малу паскуду, задушити, щоб і світ не псувало.
І наздогнала б, хоч і на краю світу, а наздогнала б - але зупинила автоматна черга позаду. Оглянулася мимоволі, крізь наповзаючу темінь ночі побачила, як спотикнувся, тікаючи від бандерівців, котрі оволоділи Осадчуковим автоматом, Вадим, відчула у вітах над головою посвист куль, упала на землю, рачки добралася до копиць сіна, зарилася в одну з них, що ні знайти, ні вичислити.
- Де ця курва московська? - лунало осміліле "молокососове", якого підвела темрява, заховавши у стемнілому саду Ларису, давши їй змогу розтанути в сіні.
- Тікаймо звідси, - вговоряв «молокососа» «фуражир», - бо ще принесе якусь бенерю на постріли.
- Ні, - верещав «молокосос», - я хочу глянути в її очі, я хочу всадити їй в ті очі всю обойму.
- На холери вона тобі, - сердився «фуражир», - зарилася десь у сіно, чи ти її вночі знайдеш?
- Спалю всі копиці! - ревів «молокосос».
- Хочеш, аби люди тебе з цього автомата розстріляли? - стояв на своєму «фуражир». - Їм ще цілу зиму худобу треба годувати, а ти з-за цієї стерви все село хочеш угробити.
Пролунали ще зо дві черги - певно, "молокосос" стрельнув по копицях - і все стихло.
Лариса виповзла з копиці, оглянулася, прислухалася, кинулася до Вадима. Він лежав, уткнувшись лицем у землю, стогнав, здригався, видавлюючи з двох цяток на спині червону сукровицю.
- Вадиме! - повернула голову хлопця до себе. - Вадиме!
- Ларисо, підстрелили мене, - видавив побілілими вустами. - А жити хочеться, Ларисочко, ой, хочеться...
Треба було рятувати колегу. Але чим, як, коли найближчий фельдшер аж ген за Левкицею, за Даругою, в сусідній Івано-Яризівці, кілометрів за сім звідси? Треба було коней і тільки коней.
Метнулася, згадавши про ще одного постраждалого в бою, до Осадчука. Але той лежав уже похололий, зі стримлячим з потилиці ножем.
- Мамо, що ж робити? - витерла неждані сльози розпачу.
І, сама не знаючи, чи правильно робить, втративши страх і обережність, помчала чимдуж ледь не через всеньку Джугастру на далекі Кулаки, до свого Юрка.
- Юрку! - гримала у двері, в шибки, доки з-за дверей не з’явився переляканий Демків-старший. - Юрку, Вадима смертельно поранено, треба везти в Івано-Яризівку.
- Та це ж... - розвів руками Юрко.
- Юрку, треба, - впала на плече, сльозами сорочку оросила.
- Зараз, зараз, - заметушився.
З сіней виглянув спітнілий, мовби не в хаті, а в пеклі спав, Зенон.
- Ти куди? - допитувався у брата.
- Вчителя поранено, повезу до фельдшера, - відповів той.
- Здурів, чи що? - здивувався Зенон.
- Замовкни, - визвірився Юрко.
Де й знайшлася парокінна підвода, домчали нею до школи, повантажили в неї знепритомнілого Вадима.
- Жени, жени! - благала Лариса.
Прогуркотів під копитами міст через Левкицю, розбуджені серед ночі коні ніяк не хотіли мчати галопом або хоча б риссю, тож Юрко безбожно до них лаявся, шмагав батогом, примушував, примушував бігти.
А ось нарешті й Івано-Яризівська лікарня, і несамовитий стук у вікна, і сонна медсестра, і виклик фельдшера, і Вадим, що відкрив на мить очі.
- Ларисо, - прожебонів, - попрощайся зі мною. Поцілуй мене, будь ласка, бо мені ще так довго доведеться тебе ждати на тім світі. А я тебе люблю, як..., як..., я тебе так люблю...
Нагнулася, припала до блідих, пошерхлих парубочих уст.
- Ти житимеш, Вадиме, - прошепотіла, - житимеш, - припала головою до його грудей, але тим, видно, спричинила якийсь біль, бо Вадим втратив свідомість .
- Панно! - обурився фельдшер. - Обережніше треба цілувати, не на гулянці ж юнак, а на смертнім одрі.
- Він житиме, лікарю? - допитувалась.
- Не знаю, на все воля Господня, - відповів фельдшер.
Розчарована, заплакана, змучена вийшла з лікарні до Юрка, котрий весь цей час просидів на возі.
- Що робимо? - перепитав,
- Як що? - здивувалася. - Їдемо в Джугастру.
- Ларисо, - взяв її за руку, - а може, не треба.
- Чому? - звела на нього очі.
- Ну, як тобі сказати? Не дадуть тобі лісовики життя за те, що їхніх видала.
- А ти звідки знаєш, що я їх побачила і видала? - здивувалася.
- Слухом земля повниться, - відвів очі. -  Та знаю я чи ні, а суті справи це не міняє, не дадуть тобі життя в Джугастрі. Тікай до батька й матері, благаю тебе, як свою любов, свою панну дорогу, тікай. Дасть Бог, живі будемо, я тебе знайду, прилину до тебе, не покину, ні.
- При чому тут це?! - аж обурилась. - Знайдеш ти мене чи ні, хіба в цьому причина? Я комуністка, тож не личить мені ворогу після першого пострілу підкорятися, боротися я повинна, боротися.
- Ех, Ларисо... - щосили вгамселив батогом по конях. - Бачить Бог, ні тобі, ні мені з цього щастя не прибуде.
Підвода помчала назад, на Джугастру. Повезла півтори душі: Юркову і половину Ларисиної. Друга половина лишилася в Івано-Яризівці біля ліжка помираючого Вадима - вона плакала, дивлячись, як біліють, аж синіють, шнуркоподібні губи, вона ладна була цілувати й цілувати ті губи, аби вони тільки наповнилися кров’ю й ожили. Так жалко було свого однокурсника, товариша, колегу - самій хотілося вмерти, аби тільки він ожив, молитися Богу, забувши про партквиток у кишені, за нього, за його життя, хотілося. Та ще клятих бандерівців у помсті несамовитій нищити й нищити бажання було.
Здавалося, якби біля Вадима була не половина, а вся душа - вона б не витримала, зітліла б на попіл від жалю й розпуки. Але там була лише половина душі. Друга горнулася до широкої спини Юрка Демківа, гойдалася на немилосердно стрибаючому возі - і їй, другій половині, було дуже затишно й тепло, мов знаходилася вона у своїй рідній добрій хаті, де немає ні смерті, ні бандитів, ні пострілів, а є лише спокій і щастя. Та ще любові світлої вволю, що й серед ночі каганця світити не треба, бо та любов, як сонце, всю хату щосекунди осяває.
- Юрку, я тебе люблю, - мовила.
Оглянувся, аж змінився чомусь на лиці.
- Не треба, не треба тобі вертати до Джугастри! - одно кричав та гнав коней, ніби й досі віз до лікарні помираючого.
Не відповіла, притулилася натомість до Юркової широкої спини, поїхала туди, де мала бути згідно совісті й поклику душі комуніста.

                                                               (Продовження буде).


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 29-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 29-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 29-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50915002822876 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …