Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44278
Рецензій: 86460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Пропущені виклики

© Елен Тен , 27-03-2015
«Ми робимо все можливе», - найбезпорадніші слова. За останні п’ять діб Ліда чула їх з вуст представників міліції сімнадцять разів. Для чогось порахувала. Зараз вона робить багато дивних речей.
Жінка кивнула, переводячи погляд на захаращений паперами стіл. Руки чоловіка лежали на її плечах. Легкий на перший погляд дотик, але він допомагав їй триматися, був рятівним якорем. Здавалося, якщо зараз Ігор її відпустить, вона зникне, розчиниться в пекучому болі,  перестане існувати.
- Але останнім часом ви не сварилися? У Надії не було причин зникати?
- Ні.
Ліда ловить погляд Ігора. Вимучено посміхається. Одними лише кутиками губ. Вперше бреше йому у вічі. Дивне відчуття терпкої огиди нікуди не зникає. Але все буває вперше. Навіть це.
- Вона могла за щось на вас сердитись?
Ліда відводить погляд.
- Не знаю, - кожен подих дається їй надзвичайно важко. Начебто в грудях щось заважає, опирається потоку свіжого повітря. -  Не думаю.
Їм обіцяють допомогти, підживлюючи надію черговим «ми зробимо все можливе». Вісімнадцятим…  
Ті, хто ніколи не був на їхньому місці, не зрозуміють, як почувається людина, в якої зникла донька. Ніби ти ще живий, але вже не можеш дихати. Буцімто з тебе щохвилини живцем здирають шкіру. А ти не кричиш, бо в цьому немає сенсу. Все одно ніхто не порятує.
Слідчий перекладає папери з лівої сторони «канцелярського хаосу» на праву. Підводиться, тактовно даючи зрозуміти, що розмову завершено. Але краще б він іще говорив. Слова заповнюють час, відкладають неминуче. Їй страшно, вона   не може повернутися у порожню квартиру, до спогадів.

Ігор приготував дружині мелісовий чай. Тепло, від якого тіло тремтіло ще дужче. Вкрив бавовняним пледом малинового кольору, який й досі зберігав ніжний запах доньки.  Прошепотів:
- Засни.
Якби ж він тільки знав, як вона зараз боїться снів. І думок. В них провина набирає конкретних рис, оживає, погрожує проковтнути.  
Інколи трапляються днів, в які ти просто слугуєш магнітом для неприємностей. Коли діймають проблеми, вичавлює робота, навіть небо підводить, опускаючи тобі на голову важкі чавунні хмари.  Таке собі життя без життя. Просто жити вже немає ні сил, ні бажання. Ти повертаєшся додому з єдиним бажанням – тиші. Всеохоплюючої і рятівної.  А тут Надія… Хто знає, де та межа, за якою діти перестають бути «хорошими»?
Донька ослухалася її в дрібниці. Хоча той бар, в якій вона забороняла їй іти,  компанія її дивних друзів  і  кальян – це  не зовсім безневинні підліткові пустощі. Роздратування перейшло у злість, а від Надійчиного: «А що тут такого? Мені вже сімнадцять», злість закипіла, перетворившись на жорсткі слова.  
Вони наговорили одна одній багато дурниць. Трапляються випадки, коли ти не керуєш своїми словами. Борозни правління перебирає на себе лють. Товче словесним градом, отруює.
Донька пішла з дому, гримнувши дверима. Надія постійно так робила. Улюблений спосіб виказати своє обурення.

Ліда сидить біля накритого інієм вікна і вже сама здається льодяною. Боїться навіть дихати. Береже тишу, котра має вибухнути ще одним телефонним дзвінком. Попросила рідних і друзів не телефонувати. Не займати даремно лінію. Хіба що матимуть новини про її дівчинку. А вона не відійде від телефону ні на крок. Тепер постійно має бути на зв’язку.

Так легко зробити те, що ніколи собі не пробачиш. Вона не збиралася  ображати Надію. Виховувала, хотіла, як краще. Просто зірвалася.
Донька дзвонила о сьомій вечора. Тричі. Ліда чула ті дзвінки, проте не взяла слухавку. Вони буцімто не розмовляють. Хотіла показати, що ображена. Що не проситиме пробачення першою.
А вже під ранок, коли донька так і не повернулася, забили тривогу.

Що відбувається? Надія вирішила її покарати чи з донькою щось трапилося?  Світ таїть у собі стільки небезпек. Особливо для молодої дівчини. Можливо, дзвінки, від яких Ліда так легковажно відмахнулася, були криком про допомогу?
Що було б, якби вона стрималась, вчасно попросила пробачення, не випустила розлючену Надійку із будинку. Тільки ціна цих «якби» занадто висока…  
Ліда знову зачиниться у ванній і плакатиме. А сльози якось несподівано  перейдуть у пісню. Розпач виходив із неї високими нотами. Так недоречно нагадувала про себе давно забута, придушена прісною реальністю мрія.
- Тобі треба полежати, - зупиняючись з іншої сторони дверей, шепоче Ігор.
Ліда не розповіла йому про сварку. Не вистачило сміливості. Він знає про ті пропущені виклики. Але йому не відомо, що вона не відповіла зумисне. Правда не тільки поєднує. Надягаючи Ігорю на палець обручку, Ліда обіцяла, що завжди буде з ним відвертою. Зараз не може. Правда, наче гостре лезо, розріже їхній шлюб навпіл. Вона не вберегла їхню єдину доньку. Чоловік їй ніколи цього не пробачить. Зараз навколо них невідомість, яка, певно, чи не найгірше катування для батьків.  А вона не переживе її сама.

Ліда лягає в ліжко, але за кілька хвилин підводиться. Що їй тепер лишається? Розлазитись на шматки, наче стара ганчірка. Чекати, доки календар змінить дату і настане ще один однаковий день. Прокидатися і продовжувати суцільне непорозуміння, котре хтось колись назвав життям.
Вона мусить бігати містом, шукати Надію. Розпитувати її друзів, знайомих, просто випадкових перехожих, лишати гроші у ворожок, які обіцяють з допомогою якихось там ритуалів повернути її дівчинку. Розклеювати оголошення, котрі ніхто не читає. Або зривають зі стовпів, кидають у калюжі, розмальовують. Чуже горе теж може  веселити.
І, одночасно з тим, вона повинна сидіти вдома. А раптом донька повернеться? Подзвонить…
Думки мають бути матеріальними. Просто зобов’язані. Вона не перестає уявляти, що наступної миті відчиняться двері і на порозі з’явиться Надійка. Вона проситиме вибачення поцілунками і смачними пирогами. Якщо потрібно, вимолить його навколішки.  І більше ніколи не випустить доньку зі своїх обіймів.
Хочеться зупинити годинник, який дратує розміреним цоканням. Їй зараз  необхідна тиша. Вона чекає...  

Небо затягло темно-сірим. Колись зірки здавалися маленькими діамантами, тепер – просто дірками у чорній тканині, котрою затулили небо від сонця. Спогади до болю зчавлюють скроні. Зуміли роздробити її серце, залишивши гострі уламки, які до крові впиваються в шкіру. «Не хочу тебе бачити», - кілька днів тому вона легковажно кинула ці  слова, а вони потрапили в якусь невидиму ціль.
Розпач давить, розриває груди. Сльози змішуються з краплинами води на спітнілому склі, а вона знову виводить тремтячою рукою одвічне: «Пробач»…  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 03-04-2015

Як на мене, просто чудово!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 31-03-2015

Відчай

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 30-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анатолій Азін, 29-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 29-03-2015

[ Без назви ]

© , 29-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 28-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 27-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90492796897888 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …