| © Юрій, 04-03-2015
|
ЮРІЙ
МИХАЙЛЕНКО
ВИБІР
РОМАН
ЧАСТИНА ПЕРША
1.
«Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє…», — цю, одну з найкоротших, але водночас і одну з найпроникливіших молитов, першонавчителем котрої був сам Ісус Христос, Сергій мимовільно почав промовляти, зупинившись перед новозбудованим храмом Божим, вірніше молитва сама почала промовлятися в душі Сергія, коли перед його очима постала ця новостворена краса. Не занадто велика за розміром, будівля храму була, втім, цілком помірною для стилю козацького бароко, в якому цей храм якраз і був створений — вочевидь, будівничі цього храму прагнули створити не просто прихисток для прихильників якогось абстрактного християнства, а отчий дім для нашого рідного українського православ’я, отчий дім для всіх, хто визнавав своїм батьком Господа Бога, а своєю матір’ю — Україну. І це їм дійсно таки вдалося. Щедро яскріючи в променях травневого ранкового сонця святковістю свіжовифарбуваного тиньку, так вдало поєднаного з урочистою строгістю кладки червоної облицювальної цегли в тих неповторних обрисах краси, що зродилися в час боротьби за волю, і були названі українським козацьким бароко, храм неначе сам собою виріс на цьому пагорбі, народжений плодючою українською землею.
Поставивши долі дві валізи зі своїм нехитрим реманентом та одягом, Сергій довго стояв, вдихаючи на повні груди цілющу лагідь травневого повітря і насолоджуючись казковим видивом собору під акомпанемент веселого птаства. Сергій був досить міцної статури, хоча й доволі струнким молодим чоловіком вище середнього зросту з коротко стриженим густим чорним волоссям і карими очима на чисто виголеному смуглявому обличчі з твердими мужніми рисами, може навіть занадто твердими й занадто мужніми , якщо зважити на професійний статус Сергія, адже був він художником, та ще й не просто художником, а художником, що працював у релігійній царині: Сергій займався реставрацією та розписом храмів, писав ікони. І це була не якась там творча забаганка примхливого художника — отримавши професійну художню освіту, Сергій потім продовжив свої мистецькі пошуки, захопившись осягненням вершин релігійного духу. Він вивчав релігійні тексти, особливості релігійного малярства, жив у монастирях, вивчаючи таємниці іконопису, доки, врешті-решт, не отримав офіційного благословення найвищих церковних властей для розпису храмів та писання ікон. Поринувши з головою в омріяну ним працю, Сергій за досить короткий час став одним з найвідоміших і найдосвідченіших майстрів у цій царині, а на думку декого навіть найкращим майстром церковного малярства.
От і зараз Сергій приїхав до цього центрально-українського села з характерною назвою Веселе якраз для того, щоб виконати розпис цього саме, посталого перед ним храму. Православна громада села Веселого на чолі з місцевим отцем Михайлом запросила виконати розпис новозбудованого собору саме Сергія, і він охоче погодився. Приїхав Сергій із Києва, де він мешкав разом зі своєю мамою, до села Веселого приміською електричкою, адже автомобіля свого поки що не мав, оскільки, незважаючи на те, що мав славу одного з найкращих, якщо не найкращого майстра своєї справи, і замовлень у нього було настільки багато, що він мав можливість вибору між пропозиціями, Сергій брав в оплату за виконану роботу рівно стільки грошей, скільки йому необхідно було для більш-менш нормального існування, в усякому разі не більше, ніж в середньому отримував за свою роботу пересічний громадянин його рідної, поки що на загал не багатої України. Сергій вірив, що, подарувавши йому щастя насолоджуватися своєю майстерністю і можливість дарувати щастя іншим, Господь Бог міг і забрати в нього це щастя, вірніше це щастя само покинуло б Сергія, якби він проміняв високу насолоду чистим духовним мистецтвом на ті насолоди, які купуються за гроші, адже десять Христових заповідей були для Сергія не простими словами, а десятьма засадничими основами його життя і його мистецтва — це був підмурівок, на якому він будував свій власний храм, храм спілкування з Богом і з божим народом.
Солодке передчуття нової праці опановувало душу. Передчуття нових осягнень, нових наближень до таємниць буття солодко забриніло в серці Сергія. Нова праця: «… хліб наш насущний дай нам сьогодні і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…», — знову й знову із самих потаємних глибин його єства виринала молитва, адже молитва і праця злилися для нього воєдино, праця і була для нього молитвою.
Це була одна з тих митей, які так любив переживати Сергій, митей, що єднали його з буттям, коли він наче опинявся раптом сам на сам із небом і відчував, що небо починається отут, в його очах, відчував, що це небо — його небо, як воно було його небом, коли він ще боявся вивільнити свою маленьку дитячу ручку з надійної материної руки, і як воно буде його небом, коли його плоть відійде в небуття. А зараз, коли в безладі прочитаних книг і написаних картин вже губиться обрис межі, за якою, добираючись до дна невичерпних істин, починаєш відчувати світло незнищенності, вже все одно, з якого боку розпочинати відлік років, котрі все одно завжди ведуть у вічність. Найважче ж і найнагальніше — віднайти те слово, той колір, ту гармонію, якими можна було б означити, виразити мить, з якої небо починає вже бути твоїм…
— Подобається? — вихопило Сергія із солодкої задуми питання, промовлене ласкавим жіночим голосом.
Сергій озирнувся і помітив поряд із собою невисоку худеньку сивоволосу бабусю з ласкавою співчутливою посмішкою, що наче розлилася зморшками по всьому обличчю.
— Ще б пак, хіба ж це може не подобатися, — в такому ж доброзичливому тоні відповів Сергій.
— Три роки ми його будували всією громадою, — значуще похитала головою бабуся, — а найбільша дяка отцеві Михайлу, це все він, це його заслуга, якби не він, то, мабуть, нічого б і не було… Та, слава Господові, все тепер позаду, ось який красень на славу Божу тепер у нас стоїть, — бабуся перехрестилася на храм і схилила на мить голову. — Тепер от чекаємо, — повела вона далі, наче довіряючи якусь таємницю, — на одну велику людину аж із самої столиці, — підняла вона трохи скоцюрблений старечий вказівний палець. — Це теж отець Михайло, це він домовлявся, він клопотав, і таки добився свого, таки вмовив цю столичну знаменитість. Так що розпис нашого храму буде робити найкращий художник аж із самого Києва! Он як! І тепер ми оце ждемо, ось-ось цей самий художник має вже приїхати до нас і розпочати вже роботу.
— І як же ви собі гадаєте, — з насмішкуватою зацікавленістю спитав Сергій, — це ваше велике столичне цабе приїде до вас, мабуть, якимось дуже дорогим автомобілем, чи як?
— А як же ти хотів, — здивовано глипнула на нього із-під сивих брів бабуся, — це ж тобі аж із самого Києва самий найзнаменитіший майстер! Тут до нас нещодавно , коли храм уже закінчували будувати, один районний начальник приїздив, не найголовніший начальник, а там він чи будівництвом керує, чи культурою, точно вже не знаю, а так приїжджав по закінченні спорудження церкви нашої, щоб якось там і собі приписати заслугу цього спорудження, сфотографував тут його ще один журналіст, що з ним таки й приїхав. Стаття тоді ще була в нашій районній газеті з тією самою фотографією того самого начальника про те, як наше районне начальство турбується про духовність, будує храми і все таке. А до чого, ти мені скажи, тут те районне начальство? Все тільки отець Михайло, все тільки він сам! Думаєш, не ходив отець наш по тих начальницьких кабінетах, і в районі, і в області? Ще й як попоходив! Та ніде ніхто й копієчки не дав. Нема грошей казали. Нема, та й годі. І пішов тоді отець Михайло до добрих людей, і давали добрі люди, дай Бог їм здоров’я, — бабуся знову перехрестилася на церкву, — давали хто скільки міг на побудову храму. І збудували ми цей храм на ті гроші. А як вже збудували, тоді вже приїздить начальство, фотографується тут, ось, мовляв, як ми тут турбуємося… А про що я, власне? — похопилася раптом бабуся і на мить задумалася. Було зрозуміло, що це була улюблена бабусина тема, і цю легенду про заслуги отця Михайла в побудові храму вона готова була розповідати повсякчас до речі й не до речі, частіше, мабуть, таки не до речі. — А-а-а… — радісно махнула рукою бабуся. — Це ж я про того самого районного начальника, як приїжджав він до нас, то приїжджав на такій величезній чорній іноземній машині, так це ж тільки якийсь малесенький районний начальничок, а ти питаєш, чи приїде до нас той великий столичний художник якимось дорогим автомобілем. Звісна річ, що автомобілем приїде, звісна річ, що не дешевим, мабуть, що не гіршим автомобілем, ніж той, яким приїздив наш начальник. А може, й не одним автомобілем він до нас приїде, навряд чи він сам до нас приїде, напевне, що його будуть супроводжувати якісь начальники, та не такі начальники, як той наш миршавенький районний, а якісь обласні, а може й навіть аж столичні, адже ж художник той, він один такий на весь світ, а начальства того он скільки, видимо-невидимо.
— Так-так, — задумливо посміхнувся Сергій, — як то кажуть, вустами немовлят говорить істина, а ще кажуть, що старе, що мале… Видно правду кажуть…
— Ти це про що, — насторожливо глипнула на Сергія його співрозмовниця.
— Як говорив колись Вольтер одному своєму знайомому імператору, що, мовляв, вас, імператорів, на світі он скільки, хоч греблю гати, а Вольтер на світі тільки один.
— Що, що? — ще більше здивування опанувало стареньку.
— Та це я так, про своє. А як же ви тут собі думаєте зустрічати цю видатну людину, — знову повернувся до жартівливого тону Сергій. — Я маю на увазі квіти там, веселий натовп, оркестр, привітальні промови і
все таке інше…
— От-от,— поквапливо підхопила думку Сергія бабця, — ото ж і я кажу, я і отцеві Михайлові говорила і голові сільради нашої, Андрію Івановичу, що треба ж якось по-людськи зустріти цього художника, все-таки он яка знаменита людина їде до нас у далеке село аж із столиці, треба ж якось і нам не осоромитись перед ним…
— А вони ж вам що відповідають? — не став Сергій ждати, поки вона закінчить свою розповідь.
— Та голова сільради наче й розуміє все, але все-таки тільки відмахується, мовляв, іди стара, бо й без тебе від усіляких клопотів аж в голові макітриться, а отець Михайло, — якось розгублено знизала плечима бабуся, — отець Михайло тільки посміхається у відповідь, та ще посміхається якось дивно так…
— Правильно і робить, що посміхається.
— Чому?
— Бо отець Михайло, як ніхто, добре знає, — відповів уже серйозно Сергій, — що я не люблю всієї цієї бучної й голосної офіційності, як, зрештою, всього цього не любить взагалі мистецтво, якщо це мистецтво справжнє. Та й приїхав я, як самі бачите, електричкою, то ж уявіть собі, як би це виглядало: стоїть тут всіляке велике начальство, дорогі авто поряд, оркестр грає туш, а тут раптом виходить з електрички такий собі звичайний молодик з валізами — здрастуйте, мовляв, ось і я… — Сергій посміхнувся і подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. — А мені, знаєте, взагалі, більше подобається подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, і з людьми цікавими можна іноді познайомитися, от і сьогодні…
— Зажди, зажди, — не втрималася старенька , — а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось ніяк не втямлю?
— Та до того, що це я ж і є той самий художник із Києва, якого ви ждали, і я й буду робити розпис цього самого вашого храму.
— Що, що, ти… — бабусині доброзичливі очі спочатку недовірливо звузилися, а потім, раптом, широко розплющилися від веселого здогаду. — А-а-а!.. Дуриш стару бабу, — погрозила вона пальцем, — не добре це, насміхатися над старою.
— А я і не думав над вами, бабуню, насміхатися, це насправді я, тобто це я і є той самий художник.
— Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. Із Києва?.. — здивування, сумнів і якийсь, наче переляк перемішалися на бабусиному обличчі: Сергієві було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердість рис його обличчя, виглядав він все ж значно молодшим за свій вік, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросівки. — Оце ти і є той самий, який …
— Так, так, оце я і є той самий художник, — старався Сергій переконати бабцю. — Ви на кого чекаєте, я маю на увазі, прізвище того художника, що має до вас приїхати, ви пам’ятаєте?
— Прізвище? — розгублено промовила бабуся.
— Так, так, прізвище того художника Богданенко? — підказав Сергій розгубленій бабуні.
— Так, так, здається… Здається Богданенко. Звичайно Богданенко! — вже впевненіше ствердила вона.
— А звати його Сергій Михайлович?
— Так, так, Сергій Михайлович, саме Сергій Михайлович, Сергій Михайлович Богданенко, саме так!
— Так от я і є Сергій Михайлович Богданенко. От зараз я вам свій паспорт покажу, — Сергій потягнувся рукою до нагрудної кишені, — щоб вас нарешті переконати, — але, побачивши якийсь заперечливий порух бабусі, затримав руку й запитально подивився.
— Перехрестись! — рішуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. — Перехрестись на храм Божий! — вирішила вона звернутися до доказу більш значущого, ніж якийсь там паспорт.
— Будь ласка, — Сергій цілком серйозно поставився до бабусиної
вимоги і повільно й поважно поклав на себе православний хрест і схилив голову.
— Господи, — сплеснула в долоні бабця, — та невже ж це й справді ти… Тобто… — затнулася вона. — Невже це й справді ви той самий оце, якого ми оце…
— Та той самий, той самий, — заспокійливо промовив Сергій. — І чого це вас так дивує? По-перше, вік і одяг — це ніяк не свідчення таланту чи розуму людини, чи не так?
— Авжеж, так.
— А по-друге… Вас, до речі, як звати?
— Горпиною мене називають.
— А по-батькові?
— Степанівна. Горпина Степанівна Стеценко.
— А скільки ж вам років, Горпино Степанівно?
— Та, слава Богу, вже сімдесят дев’ять, скоро вже й на дев’ятий десяток перейде.
— От бачите, Бог вас віком не образив, та й виглядаєте ви нівроку, як на свій вік, мабуть і по господарству ще поратися встигаєте, і взагалі так…
— Та, дякувати Богу, і город ще тримаю, і худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкві допомагаю, — поступово до бабусі Горпини поверталася звична доброзичливість.
— А вже, мабуть, набачилися на своєму віку нівроку? — Сергій відчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним довірливо й спокійно.
— Та що вже набачилася, то набачилася, одне тільки сказати — я ж бо голодомор пережила… — і її погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхітливу безодню тридцять третього року, і перед її очима знову промайнули всі ті незбагненні безмежні жахи, які ніхто й ніколи не зможе ні осягнути, ні зрозуміти, ні пояснити. — Хай Бог простить тих пекельних людожерів, які сотворили це жахіття…
— Та ще ж і війну пережили?
— Так, і війну теж пережила, — сумовито похитала головою баба Горпина. — Пережила й війну, але хіба ж можна порівняти війну з голодомором? У війну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У війну німці ж не відбирали у нас останній шмат хліба, німці не оточували потім військом голодні села, нікого не випускаючи, прирікаючи стариків, жінок і немовлят на неймовірні муки голодної смерті, муки, у порівнянні з якими розстріл видався б милосердям… — вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхітливими спогадами. — Німці ж не примушували збожеволілих від голоду матерів їсти своїх померлих діточок. Та й людей в нашому селі у війну загинуло набагато менше, ніж від голодомору…
— Так, так, звичайно, — Сергій співчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабусі.
— А після війни? А сорок сьомий рік? А колгосп? Трудодні? — вона підняла свої старечі худі, скоцюрблені руки і повернула їх догори долонями, задубілими від мозолів. — Ех, та що там уже й казати, — рішуче махнула вона рукою, наче відмітаючи свої страшні спогади, — що там уже згадувати.
— І, мабуть, Горпино Степанівно, маєте ви за всі свої неймовірні страждання і труди таку пенсію, що можете на неї не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобіль, поїхати в туристичну подорож кудись, скажімо, в Індію, або…
— Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель і Тарапунька, — весело сплеснула в долоні бабуся. — На мою пенсію — автомобіль, і — в Індію! Ха-ха-ха!.. — тихо, але щиро розсміялася вона.
— От бачите, а я ще знаю великих письменників і поетів, що ледь животіють на свою мізерну пенсію, великих художників і скульпторів, що живуть упроголодь, великих артистів, які помирають від хвороб, бо не мають грошей на ліки… От ви в Бога вірите? — раптом ошелешив Сергій бабуню питанням.
— А як же, — здивовано знизала вона плечима.
— То уявіть собі, в такому разі, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер із вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймні, зміг би купити собі якийсь дорогий іноземний автомобіль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому разі, сказали? А я ж бо теж вірю в Бога.
— То так, так, твоя правда, — вона довгим довірливим поглядом подивилася Сергієві в очі. — Ваша правда, Сергію Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. Ісус Христос теж бо пішки ходив. Пробачте мене, Сергію Михайловичу.
— Та годі вам вибачатися, Горпино Степанівно. І чого це ви раптом почали розмовляти зі мною на «ви»? Ви ж бо почали розмову зі мною на «ти», а потім чомусь перейшли на «ви». Взагалі то, зазвичай, все відбувається навпаки — спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на «ви», а вже потім, з часом, переходять на «ти». А оскільки ви з самого початку нашої розмови почали звертатися до мене на «ти», як і належить звертатися людині вашого віку до людини мого віку, то я не бачу ніякого сенсу в тому, щоб ви зараз почали…
— Добре, добре, згодна, — бабуся лагідно поклала на знак згоди свою руку на руку Сергія. — Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене. Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача — і приберу тут завжди, і отцеві Михайлу при нагоді допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, — показала вона на невелику хатинку, що стояла неподалік від церкви. — Раніше моя хата була останньою на нашій вулиці, а тепер остання на нашій вулиці церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча такої старої баби навряд чи злодії перелякаються, та мені дали, про всяк випадок, ось що, — бабця витягла з кишені старенький мобільний телефон. — Так то я не дуже розбираюсь, що воно в цій техніці до чого, а, втім, знаю, що, коли тільки натисну на кнопку «три», то мені завжди відповідає отець Михайло. А сплю я вночі абияк, старечі немочі, турботи та спогади перевертають мене з боку на бік цілими ночами, так що й непоганий із мене нічний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я відразу натисну на «три», — показала вона вказівним пальцем на телефон, — повідомлю відразу отця Михайла, а він вже далі все влаштує. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут біля церкви приберу, попідмітаю, а потім підемо до мене, я тебе з дороги нагодую, відпочинеш…
— Добре, добре, — кинув Сергій навздогін бабусі, яка швиденько подріботіла до церкви, розхитуючи на ходу, мов старенька качечка, своє худеньке сухе тіло й розвіюючи на вітрі сиве до білизни волосся, що вибивалося з-під білої хустки: «Наче кульбабка, — подумалося Сергієві. — І для чого ти оце влаштував тут цю, наче з дешевої оперетки, сцену — велика людина з Києва, як будете зустрічати, — дорікнув він собі подумки, — для кого ти оце розіграв цю комічну п’єсу одного актора — для одного глядача, для цієї невинної, наївної бабці? І справді, прямо таки Штепсель і Тарапунька, а не художник, який зібрався розписувати храм Божий… Прости мені, Господи, цей невинний жарт.»
— А може вам допомогти? — крикнув Сергій, коли побачив, як баба Горпина, діставши з відімкнутої нею підсобки нехитре причандалля для прибирання, почала підмітати красиво викладений тротуарною плиткою при-церковний майданчик, до якого вела, викладена такою ж красивою плиткою доріжка від самого центру села. Ні церква, ні майданчик не були огороджені, навпаки, навколо церкви, під деревами, що росли поряд, стояли красиві лави, на яких завжди всякий міг би посидіти й відпочити, милуючись храмом і думаючи про Бога. І хоча смітити біля святого місця навряд чи хто наважився б, та все ж ознаки щоденної присутності тут людей були помітні, й баба Горпина щодня знову й знову приводила тут все до ладу: «наводила красу Божу», — як вона сама говорила.
— Нащо ж ти мені ще допомагати будеш, — говорила Горпина Степанівна до Сергія, одночасно підмітаючи навколо церкви, — я сама ж бо допомагаю Господу, і це для мене не тяжка робота, а велика радість і щастя, за це Господь, може, й дає мені віку й здоров’я. А ти, допоможу, допоможу...
2.
— Ось і мої хороми, — обвела поглядом баба Горпина своє обійстя, коли, закінчивши прибирання церкви, підвела Сергія до своєї хати, обнесеної шиферною загородою. — Та заходь, не бійся, — махнула вона рукою на маленького цуцика, який вискочив через відчинену бабцею хвіртку і кинувся з гавкотом до Сергія, від чого той мимовільно сахнувся, — Кузько у мене добрий песик, він нікого не кусає, він у нас тільки гавкає, чи не так, Кузько? — Кузько у відповідь перестав гавкати і закивав хвостиком.
— Кузько, Кузько, гарний песик,— Сергій нахилився і погладив руді кучері песика, що підбіг і зацікавлено обнюхував незнайомця, киваючи хвостом.
— Собаки відразу гарну людину чують, — задоволено промовила Горпина Степанівна. — А Кузько мені ще й церкву охороняти допомагає, він, як і я, для грабіжників не надто страшний, але голосочок у нього нівроку, як ти сам Сергію, щойно переконався. Кузько як загавкає, так на все село чути.
— Так, так, голосочок у цієї малечі нічого собі, — погодився Сергій погладжуючи песика, — я , щойно тільки почув його гавкіт у дворі, як ми підійшли, а хвіртка була ще зачинена, то подумав, що ви, Горпино Степанівно, тримаєте у себе для безпеки якогось солідного собацюгу, а тоді дивлюся, вибігає з двору ця дрібнота.
— От , от, так і всі думають, коли ще не бачили Кузька, а тільки чули його голосочок. Так, звичайно, подумають і злодії, якщо, не дай Боже, вони з’являться біля церкви вночі. Це мене, мабуть, Бог нагородив таким песиком — їсть небагато, а гавкає як здоровенна собацюга, — посміхнулася бабця, дивлячись на свого улюбленця.
Обійстя у баби Горпини було, хоч і не надто вже розбудоване, але охайне й доладне: сарай на декілька відділень, де рохкала льоха й цокотіли кури, льох, невелика, але показна хатина, обкладена цеглою. Подвір’я було чисто виметене, між будівлями були прокладені доріжки з бетонних плит. Далі за хатою виднівся добре доглянутий город.
— А у вас , Горпино Степанівно, обійстя нічого собі, охайненьке, — сказав Сергій, озираючись навколо посеред подвір’я. — Та й хатинка нічого, хоч і невелика, зате доладна.
— Це все чоловік мій покійний, Йосип Миколайович, царство йому небесне, — перехрестилася Горпина Степанівна, — зовсім недавно його поховала, хай йому земля пухом. Добрий був господар, все це своїми руками зробив. Все сам. Хоч як тяжко нам спершу було. Все пережили і обійстя налагодили і дітей в люди вивели, — вона витерла кінчиком хустки набіглу на очі сльозу.
— Щиро співчуваю вам, Горпино Степанівно, — лагідно промовив Сергій. — І як же ви оце тепер самі справляєтеся з усім оцим господарством? І подвір’я у вас прибране, і льоху, бачу, вигодовуєте, і кури у вас цокотять, і город видно, що доглянутий, та ще, як не помиляюсь, город ще ж до того й немаленький.
— Та кажу ж, що Господь поки що дає мені здоров’ячко і за церквою доглянути, і з господарством упоратися. Це, мабуть, мій Йосип Миколайович покійний там на небі за мене турбується, та Господа просить, щоб я свої останні дні не провела в злиднях та хворобах, а провела залишок свого життя в радісних клопотах, та так спокійно й полишила цей світ у визначений мені час, та й пішла вже навіки до свого рідного Йосипа Миколайовича туди, де нас вже ніхто й ніколи не розлучить, — бабуся довірливо поглянула вгору. — А ще ж, — похопилася вона, — у мене й діти, онуки й правнуки є. Розлетілися з рідного гніздечка хто куди: і в Києві є, і в інших містах. Задля них оце ж і тримаю господарство, сам же знаєш, як воно зараз у містах живеться, не всім вдалося так вже добре влаштуватися в теперішньому житті. Так що я ще й дітям та внукам допомагаю. І вони ж таки й приїздять до мене та допомагають мені поратися з господарством. А дітей же в мене дев’ятеро! А внуків та правнуків!.. — аж сплеснула вона радісно в долоні. — Та що це я, все про себе , та про себе? Зовсім, дурна баба, забула про тебе! Ти ж щойно з дороги, голодний втомлений, а я все про свої клопоти. То ходімо ж мерщій до хати, поїси, відпочинеш. Ходімо ж мерщій, ходімо, — клопоталася вона, відчиняючи двері, — Ходімо, ходімо…
Сергій покірно взяв свої валізи і пішов услід за бабцею до хати, супроводжуваний до порогу радісним Кузьком.
— Ось так я і живу, — промовила Горпина Степанівна, коли вони з Сергієм, проминувши сіни, зайшли до господи, яка поділялася на три кімнати. — Оце, так би мовити, моя головна кімната, тут я проводжу найбільше часу, — обвела вона поглядом кімнату, в якій вони з гостем зараз стояли, — це мій і передпокій, і кухня моя, — вона підійшла до газової плитки і лагідно, неначе якесь живе створіння, погладила її. — А це ось, як бачиш, газ нам нещодавно підвели. Теж, до речі, заслуга отця Михайла. Так що ми тепер із благами, включив собі взимку газ — і тепло, і не треба ні дрова пиляти та рубати, ні вугілля тягати та пересівати, та й на газовій плитці тепер їсти варити набагато дешевше, аніж раніше, коли ми купували до неї газові балони, — вона знову із вдячністю поглянула на свою газову плитку, неначе це була її найкраща подруга. — А оце ось спальна кімната, — показала вона на прочинені в іншу кімнату двері, — отут ми з моїм Йосипом Миколайовичем і жили, а тепер тут я сама проводжу свої одинокі ночі, — сумовито подивилася Горпина Степанівна на прочинені двері. — А оце, — відкинувши свій миттєвий сум, вже жвавіше показала вона на інші прочинені двері в другу кімнату, — це моя, так би мовити, зала. Проходь, проходь, — запросила вона Сергія до зали, — тут у мене і телевізор є…
Вони зайшли в досить простору кімнату гарно освітлену трьома вікнами і непогано вмебльовану: там був диван, комод, дві шафи, крісло, декілька стільців і на підставці стояв телевізор, щоправда, старенький, але кольоровий, на підлозі лежав килим, теж не вельми новий, зважаючи на потертість.
— Оце і є моя зала, — гордовито обвела поглядом кімнату бабуся. — Оце й диван тут є, можеш тут поки що відпочити. Та ти не соромся, як кажуть, будь як вдома, — звернулася вона до Сергія, побачивши, що той дещо знічено зреагував на її пропозицію. — Давай, розташовуйся тут, не переймайся. Ось диван, сідай, лягай, будь ласка, відпочивай, а я тобі телевізор увімкну, — вона увімкнула телевізор. — Ось тут зараз якраз концерт іде, по цьому каналу часто гарні концерти показують, хоча, якщо ти хочеш, можеш пошукати щось на інших каналах…
— Та ні, ні, все добре, нехай буде концерт, — заспокоїв Сергій бабусю, що не на жарт розметушилася, — мені, взагалі то, все одно, я таки дійсно дещо втомився сьогодні. З самого ранку на ногах. Транспорт, вокзал, електричка… Так що я справді таки наважуся скористатися вашою пропозицією і трохи таки відпочину, — він взяв свої валізи, поставив їх у куток, а сам сів на диван.
— От і добре, от і добре, — зраділа бабуня. — То ти поки що тут відпочивай, а я тим часом щось приготую попоїсти. Відпочивай, — вона вийшла з кімнати і обережно зачинила за собою двері, але потім знову трохи прочинила їх і радісно кивнула Сергієві головою. — Відпочивай, відпочивай, — і знову зачинила двері.
«Оце тобі й пригода, не думав не гадав, що моя тут поява почнеться таким цікавим чином, — подумалося Сергієві, коли він, зручно вмощуючись, ліг на диван. — От так бабуня. Баба Горпина. Горпина Степанівна. А втім, не погана, власне пригода, і бабуня теж нічого собі, так що скаржитися тобі, великий столичний художнику, немає на що», — розмірковував він собі, засинаючи і спостерігаючи, як круговерть запального народного танку, який в цей час показували по телевізору, поступово розпливалася в його дрімотній свідомості у вир багатобарвної казкової строкатості сьогоднішнього дня, де були і вранішня метушня столичного вокзалу, і за-віконне мелькання пейзажів в електричці, перемішане з розмовами пасажирів, і казкова багатобарвність новозбудованого храму, і дбайлива метушня Горпини Степанівни…
— Прокидайся, прокидайся, — долинув до Сергієвої свідомості ласкавий голос Горпини Степанівни, — обід вже на столі, пора вже прокидатися, — лагідно розбуркувала вона сонного гостя, який поступово виринав із глибокого, але короткого сну, — пора вже тобі й попоїсти, сьогодні ж, мабуть із самого ранку макової росинки в роті не було, а в мене вже все на столі…
— Так, так, — остаточно прокинувшись, відповів Сергій, сів на дивані і потер долонями обличчя, остаточно розвіюючи залишки сну, — я тут, здається заснув…
— Поспав, поспав годинку з дороги. Але пора вже прокидатись, а то, якщо вдень виспишся, то вночі не захочеться спати, та й обід вже на столі, голодний же, мабуть.
— Та зранку випив кави.
— Кави він випив, — саркастично подивилась бабуся, — пішли вже скоріше за стіл.
— Добре, добре, дякую, зараз іду. Просто якось спросоння ще апетит про себе не дуже нагадує. Мені б умитися.
— Так, так, звичайно. Зараз я тобі й рушника дістану, — пішла вона до шафи, відчинила її і почала там порпатись.
А Сергій тим часом озирнувся уважніше. В хаті було охайно, прибрано, все стояло на своїх місцях, кругом ні пилиночки. В належному їй куті — ікона Божої Матері, на стінах — світлини рідних і близьких. Взагалі, все було так, як і належить бути в звичайній селянській хаті, де живе старенька бабуся : цей стародавній образ Божої Матері, ці пожовклі світлини на стінах, ці візерунчаті занавісочки на вікнах, ці гаптовані скатерки на меблях — все дихало такою знайомою, такою рідною стародавньою доброзвичайністю, викликаючи щемливі дитячі спогади, адже все це так нагадувало оселю його, Сергієвої, рідної бабусі, давно вже померлої баби Килини, Килини Андріївни, яка жила під Києвом, і в якої Сергій проводив досить багато часу, особливо на канікулах, оскільки виростав безбатченком з одною лише матір’ю, яка бідкалася, працюючи на декількох роботах, аби прогодувати себе і сина. Та й бабуся Горпина так була схожа на бабусю Килину — цей метушливий почовг при ходьбі з характерним розгойдуванням худенького тіла, так як чимчикує качечка, ця самозречена турботливість про інших, ця прониклива доброта, що виливається з очей щедрим сонячним потоком…
— Ось, тримай, — подала Горпина Степанівна Сергієві чистий вишитий рушник, якого видобула щойно із надр шафи, — це я ще дівкою вишивала, на віно собі, — розлила вона щедроту своєї доброти у щирій посмішці.
— Дякую, — як приймають хліб-сіль, Сергій прийняв цей рушник, що дихав щирістю селянської наївної невинності. Потім він підвівся й пішов услід за бабусею надвір до умивальника, де з насолодою умився чистою водою з колодязя, що був тут же , на подвір’ї, витерся чистим духмяним рушником і з почуттям радісної свіжості пішов услід за бабусею знову в хату до обіднього столу.
— Ось пригощайся, будь ласка, не соромся, — припрошувала бабця Сергія, насипаючи йому в миску борщ, крім якого на столі ще стояла смажена картопля, печеня, коржики, молоко, — їж, їж, — накладала вона побільше сметани в борщ, — як кажуть, хто як їсть, той так і працює, так що не соромся.
— Та я не соромлюся, — взяв Сергій ложку і шматок хліба, — просто ви тут, бабуню, понаприготували стільки, що вистачило б не лише на одного художника, а на цілу бригаду робітників. Після такого обіду гріх було б працювати абияк, — він підсунув миску духмяного борщу ближче і почав з апетитом їсти. — А ви ж, бабуню, чого не їсте? — відірвався він на мить від миски.
— Та я сьогодні й поснідала нівроку, та й поки готувала обід ще під’їла, та й взагалі, скільки там мені, старій бабі, треба. Ти не переймайся й не відволікайся, їж.
Як кажуть, апетит приходить під час їди — Сергій під час обіду ще раз підтвердив цю істину.
— Оце так наївся, — відхилився він на спинку стільця, допиваючи вже молоко, — давно вже так не наїдався. А до речі, звідки це у вас молоко таке смачне, свіже та духмяне, я, наче, корови у вас не помітив?
— Так, корови у мене дійсно немає,стара я вже та немічна, щоб корову тримати, хоча колись із Йосипом Миколайовичем і корівку теж тримали, а як приставився мій господар, то я корівку і продала, зате у сусідів корів поки що, слава Богу, вистачає. Ось це, — показала бабуся на глечик з молоком, з якого її гість наливав собі ще один кухоль, — я взяла у своєї таки сусідки, Мотрі Микитівни, що поряд зі мною й живе. Тобі подобається це молоко?..
— Подобається, ой подобається, — задоволено прицмокнув Сергій, допиваючи другий кухоль молока, — духмяне та смачне, аж солодке, мабуть, свіже.
— А як же, звичайно свіже, іншого в нас не буває. Та й трава ж свіжа пішла на пасовищах, так що молоко зараз дійсно таки гарне. Отже, якщо тобі й справді подобається молоко Мотиної корови, то можна тепер буде брати в неї молоко для тебе, поки ти будеш тут працювати. Тим більше, що, — Горпина Степанівна з якоюсь доброзичливою хитринкою глянула на Сергія, — коли я вже хотіла Мотрі заплатити за молоко, то вона з мене грошей таки не взяла…
— Чому це? — здивувався Сергій.
— Та коли я їй розповіла, — доброзичлива селянська хитринка знову з’явилася в посмішці бабусі, — що це для тебе, тобто для того самого художника, що оце вже й приїхав і буде вже розписувати наш храм, і що зараз ти оце якраз у мене… Та ще коли розповіла, який ти на справді, що приїхав ти електричкою, і за розпис храму грошей не заломив стільки , що, ого-го!.. Та й взагалі…
— Горпино Степанівно, Горпино Степанівно…— докірливо похитав головою Сергій. — То це ви вже, значить, бабі Мотрі, баба Мотря бабі Парасці, і так далі. То, мабуть, вже все село знає про мене?
— А що тут такого, — трохи навіть ображено відповіла бабця, — ти що хотів тут жити, працювати й щоб ніхто ніколи не дізнався про твою тут присутність?
— Та ні, ви пробачте, якщо я вас образив. Просто, як самі розумієте, я взагалі то не надто тішуся зайвими про себе розмовами. А крім того ви мені ще нагадали, що я вже тут у вас давно в селі, а до отця Михайла все ще не завітав, і буде воно якось, мабуть, не зовсім зрозуміло, якщо все село вже буде знати, що я давно приїхав, а отець Михайло про це й не знатиме, а дізнається теж із чуток від своїх сусідів. Якось це, на мою думку, буде не по-людськи.
— Он ти про що. Не переймайся. Нічого страшного немає в тому, що ти не відразу по приїзді прийшов до отця Михайла. Адже ж річ в тім, що отець ще до обіду поїхав до одного з наших прихожан, який живе далеченько звідси — дружині його дуже зле. Так що, все одно панотця вдома не було. А втім, він вже невдовзі має й приїхати.
— То коли він поїхав автобусом чи електричкою, так ми й точно можемо знати, о котрій годині він має приїхати — розклад руху вам же, напевне, відомий.
— Та ні, отець Михайло поїхав власним автомобілем. До Семена Бондаря так просто не доберешся, до їхнього села ні електричка, ні автобус не ходять.
Сергій, невідомо чому, був якось трохи прикро вражений звісткою про те, що отець Михайло, виявляється, має власне авто. Якось це не зовсім в’язалося з його власними переконаннями й уявленнями про те, яким повинен бути духовний наставник, і як він повинен себе поводити в такий скрутний для народу час, як зараз. Та й якось не схоже було це на того побожного чоловіка, отця Михайла, який особисто приїздив до Києва умовляти Сергія зайнятися розписом їхнього храму. Отець Михайло тоді дійсно таки справив таке враження на Сергія, що той негайно вирішив тут таки їхати в село Веселе, відклавши всі свої справи. А втім, отцеві Михайлові, зважаючи на розпорошеність його пастви по далеких селах, і справді таки просто необхідний був автомобіль, вирішив Сергій. «Та й взагалі, — думав він собі, — автомобіль в наш час — це ж не розкіш, а засіб пересування, і мати автомобіль в наш час — це, взагалі то, те ж саме, що мати , наприклад, холодильник, чи телевізор, це просто необхідна в домі річ», — старався Сергій сам себе переконати й погамувати неприємне почуття, що він нібито у чомусь незаслужено звинуватив достойну людину, але тут же подумки розсміявся над своїми переконуваннями самого себе, згадавши, що це якраз його мама такими самими словами переконувала самого Сергія, умовляючи придбати хоч якийсь автомобіль, а він у відповідь на це незворушно доводив, що в час, коли весь народ, можна сказати, бідує, мати всілякі розкоші, в тому числі й автомобіль, просто непристойно. Мабуть мама таки була права, називаючи Сергія занадто вже вимогливим до людської природи, і доводячи, що такий його юнацький максималізм, просто таки не личить такому дорослому, можна сказати, вже в літах, чоловікові.
— … То ти чуєш, що я тобі кажу, — вивів Сергія з його легкої задуми голос Горпини Степанівни, — чи про що ти зараз оце думаєш?
— Так, так, вибачте, Горпино Степанівно, задумався трохи, це зі мною буває іноді. Але нам, художникам, таке треба вибачати, самі розумієте. Так що ви мені хотіли сказати?
— Та я кажу, що залишайся в мене жити, поки будеш у нас. Місця в мене в хаті вистачає, їсти-пити є що, та й молочко, що тобі так сподобалося поряд, і храм тут таки під боком, та ще й тут таки поряд, — бабуся показала рукою, — просто перейдеш доріжкою через мій город — і Дніпро, купайся скільки завгодно.
— Так, так умови просто чудові, що там і казати, — завагався якось Сергій. — Я б, звичайно, не проти.
— То в чому ж річ? — бабця помітила його нерішучість.
— Просто, розумієте, я взагалі то думав зупинитися в отця Михайла. Наскільки я зрозумів з нашої з ним розмови, він теж такої думки, він же одинак, живе самотою, як я зрозумів? Це по-перше. А по-друге, ви ж самі, Горпино Степанівно, говорили, що до вас приїжджають ваші рідні, щоб допомогти вам по господарству — чи не заважатиму я в такому разі їм і вам?
— Он ти про що. То щодо отця Михайла, він дійсно таки одинак, як померла його дружина, Ольга Петрівна, то з тих пір Михайло Архипович, отця Михайла нашого, якщо не знаєш, звати так, Михайло Архипович Князенко.
— Так, так, звичайно, знаю.
— Так от, він, виходить так що й справді одинак. Але ж покійна його дружина залишила Михайлові Архиповичу донечку, Оксану.
— Але ж, як мені відомо, вона черниця?
— Так, так, правда твоя, Оксаночка у нас в Христових наречених ходить, прикликав її Господь до служіння. Але ж монастир — не в’язниця, і Оксана частенько відвідує батька, а іноді й довгенько таки живе тут у нього, коли треба допомогти по господарству. А зараз — вам, міським жителям, це, мабуть, невідомо — саме час поратися на городі — травень — і огірочки треба посадити, і помідорчики, пополивати все, поки прийметься добре, та й картопельку прополоти та обгорнути саме час, і все таке інше. Одне слово, тут вона якраз зараз, Оксана, у батька живе й порається по господарству. А щодо моїх рідних, то вони дійсно приїжджають до мене на поміч, але приїжджають вони не надовго, зазвичай на вихідні, і місця, хоч і хата моя видається невеликою, вистачає всім, і в хаті на долівці стелемось, і ще й прибудівля за хатою є, раніше, коли я тримала корову, там сіно було, і всі так любили виспатись на сіні, а тепер там стоять ліжка, і влітку теж дуже гарно там спати на свіжому повітрі. Так що, як наїдуть мої, то місця всім вистачає, і тобі вистачить — одним менше, одним більше, ніхто й не помітить.
— Що ж, переконали, — Сергій розвів руками, — я з великим задоволенням залишуся у вас, якщо отець Михайло не буде проти цього, якщо він не образиться на те, що я зупинюся не в нього.
— А чого б йому бути проти, чого б йому ображатися? Та й Оксаночка ж зараз якраз тут живе.
— Та й вам же, Горпино Степанівно, зайва копійчина не завадить, пенсія ж у вас не дуже…
— Яка пенсія, яка зайва копійчина, я щось не второпаю про що ти це говориш.
— Та за квартиру ж я вам заплачу. Що ж я тут даром житиму, турбуватиму вас. Обіди мені ще ж треба готувати…
— Ти що образити мене хочеш? Заплатить він мені! — обурено, наче їй запропонували щось непристойне, вигукнула бабця. — Та як у тебе язик повернувся! Ти он яку справу приїхав до нас робити, до нас як поставився, а я буду з тебе гроші брати?
— Вибачте, вибачте, — примирливо підняв руки догори Сергій, — я не хотів вас образити.
— Та чи ви тут сваритеся вже, такими вже рідними стали, що вже й сварка між вами, — і Сергій, і Горпина Степанівна одночасно повернули голови в напрямку вхідних дверей, де на порозі з’явилася опасиста кругловида жінка років шестидесяти в строкатому платті.
— А-а-а, ось і Мотя прийшла, — кивнула в бік жінки Горпина Степанівна. — Це ж сусідка моя, Мотря Микитівна, це ж вона, Сергію, пригощала тебе молочком.
— Так, так, — радісно закивала у відповідь сусідка, — оце забігла на хвильку поцікавитися, чи сподобалося вам моє молочко.
Сергій з Горпиною Степанівною порозуміло перезирнулися, даючи одне одному знати, що вони обидва добре втямили причину Мотиного приходу: було цілком ясно, що Мотря Микитівна після приходу Горпини Степанівни, коли дізналася про Сергія, відразу ж подалася по селу розповсюджувати сенсаційну звістку про приїзд знаменитого художника, який буде розписувати їхній храм, — ще б пак, розповісти односельчанам першою про таке! Але розповідаючи про Сергія, Мотря Микитівна, мабуть, не змогла таки втриматися від того, щоб хоч декілька разів не сказати таку спокусливу сакраментальну фразу «сама його бачила», хоча й говорила вона це, очевидно, як добросовісна оповісниця, не без докору сумління. І ось, щоб заспокоїти своє, трохи постраждале сумління, Мотря Микитівна й прийшла зараз до сусідки, щоб і насправді таки на власні очі побачити Сергія.
— Та ти заходь, заходь, Мотю, проходь, сідай, — запрошувала баба Горпина сусідку, яку втім можна було й не запрошувати, вона й так пройшла до столу, відсунула стілець і присіла біля столу. — А ми оце з Серьожею, — посміхнулася Горпина Степанівна в бік Сергія, підкреслюючи перед сусідкою таким звертанням до знаменитого художника дружні з ним відносини, — трохи дійсно таки не порозумілися, трохи справді не посварилися. Ти тільки уяви собі, Мотю, говорить, що заплатить мені за квартиру, якщо житиме тут у мене, поки розписуватиме наш храм! Уявляєш собі таке?
— Оце так. Оце ви, справді таки, придумали, — широко розплющеними від здивування очима подивилася Мотя на Сергія, як на якогось незрозумілого дивака. — Та що ж ми тут бузувіри якісь, чи що. Будемо ще й гроші з вас дерти? Оце так!
— Та годі, годі вже вам, — примирливо подивився на обох сусідок Сергій, — будемо вважати це непорозуміння вичерпаним. Як то кажуть, хотілося як краще, а вийшло як завжди. Будемо вважати, що нічого я вам не пропонував.
— Ти бачиш, який розумний, — звернулась задоволено баба Горпина до Моті, — я ж тобі казала, який він розумний, — і обидві сусідки значуще похитали головами на знак згоди, хоча Сергій так і не зрозумів, в чому так вже виявилася його великорозумність, а тим часом все одно бути розумним було таки краще, аніж навпаки. — А до речі, — похопилася Горпина Степанівна, — ти не знаєш, чи отець Михайло повернувся вже додому?
— Так. Я оце якраз поверталася додому, — довірливо проказала Мотря Микитівна, мимовільно видаючи свою місію оповісниці односельчан щодо приїзду Сергія, — а була я в центрі, у Галі Стронихи, то бачила, що отець Михайло якраз їхав додому.
— От і добре. А ми оце збиралися якраз із Сергієм до панотця, бо ж Сергій вже давненько в селі, а до отця Михайла все ще не завітав, — повільно і якнайдохідливіше проказала вона Моті, яка щойно тільки підсунула свого стільця поближче до столу, і зручно на ньому вмощуючись, очевидно, готувалася вже до насолоди тривалою, довірливою, докладною, цікавою розмовою. — Так що вибачай, Мотю, нам зараз доведеться піти з дому. Іншим разом поговоримо.
— Ну от, — скрушно сплеснула в долоні Мотя, — тільки я зайшла, як вам вже йти треба. То скажіть же, будь ласка, молочко моє вам хоч сподобалося? — вирішала вона хоча б таким чином, хоча б на мить продовжити таку бажану розмову.
— Не те слово, ще б не сподобалося ваше молочко, — вирішив Сергій похвалою якось винагородити свою нову сусідку за її нездійснену мрію про довгу довірливу розмову. — Такого молочка я зроду ще не пив. Хоча, може, в дитинстві й пив щось подібне, коли жив у своєї рідної бабусі, Килини Андріївни, на селі. Сама вона корову не тримала, бо була вдовою, як і Горпина Степанівна зараз, а брала моя бабуся молоко теж у своїх сусідів, теж гарне було молоко, але ваше молоко, Мотре Микитівно, просто таки незрівнянне, смачне, духмяне, солодке, не молоко, а нектар. Дуже гарне.
— От і добре, от і добре, — аж зашарілася від задоволення Мотря, — пийте ж мого молочка скільки вам заманеться. Пийте до схочу. І не здумайте мені навіть натякати про гроші, — жартівливо пригрозила вона Сергієві пальцем, — за гроші я вам не дам ніякого молока, навіть і не думайте.
3.
Сонце над селом Веселим вже давно перемайнуло полудневу вершину і почало вже своє поступове сходження вниз до західного пругу, передвіщаючи прекрасний весняний вечір. Хоча Сергій і намагався переконати Горпину Степанівну, щоб вона лише розповіла йому, як дійти до оселі отця Михайла, а вже він, Сергій, сам дістанеться до панотця, відбуде там належну гостину й обов’язково повернеться, — рішуче налаштована бабуся не здалася ні на які умовляння і наполягла таки на тому, щоб особисто супроводжувати Сергія. Загалом тихе й спокійне, село в цей передвечірній час все ж дещо пожвавішало: верталися додому з роботи люди, малеча після школи й виконання домашніх завдань висипала на вулиці побавитися дитячими веселощами, а старші парубки й дівчата гуртувалися помалу до знадливих травневих вечірніх гулянок. Баба Горпина, супроводжуючи Сергія, безугавно розповідала про все, чим живе село, особливо ж задоволено вона віталася з людьми, які виходили зі своїх дворів назустріч, очевидно, оповіщені про приїзд художника Мотрею Микитівною. Горпина Степанівна, кожного разу, привітавшись, належним чином відрекомендовувала Сергія односельчанам і навзаєм кожному односельчанину представляла Сергія, потім ще трохи підтримувала поважну розмову, додержуючи неписаного селянського дипломатичного протоколу, і вони знову вирушали далі, потроху наближаючись до мети свого походу — оселі отця Михайла.
— А ось і вона, оселя Михайла Архиповича, — коли вони з Сергієм, дійшовши вже до центру села головною вулицею, звернули в бічну вуличку, кивнула Горпина Степанівна в бік ошатно огородженого красивим тином охайного цегляного будинку. — Оце тут він і мешкає, панотець наш Михайло, ось і машина його біля двору стоїть — значить він точно вдома, — додала вона, звернувши Сергієву увагу на старенькі «Жигулі» першої моделі синього кольору, що стояли за кущем бузку, який ріс біля панотцевого двору, і тому Сергій не відразу помітив автомобіль.
І щойно вони з бабусею наблизилися до воріт, як із відчиненої хвіртки назустріч їм вийшов і сам отець Михайло — високий широкоплечий чоловік з довгим русим волоссям і охайно підстриженими вусами з борідкою, одягнутий у просту сіру куртку і потерті джинси.
— А, Сергію, — радо простягнув він руки назустріч гостям. — Нарешті, нарешті ви до нас завітали. Дуже, дуже радий вам. Нарешті, — очі, все його обличчя сяяли щирою привітністю, яка свідчила, що Михайло Архипович дійсно був радий.
— Я теж, дуже, дуже радий, — вітально потискаючи руку панотцеві, теж зі щирою радістю відповів Сергій. — Тим більше радий, що вже познайомився з деякими вашими прихожанами, — показав він на бабу Горпину.
— Горпино Степанівно, то ви вже встигли познайомитися з нашим гостем? — перевів погляд на стареньку панотець.
— Ми не лише познайомились, а вже стали добрячими друзями, — відповів за бабцю Сергій. — Просто я приїхав до вашого села ще зранку, і встиг уже дещо познайомитися з вашим селом і з вашими односельцями, храм, до речі, вже оглянув.
— Так, так, а я, як на те, — з вибачливим виразом на доброму обличчі промовив отець Михайло, — сьогодні цілий день не був удома. У Семена Бондаря дружина Клава заслабла не на жарт, а живуть вони далеченько від усіх благ цивілізації на хуторці в півтора десятка будинків, так що довелося зранку взяти нашого лікаря з місцевої дільничної лікарні, поїхати до Бондарів, на «швидку допомогу» у нас, знаєте, бензину не вистачає. Марія Дмитрівна, терапевт наш, оглянула Клаву, а в неї і тиск дуже високий, і з серцем щось негаразд, так що довелося відвозити Клаву до районної лікарні. А там доки все оформили, доки лікарі зробили перші призначення, доки вирішили питання з ліками, ліки ж бо в лікарні теж відсутні… Одне слово, так цілий день і довелося проїздити, а ви тут доки, виявляється, вже чекаєте на мене.
— Та я і не думав нудьгувати без вас, — заспокоїв його Сергій. — Я ж вам кажу, що мені, на щастя, якраз нагодилася Горпина Степанівна. Вона мені і про церкву розповіла, і в гості запросила, і нагодувала, і відпочив я в неї. Так що, нарікати мені не доводиться.
— В такому разі, я дуже радий, запрошую вас до господи, — гостинним жестом показав на свій будинок отець Михайло. — Ось тільки загоню в гараж свого «кадилака», — показав він на «Жигулі», і підійшовши до автомобіля, лагідно поклав руку на кабіну і додав: — поставлю на ніч на відпочинок свою стареньку «копієчку», вона бо сьогодні нівроку собі попрацювала.
— Старенька то вона, може, й старенька, — оцінюючим поглядом ковзнув по автомобілю Сергій, — а виглядає досить таки непогано, як на свій вік. Дуже добре виглядає. Як новенька.
— Ще б пак, — гордовито відповів панотець, — це ж помічниця для всього нашого села, — він ніжно погладив кабіну авто, наче це була жива істота, — а тому й доглядаємо ми її усім селом — хто чим може, і хто на що здатен: хто грішми, хто яку деталь дістане, хто підварить, хто підфарбує… А нещодавно Славко Здоренко свою власну авто-майстерню відкрив і взяв нашу стареньку «копієчку», як він сказав, на довічне безкоштовне обслуговування. Отже, тепер наша машина в надійних руках. Ми то й придбали це авто всім селом, коли почалися всі ці негаразди: жінці народжувати — а на «швидкій допомозі» бензину немає, комусь треба терміново в район, а автобус зламався, і все таке… Так що склалися всім селом і придбали оце авто. А так взагалі-то я ніколи й не думав, що колись буду водити машину. Та, бач, довелося. А як згадаю свої потуги щодо оволодіння водійськими правами, — весело посміхнувся він. — І сміх, і гріх. Та нічого, все ж домігся свого. Як кажуть, не боги горшки ліплять. Справляюся зі своєю «копієчкою» не згірше за всякого завзятого водія. Але досить вже ліричних відступів. Зараз поставлю машину в гараж — і прошу до господи.
І доки отець Михайло відмикав гараж, що виходив воротами на вулицю, розвертав і заганяв у гараж авто, Сергій ніяк не міг спекатися відчуття сорому при згадці про свої недавні роздуми щодо розкошування священників, які дозволяють собі роз’їжджати на автомобілях, в той час як прості люди не можуть дозволити собі витратити зайву копійчину на шмат хліба насущного. Автомобіль отця Михайла дійсно був не розкішшю, а засобом пересування.
Перша жива істота, яку гості зустріли у дворі отця Михайла, був величезний собацюга, породу якого Сергій, що мав дуже приблизне уявлення щодо собачого світу, визначив як кавказького сторожового. Собака був на цепу, при чому причеплений таким чином, що ніяк не зміг би дістати до людей, які проходили в будинок, але Сергій про це не знав і тому зупинився в нерішучості, втупивши розгублений погляд у величезну коричнево-білу кудлату гору м’язів, і прикриваючи інстинктивно собою бабу Горпину.
— Не бійся, Сергію, не бійся, — бадьоро підштовхнула його Горпина Степанівна, — по-перше, Кудлай сюди не дістає, та й не стане він кидатися ось так ось, ні сіло ні впало на людей.
— Так, так, — підтвердив слова бабці отець Михайло, що якраз зачиняв двері гаража, котрі виходили в двір, — Кудлай у нас душа добра, чи не так, Кудлаю, — кивнув він псові, на що той лише на мить перевів свій погляд на господаря, а потім знову флегматично втупив свої величезні чорні добрі очі в Сергія, очевидно вивчаючи нового відвідувача.
— Кудлай — собака розумний, — похвалила пса Горпина Степанівна і собі, — можливо розумніший за деяких двоногих, що тільки, прости Господи, гавкати і вміють.
— Та це, власне, і є єдина жива істота із тварин у моєму господарстві, — Михайло Архипович обвів рукою подвір’я. — Немає в мене ні курки, ні свинки, тільки город — і все, — кивнув він. — Живу одинаком, паства велика. Немає коли господарством займатись.
Сергій окинув оком подвір’я. Все було чисто, впорядковано, подвір’я викладене плиткою, колодязь, красивий цегляний будинок під черепицею, більший, звичайно, за будинок баби Горпини, але не на стільки, щоб можна було з цієї різниці зробити висновок про велику відмінність у соціальному становищі господарів. А от із господарських будівель — лише льох та помірний сарай, що колись, видно, слугував за прихисток домашній худобі, а тепер був перероблений на гараж.
— Добрий день, — раптом привернув увагу Сергія мелодійний дівочий голос. — А я чую, наче якісь голоси у дворі, думаю, чи гості якісь у нас.
Сергій повернув голову на цей голос. Із-за будинку виходила дівчина в синьо-зеленому спортивному костюмі, який, облягаючи її молоде тіло, підкреслював надзвичайну красу її доладної, наче виточеної фігури. Була це дівчина досить високого зросту, не набагато нижча від Сергія, з русим волоссям, заплетеним у косу, скручену на потилиці. Особливо ж Сергія вразила та невимушена природна гідність її постави, з якою вона, привітавшись, спокійно наближалась до гостей. Навіть ні, мабуть, гідність — це, можливо, й не зовсім те слово, адже воно передбачає якусь гордість, можливо, навіть гординю, а в дівчині не було навіть натяку на щось подібне до гордині, як не було й натяку на щось подібне до запобігання перед гостями. Вона просто була сама собою. Вона просто й невимушено наближалась до Сергія ходою, якій позаздрила б якого завгодно рангу модель, вимуштрувана довголітньою подіумною наукою.
— Добрий день, — відповів Сергій на привітання. — Хоча, день вже, можна сказати, закінчується, і вже можна б сказати «добрий вечір», — і він придивився поближче до дівчини.
Та вона була справжньою красунею, придивившись, вирішив Сергій. Але відзначалась дівчина не тією показною агресивною красою строкато розмальованих облич на рекламних світлинах — її краса не відразу кидалася в очі, на перший погляд ніби то нічого особливого, звичайне, хоча й привабливе обличчя: гарний, трохи видовжений овал цього обличчя відзначався незвичним для жінки вольовим підборіддям, яке втім, нітрохи не псувало загального враження, адже в усьому іншому її обличчя було сама жіночність — красиво окреслений, хоча й дещо кирпатенький ніс, пухкенькі губи, красивий вигин чорних брів, і головне — очі, прекрасні великі сині очі. Великі сині й глибокі, дуже глибокі очі. Такі глибокі, що той, хто наважився б пірнути в них у спробі дошукатися їх дна, навряд чи зміг би випірнути — оце відчуття чогось незбагненного, а значить і небезпечного, опанувало Сергія при погляді на її очі, так що він навіть поспішив відвести свій погляд, але відразу ж знову повернувся поглядом до її очей, не в змозі опиратися якійсь чарівній непереборній силі. Адже саме очі, випромінюючи глибинну силу якоїсь потойбічної сутності, й надавали цьому дівочому обличчю, здавалося б звичайному, незвичайної довершеної гармонійності.
— А це моя донечка, Оксана, — лагідно взяв дівчину за руку, а потім, обійнявши її, ніжно пригорнув до себе отець Михайло. — А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно — не художник, а маляр, що приїхав до нас із Києва розписувати наш новозбудований храм. Сергій Михайлович Богданенко.
— Дуже приємно познайомитися, — простягнув руку для знайомства Сергій.
— Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, — вона показала свої забруднені руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальців землю, ні трохи при цьому не знітившись.
— Так, так, Оксанка допомагає мені впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, — лагідно поглянув Михайло Архипович на свою доню.
— То проходьте до господи, будь ласка, — запросила гостей Оксана, — проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас чаєм. Проходьте, проходьте.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
