Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Матерня копійка ч.8

© Михайло Нечитайло, 11-02-2015
Але скніла дочка. Вона не раділа ні кувікаючому та мекаючому господарству, що обіцяло немалий прибуток, ні квітуючим дітям, ні невгамовній енергії бабусі-матері.
- Чи не за чоловіком тужиш? - хвилювалася Ганна.
- Ні, тільки не за ним, борони Боже, - згиналися в гіркій посмішці Галині вуста.
- То що ж з тобою, дочко? - допитувалась Ганна. - Ти ж подивись, як у нас усе добре складається.
- Зі мною нічого, - відповідала дочка і скніла, чахла на очах.
- Берися до роботи, оживай, - сердилась Ганна. - Що ти його никаєш, мов не на цьому світі зроджена?! В хазяйство вдаряйся, про копійку думай - як до ладу все йтиме, то за радісними турботами всяка нудьга згине.
- Ой, мамо, - не стерпіла якогось разу Галина материних настанов, - та на дідька мені це господарство, нащо моїм дітям ці гної, від яких тільки сморід на  півсвіту та пальці порепані?! Та якби Бог був хоч трошечки милостивішим до людського кохання, хоч трошечки справедливішим до моїх крихіток, то вони малися б у маслі купатися, а не в гноях, то вони малися б у хоромах жити і всі красоти світу спивати, а не нипати по сільському подвір’ю між крикливих гусей та брудних поросят!
І оповіла  нарешті Ганні все своє життя, всю долю свою. Вибравшись після смерті вітчима ще замолоду з села аж у далекий Львів, закохалася Галя в такого собі Євгена Дуня. Кохання було взаємним, але Євген - жонатий на той час чоловік - не міг кинути все на світі і мчати стрімголов до Галі, Євгенова дружина - бездітна, але заможних батьків Неоніла - золотим ланцюгом прикувала до себе Євгена, прилаштувавши його до процвітаючого бізнесу, але оформивши фірму на своє ім’я; а людині, котра скуштувала розкоші, ой як нелегко, неможливо майже рвати ті ланцюги, рвати задля того лишень, аби пірнути з головою в просте життя з мозолями на руках і гноями ледь не на кожнім кроці.
- А ти розлучись зі своєю коброю, - підказувала Галя Євгену на зорі їхнього кохання. - Та навіть половини вашого багатства вистачить ще й онукам нашим. ;
- Галю, - гірко усміхався Євген. - Фірма вся на Неонілі, а я там лише директором по контракту. Всі діла тягну я, а покину Неонілу – заберу тільки зарплату. Розумієш, яке дурне становище - тільки зарплату, якої і на пристойну квартплату не вистачить.
- То вбий Неонілу, забери собі все, - кричала доведена до відчаю від неможливості бути з коханим завжди поруч Галя.
- Ти що? - жахався Євген. - Ти думаєш, як я багатий, то на все здатний? Ні, Галю, людини вбити я не годен. Ні сам, ні чиїмись руками. Не з того я тіста.
А Галя чекала дитину. Євгенову дитину.
- Боже, я покритка, - плакала.
Євген тоді перший і останній раз ударив Галю.
- Щоб я не чув цього! - кричав. - У мене вистачить засобів і тебе потаємно все життя утримувати, і дитину в люди вивести.
Так воно на перших порах і було. Євген найняв Галі шикарну двокімнатну квартиру, а як народила Галя дочку, то ледь не щодня заглядав «побавитися зі своєю найкращою на світі донечкою», як любив примовляти. Але щастя, що той пух - дмухнув вітер та й немає. Запідозрила щось Неоніла, приставила до Євгена якогось приватного детектива, той усе вивідав, і одного спекотного літнього дня на порозі Галиної квартири постала Неоніла з двома велетнями-лобуряками.
- А що це тут за шлюха присмокталася до мого добра? - цікавилась, єхидно усміхаючись.
А через хвилину Галя, налякана велетнями-лобуряками, вже писала прощальну записку Євгену, в якій наголошувала, щоб не шукав її, і сідала в лімузин, котрий відвіз бідну Євгенову коханку на вокзал, де Неоніла вручила квиток на поїзд і зловісно прошепотіла замість побажання щасливої дороги:
- І не подумай Євгену ні писати, ні дзвонити, інакше й під землею тебе, суку, знайду, щоб навіки в ту землю закопати. Втямила?
Потім  вийняла з сумочки стодоларову банкноту і запхнула Галині за пазуху.
- Це щоб байстря не бідувало, - реготіла. - Бо аліментів повіям ми не платимо.
Галя хотіла вийняти з пазухи ті пекучі долари, гордо швиргонути їх "безплідній швабрі", як називав дружину Євген, межи очі, але один з лобуряк щосили штовхнув Галю до купе і закрив двері.
Поїзд рушив. Але куди він віз Галю - не знав, мабуть, і сам Бог. Рідне Долине й без дитяти не хотіло Галю знати, а з дитям то й поготів. Порожній світ, сто доларів за душею, невеличкий чемоданчик біля ніг та дитя на руках - ото й усе, що винесла Галя зі свого щасливого до знемоги і нещасного до сліз кохання.
З того порожнього світу і з’явився до Галі Василь. На одній із зупинок неподалік Львова він зайшов до купе, довго і сором’язливо подивлявся на Галю, а потім не втримався і запитав, чи не боїться така файна дівчина їхати з такою малесенькою крихіткою в далеку дорогу.
А в Галі душа, що ставок, болем виповнений вщерть, напередодні повені - так і хочеться підняти заставки, зцідити той біль куди завгодно, аби лишень поменшало його в душі-ставку, аби лишень вціліла напівзруйнована гребля, що тримає ще душу в тілі.
А тут ясні очі, співчутливий погляд, тихий голос невідомого юнака поряд. Кому ж і вилити свій біль, як не чужій людині, котра через мить зійде з твого життя, як весняна вода з полів, згине в далеких морях-океанах буднів і втопить твій біль у забутті, мов  немічне кошеня у швидкоплинній річці, знесе той біль геть з очей, щоб не нявчав він тобі щоднини, не надокучав у людських розмовах та хтивих поглядах, не ятрив душу колючою шпичкою чийогось докору.
Галя й вилила юнакові все, що мала за душею, все своє життя розіклала перед ним, мов продавець товари по полицях. А юнак записався в покупці.
- Галю, я тебе з першого погляду покохав, - шепотів гаряче, - залишся зі мною.
- Нащо тобі надщерблене кимось серце? - допитувалася Галина.
- Серце - не камінь, воно має здатність заростати і палати новим коханням, - відповідав юнак.
- Навіщо тобі чужа дитина? - дивувалась Галя.
- Бо своїх не можу мати, - мовив юнак та й зашарівся, та й відвернувся до покарбованого ніччю в чорне вікна.
І Галя здалася на юнакові вмовляння. А що їй лишалося робити?
Зійшли вони з Василем з поїзда у невеличкому містечку Тальне, що на Черкащині, де Василь працював водієм. Поселилися в одинокої бабусі на квартирі та й почали жити-поживати. Василь виявився напрочуд хорошим чоловіком, а в Жанночці, Галиній дочці, то прямо душі не чув, не кожний батько рідних дітей так любить.
Заспокоїлася і Галина душа. Скніла трохи за Євгеном, не палала великим коханням до Василя, але світ перед нею вияснювався, мов небо після грози - і душа заспокоїлася. Прихилилася до донечки та й задрімала.
Але недарма кажуть, що сироті й день малий. Не встигло після грози небо як слід вияснитись, а надворі вже й смеркло. Поїхавши одного разу в Черкаси, нажив Василь непоправного горя - потрапив там в аварію, розбив автомобіль якогось "крутого парня", ще й дочку того "крутого" покалічив. І мало того, що позбувся після аварії посвідчення водія і роботи, мало того, що його малися судити, то заявився додому ще й сам "крутий", зажадав десять тисяч доларів за покалічену дочку, а у випадку несплати боргу пообіцяв "етаво козла (Василя, себто) урєкать, а дочурку єво ізуродовать до нєузнаваємості, чтоби нє одна моя дочь калєкой на свєтє била''. Галина після подібних погроз хотіла бігти в міліцію, але розумні люди порадили не робити цього, бо міліція далеко, а десяток куль у "крутого" будь-якої ночі знайдуться.
Десять тисяч доларів, мов кара господня, зависли над головою. А тут ще бабуся, що здавала в найм квартиру, зажадала від безробітного Василя або плати за квартиру, або ж звільнення житла на протязі місяця. Василь впав у розпач і запив.
А Галя метнулася за допомогою до сестри Наталки. Та Наталка не захотіла Галю навіть слухати.
- Іди до своїх Скляренків, а не до мене приперлася, - вказала рукою на двері.
Галя шарпнулася в Долине. Але в кого там було позичати долари? У Скляренків? Та в них купонів не вистачало, не те що доларів. Чи в брата Петра, що тільки кректав та сопів, коли його жінка та баба не пускали Галю на подвір’я?
Баба ледь не лопнула, вчувши, за чим приїхала Галя.
- Байстрюки лізуть на голову, деруть останню сорочку! - верещала, закотивши очі під лоб.
Залишалося одне - їхати просити Євгена Дуня, щоб не допустив глуму над своєю дочкою, І їхати туди повинен був не хто інший, як Василь - Галина могла потрапити Неонілі на очі й ніколи вже не повернутися.
Але Василь запротестував.
- Ні, - вперся, як бик, - краще тікаймо з Тального, мене товариш обіцяв влаштувати в Києві.
Галя благала, Галя падала в ноги, Галя клялася в довічній вірності і запевняла, що в її серці вже все потухло, крім любові до дочки.
Василь не вірив, Василь не хотів їхати на поклін до колишнього коханця дружини, Василь вибирався до Києва.
Поїхав на розвідку відносно житла і роботи.
А повернувся побитий, аж синій.
- Галю, вони слідкують за мною, вони не випустять мене зі своїх лап, - плакав, аж захлинався.
- Чи вони дурні, чи не розуміють, що в нас немає, не було ніколи й не буде таких грошей? - перепитувала-дивувалася Галина.
- Галю, вони розуміють, - уже аж серед ночі зізнався Василь, - вони ладні простити мені мій борг, але я за це повинен убити одного чоловіка.
- То вбий, як немає іншого виходу, - крикнула Галина. – Невже тобі чужий чоловік дорожчий за тебе самого й нашу дитину?
- Та чи ти дурна?! - схопився Василь. - Невже ти не розумієш, що й нас з тобою після того вбивства приберуть, щоб замести сліди?!
Галина вжахнулася. Вона обнімала Василя, цілувала його і вмивала слізьми. Благала, просила, молила:
- Їдь до Євгена. Він допоможе, повинен допомогти.
І Василь поїхав.
Мовив лиш наостанку:
- Галю, я так тебе люблю, що як зрадиш мене - довіку не прощу. Довіку.
Євген допоміг. Він сизокрилим орлом прилетів у Тальне, з’їздив і владнав сам усі Василеві справи в Черкасах.
- Тепер живіть спокійно, але не попадайте більше в такі аварії, - усміхався, сидячи за столом у Галиній і Василевій квартирі.
А лишившись з Галею наодинці, перепитав тихо:
- Чому ж покинула мене, Галинко? Чом розлюбила?
- Я тебе до смерті не розлюблю, - ловила Галя руку коханого, притискала до заплаканих щік, цілувала в пальці, - Неоніла твоя мене витурила.
І почалося. Де Львів, де Тальне - ледь не щотижня приїжджав Євген на побачення до Галини, садив її в розкішний легковик, віз потай у поля, в степи і цілував там, і любив, і просив-благав:
- Кинь Василя. Будь моєю тільки. Царівною житимеш.
- Де житиму, Женєчка, де? - усміхалася щасливо.
- Де захочеш. Україна велика.
Але дома був Василь. Василь, котрий у найтяжчу годину Галининого життя підставив їй своє плече, Василь, котрий обожнював її, обціловував з ніг до голови при любощах і повторював ледь не щодня:
- Лиш з тобою я жилець на цім світі, Галинко. Лиш з тобою.
- Женя, - благала Галина Дуня, - не чіпай Василя, хай живе при мені, я однак усією душею твоя, але його жалко. Та й неповноцінний він, сім’я його пусте, яка з нього шкода.
Євген не погоджувався, бурчав, звинувачував, що розлюбила, розкохала.
- Кинь Неонілу, я покину Василя, - сердилася Галина.
- Як я покину Неонілу, то не бути тобі царівною, - відповідав Євген.
- А мені чхати на царівну! - кричала Галина. - Я хочу бути лишень коханою!
- Ти вже є кохана! Але ти повинна бути й царівною.
- Закулісною, чи що? - гірко усміхалася Галина.
- Та хоч і потойбічною, але царівною, - стояв на своєму Євген.
- Ні, Женя, - хитала головою Галина. - Я ж не остання погань на землі, щоб тим, хто добро мені робить, невдячністю платити. Я не кину Василя.
- Ти не любиш мене, - скреготів зубами Євген.
- Ні, це ти мене не любиш, - скривилася Галина, - бо якби любив, то зрозумів би.
- Та що з тобою балакати. Останній раз питаю - кого кохаєш: мене чи Василя?
- Тебе.
- А з ким залишаєшся?
- З вами обома.
- Ні, або я, або він. Ну, кажи, хто?
- Василь.
- Тоді прощай, - хряпнув дверцятами автомобіля. - І прошу мене більше не турбувати.
- Не хвилюйся, не потурбую, - мовила вслід. - Я ж не багатства, душі твоєї прагнула. А ти її, видно, загубив уже серед багатства. Ось і мене за річ маєш. Безсловесну, бездушну річ.
Захурчав, поїхав автомобіль. Але за кроків сто зупинився, Євген привідкрив дверцята, крикнув:
- Не передумала?
Заперечно похитала головою.
Євген поїхав. Назавжди.
Але поля, степи між цілунків не минули марно - відчула Галя під серцем дитину.
Зразу злякалася, хотіла зробити аборт.
А потім передумала.
- Ні, - мовила, - ця дитина від чистого кохання, хай живе.
Зізналася Василеві.
- Від кого? - перепитав той,
- Від Євгена, - сказала чесно.
- Дуня? - уточнив.
- Так, - підтвердила.
- Ти мене зрадила, - сказав спокійно.
- Я знаю, - мовила.
- І я тебе не прощу, - погрозив.
- Як хочеш, - відповіла.
- Ех ти, Дунька ти погана, - зітхнув Василь, - за скільки ж ти мене продала?
- Не мучся, Васю, - подивилася Галина на чоловіка, - кинь мене к бісовій матері, як вважаєш за продажну.
- Ні! - верескнув. -  Швидше вб’ю! Ти не волі заслуговуєш, кари!
Поїхав у Київ, влаштувався там через товариша на роботу і в конуру в гуртожитку на проживання. Забрав з собою Галину і Жанну.
- Щоб Дунь не знайшов більше Дуньки, - потішався.
Вдавав із себе сердитого месника. Ображав, обзивав, знущався. Але любив. Це відчувалося щодня, щоночі, і Галина чекала, чекала, коли прийде час помилування.
Та й не втрималась, мовила якось:
- Васю, і навіщо ти з себе того месника корчиш, наче дурень? Однак же простиш. Як ти губи не дми, а як душа ганчірка, то кременем їй не бути.
І навіщо зачіпала чоловіка?
Боже, як він побілів! Стояв білий, як сніг, не міг вимовити ні слова, а в очах у нього блищали сльози.
- Уб’ю, - ледь видавив із себе.
- Спробуй, - усміхнулася Галина у відповідь. - Ні, Васю, не з того ти тіста, не вб’єш.
- А Дунь твій що, з того? - перепитав, запинаючись.
Згадала Євгена, зрівняла з недорікуватим Василем.
- У крайньому разі, не з такого, як ти, - відповіла.
Замахнувся рукою. А Галина стояла і сміливо, насмішкувато дивилася йому в очі.
Опустив руку, сам опустився на коліна.
- Галю, зроби аборта, - завів звичне.
- Hi, - відповідала твердо, як і всі три місяці до цього.
- Галю, викинь з себе мій сором, - благав, - і прощу за все. Ти права, я люблю, я ганчірка.
- Любиш Жанну, - стояла Галя на своєму, - полюбиш і цю дитину.
- Ні! - кусав Василь з розпуки руки. - Жанна була до мене, а ця... ця... - тицяв у Галинине пузо, - як ти можеш так знущатися наді мною?! Я ж така людина, як і всі! Зроби аборта, Галю, зроби! Не сором мене! Не глумись!
- Знаєш що, Василю, - вирішила, відчувши зверхність, припинити Галина дурну балачку, - як не здатний сам ощасливити жінку плодом, то не завидуй, що це зробив хтось інший.
І цими словами похоронила надію на Василеве помилування і подальше сімейне щастя. Воістину, всі біди на світі від дурного слова. Адже й остання ганчірка, якщо з нею повестись аж надто необережно, може так ляснути по пиці, що до кінця днів своїх  не забудеш.
Ляснув і Василь. Де й поділись його млявість і обачність. Він бив Галину, мов навіжений звір, бив, цілячись у живіт із плодом, якого Галина захищала, як і чим тільки могла.
- Ти зробиш аборта! - ревів. - Я тебе, суко, позавидую!
Потім кудись пішов і повернувся п’яний, як свиня. І знову бив Галину. І наступного дня бив. І через тиждень бив.
А потім пияцтво, знущання над дружиною і побої стали для Василя звичним явищем. Він відчув себе командиром, тираном, володарем. Його виквашена в горілці душа-ганчірка замерзла і перетворилася на згусток холодного, безжалісного льоду.
Галина народила другу донечку.
- Одні дуньки кругом, - сердито поводив Василь очима.
Він уже не жалів ні Жанни, ні малесенького дитинчати, якого раз зі злості ледь не викинув з вікна їхньої кімнати на десятому поверсі, не говорячи вже про Галину.
Життя перетворилося на суцільну муку. Василева обіцяна помста за зраду втілювалася в життя вправно і без збоїв.
- Василю, я з тобою розлучуся, - хотіла налякати Галина  чоловіка.
- Ану давай, спробуй, - відкрив він двері кімнати навстіж. - Куди ж це зачухана Дунька з дуньченятами подасться? До Дуня? Та на холери ти йому така синя та подряпана вже потрібна?
Галина пішла. Два дні ночувала з малечею попід тинами (літо було якраз), але жодного добряка на зразок колишнього Василя вже не зустріла - ніхто її не пожалів, не запитав навіть, що робить вона з двома дітьми під чужими тинами. А тут ще й меншенька захворіла, кашляти почала безупинно - і повернулася Галина до Василя.
- Явилася, - якось аж радісно, полегшено зітхнув Василь. - А я вже думав іти шукати.
І почав Галину бити.
З життя-муки виходу в Галини не було. Хтось міцно-міцно позабивав її виходи якими не є найтовщими дошками безвиході.
Уникаючи побоїв, Галина почала беззастережно коритися, перетворилася в безсловесну, покірну рабиню. Але це вічно п'яного Василя вже не тішило.
Знемагаючи від розпуки, сіла якогось разу Галина за стіл і написала листа-покаяння Євгену. Не боялася вже ні Неоніли, нічого. Але глянула на себе, похудлу, пухлу від повсякденних знущань, якусь аж постарілу, в дзеркало - і викинула того листа геть.
- Баба дівці не рівня, чайку, що відлетіла, конем не здоженеш, - мовила гірко.
Здибала раз у місті брата Петра.
- Галино, це ти чи не ти? - допитувався брат.
- Я, - соромилася сама себе.
- Змінилася, змінилася, - зітхав Петро. - Дає, видно, жизні твій алкаш.
- Дає, - погоджувалася.
- Терпи, - порадив брат.
Хоч би пожалів, ех, брате, брате, чи ж ти не рідня, чи зачерствів до краю?
Хто його знає, до чого дожилася б Галина з Василем, якби не мати-визволителька.
І тільки тут, у селі, здихавшись навіки осоружного Василя, ковтнувши трохи більш-менш порядного життя, дійшла Галина до тями і повністю усвідомила, яка ж вона була дурепа, що відкинула свого часу пропозицію Євгена стати потаємною царівною. І не так себе пожаліла, як своїх донечок. Дітей своїх, які через дурну материну голову втратили ціле багатство і півсвіту, здобувши натомість лише куцу копійку від сільського господарювання та гарячу, але безперспективну любов баби Ганни. Тож і не лежала Галинина душа ні до господарства, ні до чого іншого. Тож і скніла Галина в тузі за так легко втраченим щастям своїх дітей.
- Треба їхати до Євгена, - подала, вислухавши сповідь дочки, пропозицію Ганна.
- Чого, щоб у Сірка очі позичити? - перепитала безнадійно Галина.
- Заради дітей можна не те що в Сірка, а й у чорта очі позичити, - відповіла Ганна.
- Ні, я віками не поїду, - відхрещувалась Галина.
- Не хвилюйся, я сама з’їжджу, - заспокоїла дочку Ганна.
Поїхала. Два тижні кочувала у Львові по вокзалу, чекаючи повернення Євгена з-за кордону.
Дочекалася. Добилася прийому. Зайшла в ошатний кабінет.
- Добрий день, - мовила до приємного, стрункого, веселого чоловіка, - ви будете Євген Дунь?
- Я, - відповів.
- От і добре. А я мати Галини Гураш.
Стрепенувся, напружився Євген.
- Де, де вона? - схопив Ганну за плечі. - Як Жанночка, донька? Чи й досі вони з тим, як його...
- Василя вже немає, Галя у мене в селі, - розповідала Ганна. - Дочок після ваших поїздок у степи маєте вже дві...
Наступного дня розкішний легковик мчав зі Львова до Долиного. За кермом сидів Євген, поряд - Ганна. Дома чекала ще звечора попереджена телеграмою Галя, а Ганнине серце тремтіло від щастя і хвилювання, мов той горобчик у хлопчака-мисливця в кулаку.
Ось і рідна домівка. Привітно скрипнула хвіртка, сердито загарцював перед Євгеном на ланцюгу собака. Ганна відкрила двері до хати.
А в хаті все невпізнанне. Галина з худої, неоковирної молодиці переродилася у струнку красуню, дітки, мов янголята, а хата, хата - та якби піднялася з могили покійна Надія Чичеватенко, то відразу померла б від сорому, що в такому палаці звікувала вік, як у норі.
Євген же, переступивши поріг, схлипнув, поліз у кишеню за носовичком, але чи то не знайшов, чи не захотів шукати, бо витер очі прямо долонею, а тоді кинувся до Галини та дітей, згріб їх усіх докупи та й давай виціловувати.
Ганна й собі змахнула з очей сльозу і поспішила надвір. Серце, що билося в грудях зляканим горобчиком (а гляди, не вподобає Євген більше Галинки) раптом розгорнуло крила і злетіло до небес спокійним білим лебедем. Материнське щастя, виявляється, ховається не лише в матерній копійці, а й у материнській можливості будь-якою ціною облаштувати долю своєї дитини.

                                                               (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

В її серці вже все потухло...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 13-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 13-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 12-02-2015

Дитина від чистого кохання...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ласло Зурла, 12-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 11-02-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76870894432068 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …