

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	805
Творів:	12182
Рецензій:	18720

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Горор

Кабани (5)

© Олесь Бережний Статус: Гуру, 08-03-2007
Попередній розділ Цього разу перед тим, як іти святкувати до лазні, товариш Брежнєв вирішив завітати на хвильку до свого улюбленця. Я мав супроводжувати дорого гостя, показувати й розказувати йому в яких умовах утримувався Хрущов. Разом з Леонідом Іллічем навідатися до чудо-кабанця пішов товариш Андропов Юрій Володимирович, наш комендант генерал-лейтенант Грищенко і ще якийсь підполковник з кремлівської охорони, ані прізвища ані імені якого я не запам'ятав. Напевно дуже блатний, бо виглядав занадто молодим для полковника KДБ. Атлетичної постави, русявий, зі швидким і зухвалим поглядом. Нагадував мені якогось відомого кіноактора, ані прізвища ані імені якого я на разі не міг пригадати. Приміщення, в яких відгодовувалися кабанці – це для мене предмет особливих гордощів. Кожного разу, коли товариш Брежнєв з кремлівським почтом навідувався сюди, я страшенно пишався зразково-показовим станом своєї вотчини. Коротше, це виглядало не те, що як найпередовіший свинарник Країни Рад, а радше як цілий свинарний палац. Чи навіть як ціла цеківська поліклініка! Білі кахлі на підлозі й стінах натиралися солдатами KДБ зубними щітками і зубним порошком «Особый» виробництва гомельскої фабрики «Червоний хімік» (10 коп. за пакунок). Блищало все довкола – аж очам було боляче! Пахло свіжими трояндами, оберемки яких стояли у величезних фарфоро-фаянсових вазах з Корейської Народно-Демократичної Республіки. На цих керамічних виробах красувалися миловидні й радісні зображення – картинки безмежно щасливого, насиченого багатющими статками та щирим святом життя братнього корейського народу. Усі ці мальовничі вази вздовж стін мого дослідно-експериментального свинарника були подарунком дорогому товаришу Брежнєву особисто від Голови Народного Комітету КНДР, Генерального Секретаря ЦК Трудової партії Кореї, Великого Вождя й Улюбленого Керівника товариша Кім Ір Сена. Доріжки на підлозі – пухкі узбецькі килими ручної роботи. На стінах – поважні портрети членів Політбюро ЦК КПРС у масивних позолочених рамах. Усюди в будинку муркотіло й попискувало, мерехтіло й поблискувало найновіше електронне обладнання для стеження за станом здоров’я кабанців і їхнього наукоємного відгодовування. Кожен апарат, кожен гвинтик і дротинка – усе імпортне, виробництва зі світу загнилого капіталізму й нещадної експлуатації трудящих. Ми підішли до стійла з високою огорожою з лискучої хромованої сталі, за якою вдоволено рохкав Хрущов. Трохи збоку стійла на підвищенні здіймалася платформа, куди вели сходи й товсті кабелі. Там розташовувався вимірювальний комплекс, основна апаратура й монітори. Звідти здійснювався нагляд і контроль за Хрущовим. Гості частенько зауважували, що це все нагадувало їм інформаційно-обчислюваний центр для контроля й управления польотами ракет-носіїв та обробоки телеметричної інформації на космодромі «Байконур». Піднялися на платформу. Звідси можна було краще бачити гарнюка Хрущова у всій його красі. Андропов і Грищенко турботливо підтримували Леоніда Ілліча під руки, а він щось вдоволено мурмотів. Нарешті я відкрив свою червоношкіру течку з позолоченим Гербом СРСР і почав зачитувати показники Хрущова. Давав поточну статистику в порівнянні з минулим разом, коли сюди навідувався товариш Брежнєв. Молодий підполковник тримав у руці відерце з чорною ікрою й великою ложкою. Простягнув їх Леонідові Іллічу. Брежнєв щедро зачерпнув і заходився кликати Хрущова: – Паць-паць-паць! Мені подумалося, що я й сам зараз залюбки поласував би цією осетриновою ікоркою. Звичайно, мені для Хрущова не шкода нічогісінько, бо це насправді майже як для мене самого. Утім, я мимохідь згадав про свою сім’ю – кохану дружину Галю, дорогих діточок Богданчика й Оксаночку. Як вони там, бідолашні, без мене самі? Чи дають собі раду? От їм би зараз такий гостинець від мене – відерце делікатесної паюсової ікорочки з каспійського спецрибзаводу – як чудово було б! Зненацька молодий підполковник повернувся до мене. Ніби прочитав мої думки. Однак, побачити такого розлюченого виразу обличчя я геть не очікував! Здалося, ніби я ось-ось був би згадав прізвище кіноактора. Перед очима майнули кадри з фільму «Щит і меч», але відразу все зникло. Бо кадебіст рвучко кинувся до мене і щодуху зацідив кулаком у живіт. Майстерний тичок у піддих, неначе удар багнетом – і я враз утратив здатність вдихнути чи видихнути. Безпорадно роззявив рота – у марному намаганні ковтнути повітря. Немов риба на суші. Від різкого болю зігнувся навпіл. За інерцією я помалу хилився вперед, аж допоки не напоровся обличчям на зустрічний вибух. Ізсередини мозку гримнули Кремлівські куранти. В очах спалахнули блискавки. Замерехтіли барвисті зорі. Буцімто на святковому салюті з нагоди чергової річниці Великої Жовтневої революції 7-го листопада. Молодий атлетичий кадебіст уперіщив потужним аперкотом у підборіддя. Біль був настільки гострим і дошкульним, що мій глузд почав огортатися ковдрою млявого й теплого туману. Я полинув у затишну й солодку імлу. Почав помалу втрачати свідомість. Аж ось новий вибух, струс і пронизливий спалах болю! Раз і раз! Удар коліном у пахвину. Ліктем – у горло. Рвучкий кадебіст ухопив мене за комір. Буцнув моєю ж головою в залізобетонну бантину. Притиснув до неї потилицею і почав душити. Згадав! Це ж один з моїх улюблених акторів! Фільм «Щит і меч» і молодий тоді ще, десь у році 1967, Олег Янковський у ролі гестапівця! Усе довкола набувало криваво-бурякуватого забарвлення. Ніби я потрапив зараз у фотомайстерню Вахи Суліквелідзе, де ми частенько випивали разом у тьмавому світлі червоних ламп. Звідкілясь до моєї кволої свідомості долинали неприємні, неспокійні звуки. Я поступово збагнув, що це гестапівець-Янковський ревів на все горло. Очевидно, його слова стосувалися безпосередньо мене: – Уб’ю! Уб’ю тебе, сволото! Гидь! Мерзота! Він гаркотав і бризкав слиною просто в обличчя. Залізною хваткою дедалі міцніше стискав мені горло. Я геть нічого не розумів з того, що зі мною відбувалося. – Погань! І твою Гальку порву! Сцуко! У нього з роту пахло ризькими шпротами, фаршированими яйцями зі шкварками і смаженою цибулею під майонезом. – Уб’ю, сволото! І щенят твоїх уб’ю! Покидь! Босото! Гестапівець-Янковський продовжував наполегливо задушувати мене й при цьому несамовито лаявся. А я надалі не міг збагнути – навіщо мене було так боляче бити? Чому взагалі треба бити, душити, лаяти? За що так жахливо погрожувати? – Наволоч! Мерзота! Уб’ю! Усю твою сім’ю! Водночас я відсторонено, краєм ока помічав, а мій мозок підсвідомо занотовував дивну картину. Леонід Ілліч нахилився до Хрущова й жбурляв йому в пельку щедрі кім’яхи чорної ікри. Аж раптом… ніби у сповільненій кінострічці, звідкілясь вистромилася чиясь нога у лискучому черевику й щодуху вгатила підсрачника Брежнєву! Умить я відчув пронизливий біль. Ніби вшкварило батогом. Кадебіст ухопив мене своєю сталевою лабетою за матню! – Уб’ю! Гадюко! Тільки рипнись... …Черевик цей міг належати лише нашому комендантові або самому товаришеві Андропову. Нікого більше біля Брежнєва не було … Цієї ж миті кагебіст-гестапівець рвучко сіпнувся. З мертвою хваткою на моєму горлі й матні, він прихилився трохи вниз і ліворуч. Щодуху смикнув мене вперед, на себе, і підставив свій бік. Я полетів шкереберть. Усе це сталося блискавично. Єдиним плинним рухом. Це, напевне, був один з тих таємних спецназівських прийомчиків дзюдо, дзю-дзюцу чи вітчизняного самбо, якими легендарні СМЕРШівці вколошкували підступних ворожих шпигунів. Поки я летів й прощався з життям, мозок знай собі фіксував перебіг подій у навколишньому середовищі. Окремими кадрами вкарбовувався у мою свідомість, підсвідомість чи паки напівсвідомість, майже синхронний політ Леоніда Ілліча. Утім, на відміну від мого видовищного й центробіжного кружляння сторчголів через тазостегновий суглоб кадебістського майстра дзюдоїста-самбіста, товариш Брежнєв падав униз прямо і просто, як він усе завжди любив у своєму житті. Либонь по-спартанськи. Каменем у криницю! А там уже на нього чекав його улюбленець Хрущов. Урешті-решт я впав на сходи. І поки я продовжував рухатися вниз і послідовно бився маківкою в кожну наступну сходинку, ніби крізь сон до мене долинало, з-за иншого боку хромованої сталевої огорожі, радісне кувікання й рохкання, хряскіт і хрускіт, чавкання й плямкання. А потім усе відразу припинилося, ніби хтось вимнкув світло в моїй голові. (Далі буде)
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0377089977264 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Кабани (5)

Вибачте, що турбую