Ідея взята із пісні панк-групи КиШ «Невеста палача»
Завтра старий інквізитор помре. Закохається в холодні поцілунки вічної супутниці його справи. Потоне в її бездонних очах. А далі виграватиме мелодію на флейті небесному хору із душ, котрі віддав на поталу замолоду. Інквізитор не шкодує. Він готовий зустрітись з демонами минулого. Та тільки не сьогодні. Сьогодні він з’їсть вечерю спогадів. Запиватиме цвілу печаль джерельною водою. Смакуватиме ніжні пампушки, нашпиговані відчаєм. А на десерт – полиновий кисіль. Старий підкинув дрова у камін. Проснулися тріскотливі сурми з під кам’яних м’язів й вогненний табун вирвався на волю. Копита здіймали хмари попелу, що зливались в танок із димом й неслися до неба через комин. А вогненосці скакали по обличчю інквізитора, ламали стрункі ноги через глибокі борозни. Обпікали шкіру золотистими іскрами. Навіть зморшки пам’ятали її. Годинник пробив пів на дванадцяту. Настав час скуштувати трапезу, старигане. Небо виплакало останні сльози. Розмішало до бруду фарби горизонту. Голодні до видовищ чайки ширяли в піднебесних водах, купали пір’я у масних хмарах, рвали їх на срібні нитки. Дике сонце гарчало на ешафот, плювало золоту слину мені в обличчя. А я стирав, кидав її на дошки. Натовп п’янів від екстазу, захлинався від бажання крові; гудів звіриним криком, що розпадався на атомі в мертвій свідомості, глухій до моралі. Вона посміхалась до мене. Ні страху. Ні відчаю. Лише кохання до мене. До того, хто вважав себе нагаєм правосуддя. Де святість, там гріховність. Спокійно клала голову під сокиру. Волосся ховало лебедину шию довгими путами, ніби хотіло зіграти в останню гру зі смертю. Та життя програє партію. Ось брехливі вуста натовпу заскандували: «Відьма! Відьма! Відьма» Я подарую їм востаннє розвагу. Кістлява подарувала їй холодний букет моїми руками. Всі пішли. Наситились. А я стояв на колінах й збирав долонями пелюстки крові. Цілував їх, коли забрали її. Лише чайки бачили, як моє серце впало у прірву за відьмою. Туди, де завтра чекатиме вона на мене…
