Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47345
Рецензій: 92111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Тарзанаріум Архімеда. Епізод 5 (07.07.1924)

© Олексій Спейсер Кацай, 18-10-2005
7 липня 1924 року,
Судак (Кримська АРСР)

Море було синім-синім. З лускою відлисків сонячного проміння, що всотувалося розмитим блакитним обрієм. Море було прозорим і теплим. Казковим. Навіть руїни Солдайї, які вросли у верхівки скель, тільки підкреслювали пасторальну середньовічну казковість кримського узбережжя і здавалися дещо протиприродними в цій незграбній країні з математичною назвою СРСР. Принаймні все, що до цього бачили у ній Ник Хастон і Симон Арданьян  жодним чином не співвідносилося з краєвидом, що розкинувся перед ними. Той був лаштунками з іншого світу і з іншого часу. По цю ж сторону рампи, в цьому світі і в цьому часі, існували немолоді урядовці з настороженими поглядами і молоді активісти з очима, обпаленими вогнем війни, що недавно закінчилася. Тут існували кабалістичні абревіатури державних установ і по-купецькому недоладні антуражі напівпідпільних ресторанів. Тут співіснували ризиковані нальотники в черевиках на гумовому ходу і натхненні мрійники в розбитих солдатських черевиках.  Тут в селах вмирали з голоду селяни і в містах будувалися грандіозні плани майбутнього.
"Дай Боже, щоб їхнє майбутнє було таким же сонячним", - лінькувато подумав Симон, спостерігаючи за тим, як величезний чорний Ник Хастон обережно затягує у воду повискуючого Вовку. Хлопчисько в своїй дитячій панамці здавалося іграшковим у порівнянні з негром. Проте, його перший переляк від знайомства з цією личиною вже явно минув. До великого задоволення обох. Арданьян перевів очі на руїни генуезької фортеці, підвівся на ліктях і гукнув:
- Нику, ти нагадуєш мені чорного пірата, що викрадає спадкового принца з родового замку. В Голівуді за таку сцену ти б урвав величезні гроші...
Хастон на хвилинку зупинився, підхопивши Вовку однією рукою, не розчув, але, блиснувши зубами і величезним медальйоном на грудях, вітально помахав у відповідь. Симон ліниво зробив відмашку і знову бухнувся на спину. Спека-а-а... Проте невдовзі може стати ще спечніше. Коли кіно стане реальністю. І коли спадкового принца дійсно доведеться викрадати з цієї країни. А доведеться...
Вгорі почувся звук клаксона. Симон приклав долоню до очей і розрізнив на укосі покриту пилом усього Криму стареньку вантажівку радгоспу "Отузи" - гордість місцевих винарів. Худорлявий Жора вже спускався вниз, повісивши на плечі два брезентові лантухи з провізією. Пікнік обіцяв бути дуже насиченим. У фізичному сенсі. Арданьян пружно схопився на ноги і, широко усміхаючись, пішов назустріч Кондратюку. Це був їхній останній день у Криму і тому його потрібно було відзначити належним чином. Так вони вирішили вчора, прагнучи не думати про те, що чекає їх назавтра.
- Давай допоможу, - підбігши до Жори, вже було схопився за один з лантухів Симон. Але Кондратюк повів раменом, відсторонюючи американця.
-  Обережно, обережно. Тут - "Екім Кара".
- Що? - не зрозумів Симон.
- Вино. "Чорний лікар". Одне з найкращих судакських вин. Я по дорозі з Джанкою до радгоспу заїхав.  По відрядженню відзвітував, запчастини показав, а заразом і свої запаси прихопив, - пояснив Жора, обережно знімаючи рюкзаки з плеча. - Тримайте. А де Олена?
- Елен обіцяла прийти пізніше, а Вовку з нами відпустила. У неї якісь справи в німецькій слободі. Сказала: потім додому заскочить і - сюди. Але щось затримується. Проте, - хижо поглянув Симон на багаж Кондратюка, - з яким задоволенням я порушу закони свій батьківщини! В плані їхньої цілком "сухої" частини. Так кажете, вино одне з кращих?
Жора, не відповідаючи і відсапуючись, опустив лантухи на землю. Поглянув на годинника.
- Так, далеченько їй добиратися доведеться. Мишко, - гукнув він напарнику, який маячив біля машини і зацікавлено спостерігав за Хастоном з хлопчиськом: не кожного ж дня живого негра зустрінеш. -  Ти знаєш, де Олена Миколаївна квартиру знімає?  
- Біля базарьку, чи що?
- Ось, ось. З'їзди, друже люб'язний, забери її та й привези сюди. Якщо щось не так буде, скажеш, що переклад у неї забрати повинен. Вона для директора статтю по виноробству з французького перекладає. Я прохав. А потім - до гаражу. Якщо буде можливість, під'їдь вечірком, забери нас. А ні, так ні... Ми тут години до восьмої будемо. Дорога одна, не розминемося.
Напарник радгоспного автослюсаря, водія, постачальника й вантажника в одній особі, мовчки кивнув, ще раз поглянув на Ника, який з горловим сміхом оббризкував хлопчиська - той у відповідь реготав, ляскаючи долонями по прозорих хвилях - і поліз до машини. Через хвилину білий пил, піднятий колесами, розчинився в світло-бузковому серпанку.
Симон з Жорою почали розпаковувати провізію, викладаючи її прямо на благеньку пікейну ковдру, яку дала їм Олена. Через деякий час до них приєднався і Ник, перед цим до суха витерши Вовку величезним вафельним рушником. Теж із запасів Олени Миколаївни. Хлопчисько, зігрівся і швидко освоївся з господарським клопотом, але було помітно, що допомагати йому було особливо приємно чорношкірому Нику, а не його блідошкірим друзям. Втім, смуглявий Симон, обпалений кримським сонцем, за кольором шкіри не на багато відрізнявся від Хастона. Але хіба в нього були такі рожеві долоні і така білосніжна усмішка, як у нового друга Вовки! Хіба у інших був такий красивий медальйон з якимись кнопенятами, що бовтався на могутній шиї негра. Симон з посмішкою спостерігав за тим, як нерозлучна парочка вовтузиться біля розпаленого багаття. Мангала вони притягли з собою ще вранці. М'ясо привіз Жора.
- Розумієте, Симоне, - говорив Кондратюк, розкладаючи на ковдрі шампура, - можна по-різному відноситися до нашої країни. Проте ви вже повинні зрозуміти, що у нас є щось таке, чого немає у західних держав. У нас є мрія. У нас є віра в те, що ця мрія обов'язково здійсниться. Пан Уеллс так і назвав одного з нас - "кремлівський мрійник". І ви знаєте, мені це подобається набагато більше, ніж техніцизм англійців або прагматичність американців.
- Одначе, ви самі відноситеся до сухого племені технарів з роду Архімеда.
- Технар технарю різниця. От працюю я, через тимчасові обставини, в радгоспі. Слюсарюю потроху і бачу, що ось це можна зробити так, а ось те - набагато краще.  Скажімо, електроенергії нам не вистачає. Але ж вітрюгани тут! Особливо за Ялтою, на Ай-Петрі. Повірте, промайне небагато часу і я всі свої сили та знання спрямую саме на цю справу. Справу, скажу я вам, цілком фантастичну за мірками навіть вашої техніки. Адже ніякого вугілля або мазуту не потрібно. Просто чистий вітер. Рух ефіру. Матеріалізованої мрії. І так у всьому. Адже ви їздили по Росії, по Україні, бачили, що у нас відбувається. Люди самі рвуться свої фантазії в життя втілити. Через те, що ми дивимося вперед і упевнені в тому, що техніка повинна служити людині. А не навпаки, як це відбувається у вас: людина стає органічним додатком механізму.
- Тільки не треба революційної риторики, Жоро. Додатки не додатки, але за розвитком техніки ми можемо дати вам сто очок наперед. І це притому, що на марення про майбутнє в нас аж ніяк не залишається часу. Крім того, мені здається, що пустопорожнє мріяння - це не просто відхід від реальності. Це - створення нового світу, в якому реальним дійовим особам часто-густо не вистачає місця. Вони стають декораціями до декорацій дійсності.
- Люб'язний друже, брак часу на таку потрібну справу, як щосекундне мріяння, виснажує коріння цивілізації. А за декорації... Якщо мрії наповнити кров'ю, обростити м'ясом...
- То це вже будуть не мрії, а втілена, наперед задана мрією, схема поведінки в реальності, - закінчив Арданьян. І додав: - Правда, вже в абсолютно інший. Тому що ваші мрії дуже часто вигадуються зовсім не вами.
Кондратюк пожував губами, потер лоба і раптово крикнув:
- Володько, ти мріяти любиш?
Хлопчисько відвернув вимазану пику від димучого багаття.
- Ага. Про планети різні. Або про джунглі, - він з важкістю вимовив це слово, - по яких Тарзан бігає. А ще про те, щоб всім добре було. І мама вночі не плакала.
Величезний Ник пригорнув до себе хлопчиська своєю величезною лапою, від чого те дійсно стало схожим на маленького Тарзана під захистом свого кошлатого покровителя. Кондратюк кахикнув. Симон мовчки покрутив головою, немов відчув на шиї зашморг. Помовчали.
- В принципі, - після ніякової паузи вимовив Арданьян, - інженерні розрахунки, що створюють нову реальність і нових механічних істот цієї реальності, є іпостассю фантастичних марень. Проте вони більш надійні. Більш зречовинені, чи що.
- Ви не маєте рації, - м'яко заперечив Жора. - Ваша доросла свідомість відвикла від дитячих формулювань і не зрозуміла того, що зараз сказав Володимир. А він, між іншим, сформулював основний принцип різниці між західною цивілізацією і тією, яку ми намагаємося створити. Я вже вам це пояснював. Спробую по іншому. У вас людина служить техніці, у нас техніка - людині. Ваш шлях веде до створення механічного Бога - такої собі бутафорської людини. Наш - до вигнання Бога з машини, перехід актора в зал для глядачів.  Аби він, цей Бог, з бутафорії переселився в цих самих глядачів. Щоб всім їм добре було. І Олена Миколаївна ночами не плакала, - тихо закінчив Кондратюк.
- Ваш світогляд небезпечно протистоїть офіційному, - буркнув Симон. - Релігія - опіум для народу. Чи не так?
Жора розвів руками.
- Та це ж я інакомовно.
- Ендрю вбили зовсім не інакомовно. І ви, до речі, прізвище змінили теж зовсім не інакомовно. Та й Елен всі ці роки прожила реально, а не алегорично. - Французька кров Симона закипіла. - Між іншим, вона набагато мужніша за вас. Тому, що залишилася Барбікен, не дивлячись ані на що у той час, коли дехто займався своїми паспортними метаморфозами. А могла б!...
- Симоне! - попереджувальне кахикнув від багаття Ник. Кондратюк механічно перекладав на ковдрі блискучі шампури. Немов запчастини якоїсь фантастичної машини.
Арданьян пересмикнув плечима, неначе від холоду. Цей жест був дивний для розпеченого морського узбережжя.
- Вибачте, Жоро, - через хвилину вимовив він, - я не хотів вас образити. Просто мені, американцю, звиклому до того, що час - це гроші, дуже образливо за нераціональне використання вашої голови. Час-то  йде...
- Час на те й час, щоб кудись йти, - підняв голову Кондратюк. - А до доброго чи до поганого... Ось це й залежить саме від нас. Зараз він, час, потрібний для того, щоб люди заспокоїлися після перипетій останнього десятиріччя. Саме тому я й не хочу бентежити їх з'явою своєї персони. Хоч я і не за своєї волі перебував у денікінській армії, але ж хіба розгарячілим головам можна пояснити щось...
І Георгій Кондратюк (у минулому - Олександр Шаргей) збентежено розвів руками.
Хастон з Вовкою підішли до них і зупинилися, прислухаючись до розмови. Втім, зупинився лише Ник, оскільки хлопчисько потягнулося до блискучих паличок шампурів. Що це за нові іграшки такі? Симон дбайливо поправив хлопчиську панамку, м'яко відсторонив його і спитав Кондратюка:
- І як ви гадаєте, коли ж настане час для звитяжного виходу з підпілля?
Жора знову розвів руками. Заводний чоловічок, та й годі!
- Я гадаю, що невдовзі. Інші часи - інші турботи. Нам про майбутнє міркувати треба, а не в минулому колупатися. "Нам", це означає і вам. Скільки часу ви сліди Барбікена шукали?
Симон трохи зам'явся і тому його випередив Хастон:
- Вовко, тобі скільки років?
Той виставив вперед маленьку долоньку з розчепіреними пальцями:
- П'ять.
- Ну, ось... Стільки й шукали.
- Ех, товариші прагматики, - сумно посміхнувся Жора, - це скільки ж грошей можна було б заробити...
- Та тут же інше, - знов розпочав гарячкувати Симон, але Кондратюк перебив його.
- Те ж саме. Те, про що я казав. Механічне відчуття часу набагато бідніше за людське. В останньому осі системи координат заміняються її вмістом. Це вже інше вимірювання. Адже скільки подій відбулося з вами за цей час! Скільки ви випробували! Скільки пізнали, врешті-решт! І знайшли щось більше, ніж шукали...
- Знайшли б ми, якби Елен прізвище чоловіка змінила, - буркнув Симон.
А Хастон замахав своїми дужими руками:
- Друзі, друзі, давайте трохи відсторонимось від теми. Елен щось затримується, а мій організм, - він любовно провів рукою по, горбистому від м'язів, череву, - вимагає не розмов про час, а фізичного наповнення. Давайте поки що по шашлику, га? - тужливо попросив він і клацнув своїми білосніжними зубами. - Випробуємо. Може, м'ясо погано вимочене.
- Ви ображаєте мене, Нику, в моїх найкращих почуттях, - засміявся Кондратюк. - Проте, я і сам від самого Джанкою нічогісінько не їв. Як щодо "чорного лікаря", Симоне?
- Чорного лікаря не можна відокремити від чорного американця, - заусміхався  і той. - І тому Ник призначається начальником камбуза, а Володька - його головним помічником. Ми з Жорою, так по тому й бути, на підхопленні залишимося.
Втім, коли над скелями рознісся аромат смаженого м'яса, на підхопленні виявилися всі. На підхопленні "такої смакотищи!", як виразився Вовка, за обидві щоки уплітаючи гарячий шашлик. І легкий жовто-сонячний вітер ворушив кучеряве волосся Симона, і тіло Ника було невагомим від випитого вина, і блакитний обрій втихомирено колихався в такт віршам, які читав Жора, розмахуючи шампуром:
- З Перчему задуває. Під стерном
Гра оселедець. Обрій губить форму.
І марить морем молоде вино,
Хмеліючи очікуванням шторму.*
Розімлілий Ник посміхнувся у всі свої тридцять два:
- Що за дивний настрій, Жоро? Хіба ж може ця пастораль, - він обвів руками оточуючий пейзаж, - таїти у собі безумство і марити штормом?
- І що ховається за лаштунками спектаклю? - видихнув і собі Симон, перевертаючись на живіт.
Кондратюк уважно глянув на них. І лише зараз стало помітно, які в нього, по-єврейські сумні, очі.
- Перепрошую, Нику, - раптово перервавши читання віршів, тихо спитав він. - Олена погодилася?
Хастон перезирнувся з Арданьяном і вимовив:
- Остаточну відповідь вона обіцяла дати сьогодні. Але ми, про всяк випадок, уже все владнали у посольстві.
- І ще, теж - про всяк випадок, задіяли один додатковий варіант, - додав Симон і у свою чергу спитав: - А ви, Жоро? Що вирішили ви?
Той відвів очі:
- Вовко, йди фізіономію сполосни. А то на бісеня став схожий. Мати прийде - не впізнає.
- А от і впізнає! Тому що ви великі, а я маленький.
- Розумний ти дуже. А нумо, швиденько себе до ладу приведи.
Вовка було насупився, але Хастон узяв його за руку, потягнувши до води, і незабаром від кромки берега пролунав заливчастий дитячий сміх, що перемежувався хрипким реготанням Ника.
- Я вирішив, - тихо вимовив Кондратюк, спостерігаючи за парочкою, що веселилася, - що, не дивлячись на моє генеалогічне коріння, нещодавнє минуле та певну небезпеку, мені треба залишитися все ж таки в цій країні. Я вірю в неї, Симоне. Я вірю в себе. Я актор цієї трупи. Олена ж хай вирішує сама, - закінчив він зовсім вже тихо.
- І ви нічого їй не порадите?.. Навіть не дивлячись на своє кохання до неї?
Кондратюк відвернувся.
- Ви занадто спостережливі, Симоне.
- Поспілкувавшись з вами двома цілий тиждень, я зрозумів те, для чого особливої спостережливості зовсім не потрібно. Особливо для констатації кохання неподіленого.
Розмова приймала неприємне для Кондратюка спрямування. І тому, він встав, струсивши з колін налиплий пісок, і вимовив, так і не поглянувши на Арданьяна:
- Піду, скупаюсь. Спекотно щось...
Сонце, що наближалося до зеніту, дійсно пекло вже на повну силу. Симон, примруживши очі, спостерігав за тим, як Жора, на ходу скуйовдивши Вовці вогке волосся, з розбігу кинувся у воду і почав краяти хвилі виваженими рухами загорілих рук. Плавав він відмінно. Торпеда сухорлявого тіла пішла по дузі і незабаром сховалася за скелею, під якою вони розклали ковдру. Сонячне проміння падало прямо на неї і Арданьян вирішив, що диспозицію необхідно змінити. Олена затримувалася вже доволі тривалий час. Навіть дивно.
- Вовко! Нику! - почулося з-за скелі. - Йдіть-но  сюди. Дивіться, який краб здоровенний.
Нерозлучна парочка наввипередки побігла вивчати диво тваринного світу, і Симон залишився один. З-за скелі чулося веселе бубоніння голосів. Вгорі, на дорозі, загарчав двигун. Арданьян, приклавши козирок долоні до очей, підняв голову і в розжареному мерехтінні розрізнив на укосі чорний силует легкового авто, що вже спинилось. Напівпрозора хмарка пилу розчинялася у повітрі.
З машини не поспішаючи вибралася людина в колись зеленій, випаленій до біла, гімнастерці, зміряла Арданьяна уважним поглядом  і, знову ж не поспішаючи, розпочала спускатися на беріг. За нею виднілися фігури ще двох чоловіків. Таких же напружених та серйознолицих. Підійшовши до Симона майже впритул, вони зупинилися і той, що йшов попереду, з короткою поросллю нещодавно відпущених, неначе приклеєних, вусів на пласкому обличчі, запитав, раптово якимось дитячим, голосом:
- Пан Арданян?
Симон переводив погляд з одного обличчя на інше. На лобах у всіх трьох блищали краплі поту. А в того, що задав запитання, крапелинка зависла на лівій брові і ніяк не могла зірватися з неї.
- Арданьян, - з притиском поправив Симон. -  З ким маю честь?
Бубоніння за скелею стихло. Трійця теж важко мовчала.
- Ну-ну, - врешті-решт видавив з себе чоловік з дитячим голосом і примружився. - Вірмешка, чи що?
- Француз. А точніше, американець. Громадянин Сполучених Штатів.
- Що - громадянин, знаємо... Тут ще другий громадянин повинен бути. Негр. Де він?
- Для того, щоб ставити запитання незнайомим людям, треба спершу хоча б назватися, - розпочав закипати Симон.
- Назвемося, назвемося, - співбесідник поліз до кишені своєї благенької, але ретельно відпрасованої, гімнастерки і дістав з неї якийсь складений папірець. Не розгортаючи, помахав ним у повітрі. - Петро Васильович Трєсилов. Кримське ГПУ. Так, де Хастон?
- Хастон тут, - почулося іззаду і Ник, тримаючи Вовку за руку, з'явився з-за скелі. Кондратюка видно не було.
Трєсилов зміряв їх поглядом.
- Пацан, як я розумію, Володимир Барбікен, - ствердно мовив він. - Дуже добре. От що, панове любі, вам необхідно на деякий час проїхати з нами до управління. Це не надовго.
- Що тут відбувається? - чорною скелею нависнув Хастон над Трєсиловим. - Симоне, що в нас за проблеми?
Арданьян знизав плечима:
- Я гадаю, що зараз це нам пояснить пан Трєсилов. Чи не так?
- Давайте поговоримо в управлінні...
- Дозвольте!.. Ми - іноземці. Візи у нас у порядку. Можете перевірити. Знаходимося тут на законних підставах і завтра покидаємо ваш гостинний край. Нас в чомусь звинувачують?
- Ніяким чином! Поки що. В той же час у нас є деякі підстави для деяких звинувачень громадянки Барбікен Олени Миколаївни, в дівоцтві - Барсукової, держслужбовця, яка мешкає в місті Гременці Полтавської області і яка знаходиться в Судаку на відпочинку із сином Володимиром. Допоможіть нам зняти ці звинувачення.
- Повна нісенітниця, - змахнув руками Арданьян. - І в чому її звинувачують?
- Давайте поговоримо в управлінні...
Вовка, притиснувшись до Хастона, спідлоба дивився на Трєсилова. Ник, напівобійнявши його, змахнув своїм величезним кулаком. Навіть в повітрі засвистіло.
- Ось що, панове любі, - передражнив він чекіста. - Я погано знаю ваші закони, але в нормальних країнах для таких запрошень необхідні відповідні документи. У вас вони є?
- Це в країнах гнилої буржуазії. У нас, слава богу, країна Рад.
- Тоді, молодий чоловіче, дозвольте дати вам ще одну раду-пораду. Зайва не зашкодить? Йдіть до всіх бісів, якщо не хочете, щоб завтра вас вигнали зі служби. Ми знаходимося тут на запрошення радянського уряду і йому навряд чи сподобається, що дрібні чиновники, на зразок вас, втручаються в його компетенцію.
Хастон майже ревів. Його складно було вивести з рівноваги, але якщо вже виводили!..
Трєсилов, втім, не схарапудився. Він з кам'яним обличчям втупився у негра, а двоє його товаришів відступили трохи назад, якось синхронно завівши руки за свої спини. Симону це дуже не сподобалося.
- Пане Трєсилов, - стримуючи себе з останніх сил, звернувся він до чекіста, - ми з другом можемо порадитися?
Той знизав плечима:
- Радьтесь. Але від цього навряд чи що-небудь зміниться. До речі, щодо запрошення радянського уряду... У нашого СРСР з вашою країною немає дипломатичних стосунків. Таким от чином.
- Перепрошую, - заперечив Арданьян, - ваша країна організовує авіаційне підприємство. "Доброліт", якщо чули. І нас запросили для консультацій в якості інженерів.
- Інженери? Ну-ну, - іронічно протягнув Трєсилов. - Гаразд, радьтеся швидше... інженери.
Трійця відійшла убік і про щось зашушукалась. Лише зараз стало помітно, що на поясах солдатських ременів у них висіли, здвигнуті за спину, кобури, з яких виглядали рукоятки наганів. Симон ковзнув по них поглядом і зачепився їм за ковдру з розкладеними шампурами. На одному ще залишалися шматочки м'яса. Біля ковдри валявся розкиданий одяг. Одного хлопчика і трьох дорослих чоловіків. Ч-чорт!..
Після секундної розгубленої паузи Симон заговорив швидко-швидко, зливаючи слова в один дзюркотливий струмочок:
- Ситуація диявольськи ускладнюється. Головне, у нас інформації - нуль. Де Жора?
- Он теж хотів на світ Божий з'явитися, але коли почув про ГПУ, хіба що не знепритомнів. Я наказав йому за скелею залишатися і поки що не висовуватися.
- Слухай, Нику, потрібно викликати тантора...
- Але... - розпочав було Хастон, стиснувши рукою медальйон на грудях, але його перебив Вовка, що раптово захвилювався.
- Слон?! У вас є сло-о-он? - здивування малюка було настільки неосяжне, що не вміщалося в крихкому тільці. Навіть очі з орбіт вилізли. - Справжній слон?! Ну, тоді ми їм всім покажемо!..
Арданьян здивовано поглянув на Хастона. Для того, втім, вже був зрозумілим Вовчиний подив. Все ж таки здружився він з хлоп'ям більш ґрунтовно.
- Тантором кликали слона в улюбленій книзі цього шибеника. Моєї, до речі, теж. Про Тарзана.
Симон блиснув чорними очима і натягнув Вовці панамку на самі очі.
- Ось як. А я думаю-гадаю, звідки це в нас терміни усілякі цікаві з'являються. Дуж-же добре. Отже так, друже Володимире, давай-но пограємо в Тарзана. Хочеш?
Той, захлинувшись словами, тільки захоплено мотнув головою.
- Тоді слухай уважно. Коли наша зграя почне з тією зграєю, - Симон кивнув у бік чекістів, - розмови розмовляти, а потім в джунглі грати, ти непомітно забереш одяг дяді Жори і заховаєш в який-небудь печері...
- Хай він йому її краще віднесе, - похмуро кинув Ник.
- І то правильно. Але, головне, щоб усе було непомітно, і щоб ти потім слухався дядю Жору. Тимчасово призначаю його вождем племені. А потім ми на танторі покатаємось Обов'язково покатаємось! Зрозумів?
Вовка знов мовчки мотнув головою, але погляд його став по дорослому не усмішливим. Розумний хлопчисько!
- Симоне, - також похмуро, як і перед цим, вимовив Хастон, - тантор може узяти лише двох. А Жора? А Елен?
- Не знаю... Потім розберемося. Але перед цим... Роби, як я! І Вовку, Вовку собою прикривай. Від тебе тіні більше. А від мене - туману, - і Симон, широко усміхаючись, обернувся до чекістів, які вже припинили розмови і почали позирати в їхній бік.
- Любі товариші, - зробив він крок їм назустріч, спиною відчуваючи жар, що йшов від тіла Ника, - порадившись, ми дійшли до висновку, що в управління, яке ви мали на увазі, ми, звичайно ж, проїдемо. Разом з вами. Інша справа в якості кого кожний з нас буде їхати.
З відчуттям легкого задоволення Симон відзначив, що обличчя Трєсилова злегка витягнулося. Він хотів щось спитати, але американець не надав йому такої можливості.
- Любі товариші, - рефреном продовжив він, підійшовши вже впритул до трійці, - товариші ви мої любі, хто з вас зможе відповісти мені на таке запитання: чому недавно в столиці вашого чудового краю я бачив затримання відповідними органами... - Арданьян витримав ефектну паузу, - от цієї людини.
І він тицьнув пальцем прямо в обличчя Трєсилова, яке остаточно витягнулося, водночас заволавши:
- Нику, в'яжи бандитів! Не дай їм втекти!
Хастон чорною лавиною кинувся на чекістів, що сторопіли, розкидаючи їх в боки, а Симон повалив на землю Трєсилова, заламуючи йому руки за спину і тикаючи обличчям в шорсткий, наче наждак, пісок. Краєм ока він помітив, як Вовка вертко кинувся до розкиданого одягу, схопив речі Кондратюка і побіг з ними за скелю. Більше спостерігати за хлопчиськом часу не було, тому що вже оговтався Трєсилов і розпочав чинити шалений опір. Він підвівся, вигнувшись дугою, скинув з себе Симона і перекотився на спину. Встати він не встиг. Арданьян зі всього розмаху вгатив чекіста в обличчя з витріщеними очима і той, глухо охнувши, схопився за нього обома долонями, та й обм'якнув.
Симон, не припиняючи руху, теж перекотився по піску, що зарипів під ним, і схопився на ноги. Хастон, ударивши ногою одного з чекістів - той сидів, мотаючи головою і намагаючись підвестися - якраз погнався за другим. Наздогнав. Зробив підніжку і звалився разом з ним на землю, хапаючи супротивника своїми величезними ручиськами. "Хоч би не зламав йому щось", - промайнуло у Арданьяна перед тим, як він сам кинувся до другого співробітника радянської таємної поліції. Але його зупинило холодне - Симон навіть здивувався цьому - дуло нагану, що вперлося йому в груди.
- Стояти! - зарепетував чекіст. - Всім стояти!!!
І, рвучко піднявши руку, вистрілив у повітря. Потім чорне дуло знов боляче вткнулося у вимазані піском груди Симона. Другий чекіст в цей час вислизнув з-під завмерлого Хастона та й судомно витягнув з кобури і свою зброю. Трєсилов, схлипуючи, розтирав обличчя руками і повторював крізь стиснуті долоні:
- Суки! От, суки! Вб'ю, гадів!
- Ви що, здуріли!? - знов закричав чекіст, що тримав на мушці Симона. - Які такі бандити, йолопи?
- Опір при затриманні, - хрипко видихнув другий, стусаном змушуючи підвестися Хастона. - Розкрутимо тепер на повну котушку.
- Громадяни бандити, - театрально заламав руки Симон, - громадяни бандити, залиште нас живими. У нас з собою грошей немає, але ми вам дамо їх, обов'язково дамо! Потрібно тільки кого-небудь на квартиру до нас відправити.
- Тьху! - сплюнув чекіст, що стояв з наганом у руках біля Хастона, який вже знявся на рівні.
- Ні, таких дурнів ще світ не бачив, - розмазуючи по обличчю кров, озвався й Трєсилов. - Ви за кого нас приймаєте? Я ж вам ясно сказав - Кримське ГПУ.
- А документ, а документ? Ви ж не показували...
- Як не показував?! А це що? - знов, як чверть години тому, поліз до кишені гімнастерки Трєсилов.
- Ви перед нами папірцем помахали, а в руки не давали.
- Так на, візьми, йолопе царя небесного! Вивчи.
Поки Трєсилов обмивав обличчя теплою морською водою, Симон, старанно ворушачи губами, ретельно вивчав документ. Ник, по-турецьки сидячи на піску, підніс медальйон до губ і щось зашепотів, монотонно розгойдуючись на місці.
- Молишся? - іронічно спитав один з двох чекістів, що продовжували тримати американців під прицілом наганів. - Молись, молись, буржуйський писок. Справа твоя  - швах. Хоча й ти, може, репресований клас, але підпанків світової буржуазії ми насамперед - до стінки!
Хастон не звертав на нього аж ніякої уваги, а Симон, внутрішньо посміхнувшись, зовнішньо весело вискалився, розмахуючи мандатом:
- Нику, Нику! Вони дійсно з ГПУ! Ч-чорт, треба ж було так помилитися! Панове, громадяни, товариші мої любі, ви вже нас вибачте! Але дуже вже пика, - Симон заглянув в документа, - Петра Васильовича нагадує пику того гангстера, якого при нас на сімферопольському вокзалі брали. Пам'ятаєш, Нику?.. От вже помилочка так помилочка! Але ж писок-то так схожий!
Під лівим оком Петра Васильовича з'являвся значних розмірів синець і обличчя його дійсно набувало непрезентабельного вигляду.
- Писок, писок... Помилочка, чи бачите, - пробурмотів він, наближаючись до Симона і жестом наказуючи підлеглим опустити зброю. - Перестріляли б вас до бісової матері, от тоді б і взнали, що воно таке  - "помилочка". Хлопчака ось перелякали...
Він раптово зупинився і розгублено роззирнувся:
- Гей, а хлопчак-то  де?..
Чекісти такими ж здивованими поглядами обнишпорили синій простір, що пропахнув морською сіллю, черепашковим пилом та мигдалем. Їхні пітні гімнастерки раптово здалися Симону плямами старої фарби, що проступили крізь шар нової картини. А вітер, що доніс до нього запах людського поту, посилив враження якоїсь подвійної реальності того, що відбувалося.
"Що ж ховається за полотном?" - чомусь подумав Симон перед тим, як спробувати зупинити Трєсилова, який з криками "Барбікен! Барбікен!" рушив в обхід скелі. Його підлеглі теж було потягнулися за ним, але в цей час на урвищі заревів автомобільний двигун і всі завмерли, немов фігурки на кіноплівці, що раптово зупинилася.
- Що за... - розпочав було Трєсилов, а машина на обриві вже вискнула шинами, заклубочилась бежевим пилом і, рвучко розвернувшись, рушила у бік Судака.
Кіноплівка, що зупинилася, знов зрушила з місця.
- Що за... - знову, вже на бігу, видихнув Трєсилов, видираючись по схилу. Чекісти, безглуздо розмахуючи руками і зі спини нагадуючи двох розтривожених мавп, кинулися за ним.
А машина вже зникала за поворотом. Водія знизу видно не було, але з відкритої кабіни щось біле здійнялося в повітря і впало на схил. Симон примружив очі. Це була маленька дитяча панамка. Вовчина... Трєсилов теж побачив її. Підібрав, повертів у руках і, запекло жестикулюючи, щось наказав своїм підлеглим. Ті розпочали було заперечувати, але, вочевидь, навала начальника був досить потужна. Тому що, врешті-решт, вони якось синхронно змахнули руками, швидко вибралися на дорогу  побігли слідом за машиною крізь, ще не осілу, пилюгу. Через хвилину вони теж зникли за поворотом.
Трєсилов провів їх важким поглядом, розвернувся на місці і поволі - в одній руці панамка, в інший - наган - почав наближатися до американців.
- Ти же не думаєш, що п'ятирічне хлоп'я спроможне керувати автомобілем? - напівголоса спитав Симон Хастона.
- Ні. Мені здається, що це набагато легше робити двадцятисемирічному автомеханіку.
Друзі перезирнулися.
- Судячи з того, як ти самозабутньо молився на пульт, - кивнув Арданьян на медальйон Ника, - я зрозумів, що тантор активізований.
- Ти на диво проникливий. Він буде тут приблизно за півгодини. Але що будемо робити ми?
Симон уважно спостерігав за Трєсиловим, який наближався до них. Навіть здалеку було помітно, що той знаходиться у крайньому ступені розлючення. Втім, тихо шаленів не лише він один.
- Я не знаю, що ми будемо робити, але справа набирає поганого спрямування. Потрібно терміново виручати Елен із сином. Про Жору я поки що не кажу.
- Симоне, тантор має тільки два місця. При несприятливому варіанті ми планували вивозити всіх по черзі. Один з нас повинен був прикривати ці рейди в посольстві. Але ж ти бачиш, що відбувається...
- Нічого не бачу. Ми навіть до ладу не знаємо, що трапилося з Елен... І чи не погарячкував Жора.
Хастон важко зітхнув.
- Гаразд, півгодини у нас є. Настала моя черга вести гру. Ти не втручайся. Я, звісно, не фахівець з туману, але щодо тіней...
- Чого шепочетесь? Чого шепочетесь? - вигукнув, наблизившись вже майже впритул, Трєсилов. Його дитячий голос рвався від роздратування і дивним чином ще більше нагадував голос плаксивого хлопчиська, несправедливо скривдженого товаришами. Навіть вуса, що нащетинилися, не приховували цього враження. - Це що таке?! - І він кинув біля Хастона, який знов по-турецьки сів на пісок, білу панамку.
Той спокійно констатував цей факт.
- Панама. Дитячого розміру. Про місце виготовлення не маю щонайменшого уявлення.
Спокій Ника так вразив розпаленого Трєсилова, що він різко зупинився. Немов зі всього розмаху на стіну налетів. Покрутив головою, повертаючи синюшну половину обличчя то до Арданьяна, то до Хастона, і просичав:
- Знущаєтесь? Хіханьки вам? Хаханьки? Почекайте, панове іноземці, тепер розмовляти ми станемо за всіма законами революційного часу. Я вам все нутро навиворіт виверну. Без усіляких хіханьків та хаханьків. А, ну, - тицьнув він дулом нагана в ковдру з розкиданим навкруги нього одягом, - збирайте свої манатки і одягайтеся швидко!..
- Панама. Дитячого розміру, - знов спокійно повторив Хастон, піднявши Вовчин головний убір своєю величезною ручкою.
Трєсилов, який якраз хотів кинути щось гостре та зле, раптово захлинувся словами. Як нещодавно Вовка при згадці про фантастичного слона.
- Панама, па-на-ма, па... на... ма... - розпочав тихо наспівувати Хастон, методично похитуючи білим шматком матерії.
Трєсилов сіпнувся, перехопив наган іншою рукою і хотів було зробити крок до Ника, але зупинився і, як заворожений, втупився на панамку, що розгойдувалась у повітрі.  А склади, які виспівувались Хастоном, зливалися вже у нові слова і всі ці "намапа" "мапана" "панама", заколисували мозок, притупляли почуття і, здавалося, весь берег розпочав погойдуватися їм у такт і в такт рівномірному плескоту прибою. І от вже немає ані сонця, ані неба, ані руїн генуезької фортеці, а є лише співучий ритм, який плавно упаковує себе в обгортки простору, що шурхотять та й шурхотять навкруги.
Симон щосили трусонув головою, скидаючи з себе шурхотливу бездонну ману. У вуха знову увірвалися протяжні схлипи хвиль, дзвін цикад, різкі викрики якихсь птахів. Навіть боляче стало. От, дідько б його узяв! Знав же про здібності Ника до гіпнозу, але той так несподівано розпочав свій сеанс, що... Симон набрав повні груди теплого повітря і рвучко видихнув його. Ще раз. І ще... Гипнозний туман клаптями вилітав з мозку. Сидячий по-турецьки, вугільний блискучий, Хастон з мерехтливим медальйоном пульта на грудях і білим маятником панамки в руці, здавався стародавнім африканським богом, що незрячими очима роздивлявся заблукалого у первісних джунглях чоловічка. Чоловічок опустив повіки, обм'якнув, зронив нагана з розслабленої руки і, підтримуваний Симоном, сів навпроти Ника.
- Вам добре, вам дуже добре, Петре Васильовичу. Вам хочеться спогадів, вам хочеться розмовляти, вам хочеться у розмові поділитися зі мною своїми спогадами. Адже так, Петре Васильовичу?
- Так, так, - тихий шепіт у відповідь.
- Все добре, все дуже добре. Вам спокійно, вам затишно. Так само затишно, як і в тому місці, де вам найбільше за всього подобається бувати. Де вам подобається бувати, Петре Васильовичу? Що вам подобається найбільше? Розповісте мені. Ви зараз там, де вам найбільше за всього подобається бувати. Вам спокійно. Вам затишно. Де ви?
- Я у себе, я у себе. Кімнатка невеличка. Свіжовибілена. Вапном гіркувате пахне. Гарно. Стіл великий. Лампа настільна. Грати на вікнах. Ніхто не зайде, ніхто без мого наказу не вийде. Я начальник, я. Портрет над головою. Ленін. Володимире Іллічу, ми цю гідру світової контрреволюції - до нігтя! А в кутку - сейф. Там - усе. Там і минуле моє, і майбутнє. Там - долі. Я начальник, я.
Симон зрозумів, що Трєсилов бачить свій робочий кабінет. Той самий, з яким вони, за ідеєю, повинні були невдовзі познайомитися. Проте не вони з Ником, а саме Трєсилов знаходився зараз у ньому. І саме та тісна кімнатка, що пропахнула вапном, а не цей, наповнений сонцем та вітром простір, була зараз його справжньою реальністю. Арданьян поглянув на силует генуезької фортеці, підніжжя якої тонуло в леопардовій за кольором рослинності схилів, втягнув ніздрями терпке повітря, поглянув на ебонітову фігуру Хастона і йому на мить стало лячно. Реальності наповзали одна на одну, спліталися у клубки і ледь ворохобились, неначе змії в банці.
- Правильно, Петре Васильовичу, правильно. Ви начальник, ви. Ви все бачите, все знаєте. І Барбікен знаєте. Олену Миколаївну Барбікен, в дівоцтві - Барсукову, мешканку міста Гременець Полтавської області.
Сонний вираз обличчя Трєсилова змінився: губи зі смужкою рудуватих вусів витягнулися в пряму лінію, а в голосі прорізалися металеві, але якісь іржаві, нотки.
- Сідайте громадянка Барбікен. Вам знайомі ці люди?
І раптом його голос перейшов до іншого регістру, так нагадуючи голос Елен, що Симон навіть мимохіть озирнувся.
- Так, взагалі-то. Це друзі мого покійного чоловіка.
Хастон тихо мугикав свою "мапану", похитуючи дитячою панамкою.
- За яких обставинах ви познайомилися? - прорипів Трєсилов.
- Вони приїхали до Судаку, - це вже Елен, - прийшли до мене на квартиру. Сказали, що п'ять років шукали в Росії сліди Андрія. Врешті-решт, втрапили до Гременця. Сусідка сказала, що я поїхала з сином до Криму... Товаришу начальник, я дуже за сина турбуюсь...
- Не відволікайтеся. Нічого з ним не трапиться. Самі ж його з вашими новими друзями відпустили. І ще. Тут треба звертатись: "громадянин начальник".
- Добре, добре, тов... Громадянине начальнику. В принципі, я все розповіла. Ми багато спілкувалися. Вони мені про Андрія... Ендрю... розповідали.
- Чи приводили вони докази свого знайомства з громадянином США Ендрю Барбікеном?
- Ну... Вони такі речі оповідали, про які знав лише Андрій. І я від нього.
- Раніше ви ніколи не зустрічалися з громадянами США Симоном Арданяном і Ником Хастоном?
- Ні, ні! Я з ними всього тиждень тому познайомилася.
- Ви впевнені в цьому?
- Вибачте, тов... Шановний, хоча я й здивована обставинами нашої бесіди, але знаходжуся в стані тверезого розуму. І повної пам'яті.
- Не хаміть, панночко. Ви знаходитеся не в тій установі, де це заохочується. Чому ви відпочиваєте саме у Судаку?
- Н-ну... Клімат тут. Син у мене хворіє, Вовка. Лікарі саме ці місця порадили.
- А чи не дорого при зарплаті секретаря-друкарки ?
- А я і тут підробляю. Перекладами. Фінінспекція, до речі, про це повідомлена.
В голосі Елен -  Трєсилова? - ковзнули нотки полегшення: напевно, якесь непорозуміння з фінансовими органами. Зараз розберуться, все з'ясується і вона до Вовки побіжить. Але не так сталося, як... А Симон в цей час відзначив, що про Кондратюка Елен взагалі нічого не сказала. Хоча це саме він друге літо підряд привозив Барбікен до Криму. Знайшов для неї затишну недорогу квартиру, сам піклувався про постоялицю та годинами возився з Вовкою. Невже білогвардійська епопея Жори виплила назовні? Проте через декілька хвилин Арданьян зрозумів, що це не так. А місцями навіть зовсім навпаки.
- Фінінспекція, кажете, - рипнув голос Трєсилова. - Ну-ну...
- Послухайте, шановний. Я не розумію предмета нашої бесіди. Живу я цілком відкрито і...
- Відкрито, кажете? Ну-ну. Не розумієте, значить? Так-так... Де ви знаходилися у вересні минулого року?
- У вересні?.. Ах, так! В Харкові. Нас зобов'язали пройти курси української мови і хоча мені це... Загалом, наказ є наказ.
- Чи не зустрічалися ви в цей час, знаходячись в місті Харкові, із згаданими мною громадянами США?
Симон насторожився. Йому здалося, що і Хастон трохи напружився. У вересні двадцять третього вони дійсно відвідували столицю радянської України. Чи у жовтні?... Втім, різниця невелика. Адже саме тоді вони майже цілком упевнилися в тому, що Ендрю загинув. Але до зустрічі з його вдовою залишалося ще більше півроку. В двадцять третьому ж про її існування вони взагалі нічого не знали. От і Елен це підтверджує:
- Я вже пояснила вам, що познайомилася з ними лише тиждень тому.
- А як же тоді ви поясните свідчення Терновського Владислава Мстиславовича...
- Владика?..
- ...викладача, згаданих вами, курсів, члена літературного об'єднання "Плуг", про те, що  у вересні минулого року на його квартирі ви зустрічалися з членами англо-американської економічної делегації Ником Хастоном і Симоном Арданяном. Під час зустрічей ви вели з ними розмови контрреволюційного змісту і засуджували прояви голоду в Поволжі. Хоча ніякого голоду не було, а була боротьба за комуністичні методи господарювання на селі. Під час останньої із зустрічей, ви, Барбікен Олена Миколаївна, передали вищезазначеним американським громадянам пакет з документами, зміст яких Терновському Владиславу Мстіславовічу невідомий. Проте він стверджує, що ви з Хастоном і Арданяном обумовили можливість подальших зустрічей в районі кримського узбережжя.
- Маячня! - вирвався голос Елен з неіснуючої реальності, і Симон був повністю згоден з нею у цьому.
Трєсилов, втім, віднісся до цього інакше:
- Маячня, кажете? Ех, громадянка Барбікен! Справжня маячня полягає в тому, що людина, жінка, якій радянська влада пробачила її класове походження, її нерозбірливе заміжжя, забезпечила роботою та нормальними умовами існування, пішла на співпрацю з агентами світового імперіалізму. У прямому розумінні цього вислову. Оскільки і пан Арданян, і пан Хастон, є агентами американської розвідки. Уповноважені органи спостерігають за ними вже декілька років. Ще з того часу, коли ці містери, під прикриттям місії Нансена, розпочали по Поволжю їздити. І не робіть круглих очей!.. Все це відомо вам набагато краще, ніж мені. Недаремно ви тут, у Судаку, постійно по німецькій слободі бігаєте. Ну, нічого! Розберемося. А вам всі докази вашої підривної діяльності сьогодні ж пред'являть в республіканському ГПУ, куди мені наказано вас перепровадити.
Симон однією рукою затиснув рот, щоб випадковим вигуком не зірвати гіпнотичний сеанс, а кулак другої стиснув до побіління пальців. Як же вправно все виходить! Адже й дійсно і на Поволжі під час голоду вони з Нансеном працювали, і Харків відвідували, і в Гременці про Елен розпитували, і до Судаку - району кримського узбережжя! -  приперлись... Але... Але навіщо ж потрібно саме у такому вигляді представляти їхні поїздки цьому... цим... Тихе шаленство Симона загрожувало перерости у гучне.
Скам'янілий Ник, вочевидь, теж відчував щось подібне. Це було помітно по його обличчю, що загострилося, і по тому, як важко почала розгойдуватися дитяча панамка. Тільки ось кісточки пальців у негрів не біліють і не можна гіпнотизерам почуттям піддаватися. Ніяк не можна.
Тому, поки Трєсилов голосом Елен, що рвався на клапті, благав Хастона відпустити його... її... до сина, Ник спробував ще глибше зануритися в каламутні глибини пам'яті чекіста.
- Заспокойтесь, Петре Васильовичу, заспокойтеся. Все добре. Все йде, як треба. Адже ви вже відправили Барбікен до Сімферополя? Відправили?
- Так. Під конвоєм.
Симон представив, скільки зусиль потрібно Хастону,  аби не зірватися.
- А коли ви про неї взнали? Коли, Петре Васильовичу? Розповісте. Адже ви дуже хочете мені про все розповісти.
- Якщо хочеш аличі, то давай сюди кричи! - раптово верескнув Трєсилов тонким баб'ячим голосом з татарським акцентом. Навіть панамка в руках Хастона здригнулася. - Якщо хочеш винограду, за копійку будеш радий! Начальник, начальник, купляй виноград! Ніде більше такого не знайдеш, від Керчі до Євпаторії...
І раптом - тихе здивоване шелестіння Елен:
- Петре... Петрику! Трясило! Боже, Петре!.. Так як же це... А дядько Василь казав...
- Громадяночко! Громадяночко! Відійдіть. Відійдіть, я вам кажу! Який Трясило? Який дядько Василь? Моє прізвище - Трєсилов. Трєсилов моє прізвище! Обізналися, громадяночко...
- Не може бути! Ви ж з Гременця? Я з батьком вашим добре знайома була. І вас пам'ятаю.
- Який такий Гременець? Уперше чую. Ніколи там не був, ніколи!
Вовчина панамка таки впала на землю.
- Ви втомилися, Петре Васильовичу! Дуже втомилися. Вам хочеться спати. Ви засинаєте... Засинаєте...
А Трясило-Трєсилов, вже лігши на піску, все продовжував шепотіти занімілими губами:
- Ч-чорт! От прокол так прокол! Треба ж було на батькову знайому нарватися! Але хто ж знав... Що робити, що робити? Дарма, чи що, я викручувався, як міг, коли взнав, що батя з петлюрівцями плутався? Дарма, чи що, документи підроблював, тремтів, чорнило та почерк добирав? Дарма, чи що, Гременець і досі десятою дорогою оминаю? Дарма, чи що, в лайні копирсався і по ньому на гору ліз? Щоб це все, та коту під хвіст?! Ні-і-і! Мене так просто не візьмеш! Я один, чи що, проколений? У всіх, у всіх проколи є! І у Оленки цієї Барсукової обов'язково знайду що-небудь!.. Згною, заразу! А хлопчака - до дитбудинку. Щоб, значить, поки що не бачилися. Щоб вона про нього думала, а про мене забула, сучка буржуйська!..
Врешті-решт, лепетання Трєсилова стало нерозбірливим, і він заснув під розвеселим кримським сонцем, так і не вибравшись зі своєї похмурої, пропахлої вапном, дійсності. Хастон нагнувся. Симон думав - за панамкою, але Ник підняв з піску наган чекіста. Побачивши обличчя друга, Арданьян підскочив до нього і ривком висмикнув зброю з дрібно тремтячої руки. Розмахнувся та й кинув її у море. У величезне синє море. Пролунав неголосний сплеск, але здалося, що цей, майже нерозбірливий звук, щось змістив в лусково-сонячному просторі і він, цей простір, раптово спучився, наповнившись якимсь пронизливим свистом і, розкидаючи в сторони скляні бризки, вивергнув з себе темно-сріблястий панцир морського чудовиська, що до певного часу ховався в морських глибинах. Плаский п'ятиметровий панцир згладженої трикутної форми на хвилину завис у повітрі і м'яко опустився на смугу прибою. Прийшов час другого варіанту.
Трєсилов заворушився на піску.
Розплющена трикутка тантора останній раз свиснула, свист перейшов у затихаюче дзижчання і двигуни замовкли. Тижневе перебування на морському дні недалеко від Ялти ніяк не позначилося на стані поверхні літального апарату і тепер він волого поблискував своєю, чужою химерному нагромадженню прибережних скель, геометрією. Симон пригадав, що коли тантор взимку двадцять першого прилетів з лісів Карелії, де вони його тоді законсервували, до Кронштадту, то вигляд у нього був ще той. Втім, на літальних здібностях апарату це теж ані яким чином не відобразилося. Склепав його покійний Ендрю надійно. Можна лише жалкувати, що перша модель тантора була недосконала і Ендрю не зміг узяти його з собою до Росії. Ах, як би вона йому стала в нагоді! Ось як зараз їм з Ником.
Симон, натягуючи штани і стрибаючи на одній нозі, вигукнув:
- Танторе, люки!
Миттєво на пласкій поверхні виросло два невеликих крильця двомісної кабіни, що відчинялася. Симон, стусаном відкинув назад, шампур, який втрапив йому під ногу. Прагматичний Хастон, що вже трохи заспокоївся після бесіди з Трєсиловим, запитав:
- Як системи?
- Системи в нормі. Готовий до виконання завдання, - голосом Ендрю відповів тантор.
У Симона на мить виникло відчуття, що їхній покійний друг сидить в апараті і з нетерпінням чекає на них. Але чекати, напевно, доведеться йому, Симону. В умовах ручного керування Хастон краще володів апаратом. А на ручне, здається, переходити все ж таки доведеться.
- Нику, - сплюнувши пісок, налиплий на губах, видихнув Арданьян, - я залишаюся тут. Постережу цього виродка. Ти ж облети Судак, оглянь все зверху, знайди Жору з Вовкою. Жора, як схоче, а Вовку забери. З Елен потім розберемося.
- Тантор - двомісний, - нагадав Хастон.
- Жора замість мене влізе, а Вовка багато місця не займе. Поки що де-небудь їх залишимо, знайдемо Елен, а потім усіх будемо перевозити. Поодинці. Зараз, головне, хлопців знайти. Давай швидше, друже!
- Не подобається мені це, - не озираючись, озвався Ник, вже підходячи до апарату. - Денний політ. Без маскування. Уявляєш, який галас зніметься?
- Нічого, перетупцюють. Давай, Нику, давай! Швидше!
Позаду почулося порипування піску. Симон рвучко розвернувся і наткнувся на божевільний погляд Трєсилова. Здавалося, що той ще повністю не відійшов від гіпнозу і його круглі очі, що заскляніли, здавалися двома шматочками гальки, яких вчавили в пласке обличчя, розділене навпіл величезним синцем. Симон на секунду сторопів і, розгортаючись всім корпусом, усвідомив, що вже не встигає уникнути удару. Тонка спиця шампура, затиснена в руці чекіста, вп'ялась в м'язисте черево Арданьяна. Він миттєво зламався слов'янською буквою "г", похитнувся і, уповільнено впавши, величезним людським зародком скорчився на розпеченому піску.  
- Ах, ти... - десь далеко-далеко пролунав рев Ника і тінь Трєсилова, що впала на обличчя Симона, злетіла з нього, наостанку плюснувши в очі, що закривалися, жовтим сонячним вогнем.
Від удару Хастона підборіддя Трєсилова хруснуло, а тіло здійнялося у повітря, по крутій дузі падаючи на скелю. Другий хрускіт пролунав тоді, коли потилиця чекіста торкнулася шорсткого каменя. Тіло його миттєво обм'якло і обличчя набуло утихомиреного виразу. Навіть синець зблід.
Ник кинувся до Арданьяна і, розмазуючи по тілу кров друга, підняв його на руки.
- Симоне, Симоне, друже, тримайся!..
Той розплющив очі:
- Нику... Вовку... Терміново...
- До бісів! - Заволав Хастон. - До бісів собачих! Ця клята країна забрала у нас Ендрю. Я не дам - чуєш, Симоне? - не дам їй забрати тебе. Ти ж тільки тримайся, тільки тримайся, друже! Танторе, сюди! Лівим, лівим бортом розвернися!
Симон намагався ще щось сказати, а Хастон, ковзаючи по поверхні апарату, вже уладнував його на сидінні кабіни, бурмочучи:
- Тримайся, Симоне, тримайся! Декілька годин протримайся, поки до Штатів не доберемося. Ти повинен це зробити, повинен! За Елен з Вовкою я потім сам прилечу. Обов'язково прилечу. Ти тільки протримайся, друже!..
Нику здалося, що вся кабіна залита кров'ю, коли тантор, зробивши крутий віраж над Судаком, пішов на захід. Внизу промайнули околиці містечка і порожня кинута машина чекістів, до якої вже підбігали підлеглі Трєсилова. Ось вони задерли голови і, по-баб'ячи перелякано, присіли, змахнувши руками. Кондратюка з Вовкою видно ніде не було.
- Вир-р-родки! - скреготнув зубами Ник, стривожено вдивляючись у воскове обличчя Симона. - Танторе, припинити розворот. Ціль - Аламогордо. Швидкість - максимальна. Висота - максимальна.  
- Пришвидшення? - спитав голос Ендрю.
Ник ще раз кинув погляд на обличчя Арданьяна, провів рукою по нерухомому тілу, обплутаному дротами датчиків, і важко зітхнув:
- Теж. До певної межі. Ти до Симона прислухайся.
- Єсть, Нику. І сам розслабся. Ми прорвемося, друже, обов'язково прорвемося.
Хастон подивився на приладову панель, вкриту сузір'ям сигнальних вогників, і мовчки кивнув у відповідь. Якщо Ендрю спорудив надійний апарат, то він, Хастон, зробив для нього непогану зрозуміловку.
- Вивози нас, танторе. Виручай, друже.
Пролунав наростаючий свист і Ника втиснуло у м'яке крісло пілота. Деталі "району кримського побережжя" почали стрімко зменшуватися, а простір синіти, немов від холоду. Або від втрати крові. Живої людської крові. Зліва по курсу, на негативі неба, проявився напівпрозорий, примарний місячний диск. Синява просочувалася крізь нього, а він вже мільйони років випірнав з неї, щоб котитися, котитися навздогін за Сонцем і все ніяк не докотитися до нього.

* М.Помренінг, "Судак" (переклад з російської автора)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8374559879303 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …