Я підійшов до статечного дядечка. Він стояв на розі Хлібної та Героів Сталінграда. Він був подібним до манекена. Серйозний погляд, модний костюм, яскрава краватка... От тільки манекени не палять, а цей... витонченими пальцями тримав довгу темну сигару, випускав з писка маленькі красиві кільця, милувався ними, робив вигляд людини, що "замочила" собі життя не задаремно. Я б йому дав десь під сорок. Саме таким був Девід Боуві, коли вперше вийшов на сцену в образі менеджера середньої ланки.
Я спитав його:
- Слеш* казав, що у вас є квиток до місяця. Я хотів би його купити. Якщо Слеш не збрехав. Він - мої найкращі ліки від несвідомого дрімання на ходу.
Дядечко з цікавістю глянув на мене зверху вниз.
-Ти не хочеш більше підтюпцем бігти за принадами цього виплаканого світу? А гроші в тебе є? - його очі виблискували жагою до знань.
- В мене є достатньо каратів для зміни "орла" на "решку". Я увібрав у себе увесь пенсійний запас і не хочу жити в лінійно обмеженій реальності. З усіх благ в ній я для себе залишив тільки Роберта Планта. Він, як ніхто інший, колись правдиво заспівав про чорного пса. Собацюра, напевно, вже давно здох, а мрія про місяць перейшла до мого серця, де й тепер успішно живе, щоб нищити моє безнадійне існування - відповів я.
- Дотепно... - розсміявся дядечко. - Ти кумедний. Тобі там буде добре. Пішли!
..........................................................
Ми зайшли до якогось офісу. В кімнаті був стіл, на ньому ноутбук старого зразка та диван. Дядечко показав на диван рукою. Я ліг на холодну поверхню не знімаючи брудних військових берців. Заплющив очі. Відчув дотик великих холодних навушників. Я непомітно впадав у забуття. Але це був незвичайний сон. Я тут збирався довго жити. Мене цьому навчив Слеш. Я хотів стати його ненормальними пальцями, дати енергію новим божевільним звукам, які потім будуть існувати самі по собі...
(Слеш - гітарист американського рок-гурту "Ганз енд Роуз")
