Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48231
Рецензій: 92931

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

КОЛЯДА ДЛЯ АНГЕЛІВ

© Анізія, 09-01-2015
Стара   Бабійка заніміла. Але лише на мить.
-І Ти це  чула?   - запитала   у  худенької дівчини, яка, переступала з ноги на ногу, так і не наважуючись роздягнутися.  - Але,  - зупинила  гостю, – не розповідай ще. Хай і вони почують.
Вискочила з хати,  загорнувшись лише у теплу  хустину. Ця хустина півстоліття пролежала в шафі. То був подарунок від свекрухи, яка дістала давно  посилку від далекої родички з Канади. Бабійка, коли  складала в шафі, завше  хотіла ту хустку  вийняти, хоч раз  зав’язати на голові. Але відкладала то на  кращі часи. Які то мали бути кращі часи, вона й сама не знала. Але чекала їх. Чекала на ті часи і шалянова хустина, велика, синя-синя з розсипом наче живих троянд ніжно рожевого кольору. Такі  в неї росли і в квітнику.  Вже відвінувала  дві доньки, підросли три внучки. Але жодна навіть  не  дивилася на ту хустину. І Бабійка нарешті  зважилася: хустка покинула  звичну полицю в шафі. Ще вчора вона  мріяла як запнеться тією хустиною і  піде.. Ні-ні… Не до  Ганни Піцикової, та близько живе. Піде аж  у другий кінець села, на  загроди. До куми. Ну і що, що не ходили одна до другої ніколи. Саме тому й піде.  Кума живе далеко.  Через всеньке село  треба  перейтися. Та на Різдво хіба не може  вона перейтися? І хустку  заодно провітрить. А то молі подумали, що шафа – то трапезна для них. Ось уже й маленька цяточка просвічує. Якась таки перекусила вже. Бо ж  шалян… Натуральний. А молі що?  Хіба дурніші за людину?  Мудріші. Ні одна не буде їсти нічого штучного. Їм подавай все натуральне. Як то  пишуть? Ага. Без ГМО. Але нині не до паради. Натягнула ту хустку і – через поріг.
- Ганно! Людвіго! Ходіть-но сюди. Щось таке цікаве ! Та  борзенько.
Ганна, ровесниця  Бабійки, разом і до школи ходили аж до восьмого класу, саме  винесла курям   хліба розмоченого, рештки  обіду. А Людвіга, набагато старша, вже ніхто і не пам’ятав з ким і коли вона ходила до школи та й чи взагалі ходила, стояла на порозі і підсліпувато видивлялася, чи не йдуть  ті бенькарти знову колядувати. Бо вчора  геть   затоптали сніг під вікном. А там росла  якась дуже  дивна  квітка, котру посадила внучка.  Людвіга не знала, що то за квітка. Бо взагалі мало знала назв  квітів.  Маки, волошки, півонія, ромашки  і рожа… Як називаються інші, ніколи не цікавилася, квіти та й усе. А тут Бабійка кличе. Чого, питається?  Колядувати? То  Людвіга вже  й не колядує. Голос деренчить, як  колеса в старій тачці.    Що то літа роблять з людиною… Гей-гей… А колись…
-Та борзенько ходіть, щось таке тут. І ось уже Ганна, ледь витерши до запаски руки, сідає на лаві, а  старенька Людвіга  шаркає  теплими   бурками  на порозі…
-Якщо до гостини, то так не годиться.  Ми  хіба від стола , - починає  Ганна, з цікавістю розглядаючи тоненьку дівочу постать.-Та й заколядувати  треба би було, переступаючи поріг.
-Та яке заколядувати! – махає рукою  Бабійка. – Слухайте, що  Оксанка розповідає. – І додає: - Оксанка приїхала до  онуки. На Різдво. Дуже хотіла почути, як у нас колядують, подивитися наш вертеп.
-То розповідай, дитино, що то було, - вже до Оксанки. - Бабо, та не сопіть так, - до Людвіги. - Бо нічого не  почуєте. А ми  без Вас то й не розгадаємо. Бо Ви тут найстарші.
-А що розповідати, - мерзлякувато зводить  худесенькі плеченята Оксана. -  Вийшла я  тут, на  плебанії. Як мені сказала ваша Галя. Галя мала мене чекати на  зупинці. Там нікого не було. І телефон мовчить.
-Галя  побігла за дівчатами. Думала , що ти рейсовим автобусом приїдеш. Він буде через  двадцять хвилин. Ти  ж  якоюсь машиною.  – Жінка осудливо підняла палець. – Чи ж Тобі ніхто не казав, що не можна  чужими машинами та ще в таке велике свято  їздити. Не можна сідати до чужих людей. Нині таке коїться..
-Та я чекала на автобус. Так замерзла. А тут під’їхала  ця машина, запитав водій, чи хто не їде до Ілліна. То я  й озвалася. Та ще в машині сиділа старша жінка.
На порозі затупотіло, дівчата  засміялися, хтось затягнув стару , як світ, колядку.
-Оксанко ти вже тут? А ми лише збиралися йти тобі назустріч,  - розпашіла Галя кинулася до подруги.
-Не заважай, Галю. Дівчата присідайте хто де. І слухайте. А ти, Оксанко, продовжуй.
-Так ось вийшла я.  Дивлюся  - довкола така краса. Іній  прибрав дерева у дивне мереживо. Став  німує. На ньому  пара чорних лебедів. Як вони не замерзли, думаю собі. Згадала, що маю в сумочці печиво, яке не доїла. Вирішила їм кинути. Підхожу ближче. А тут…
-Що тут? - Ганна очима вп’ялася в дівчину. Присунулися ближче й дівчата, передчуваючи щось таке .- Напевно  знову  Йваниха  сміття  викинула в став. Ох уже й паскуда!- Аж об поли вдарилася жінка.
-Та чекай, Ганно. Яке там сміття, - Бабійка  з осудом глянула  на сусідку.
-А тут,- продовжила Оксана, - підскочили  догори  тоненькі бровенята,-  я почула спів. Такий  гарний, злагоджений спів. Потім коляду. Стару, стару. Колись   нам давали послухати  записи, - повернулася до Галі. – Пригадуєш? Наша викладачка Євлампія  Сергіївна казала, що тим колядкам літ та літ.  Лише  й запам’ятала приспів : «Ой дай Бог»… То була ця коляда.  Та так гарно. Спочатку я думала, що то долинає  від храму,  - продовжила Оксана. - Оглядаюся. Ніде нема поблизу храму. Та й будинки  далеко від ставу.  А голоси наче від води йдуть. Кришу те печиво у воду.  Вода колядує… Так гарно колядує. Срібними  колами кожен звук розходиться по поверхні. Дерева завмерли. Не чути ані звуку.  Лебеді і я… І  спів. Спочатку подумала, що то вже  мені , вибачте, дах поїхав. Їжджу, шукаю ті старовинні колядки. Ото й  вже  поїхав дах. Навіть вода колядує.  Забула про холод, про мороз.  З води ж колядка доноситься, наче хтось  розхитує  срібні  мережива на деревах. Як у раю… Я ще ближче. Ледь  у воду не  ступаю… Вона ж не замерзла.. Диво якесь. Може й добре, що не замерзла, бо де би ті лебеді поділися?
-Та це Чорний діл,безодня,  -  перебиває Ганна розмову, хоч  у самої тремтіння в голосі. – Він ніколи не замерзає. Лебеді там і живуть.
-Бабо, то що скажете, бабо? – Бабійка до старої Людвіги. -  Ви не вірили, що таке може бути. А вже ж  моя Галя колись чула  спів. Ще маленька така. Ручечкою на став показує і каже: « Либки колядують.» Ми сміялися, переконували дитину, що  рибки колядувати не вміють. Тоді нам старий Яресько розповів, що давно-давно на місці ставу стояла церква. Та так з людьми і пішла  на саме Різдво під землю. Казав, що спів той можуть чули лише  малі діти, бо вони ангелята,  і  чисті люди.  А воно, дивись. Таки правда.
-А далі, далі що? – зашамкала Людвіга. І гострий ніс її всівся аж на зморшкуваті губи від цікавості.
-Далі  якийсь шум. Тоді  як закричать, як заплачуть. Дитя якесь так кричало. І молода чи то дівчина, чи то жінка кликала маму. Налякалася я.  Кинулася бігти. Але ще чула якусь молитву через ті плачі і крики. Ніби люди просили Бога щось зробити…- Дівчина  перелякано оглядалася. – Щось треба робити. Якось рятувати людей.
-Значить правда то таки…А я не вірила.  -  Людвіга здивовано дивилася на дівчину.  -  Хоча ще моя  бабка  розповідала, що її мати  врятувалася від смерті того дня. Вона просто не пішла на  Літургію. Усі пішли, навіть її бабуся. Вона ж заслабла.  Різала роздягнена січку  корові, та й  застудилася. З Церкви ніхто не повернувся. Перед тим  ніби  в селі збирали гроші на хатинку для сиріт. Батьки погоріли і загинули у вогні . Семеро діточок не мали де притулитися. Тоді в кожного  дітей було чимало. А хати малі.  Гроші занесли священику. А той  ніби сказав, що  за ті гроші  треба  добудувати йому  дім. Бо не має де на храм гостей приймати. Люди й погодилися. Бо священик важніший за сиріт.  Чи то Бог покарав. Чи то батьки випросили кару для односельчан, що не зглянулися над тими діточками. Всі діточки  теж пішли того дня під землю з церквою. Але, дітоньки мої,- Людвіга звелася, - те, що Оксана почула той спів, то на біду.  То завжди перед війною. Чи якою бідою. Перед тим, як Чорнобиль вибухнув, Марійчина онука також чула той спів.
-А казали , казали, - закивала і Бабійка. - Таже війна у нас. І скільки то тисяч  дітей уже  загинуло. Скільки сиріт по всій Україні нині….
-Коли Бог   не пошкодував скількох людей за те, що забули про сиріт, то що він зробить з тими, хто стільки народу занапастив, ----  мовила котрась із дівчат.
-Молитися треба, молитися, - старечий голос  загубився у перших словах молитви.
Коли на небі  задзвеніли на морозі зорі, дівчата  зібралися коло ставу. Та не самі. З юнаками, котрі вже  також почули про  диво. Підтягнулися й старші. Навіть священик старенький  з потертим молитвеником, невідомо як би він побачив щось у ньому  в темряві,  замітаючи підризником сніг,  у темному одязі   зупинився над  чорною водою, в якій  купалися зорі… Першими коляду розпочали дівчата.  Дзвінко так…Хлопці підхопили. Тоді вже й старші. І навіть священик. Наче  з серця  пливла коляда…Люди ніби просили прощення у  тих, хто  під водою.  Колядували для них. Хтось кинув у воду  пампушки. Хтось  куті.
-То ми рибкам колядуємо чи лебедям, мамо? – маленьке дівчатко тягнуло за рукав молоду жінку.
-Ходи  - но сюди, - взяла на руки дівча Бабійка. І  кінцем великої  шалянової  хустини загорнула ще й дівча. То  ми   колядуємо собі… І воді, і Небу, і Богові, і ангелам.
-Ангелам?  - перепитало дівча. – вони ж тут. Я бачу їх.  Вони  літають над нами. І крильця у них блищать, коли  пролітають коло місяця.
-То мечі, - якийсь хлопчина. – Мечі… Бо хто прийшов з мечем, від меча й загине. Ангели  просять нас взяти в руки  мечі…
-А мені здається, - тихо мовила Оксана,  - що ангели плачуть.  
-Плачуть? - те саме дівчатко з-під хустки виглянуло. - То давайте ми заколядуємо ще ангелику, щоб не плакав. Я не хочу, щоб мій ангелик плакав....

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анна Edelweiss, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© В, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина Лазур, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 09-01-2015

Навіть вода колядує!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ласло Зурла, 09-01-2015

хто прийшов з мечем, від меча й загине

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 09-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.91550087928772 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …