Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44278
Рецензій: 86460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Клерикально стриманий галицький детектив

НАВЧИ МЕНЕ ЖИТИ В ПІТЬМІ (3)

© Юрій Кирик, 09-01-2015
5.

Як новий працівник Фонду, Спихальський був запрошений на традиційну для більшості закладів понеділкову нараду. Затямивши, що стосунки між співробітниками теплі, мало не родинні, був здивований високою тональністю розмови.

− Ането, чому зі списку запрошених на саміт голів європейських держав, який був затверджений іще два тижні тому, ти викреслила пана іжініра Всеволода Квітку? − вела претензійний балак пані Мирослава Рибка, поважна шефова курсів екскурсоводів. Усередині нею аж гицькало, але продовжувала досить спокійно, хоча в словах учувалася вже навіть не прохолода, а добрий приморозок:

− Він обіймає досить поважну посаду в обласній адміністрації: "сидить на освіті", і до Фонду прихильний, а ти його увесь час ігноруєш.

Анета округлила очі, від чого брови поповзли угору, ховаючись у поріділих пасмах волосся.

− Чи ти з бика впала? Я нічого супроти Квітка не маю! − пов'язана картатою апашкою шия Анети додавала їй войовничості. − Також самовільно жодної особи не викреслювала.
Мирося ані руш не давала за програне:

− То хто ж тоді? Дух Святий таку пакість вчинив? Як можеш отак уперто заперечувати? − її огрядне тіло починало наливатися червоною з ультрамарином барвою, якби вштрикнули їй у жилу кристали марганцівки, яка власне почала розпускатись у її крові й саме зараз доходила до найдрібніших капілярів обличчя, змінюючи його колір.

Остап Мартинишин, що давно вже висвердлював очима Анету, закинув у вогонь ще й свою шуфлю вугілля:

− Пані Чипельська, − монотонно постукував Остап по столу олівцем, і від того присутні одразу нашорошили вуха й повернулись у його бік, відчуваючи, що в повітрі запахло грозою: такий офіціоз до Анети, його правої руки, не віщував їй нічого доброго. − Мені теж незрозуміло, куди зі списку запрошених подівся пан Квітка, але ще більше мене дивує, з якого доброго дива там появився Микола Жирів? − почав вивіди Мартинишин. − Його кандидатуру ми взагалі не обговорювали.

− Дуже перспективний молодий чоловік, − чітко й незрушно, мов відмінниця, що рецитує добре завчений вірш, проголосила Анета Чипельська. − Пан Микола багато допомагав Фонду, закінчує академію, і ми домовлялись, що перетягнемо його до нас.

− Його допомога була хіба що в розвантаженні контейнерів, − пхикнув шеф.

− Не тільки. Він і під час будови нам допомагав, і меблі ремонтував. Він береться за будь-яку роботу, − послідовно захищала свого протеже Анета.

− Пані Чипельська, це саміт голів європейських держав... − пафосно виголосив шеф.

− Саме тому! Жирів прекрасно володіє англійською. Нехай світ побачить, яка в нас гарна, яка перспективна молодь! − спокійнісінько стояла на своєму Анета.

Тільки зараз Місько вловив, довкола чого ведуться запеклі торги.

− Фонду виділили ліміт на фуршет, що мав відбутися на саміті, − десять осіб. У мерії розраховували, що ми запросимо єпископат, представників наукової й творчої інтелігенції, а ви протягуєте сюди свого протеже, − Мартинишин кинув у бік Анети недобрий погляд.

− Хочеш, як краще! − Анета резиґнуючи махнула рукою. − Потрібний мені той Жирів, як завтра вмирати! Що ж то за молода Україна, де лише лисинами світять? Хіба емерити десь творили славу нації?

− Кандидатури затверджені на минулій нараді. Просив би до цього більше не повертатись! − крижаним голосом прорік шеф.

− Треба ще в кожного особисто вияснити, чи зможуть вони прибути, − мовила Чипельська. «Ця кубіта все ще шукає шпарину й не думає здавати своїх позицій», − відзначив із симпатією Місько, - коли хтось не зможе, обов'язково втисне свого протеже...

− Переходимо до наступного питання, − заспішив Мартинишин, остерігаючись, що Анета все ж відстоїть інтереси свого кандидата. − Прошу, пані Торопова, як там наша лотерея?

− Лотерея пройшла успішно. Все реалізували, − по-військовому відрапортувала опасиста бабенція з підозрілим для Михайла акцентом.

«Вона тут як опинилась? За які такі заслуги? У самому "розсаднику галицького католицького українства"?» − кепкував подумки Місько.

− Пане докторе, що у вас? − уже втретє Спихальський присутній на засіданні, але не чув, аби до лікаря Фонду хтось звернувся на ім'я або прізвище. Ім’я й справді було дивне в того  українського ескулапа – Аполінарій, ще й Венедиктович.

− Люди йдуть, переважно аби отримати безкоштовні ліки, − зі скептичною посмішкою промовив старший пан пенсійного віку. − Контингент постійний... Але, пані Ането, до вас апелюю. Сюди, у Фонд, ви мене запросили як лікаря Центру родини. Це була й моя ідея й давня мрія − мати справу із цілою родиною. А родин якраз і немає − не йдуть родини. У тому сенсі моя місія терпить фіаско.

− Я повідомляла, я всіх повідомляла, − швиденько, мов зі скорострілу, випалила Анета. − А що люди не йдуть... То хіба ви не знаєте інерцію наших людей? А ще коли їм пропонують якусь нову форму обслуговування...

− Йдеться, пані Ането, про профілактичні огляди. Чи треба ще раз нагадувати, що запорука здоров'я людини − у своєчасному виявленні захворювання? А може, у вас тих багатодітних сімей просто немає? То який сенс паркан городити?

Анета глипала почергово то на лікаря, то на інших учасників засідання. Якою багатою є та гама поглядів, якими вміє обмінюватись наша інтелігенція! Якими виразно убивчими можуть вони бути! Поки людина говорить, поглядом можна виставити їй оцінку й показати своє до неї ставлення, як і цілком конкретно висловитися стосовно того, що вона говорить. Спихальський відчитав в Анетиних поглядах таке: «Старий маразматик, що ти розумієш у людях й у нашій роботі? Маєш тепленьке місце − сиди собі спокійнісінько й сопи в дірочки».

− Зауваження доктора цілком слушні, пані Ането, − резюмував голова Фонду, − вашим обов'язком було організувати нормальне функціонування кабінету.

− Вибачте, шановні чоловіки, я не омфалюс, не пуп землі. Не можу сама координувати роботу всіх відділів Фонду! Позакидали в мій город каміння, а самі вмиваєте руки (не можна було збагнути, чого в голосі Анети більше: резиґнації чи скепсису), маю велику охоту трохи того каміння закинути в інший город, − виразно споглянула на шефа, − від прийому відвідувачів, повсякденних справ, мене ніхто не звільняв...

− Анета має рацію, хоча і я, як вона висловилась, кидала сьогодні каміння в її город, − почала відновлювати добрі стосунки з приятелькою пані Мирослава, − надто багато часу забирають відвідувачі й телефонні дзвінки. Фактично працювати ми можемо лише після шостої години. Тому й пересиджуємо тут ночами, як колись "сталінська гвардія". Давно треба було б узяти референта.

− Це легше сказати, аніж зробити. Де знайти таку довірену особу, яку можна було б допустити до всіх справ Фонду? − парирував Мартинишин.

Вушка Міська настовбурчились, мов у зайця: говорять про такі незначні, посполиті речі, і раптом:

"Де знайти таку довірену особу, яку можна було б допустити до всіх справ Фонду?". Якби для таких посполитих справ потрібний спеціальний допуск...

− Ви можете запропонувати? − кинув Мартинишин у бік Рибки. − А ще аби володіла німецькою й англійською мовами, зналась на юриспруденції... Головне ж − скільки б ми мали такій людині платити? Знову ж − звідкіля гроші?

− Я не в курсі всіх справ Фонду. Тим більше − не знаю його можливостей. А людину? Людину, гадаю, знайти можна, − стояла на своєму Мирослава, − скільки випускників Католицького університету никають без роботи…

Дискусія продовжувалась. Її підхопив комп'ютерний мудрагелик Фонду Лука Різун. Свіжоспечений науковець (тиждень як захистив кандидатську), промовляв із виглядом людини, що знає ціну мовленому, тому витримував паузу, обмацуючи очима присутніх: чи повністю їхня увага сконцентрована на ньому, бо зараз видасть геніальне рішення, яке задовольнить  усіх.

− Видається, становище безвихідне, хоча вихід із нього, безумовно, є, − почав із загадковою посмішкою людини, котра все знає. − Установимо чергування й виконуватимемо обов'язки референта по черзі.

− Це таки справді добра думка, − підтримав голова, − та аби хтось міг відповісти на дзвінок, адресований мені, мав би бути в курсі всіх моїх справ... Зрештою, у кожного своя царина...

− Тут ідеться лише про те, аби встановити шлагбаум, який би скеровував інтересантів у потрібному напрямку, − спробував захистити свою ідею Різун.

Доктор нахилився до Спихальського й, мало не влізши губами усередину вуха, прошепотів:

− Пощо товчуть воду в ступі? Ніколи в житті нічого подібного у Фонді не буде!

Стосовно того питання ще було багацько думок, але мудрий голова вже проголосив сакраментальну фразу:

− Це вирішиться в робочому порядку, щось на зразок сміттєвого кошика у комп'ютері: відкидається, але остаточно не знищується.

Доктор штовхнув детектива гострим ліктем, мовляв, що я вам казав?

Хто ж тоді є "Фонд св. Климентія"? Як вирахувати, хто із присутніх у курсі УСІХ його справ? Для початку вельми непросте запитання. Часами видавалося детективові, що все, що тут відбувається, − добре поставлена комедія. Але для кого? Не виглядало б, аби для його скромної особи...

Далі звітувала завідувачка бібліотеки Фонду Віра Сікора, яка щиро вболівала, що ніхто не цікавиться їхніми книжками:

− Література у нас передовсім діаспорна, автори читачеві незнайомі. До того ж додому книжок ми не даємо, а в бібліотеці читати неможливо − холодно.

− Ну, нічого, нічого, із часом воно якось владнається... Бібліотека − серйозна ланка в роботі Фонду, і в жодному разі її не варто ліквідовувати... Аби не повертатись до справи, шеф одразу ж звернувся до детектива:

− Бачите, пане Спихальський, не всі наші підрозділи самодостатні. Бібліотека не може самостійно себе утримати, тому існує за рахунок стоматологічного кабінету, який ми винаймаємо "приватнику". Безкоштовний лікарський кабінет утримуємо за рахунок платного масажного і так далі...

Михайло для себе зрозумів, що Фонд передовсім лежить на ширині спектру благодійницьких послуг, що його надає населенню. Так би мовити, широка, панорамна, вивіска.

− Ще пані Роксоляна розповість, як там справи у випозичальні, − розтягував задоволення шеф. Видко, з того боку проблем не очікувалось...

− У нас усе гаразд, як самі бачите, в наявності жодного платтячка, жодного костюмчика, − відрапортувала чимось дуже схожа на колишню піонервожату Роксолана. − Фонд налагодив контакти з усіма катехитами, що працюють у школах, і вони агітують батьків не шити своїм чадам сукні й костюмчики до першого причастя, як це було у Львові узвичаєно ще з довоєнних часів, а брати на прокат у Фонді, що значно дешевше.

На закінчення розглянули діяльність курсів екскурсоводів, якими керувала найініціативніша й найтемпераментніша особа в команді − Мирослава Рибка. Вона інформувала про те, скільки яких груп сформовано, скільки грошей курсанти вже виплатили і які ще є заборгованості. Говорила в повній тиші. Тим виражали повагу колезі, від діяльності якої Фонд, за твердженням пані Мирослави, отримував найбільший зиск. Це щиро потішало приватного детектива, якого доктор Кнур інформував про зовсім інші суми, що їх мав у розпорядженні Фонд.

Шеф із мудрим виглядом продовжував обговорювати справи, що очікували колектив цього тижня. Спихальський подумки фіксував перші враження, що, як знав із досвіду, будуть надзвичайно важливі в подальшому розслідуванні справи. Звісно, йому дуже кортіло визначити, хто є "ху" (за висловом останнього президента Радянського Союзу). Проте, хоча й був добрим фізіономістом та одним із кращих гравців покерного клубу, все ж не наважився передбачити навіть на "chybil-trafil", на кому мав би зосередити увагу. Одне із двох: або ж команда Фонду надзвичайно зіграна й відмінно вишколена шефом, хоча, цілком можливо,  зовсім не Мартинишин насправді керує тут парадом... Натягнені, стосунки Остапа з Анетою... Хоча це могла бути лише гра...

Спихальський всенькі дні змушений був перебувати поза офісом: багато часу забирав технічний огляд спортивного інвентарю. Щоправда, мав можливість поговорити із співробітниками Фонду, які працювали в пивниці. Та, на жаль, ці розмови не дали йому найменшої зачіпки. Найважчий період у житті детектива − вичікування, коли врешті з'явиться ниточка, за яку можна зачепитись...

Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

львівський бекґраунд

© kashtan, 13-02-2015

Гра

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 09-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 09-01-2015

Що ж то за молода Україна, де лише лисинами світять?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 09-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43388509750366 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …