Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Диво, або летів білий лебідь над садом Ч.7

© Михайло Нечитайло, 31-12-2014
Та недовго судилося мені дошкуляти Ніні своїм колінопреклонінням. Триклятий дід, запам'ятавши номер автомобіля, звернувся з побоями та пошматованим одягом до міліції.
- Не розумію, за що ви побили старого? - дивувався на допиті слідчий.
Я мовчав. Не міг же я морочити нормальну людину розповідями про інкрустатор - так і до закладу для психічно хворих втрапити неважко. Нормальній людині чудо непідвладне, нормальна людина бачить нормальне, звичне життя, а все, що стирчить, виглядає з нього, як бичачі роги із зігнилої стіни хліва, пишеться не на гнилу стіну і навіть не на розбишаку-бика, а на криві очі та звихнутий мозок маючого нещастя надибати оті роги.
- Він не винен, людоньки - голосила на суді Люда. - Зрозумійте ж, він не винен!
- А  хто ж тоді винен? - допитувався суддя.
"Хто винен?" - питали мовчазні погляди присутніх у залі.
Потерпілий дід вимагав суворого покарання - і він також не був винен, він (я згадав це, але трохи запізно) дійсно нічого не пам'ятав з того часу, як передав інкрустатор у Людині руки.
А присутні в залі мчали поглядами до мене.
- Хто винен? - питали, кричали, вимагали відповіді.
І я піднявся з лави.
- Я винен, - видихнув назустріч палаючим очам.
- Ви признаєте свою вину? - запитав суддя.
- Я признаю свою дурість, - відповів я, - бо повинен був пам'ятати, що, зраджуючи долю, будеш зраджений і нею.
- Я прошу конкретної відповіді, - стояв суддя на своєму, земному.
- Я сказав усе, - перекреслив я всі сподівання, всі надії підстаркуватого судді і опустився на лаву, і заходився чекати вироку.
І дочекався - три роки позбавлення волі. За нанесення тілесних пошкоджень. А хто ж позбавить волі душу? За нанесення душевних пошкоджень. Хто розіб’є всі інкрустатори часу на головах їх недоумків-володарів, щоб вони, пришелепуваті, зрозуміли нарешті, що кожна доля неповторна, й інкрустувати її, це все одно, що обвішувати ялинку всілякими цяцьками - скільки не вішай, а вона, обтрусивши на вітрах оті цяцьки, ялинкою й залишиться; якщо ж ти, рятуючи від вітрів, позбавиш її кореня, затягнеш у теплу, затишну хату, засохне, пожовкне, обсиплеться, і дивись тоді, дурню, на свої припалі пилом цяцьки, що теліпаються, мов зітлілий одяг, на непотрібному, гидкому, сірому скелеті. Викинеш скелета, поб’ються цяцьки - отоді й радій своїй інкрустації, якщо не захотів насолоджуватися свіжим, ароматним повітрям під вітами Богом даної ялинки-долі.
От і моя інкрустована, не Божа, доля - тюрма. Три довгих, важких, нестерпних роки з одним-єдиним хвилюванням - тільки б Ніна не вийшла заміж. Тільки б не вийшла. Я писав і слав їй листи, я молив, благав, просив - дочекайся. І не отримував відповіді. Жодної.
Натомість отримував листи від Люди. "Коханий, рідний," - струменіло, лилося з тих листів, доки й не впало, мов сніг на голову: "Пробач, я прийняла назад Петра. Діти так захотіли. Пробач."
Я пробачив. Я навіть благословив. Що мені до чужої дружини, яка якимось дивом стала моєю?
Приїжджала до мене й Світлана. Ми з нею по документах числилися чоловіком і жінкою, то просила дозволу на розлучення - здибала десь на курортах якогось красеня.
- Він як сонцем мене засліпив, - поділилася зі мною потаємним. - І Андрійка любить до нестями, не розлучається з ним.
Я дав дозвіл на розлучення, я не міг перечити Божій волі, що послала Світлані її долю з того давнього, першого життя. Я навіть наказав Світлані не ділити майна, забрати все з собою.
- Свою частину дарую синові, - мовив я.
- Ти прекрасний, дивний, хороший чоловік, - поцілувала мене Світлана наостанок. - Але не тобі я, видно, судилася.
- Я знаю, - погодився я.
- Пробач.
- Кого?
- Мене.
- За що?
- Ну, як за що?...
- Ти не винна. Ні в чому не винна, - важко видавив я і пішов сьорбати далі тюремну баланду.
І таки висьорбав. До останнього дня, до останньої ложки. Та й поїхав назад у село. А там ні хати (колгоспний був у нас зі Світланою будинок, ми роз’їхалися, його й наділили іншим людям), ні роботи (хто ж за тюрмаками роботу зберігає?), ні кола, ні двора, як мовиться, свого (все ж Світлані заповів). Ото й багатства тільки, що торба за плечима та фуфайка на плечах.
Постояв я під магазином, викурив з горя пару цигарок, запропонованих старими друзями, та й пішов до Ніни.
Сів серед хати на ослоні, зняв з плечей торбу.
- Оце як хочеш, - мовив, - жени, не жени, а нікуди не піду. Як не хочеш мене, противний я тобі, то біжи візьми сокиру та вбий. Я геть і писульку напишу, що добровільно пішов з цього світу.
Та й розказав Ніні геть усю правду - і про перше наше життя, і про інкрустатор, і про зраду мою, і про все-все на світі.
І що ви думаєте? Не прогнала мене Ніна, прийняла.
- Я, звісно, не можу повірити вашим казкам, - мовила тільки, - але щось нас у цьому житті все-таки зв'язує. Не знаю що, але відчуваю, що є щось, є.
І ми побралися. І народили Галинку. І я відчув, що лише біля своїх донечок, біля Надійки та Галинки, і можу бути сповна щасливим. І дякував я Богові, що змилостивився він наді мною та повернув-таки мого човна в русло ріки першого життя.
І в юність свою давню пірнув я - в озеро вірності.
Каюся - грішний я, каюсь - любив,
Каюся - зраджував, душу губив.
Каюся - клятий я, каюсь - пропав,
Каюся - сам собі долю ламав.
Каюсь-клянуся - зжену сатану
З серця, з душі.
                              Лише вірність одну
Буду вплітати в кохання сонет.
Зраджу ж, клянуся - загинув поет.
У поезію я кинувся, вірші до друку готував, сім'ю беріг, одним словом, жив, жив, неначе вдруге на світ народився.
До Люди, щоправда, нема-нема та й з'являвся потяг. Але я розбирав рейки, розкопував насип, і потяг стояв на місці, як укопаний. Рік, два, десять. Вже заіржавіли його колеса, вже давним-давно розікрали з нього вугілля, а він усе ще стояв на розібраній колії, все ще чогось чекав, на щось надіявся.
- Здрастуй, Максиме, - загоряться на вулиці сірі зорі-світлофори, поманять за собою.
- Здрастуй, Люда, - свисне мій потяг.
- Як справи? - зблиснуть світлофори вдруге.
- Нормально, - закрию очі, заховаюся від світлофорів, підкопаю ще трохи насип з надією звалити-таки колись осоружний потяг, розпластати по землі його диявольську силу і затоптати, задавити, знищити.
А вірші пишуться. Та все про вірність, про дочок своїх та Ніну рідну. Та ще про природу, землю, світ, Бога і добро. Вірші пишуться, вірші готуються до друку, ось їх уже й з тисяча - пора вибиратися на купини поезії, до Пушкіна, Лермонтова, Шевченка. З чистою душею і непорушною клятвою, зі стійким вірним серцем і люблячим розумом, бо великий поет повинен бути і великою людиною. Де ти, дурний діду з інкрустатором, глянь нині на мене. Навіщо ти давав мені другу долю, невже думав, що можна знайти кращу від тої, котру сам сотворив? Не з кохання, не з почуття, що, мов вітер, віє як не з одного, то з іншого боку, а з душі, яка, ніби стріла, рветься вгору і вгору - до слави, до честі, до слова чарівного, котре, наче крила, несе людину вверх: до неба, до добра, до самого отця нашого Господа.
І я лечу на тих крилах. І геть кохання - є сім’я, є дочки. Геть хтиві погляди всіляких зір - є зорі небесні, на них і дивися. Геть лебедів з серця - якими б білими та прекрасними вони не були, а наслідять, нагидять у серці. Геть усе, крім одного - вірності. Слову своєму, дружині своїй, дітям, душі своїй врешті-решт, що, мов очманіла, металася між коханнями, рвалася на частки, шукала чортзна-якої долі, доки й не присіла задрипаним, обскубаним птахом на в’янучу гілку свого життя. У клітку ж ту душу-птаху, та на замок, та в лазню поезії - хай очиститься, омиється. Та крильця їй підрізати - щоб не смикалася, не літала, лебедів кохання за собою зманюючи, а сиділа тихо та все оди вірності, як величі земній, співала. Душа в клітці - оце і є щастя. Ні поруху зайвого, ні полум’я обпікаючого, ні крижаних подихів розпуки - знай сиди, строчи вірші, де все по поличках, по ящичках, як у доброго комірника, підшуковуй лише вчасно відповідну риму, яка також давним-давно вже занесена в каталог тихого, спокійного, розміреного і врівноваженого життя.
Нащо ж, діду придуркуватий, долями гендлював? Думав кращу мені дати, кохання мені до кінця віку вділити? Нісенітниця твоє кохання, погана, нікчемна нісенітниця, сестра зради, потвора хтивості. Доля моя одна - вірші, рими, вірність і слава всесвітня за просте, тихе, завіршоване щастя.
Ось завтра завезу лишень вірші свої у видавництво - і гей, уперед, до сяючих вершин. Поетом-сім’янином, поетом-людиною, поетом-взірцем.
Жаль тільки - минуле трохи заплямоване. Але відмию.
Он до Люди вчора  зверхньо вже привітався, не може ж кожна простолюдинка бути нарівні з великим поетом, навіть якщо колись і спокусила його, дурного та недосвідченого.
З серця все вимітаю, мов сміття з хати - і згадки, і спогади, й обійми, й цілунки. Чисто в хаті, пусто в хаті - чим не приємна картина. Ніні по вечорах шепочу по звичці: "Люблю", і відчуваю, як котиться луна по порожній моїй хаті. Так і треба - чистий, відсторонений від усього і вся звук, порожнє серце, клітка з душею під стелею в тому серці, і кругом спокій, спокій, спокій.
Ось і знайшов я свою нішу в житті, ось і надибав.
Тож їду завтра у видавництво. З віршами чистого, без пилинки й смітинки, поета, з віршами лункими та дзвінкими, як луна в порожній церкві.
І не треба мені в тій церкві людей. Ні коханих, ні ненависник. Бо зіпсують луну, затопчуть церкву. А я люблю порожні церкви. В них не зраджують, не кохають, у них пусто, порожньо, дзвінко, в них не зрадиш, бо нікому, не закохаєшся, бо ні в кого, в них завжди ночує тиша і спокій - не зворухнеться, не здригнеться холодцем вірність, стоїть, як камінь, холодна та байдужа. Зате велика. Бо вірність.
Тож хай живе вірність!
І її поет!
Із завтрашнього дня.

                                                              (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 01-01-2015

Клітка з душею під стелею...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 01-01-2015

А хінчики через Звьонзек Радеский, туди - сюди, туди - сюди...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 31-12-2014

Ми БУДЕМО ЧИТАТИ...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 31-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 31-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 31-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 31-12-2014

Хоче покарати,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 31-12-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1076469421387 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …