Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44502
Рецензій: 87032

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Війнушки (2)

© Наталка Ліщинська, 09-12-2014
Початок тут:  http://gak.com.ua/creatives/1/39820
                                                                        
                                                                    +++
«Гру завершено» - напис на весь екран знову роздратував. Пройти стільки рівнів!.. Провести вибраного бійця на восьмий і… снайпер! От клята машина! Знову переграла… Геймер із сумішшю  тривоги та якогось незрозумілого страху пригадав останній погляд віртуального вояка за склом. Химерно…  Очі бійця стрельнули люттю. Ні! Це ж неможливо. Просто примарилося.

Мелодійний сигнал дзвоника змусив прожогом згорнути гру. Не варто, аби хтось побачив, як він бавиться у війнушки, наче малюком не награвся колись.

                                                                          +++
Ліда сиділа без руху. Якби хтось сторонній побачив її зараз, то не зміг би сказати, що вона робить. Спить із розплющеними очима? Від утоми та відчаю запала в стан бездумності?  Якби її запитати, що вона зараз робить, то Ліда також не зуміла б розтовкмачити точно. Відповіла б, що молиться, хай на молитву то не схоже, але сказала б так, аби не тлумачити те, що важко пояснюється.  
  
Вона сиділа поряд із ліжком і переливала себе у чоловіка. Все світло у собі, всю живу силу віддавала. Колись давно-давно, ще у дитинстві, коли до мами зганяти рожу прийшла ворожка Марія з сьомого під’їзду, то мала Лідуся почула, що можна подарувати щось отаке дивовижне.  Досі вона й не згадувала, та навіть і не підозрювала, що здатна витягти з далекого дитинства слова Марії: «Свою часточку живого світла можна офірувати комусь іншому. Але по-справжньому ніхто ж не захоче, не зможе іншого поставити на перше місце, поперед себе…» Мама тоді ще здивувалася і заперечила, мовляв, он же ти, Маріє, даруєш мені своє світло, щоб позбавити від хвороби. Ворожка головою похитала: «Ні, то твоє світло тебе ж і очищає. Головне, щоб у людині воно було, а я тільки можу направити туди, куди треба».

Голова Олега нагадувала білий подовгастий м’яч з бинтів. Дві маленькі дірочки для носа, два більших прорізи для його безпорадних повік, за якими заховані очі. Для рота дірки не залишили. Важка травма голови. Дивом живий. Лікар змилосердився і не розтікався у подробицях про те, що частину обличчя ледь вдалося так-сяк зліпити докупи. Довго-бо збирали з розкришеного бодай щось схоже на лице. Та Ліда і так все знала.

Жінка вчора випадково підслухала зронене юною медсестричкою до старшої: «Мельник з п’ятої палати?  Ну, є надія… Навіть Ігор Давидович сказав, що Мельник тримається за життя не зрозуміло чим, ніби зубами, яких і не так багато лишилось. От не знаю, чи варто за таке життя триматися... Ой, був же нормальним, а як знімуть бинти, то люди сахатимуться від нього, страшно глянути, щелепа  роздроблена. А їсти, а говорити йому як?..»

З того жалю дівчинки у білому халаті Ліда вихопила для себе величезну радість, яка пульсувала одним-єдиним словом: «Житиме! Житиме! Житиме!» Ця радість впала на неї так несподівано, що жінка похитнулася, пригорнулася до лікарняної стіни, щоб не впасти під вагою щастя. Зболене серце відгукнулося аритмією: то пропускало удари, сповільнювалося, а потім калатало в шаленстві, наче хотіло надолужити пропущені недавно биття.

Нормальний...  Душа Ліди зараз була неймовірно далеко від того тілесного естетства, яке цінують дівчатка. Лиш би Олежик вижив, ожив, жив. Головне: витягти його з коми, зі сну, який надто близько до смерті. Слова медсестрички всередині Ліди бриніли геть іншим, ніж чули вуха: «…тримається за життя…» (житиме!), «…знімуть бинти…» (отже, житиме!), «… їсти… говорити як…» (значить, житиме!)

А зараз вона віддавала власне світло йому. Це легко. Коли кохаєш, то нічого важкого. Дарма Марія казала, що такого ніхто не зможе…

Коли Лідині очі безсило заплющилися, й вона тихо і легко, мовби тіло стало пір’їною, шелеснула з табуретки на підлогу, повіки Олега ледь здригнулися. Видно було, як під ними перекочуються очні яблука. Він виходив з пітьми на світло.

                                                                       +++
- … підходить. Така потуга! Вона зуміла самотужки зламати гру зла, а я ще і не брався за навчання! – Ліда почула наростання, наближення густого та глибокого голосу і, зачарувавшись його тембром, звучанням, силою, чистотою, завмерла у здивуванні.
- Знаю…  Знаю й те, що світлодари тут дуже потрібні. Але вона згодом сюди ще прийде, а зараз їй потрібно повернутися. Там залишилася душа, якій без неї нестерпно. Зрозумій! Треба відпустити її, – якщо попередній голос Ліді дуже сподобався, то цей був… рідним. Найріднішим. Найгарнішим.

«Зараз перший співрозмовник поступиться, бо не вийде далі сперечатися з дивовижним володарем другого голосу», - думала Ліда.

- Світлодарна душа може стільком освітити шлях, а ця лише для одного? – перший, однак, не вгамувався.
- А якщо вона здатна запалити іншого світлодара? А якщо і не одного? – м’яке світло любові й всеосяжного знання линуло з рідного голосу.

Тиша запала між двома співрозмовниками. Ліда не наважувалася слівцем чи бодай кахиканням натякнути на свою присутність. Нарешті перший голос забринів глибоким каяттям й безмежною повагою:
- Даруй мені… Я знову засумнівався у Твоєму рішенні, а не повинен би. От дурень!
- Знаєш, твоя «дурість» завше мені подобалася. Ти – небайдужий, а світлодарів я б не віддав у науку до байдужого…

Рідний голос віддалявся, танув. Ліда мало не закричала: «Куди?! Зачекай! Не зникай!»

Натомість вона розплющила очі й побачила металеву ніжку лікарняного ліжка. Короткий сон про голоси вмить випарувався з пам’яті. Ліда легко піднялася, здивувавшись тій силі, що нуртувала у всьому тілі, наповнюючи енергією кожен м’яз. Звівшись на ноги, жінка глянула на коханого. З двох прорізів у бинтах на неї дивився Олег.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

безмежний смуток

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 18-12-2014

Головне, щоб у людині ...світло було

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 17-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 15-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 11-12-2014

Прочитала так

© Nina, 11-12-2014

Прочитала так і те,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 11-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 11-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-12-2014

Що можна витягти з далекого дитинства?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 10-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 09-12-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.0057258605957 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …