Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44268
Рецензій: 86440

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Космічна Мей

© Елен Тен , 03-11-2014
Блискучий «зорельот» повільно опустився на арену, здіймаючи хмару густого сивого туману.  Немов велетенська срібна  птаха.  Коли з нього вийшла жінка у коротенькій сріблястій сукні, залою розлетівся феєрверк оплесків. Вони, наче хвилі, то стихали, то знову вибухали гучними нотами.  Мей, вклонившись, низько опустила голову. Дами  в перших рядах з цікавістю роздивлялися її зачіску – сплетену із волосся діадему, густо посипану блискітками.
Мей зробила граційний реверанс, підняла кинуті до її ніг квіти. У світлі софітів вона сяяла і здавалася невагомою. Ще мить – і знову злетить вгору, в таємничий космос, із яскравими зірками і загадковими велетенськими планетами, які так компактно розмістилися під куполом провінційного цирку.
На сцену, поважно задерши голову і ледь переставляючи ноги, вийшов  конферансьє. Мей, надіславши в залу кілька повітряних поцілунків, швидко зникла за вибіленою часом занавіскою. Йшла темним коридором, знімаючи на ходу масивні сережки-обручі. Саме так вона, за традицією, починала виходити із образу. Гримнула дверима роздягальні. З них злетіла маленька залізна підковка, подарована кимось із прихильників «на щастя». Впала вже вкотре за сьогодні. Треба позбутися цього «щастя», доки воно когось не прибило.
Підсунула потрісканий шкіряний пуфік і сіла перед дзеркалом. Вона обожнювала ось це затишшя після виступу. Коли закінчувався робочий день і «жінка-полум'я», Космічна Мей, знову ставала звичайною домогосподаркою Майєю Олександрівною. Мріяла прийняти гарячий душ і розлягтися на дивані перед телевізором з чашкою запашного мелісового чаю. Нормальне бажання середньостатистичної людини.
Сьогоднішній виступ знову пройшов «на ура». А оплески вже не ті. Чи їй здалося? Серце ниє, завмирає в очікуванні того, неминучого… Часу, коли Космічна Мей усім набридне. А якщо й не набридне, то вік візьме своє. Їй вже тридцять сім. Скільки вона ще зможе літати під куполом? Рік, два… Коли «зорельот» проходив крізь вогняний обруч, їй знову закололо у грудях. Та й ліва нога вдруге за місяць оголосила «перестрілку» зі спиною.
Таке життя. Кудись ще зарано, а кудись вже запізно. Та й молодь дихає в потилицю. Онучка директора із восьми років займається повітряною гімнастикою. Маленька дівчинка жадібно дивиться на купол цирку. Виробляє на трапеції справжні дива. У свої чотирнадцять вона вже вміє таке, чого Майї і не снилося.
Задзвонив мобільний. Мей не одразу знайшла його на захаращеному столі. У гримерці завжди повно усілякого мотлоху, скільки не прибирай. Таке враження, що його сюди зносять з усього цирку.
- Алло!
У слухавці вже короткі гудки. Кому треба, передзвонять. Номер не лайфовський, а в неї на рахунку немає зайвих коштів.
Жінка скидає зі столу переплетені в букет повітряні кульки,  знаходить коробку від чаю і починає розбирати зачіску, виймаючи з голови кольорові шпильки. Їх стільки, що іноді вона почувається подушечкою для голок.

Наступного тижня буде сім років як вона в цирку. Ніколи не вірила, що зможе протриматись так довго. Щоправда, й досі воює з деякими своїми страхами. А до того змагалася на іншому фронті…
Особливих талантів за собою Майя не помічала. Колись вона була просто хорошою людиною. А оскільки такої професії не існує, торгувала овочами на базарі. Ще у неї був штамп в паспорті і чоловік-алкоголік. Тепер смішно згадувати, як зоряними вечорами вона  сопіла і тягла ту «нерухомість» за руку додому. А перехожим посміхалася. Відчай вміє запалювати яскраві посмішки. «Коханий втомився». Мучилась з ним цілісіньких п’ять років: плакала, сварилась, закликала схаменутись, погрожувала витверезником і розлученням. Не діяло. У Майї складалося враження, що вона б’ється з бумерангом. Усі її удари поверталися до неї. Василь п’є – у жінки болить печінка; його турнуть з чергової  роботи – вона збивається з ніг, шукаючи йому іншу.
Одного разу ліміт терпіння було вичерпано. Майя зібрала Василеві речі і виставила його за поріг. Деякий час він ще, за інерцією, ходив проситися назад, а коли перестав, з’явилися колектори. Два огрядних дядечка. Поки що не з бітами, а лише з дипломатами. Хоча ефект був той самий. Популярно все пояснили. І про кредит, який таємно від неї взяв Василь, і про прострочені платежі. Василь зник, а оскільки за паперами вона й досі носила почесне звання його дружини, мала завершити «розпочату ним справу». Ось так доля докинула ще один камінець до її кишені. Тепер точно на дно.
Потрапити до цирку Майї допомогли невиплачений кредит і щасливий випадок. Жінка  прийшла влаштовуватись на зовсім іншу роботу. А директор цирку взяв її на слабо:
- Ми тут вигадали один номер. Дуже цікавий. Правда, трохи небезпечний. Але це буде фурор, - енергійно махнувши рукою, він перевів погляд на її декольте. – Бачу, ви у гарній фізичній формі. Не хочете спробувати?
Так виник номер, який годував її усі ці роки, допоміг виплатити успадкований від екс-чоловіка кредит і відремонтувати будинок.

- Чому не береш мобільний? Прийшов твій прихильник, - у дверях зупинився  гардеробник Андрійко.
- Знову? – застогнала Мей.
- Знову. З квіточками. Ходить, хвилюється. Наші циркові об нього спотикаються.
Майя хотіла ще щось сказати, але не в присутності Андрія. У них в цирку він працював не на о,5, а на 0,6 ставки. Основні його обов’язки – аж ніяк не стежити за сценічними костюмами, а «інформаційні послуги керівництва». За це він щомісяця справно отримував премію.
Майя поглянула у дзеркало. Її теперішній вигляд, без сумніву, викличе «антифурор». Зацементована лаком зачіска ще начебто трималася, але без шпильок будь-якої миті могла розсипатись. Вона вже почала змивати макіяж. Одним оком на світ ще дивилася велична Мей, іншим – вже постійно розгублена Майя.
В коридорі після виступів, як завжди, товклося безліч народу. Чоловіки більш поважного віку збиралися біля буфету, шукаючи, чим би «розбавити» враження від побаченого на арені. Жіночки полювали за автографами і знімками із цирковими артистами. Молодь просто вешталася без якогось конкретного плану, шукаючи пригод і вдихаючи атмосферу цирку.  
Висока жінка у сукні кольору весняної трави вела за руку малюка, обличчя якого затуляла велетенська порція солодкої вати. А Мей так хотілося побачити рум’яне личко хлопчика. Таке собі самокатування, проклята звичка вдивлятися в обличчя чужих дітей, намагаючись відшукати те, що навряд чи колись знайде.
Щоб виплатити кредит і просто вижити, двох робіт не вистачало. В короткий термін Майї довелося продати все, що можна було продати. Навіть кілька своїх яйцеклітин. Тоді вона ставилась до цього простіше. «Якщо зараз я не маю змоги народити, то нехай народжують інші.» А тепер, коли старість вже стоїть у неї на порозі, а шанси влаштувати особисте життя здаються все примарнішими,  розуміє, що, можливо, ті, народжені з її клітин діти і будуть єдиним слідом, який вона лишить після себе на землі.
Молодий конферансьє, продираючись крізь натовп, махав дружині рукою. А вона кричала:
- Коханий, іди сюди!
Майя не знала, як у нього, але в інших чоловіків від такого скрипучого голосу відразу б зникло бажання бути коханим цієї жінки.
Перед виходом, біля колони, знову голосно дискутували сторож із вахтером. Обоє - заслужені пенсіонери, яких не виженеш на пенсію і деркачем. Вони обожнювали сперечатися. З будь-якого приводу. Мали до цього неабиякий хист.  Бризкали слиною, червоніли і розмахували руками, а істина бігла десь посередині, грайливо махаючи їм рукою.
Майя  зупинилася перед обвішаною яскравими афішами колоною. Знайомого сірого пальто не видно. Може, пішов?
- Не бачив мого фаната? – вона зупинила «вусатого» Леоніда, циркового доглядача тварин. Чоловіку лише двадцять п’ять, він мав миле, дещо дитяче обличчя, на якому незрозуміло яким чином стирчали кумедні, довгі і закручені кільцями вуса. Як у борця з мультика.
Раніше Леонід працював юристом. Щойно він влаштувався в цирк, кожен вважав своїм обов’язком нагадати чоловіку про його вищу освіту. Майя не знала, чому Леонід так кардинально змінив професію, промінявши законодавчі акти на вередливих ведмежат, але чомусь вона не уявляла його в кріслі юриста. У піджачку, з дипломатом і кримінальним кодексом.  Важко сприймати людину з такими вусами серйозно.
- Надворі. Курить.
Майя скривилася. Доки погода, наче примхлива наречена, обирала між літом і осінню, небо окупували темно-сині хмари. З них постійно текло. Доводилось тягати із собою парасольку і користуватися громадським транспортом.

Георгій Павлович курив на ганку. Побачивши Мей, від несподіванки ледь не злетів зі сходів. Кинув недопалок. Повз сміттєвий бак.
- Я знову до вас.
Майя уважно дивилася на його худорляву, висушену життям фігуру, згорблену чи то від холоду, чи від хвилювання. На місцями сивувате, гладко зачесане волосся, на скельця окулярів, в яких відбивалася неонова вивіска цирку.
- Я просила вас не приходити, - втомлено відказала вона. – Ну що ви хочете?
- Побачити вас, - чоловік несміливо протягнув їй квіти. Білі троянди, на крихких пелюстках яких  дрібними діамантами застигли дощові краплини.
- Вам треба одружитися.
- Я з радістю, - з готовністю відмінника відповів він.
Майя не змогла стримати сміху. М’якого і безтурботного, як пізнє надвечір’я.
- Не зі мною.
- Мені потрібні тільки ви.
- Я недосяжна.
- Як мрія?  
- Як мрія, - задумливо повторила вона. – Мені вистачає сцени. Знайдіть собі іншу жінку. Хіба біля вас мало нормальних жінок?
Георгій Павлович знітився, нервово закліпав очима, почервонів.
- Я… Мені хотілося…
Майя дивилася на нього прямо і незворушно. За мить вона звела  цим поглядом  між ними непробивну стіну.
- Вибачте, - він нахилив голову і пішов. Разом із букетом.
Підходячи до своєї гримерки, Майя почула всередині чиїсь голоси. Перед дзеркалом знімав грим рудий клоун Сем. Уже з чистим обличчям, але й досі в кошлатій рудій перуці, здалеку він скидався на її улюбленого актора П’єра  Рішара.
На канапі ліниво розкладала карти його донька Діна. Вони з батьком мали   свою гримерку, але, як половина циркових, користувалася саме її кімнатою.
- Сходила на побачення? – підморгнув Майї  Сем.
- Сходила.
- Той мачо хотів купити у мене твою адресу.
- А ти?
Майя суворо заборонила цирковим давати Георгію Павловичу її адресу. Пригрозила, що перестане вітатися. А вони дуже забобонні. Для них це наче прокляття.
- Послав його. Англійською. Здається, він нічого не зрозумів.
- Він і до мене підходив, - повільно повернула голову Діна. – Я попросила принести мені кролика.
- Приніс?
- Ні.
Майя криво посміхнулася. Так схоже на Павловича. Чоловіка, який приймає її за когось іншого. Вони вже кілька років живуть у сусідніх будинках, але Георгій Павлович не здогадується, що Космічна Мей, до якої він чи не щовечора  бігає з квіточками і його сусідка Майя Олександрівна – це одна і та ж особа. Звісно, в такому макіяжі її не впізнає і людина з хорошим зором. Але… З Мей він сама покірність, а з Маєю Олександрівною дозволяє собі бути невихованим і навіть грубим. Сусід, який свариться з нею через грушку, що росте на її городі і кидає гнилички в його двір; сусід, котрий змітає сміття на її частину дороги і вітається через раз. Бачте, гордий. Інтелігент! Біла кістка!  Професор, викладає у місцевому технікумі. Посміхається він тільки Мей, жінці, яка літає під куполом цирку, а з нею насуплений наче сич. Для нього Космічна Мей – богиня, а Майя Олександрівна  - дрібна, не варта уваги торговка.
Чомусь чоловіки бояться самотніх жінок. Наче вогню. Помітять, що на її пальці відсутня обручка - і наче відрізало.  Сантехніків, ремонтників телевізорів не докличешся. Так і хочеться їм сказати: «Не хвилюйтеся, любі. Я вас не займатиму».
Майї б дуже хотілося побачити вираз його обличчя тієї миті, коли він дізнається правду. Але вона не складатиме для нього цей пазл. В цьому немає потреби. Ніхто із знайомих не знає про її підробіток. І йому не варто.

Майя знову зібралася йти пізніше за інших. Доки шукала в сумці ключі, до гримерки зайшла прибиральниця Рима. Висока, бліда, вона скидалася на рослину, яку посадили в тіні і яка відчайдушно тягнулася до сонця.
- Лежало під вашими дверима, - Рима поклала на підвіконня букет білих троянд. Квіти Георгія Павловича.
Вдома Майя випила гарячого чаю і, закутавшись у мамину пухову хустину,  сіла на канапі перед телевізором. Ванну зайняли троянди. Вона відправила їх туди на «реанімацію».
Ті троянди… Георгій Павлович завжди приносить білі. Певно, на них йде значна частина його професорської зарплатні. Інколи Майя навіть трохи заздрить Мей. Її обожнюють, за нею упадають. Та й Георгій Павлович, незважаючи на всі його «заскоки», непоганий варіант: не одружений, не п’є, роботящий, майстер на всі руки. В будинку так потрібен чоловік. На кухні постійно «плаче» кран, у вітальні проблеми з вимикачем. А після суперечки із сусідом-зеком вечорами їй лячно повертатися додому.
Вочевидь, відсутність грошей на алкоголь змусили колишнього товариша її чоловіка, Петра, протверезіти і відчути себе ГОСПОДАРЕМ. А у заваленому дровами городі господар помітив стороннє сміття. В одну із лютих зим при нестачі палива Петро спалив дерев’яний паркан. Про те що в напівзруйнованому будинку із закладеними картоном вікнами й досі хтось живе знають лише обрані. Сміття в пустку зносять всі, кому не лінь. Навіть Георгій Павлович.
Всі, окрім неї. Тому Майя дуже здивувалася, коли одного ранку Петро незвично рівною ходою підійшов до її хвіртки і запитав:
- Це ти поскидала мені свою суху траву?
- Ні.
- А хто?
- Не знаю. Я плачу гроші і вивожу своє сміття. Он воно стоїть.
На дорозі, біля сітки чекало жеківську вантажівку два пузатих білих мішечки.
- А бадилля?
- Не я. Мені бадилля потрібно. Я вкриваю їм на зиму квіти.
- А літом? – наполягав на своєму вимушено тверезий алкоголік.
- Я нічого тобі не кидала. Літом я сушу бадилля і збираю його на зиму. Накривати.
На мене впритул дивились очі кольору сивого, брудного снігу. Спокійна, стримана лють.  
- Ясно! – Петро роздратовано махнув рукою і перейшов на крик. – Але якщо я тебе спіймаю, то мало не здасться!
«Не здасться», - пошепки повторила вона. Такому нічого не доведеш. Приб’є, і оком не змигне.
В подібні моменти так потрібне сильне чоловіче плече. Але його пропонували Мей, а не їй. В душу заворушилося щось сіре. Знову заздрощі? Це аномалія чи з часом, коли розсіюється натовп прихильників, котрими раніше легковажно нехтували, чекаючи того, НАЙКРАЩОГО, ми послаблюємо свої вимоги? Від безвиході починаємо придивлятися до чоловіків, котрих раніше відверто ігнорували.
«Чоловіки як сороки, - казала їй мати. – Люблять усе блискуче». Ось і професору подавай циркову артистку. А їй теж хочеться спокійного жіночого щастя. Без зайвих витребеньок. Подібний «екстрим» у неї вже був.

Коли ти поспішаєш, обов’язково щось загубиться. За законом підлості. Останні хвилини перед виходом з дому Майя витратила на пошуки мобільного, в якому, з необачності, вимкнула звук. З дому виходила спітніла, червона і сердита. Відчинивши двері, ледь не зіштовхнулася чолом із Георгієм Павловичем.
- Добрий ранок! – він винувато посміхався і тримав в руках букет білих хризантем.
- Що трапилось? – непривітно запитала Майя, вигадуючи для того з циркових, хто виказав її таємницю, найстрашнішу з можливих кар.
- Майя Олександрівна, у вас є світло?
Майя клацнула вимикачем. Лампочка не виявила жодних ознак життя.
- Немає. Відключили.
- Відключили, - повтори він. – Напевно, профілактика.
Майя кивнула і перевела погляд на букет.
- Це що?
Гордий професор зніяковів.
- Просто зламалися вітром. Я і зрізав. А навіщо мені? Жінки люблять квіти. Поставте у себе або віднесіть на роботу.
- На роботу? – насторожилась вона.
- На базар, - ще більше розгубився Георгій Павлович. - Може, комусь треба.
- Дякую, - Майя на ходу вихопила у нього з рук букет. – Я поспішаю.
Георгій Павлович кивнув і знову її покликав.
- Чув, у вас зламалася драбина на горище? Я можу підійти ввечері, подивитися.
Майя спіткнулася. По інерції вона бігла далі, хоча вже й не пам’ятала, куди і за чим саме.
- Добре, - обернувшись, відказала Мей. – А ще у мене протікає кран.
- Це не проблема.
Майстер на всі руки! З чого б це? Ой, задовгі язики мають циркові. Не завадило б вкоротити!
- Добре, - погодилась вона. Невже Георгій Павлович дослухався її порад і почав придивлятися до нормальних жінок? -  Якщо вам не важко.
- Не важко, - він часто закивав і, махнувши їй рукою, … посміхнувся. Чого раніше ніколи не робив в її присутності.  – Не важко.





Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія Хотин, 08-11-2014

Космічна Мей...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 07-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анізія, 06-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 06-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 05-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 04-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 04-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.25011706352234 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …