У одному лісі мешкало маленьке Совеня. Було воно дуже допитливе – усе хотіло знати, про все питало. Це Совеня в день спало, а вночі пізнавало світ. Мати Сова, яка вважалась найрозумнішою птицею в лісі, займалась навчанням сина. Вона розповідала йому про ріки й океани, луги й поля, непрохідні болота та заморські краї.
Якось Совенятко довго дивилось у небо і запитало маму:
- Мам, а що то за вогники блимають на темному фоні?
Мати Сова поправила окуляри на носі, тоді задерла голову вгору.
- Ті вогники на небі називаються «зорі» - відповіла мудра птиця.
- Зорі. Яке гарне слово, - зачудовано мовив малий пташок.
Він милувався прегарними світлами, що були розкидані по небу, наче намистинки на чорному килимі. Та вже за хвильку пташок залементував:
- Мам, мам, а дививсь одна зірка кудись полетіла. Невже зорі теж уміють літати? Як ми з тобою?
- Ні, мій маленький, зорі не вміють літати. От тільки час від часу вони падають на землю. І кажуть, що якщо загадати бажання, коли падає зоря – то воно неодмінно здійсниться.
Очі у Малого Совенятка засяли від щастя і стали, ще яснішими, ніж зірочки на небі. Пернатий мав давню мрію: перемогти у вікторині «Найрозумніший», яка проводилась серед лісової молоді.
Пташок поглянув у небо, але жодна з зірок не рухалася. «Ех, наступного разу, коли зірочка падатиме додолу, я обов’язково загадаю бажання» - вирішив він.
Трохи згодом Мама Сова полетіла на пошуки їжі. А мале Совеня гойдалось на гілці і пильно дивилось на небо, аби не проґавити моменту, коли падатиме зірка.
Та на превеликий жаль пташеняти, усі зірки залишалися на своїх місцях.
«Може, я сиджу надто далеко, - подумало Совеня, - і тому не бачу, як дрібні зірочки кидаються до землі». І задумав пташок підлетіти ближче до неба. Затріпав він крильцями і здійнявся вгору.
Летіло Совенятко летіло. Все вище і вище. Коли раптом відчуло, що його лапки торкнулися чогось м’якого. Роззирнувся пташок і побачив темний килим, рясно встелений маленькими світлами.
«Я на небі» - здогадалось пташеня.
Замислилось Совеня: що йому робити. «Полечу додому, - міркувало маля, - але перед тим зірву з неба одну зірку і кину додолу, аби можна було бажання загадати.
Та тільки-но подумало так пташеня, як зачуло якісь звуки. То був гучний шум, совеня з знало: так ходять по лісу великі та страшні звірі.
У кінці небосхилу показались дві світлі тіні. «Привиди» - подумало маля і все пір’я на ньому затремтіло від страху від страху.
Постаті наближалися. І Совенятко роздивилось, що то зовсім не примари, а два білі ведмеді. Синьою стежкою ішов великий кремезний ведмідь, а заді плентався маленький ведмедик.
Великий Ведмідь помітив Совеня, Штовхнув Малого Ведмедя лапою, і вказав великим пальцем на Совенятко. Обоє ведмедів, які досі брели по небу на чотирьох лапах, стали навшпиньки.
Ти хто? – грубим басом запитав Велетень.
Я-Совенятко, - відповіло пташеня. Я живу у лісі, а сюди прилетіло в гості. А ви хто?
Я - Велика Ведмедиця, а це моя молодша сестра – Мала Ведмедиця.
А що ви робите на небі? – запитало пташеня.
Живемо, - хором відповіли ведмеді.
Совеня почухало голову лапою і задумливо промовило:
А я й не знав, що ведмеді живуть небі…..
Ну, ми не звичайні ведмеді, не такі, як живуть у лісі. Ми небесні ведмеді.
Совеня про щось замислилось. І після незначної паузи запитало:
- А скажіть – то правда, що коли дивитись, як зірка падає до низу та загадати бажання, то воно обов’язково здійсниться.
Ведмеді між собою перезирнулися. Старша Ведмедиця посміхнулася і сказала:
- Правда, якщо знати однин секрет.
- Який? – аж закричало з цікавості Совеня, бо обожнювало усілякі таємниці, ребуси та загадки.
- Ну якщо вірити у здійснення цього бажання і багато-багато працювати.
«Я вірю і буду багато працювати» - з радістю подумало Совенятко.
А тим часом малий ведмедик взяв кілька зірок в долоні і почав ними жонглювати - утворилося ціле вогняне коло.
А великий ведмедик підкидав і ловив носом велику зірку.
Совеня крилами аплодувало.
Та раптом несподівано для ведмедиків Совеня заплакало.
- Що з тобою? – спитала Велика Ведмедиця.
- Що трапилось? - перепитала Мала Ведмедиця.
Крізь сльози Совеня пояснило:
- Як же я потраплю додому? Скрізь темно і я не бачу дороги. Куди ж мені летіти?
- Не біда! – сказала Велика Ведмедиця.
- Ми допоможемо! – заплескала в долоні Мала Ведмедиця.
Обоє ведмедиків підійшли до синьої шторки, відслонили її. І Совеня побачило віконечко в якому виднівся блискучий круг. Він був схожий на сонечко, але менший.
- Місяць освітить тобі шлях! – разом сказали ведмедики.
Совеня опустило голову вниз і побачило рідний ліс. Змахало крилами і промовило:
- Прощавайте, ведмедики. І спасибі вам, що довірили мені секрет.
Ведмеді махали лапами йому на прощання. Маленький ведмідь зірвав з неба зірку і кинув її донизу.
А Совеня побачило, як падає різка і загадало бажання - перемогти у вікторині «Найрозумніший».
Совенятко успішно повернулось додому. Після подорожі до неба воно дуже змінилось. Тепер воно не пустувало, пурхаючи між листям дерев, а у вільний час читало книжки. За короткий час Совеня опанувало лічбу, вивчило багато віршів та навчилось орієнтуватись на карті. Крім цього пташеня щиро вірило, що його спіткає успіх.
І ось нарешті настав день конкурсу. Та пори всі очікування, Совеня не перемогло. Найбільшим розумником лісу було оголошено сина старого Вужа.
Засмутилось Совенятко. Довго плакало. І полетіло на небо, аби розповісти ведмедикам про свою невдачу.
Ведмеді в цей час саме кидали один до одного зірку, як м’ячик. Побачили заплакане Совеня і запитали:
- Що трапилось.
- Я загадав бажання, коли падала зірка. Багато працював для його здійснення, але воно не збулося. Що робити, коли моє бажання не здійснюється?
- Настав час довідатись тобі другий секрет, - хором сказали ведмеді. – Якщо твоє бажання не здійснюється, тоді додай вдвічі більше віри, і працюй у два рази більше – і твоє бажання неодмінно здійсниться.
Подякувало Совеня за пораду і вирушило назад. Щоправда, хотіло що побавитися з ведмедями, але - ніколи, треба було працювати для здійснення мрії.
Наступної вікторини «Найрозумніший» перемогло Совенятко. Так завдяки праці та вірі здійснилась його найбільша мрія
