Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44255
Рецензій: 86415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Людина і Природа

Повість "Одвічний Дух Десни" 32

© Володимир Ворона, 17-10-2014
КОЗА: „...і на круг свій вертається вітер”.

Зупинивши автомобіль в кількох метрах від кручі, я вийшов із кабіни. Над Десною ще панували густі вранішні сутінки і братися за вудки було трохи зарано – навіть горошину на гачок не почепиш до пуття. Намагаючись тихенько причинити дверцята, я просто коротко і різко натиснув на них, але собачка замка все одно клацнула в ранковій тиші і цей неприродний металевий звук як завжди різко дисонував з тим шепотом, яким у вересні повниться вранішній луг.
Раптом від маленького, порослого густими кущами лози видолинка, що проліг у двох десятках метрів переді мною, долинув якийсь незрозумілий шум, а згодом і тупіт. Три чорні здоровенні опецькуваті звірині постаті рвонули звідти і прямуючи від Десни, перебігли вузенький лужок Рокочівщини та й зникли у верболозі лівіше Коржового.
Дикі свині... Звідки це вони сюди завіялись? На виїждженому автомобілями вздовж і впоперек коропському лузі вони тепер – дивина. Це коли у липні я ловив за Сохачами, на Сінопункті, то весь ранок слухав, як у верболозі на протилежному березі паслось стадо свиней: рохкали дорослі; отримавши стусана рилом від старшого родича, кувікала з образою в голосі малеча, і тоді мені навіть здалося на мить, що з Десною все гаразд, коли отак запросто, нехай і вдосвіта, але ж при денному вже світлі,  за сотню-півтори метрів від мене вовтузяться два чи три десятки свиней, демонструючи тим самим повноту деснянського світу. Але Сохачі є Сохачі: дикі кози та свині там ще нікому не в дивовижу. Інша річ – наш луг. Як вони могли тут опинитись? Хіба що випадково, шукаючи кращого місця.
Постоявши ще трохи, дочекавшись, доки добре вже розвиднілось, я дістав вудки і присів у кручі на Козі. Давно вже тут зрізала Десна такий зручний колись припічок і тепер над ямою Кози просто вишить майже прямовисна круча, а над самою водою – один-єдиний кущик верболозу. Сидіти тут незручно: дуже високо виходить над водою, і суводь, що мандрує вздовж берегового урвища, кладе гачки вважай під самим берегом, надто близько до кущика, і не так, як того хотілось би, по відношенню до красивого та сильного воя. І навіть моя, з двометровим держаком, підсака ледве дістає  до води.
Тепер нечасто побачиш тут рибалок, давно вже Рокочівщина не приваблює їх так, як у ті далекі роки, коли на цьому лузі стояла наша пасіка і я з батьковою допомогою освоював деснянську рибальську абетку. Немає вже в цій ямі тієї кількості риби, що раніше: браконьєри, хто  вибухівкою, хто  електровудкою, вибили та розігнали косяки лящів та в’язів, судаків та сомів, полишили їх здатності до розмноження, тому по кручі не побачиш вже жодної гатки, хіба що ранньої весни ген, там, внизу, аж перед плесом, на якому колись давно, певно, одразу ж по війні, задля поглиблення русла, позводили перегати.
...Все було як завжди, все йшло своїм звичним усталеним порядком: десь через півгодини мій поплавець піш-о-о-в углиб і згори мені добре було видно його рух. Права рука одразу ж зробила свою звичну справу, коротко рвонувши вудку догори і вудлище зігнулось у дугу, стримуючи різкі пориви підводного суперника. В’язь. І гарний – відчувається, що більше кілограма.
Він ходив спочатку при самому дні, намагаючись за будь-яку ціну дістатись потужного воя, але коли ти сидиш над водою так високо, як оце нині, то вправлятись із здобиччю чи не вдвічі легше, ніж сидячи біля урізу води. Потихеньку, без поспіху, я піднімав його все вище та вище і коли він пройшов, опираючись мені, усю чотириметрову глибину, то на поверхню піднявся вже зовсім стомленим.
Інколи на Десні доводиться ловити в таких місцях, що витягти велику рибину часом буває дуже нелегко, а інколи здається, що і зовсім неможливо. Від мене і до поверхні води тут понад два метри – навіть моя довга підсака виявилася безсилою, тож мені довелося, взявши її у ліву руку, спочатку обережно, пригинаючись, пробратись по кручі вимитим навесні високою водою, ледь помітним, у півступні завширшки, припічком вліво, до того місця, де до води було значно ближче і де можна було зручніше взяти рибину у підсаку, потім перехопити вудлище ближче до його середини, щоб, знаходячись досить високо над водою, підтягнути в’язя до самісінького берега і вже потім, завівши здобич на підсаку, підняти її з води.
Добрий почин! Повернувшись на місце, я запроторив в’язя до торбини, почепив нову горошину, закинув вудку і знову почав чатувати. Ранок вже повністю вступав у свої права і я налаштувався вкотре  побачити диво.
Велетенська куля розпеченого золота поволі піднімалась над лисогірським сосновим лісом. Її чіткі обриси добре проглядались крізь легеньке вранішнє марево, аж доки вся вона цілком не виглянула над деревами. Лиш тільки її нижній край минув верхівки сосен, як куля тут же спалахнула, втративши при цьому свої чіткі донедавна обриси, золото з неї променями вихлюпнулось на луг, залило собою непорушну скляну поверхню води, ген там, внизу, з розгону вдарилось об кручу і в одну мить перетворило її із простої глинистої на золоту. Хвилин десять тривало це захопливе видовище, аж поки сонячний диск не піднявся ще вище над землею і дзеркало води почало відбивати золоті промені вже вище кручі, прямо в небо, від чого воно враз посвітлішало і порожевіло по всьому горизонту. Диво скінчилось, але в душі кожного деснянського рибалки, котрий хоч раз у житті спостерігав таке, воно залишається назавжди, як ось уже понад сорок років живе у моїй.
Як давно це було! Перша моя ночівля на Десні, батько, що був тоді молодшим від мене, нинішнього, гурт рибалок, вечірня юшка, кілька розкиданих по квітучому лугу скирт торішнього ще сіна, більше десятка гаток по всій кручі – звідси, від Кози, і аж ген до того ліхтаря, що колись, коли я вперше побачив Десну, так здивував мене своїм незвичним виглядом...
Мінорна нота, яка від цього давнього спогаду солодким щемом озвалась у моїй рибальській душі, розчулила її, несучасну, часом і сентиментальну, та налаштувала на те особливе, кожному закоханому у Десну знайоме, сприйняття краси навколишнього світу, коли ти всім своїм єством, здається, що навіть всіма порами свого тіла всотуєш, вбираєш не тільки оці чарівні краєвиди, але навіть звуки та аромати і від цього стаєш по-справжньому щасливою людиною...
Вересневий ранок, тихий та чистий, пелюстками білої водяної лілеї розкривався назустріч прийдешньому дню. Було не по-вересневому тепло. Якось зсунулось все у нашій природі: весни стали пізніми, не дружними – затяжними, без повеней, зате, часом, із ранніми посухами, а літо поширилось аж на вересень. Було дивне відчуття міжсезоння: і літо – не літо, і осінь – не осінь. Не чулося багатоголосого пташиного співу, що так тішить слух влітку, проте, незважаючи на тепло,  і павутини бабиного літа ще не побачив би вдень. Слабенька отава, бо дощів видалось не густо, не була обтяжена вересневою сріблястою росою – так лише, ледь-ледь вкрилася нею. Листя на верболозі хоча ще й не змінило свій колір, проте вже не виглядало таким густим та блискучим, як на початку червня.
А все ж чисте повітря було насичене звичними луговими запахами, вода ще не виглядала по-осінньому темною та важкою, під протилежним берегом по мілководдю ще бродила сіра чапля і риба скидалась посеред ріки – Десна виглядала так, як завжди  наприкінці літа, у серпні.
– Бах! Ба-бах! Бах! Бах! – залунали раптом постріли і луна рознесла їх над деснянською водою від Острова до Лисої гори. Мисливці... Це ж сьогодні відкриття полювання, яке цього року перенесли на два тижні пізніше!
Рибалки не дуже полюбляють мисливську братію, вважаючи її, і небезпідставно, занадто галасливою, безцеремонною та нестриманою. Їм би лиш одне – настрілятись на відкритті та чарку перехилити. А ще коли після чарки на подвиги потягне, а повний патронташ додому нести стає вже важко – тоді і взагалі за ціль слугує будь-що: від пляшки до картуза. І це ще в кращому разі.
Рибалки люблять тишу. Тому мисливське бахкання їх дратує. Як на мене особисто, то бажаючим власноруч добути дичину варто було б дозволити лише одну зброю – лук. Бо як подивишся по котромусь із мисливських телеканалів на сучасне полювання – стає зрозуміло, що через кілька десятиліть полювати буде ні на кого. Оптичні приціли, загонщики (хіба загонне чи облавне полювання відрізняється чимось від рибальських сіток?), слідопити, супровід, котрий у потрібний час перед таким „мисливцем” триногу завбачливо поставить, щоб у того рука не здригнулась, і, дивлячись у бінокль, підкаже коли на спусковий гачок натиснути. Це не полювання, це бізнес на інстинктах.
Ні, тільки з луком, по-чесному, один на один. Як рибалка зі звичайною вудкою: хто кого?
– Ба-бах! Ба-бах! – триває справжня канонада і ось вже півдесятка чирків, зі свистом,  на несамовитій швидкості втікають за Десну, світ за очі, подалі від цієї війни. Куди ж оце свині поділись, цікаво мені? Ото якби вискочили на котрогось із його дробовиком – адреналіну було б повні штани, під зав’язку.
Коли це раптом десь від Забейківщини – ВИБУХ!!! – аж струсонулось повітря і луна лугом рознесла його на цілі кілометри... А ще за кілька секунд почувся шум і плескіт від опадання високого водяного стовпа, почувся так чітко, неначе це не за кілометр звідси відбулося, а десь майже поряд.
Що ж це діється на білому світі, коли якась наволоч, впевнена у своїй безкарності, отак запросто жбурляє у воду мало не кілограм тротилу?? Не вночі, а вранці, при сонячному світлі, коли на лузі повно не лише мовчазних, як риба рибалок, але й  мисливців зі зброєю? Це навіть не браконьєри, це вже розбійники, мародери, і без жодної там натяжки...
Скільки довелось мені їх бачити за своє життя!
І вперше, – років у тринадцять, – саме отут, нижче Кози, там, де закінчується її яма, якраз на виході з неї. Годин у вісім вже ранку прийшов раптом у кручу мордатий червонопикий дядько з триденною щетиною, у важкому, незважаючи на липневе тепло, зеленому брезентовому плащі-кобеняку, з кропив’яним мішком у руці і з дивною снастю на плечі: півкулею виплетена сітка, по краям якої часто, у ряд, по колу, були закріплені свинцеві грузильця і до цього ж краю прив’язаний був досить довгий мотузок. Спустившись до води, не зважаючи на присутніх рибалок, що мовчки сиділи по своїх гатках, дядько зняв свою снасть із плеча, розмахнувся нею, неначе ковбой ласо, і закинув її у Десну на кілька метрів від берега. Почекав, коли вона потоне, а потім почав підтягувати до себе. Сітка, що була в діаметрі чи не зо три метри, опустившись на дно, мала накрити рибу, яка там якраз гуляла і котра вже не могла з-під сітки втекти, бо грузила притискали краї тої снасті до дна.
Дійсно, дядько потім підтягнув свою сітку і скоро вже тримав у руках фунтового в’язика. Ще двічі жбурляв він своє знаряддя, але вже безуспішно. Потім зібрав свого „парашута”, – так звалась та снасть, підхопив кропив’яного мішка зі своєю здобиччю та й пішов геть.
Безперечно, що тепер, на фоні тих, хто ставить кілометри сіток, б’є рибу електровудками та глушить отак, як оце сьогодні, вибухівкою, він видався б мені майже безневинним рибалкою-любителем, але тоді це здалось мені якимось святотатством, хоча, певно, я тоді ще й слова такого не знав. Я сидів пригнічений побаченим, особливо мене вразив той кропив’яний мішок із рибою, бо мішки для мене завжди чомусь асоціювались із крадіжками, а вигляд того дядька – мордатого, неголеного і в брезентовому плащі серед літа – на все життя став уособленням браконьєра. Я ніяк не міг второпати: у чому ж полягало задоволення від такого... здобування, чи що? – бо уявити собі що це також лов, рибальський азарт і радість від змагання з рибиною – ні, уявити таке у мене не виходило аж ніяк...
На віку – як на довгій ниві: потім бачив я і побиті сіткою водорості на биринському плесі – свідчення того, що вночі тут промишляли лихі люди, і молодиків зустрічав на лузі, котрі у вранішніх сутінках вже  поверталися додому на мотоциклах, хоча і без вудок, зате з підсакою та рюкзаком, майже повним риби – електровудочники, щоб їм... Двічі бачив як отут на Козі і  в Журавльовому двоє чи троє на човні кидали у воду заклепаного, радянської ще конструкції, вогнегасника, що слугував їм за вибухівку, а потім збирали з поверхні глушену рибу – лише велику, дрібну ж залишали напризволяще. От тільки рибнагляду за все своє життя, здається, жодного разу не бачив...
Довелось мені якось, зовсім недавно, чути розповідь одного, немолодого вже, чернігівського рибалки про його зустріч із деснянськими розбійниками. Ловив він десь під Черніговом на відомій там усім глибокій, у чотирнадцять метрів, ямі. Було вже годин десять ранку, коли до того місця під’їхали три чорні джипи і з них повилазило кілька мордоворотів. „Так, діду, – сказали вони, – збирай вудки і паняй додому, від гріха подалі.” Доки рибалка збирав свої снасті та готувався до від’їзду, ті не гаючи часу надули гумового човна і двоє завезли  ним на середину ями чималий пакунок, від якого до берега тягнулись два дроти. Третій, що залишився на березі, почекавши, доки човен опуститься на кількадесят метрів нижче по течії, натиснув кнопку пекельної машинки. Шарахнуло так, неначе вибухнула авіабомба!
І вже за кілька секунд поверхня води засріблилась від побитої риби. Ті, що на човні, почали набивати нею білі, з-під цукру, мішки – один, другий, третій. Брали лише сомів, судаків та лящів. Решта риби – і великої, і малої, – їх просто не цікавила, хоча вся поверхня води була неначе всіяна сріблом: розбійники покинули десятки кілограмів її напризволяще...
Що міг зробити Микола Михайлович? Поїхав додому, залишивши в душі на все життя пекучу рану від побаченого...
Браконьєри... Розбійники... Мародери... Недолугі промисловці-ґвалтівники, що не здригнувшись, тонами скидають у ріки ядучі відходи своїх виробництв... Вожді, для котрих проблеми ріки – то є остання річ, яка могла б їх зацікавити у цьому житті... Їх надто багато, майже „на кожному кілометрі – тут і по всьому світу!”
Це ті убогі, котрим не дано відчуття краси, розуміння вищої Гармонії. Їх душі, немов кроти, блукають у пітьмах свого нещасного буття і світло прекрасного їм не потрібне, воно лише гнітить та лякає їх можливістю незрозумілих змін.

Що відбувається із Людиною? Що чекає її, таку, в майбутньому?
Всім відома історія: колись-колись, на початку часів, Творець сказав  нашим Першобатькам:
„... Плодітеся і розмножайтеся, а всі звірі, і всі птахи, і трави, і дерева – у володіння вам. Користуйтеся.”
Ми і користуємось, але ж як? Те що дається нам даром, та ще і з надлишком, людьми не цінується. Ми виявилися надто поганими господарями – навіть не господарями взагалі. Якщо людство – одноосібного земного носія інтелекту порівняти з мозком людини, тоді природа планети – її тіло. Чи може розум існувати окремо від тіла? Лише в мізках хворого наркомана, котрому в чаду забуття здається, що його розум в разі чого здатен буде жити самостійно, окремо від самим собою ж понівеченого, виснаженого, напівживого тіла. Але ж саме таким бачать наше майбутнє люди науки, коли потихеньку, ненав’язливо підкидають нам „ідею” про переселення людства на інші планети.
„...Користуйтеся”. Тобто, все у вашій волі. Запам’ятайте лиш одне, сказав Творець: „...А від дерева пізнання Добра та Зла, не їж від нього...”
Проте, як відомо, з’їли. І одразу ж почали ділити світ навпіл: добро – зло,  світло – темрява, життя – смерть...
Втративши цілісність свого світосприйняття, Людина тим самим, втратила для себе Рай – вічне свято відчуттів. Від Єви та Адама ми безупинно, щомиті, не замислюючись, ділимо свій світ навпіл, у всьому, абсолютно у всьому відшукуючи Добро та Зло. Жодної речі, жодного явища чи події не знайдеться, щоб воно не було оцінено людиною з цієї точки зору.
Відтоді людство живе у двоїстому, дуальному світі. Всі релігії вбачають гріх у цьому розподілі. Що не візьми – для всього у нашій свідомості знайдеться  оцінка саме через сприйняття „хороше – погане”. Саме цим поділом, ворожістю, а не чимось іншим, ми отруюємо собі життя часом до нестерпності. Саме через це ми втратили Рай.
От взяти хоча б і безневинний кавун: як ми його оцінюємо? Всередині він соковитий і солодкий, а зовні має тверду кірку. Він смачний – так би враз і з’їв, але зернятка цьому заважають, треба їх виколупувати. Їсти із зернятками швидше, але не так смачно і ще, чого доброго, подавитись можна. Кавун смачний, але ситим від нього не станеш. Спрагу вгамовує добре, проте потім до вітру не набігаєшся. Але ж, з іншого боку, хоч і до вітру бігаєш, зате  нирки чистить.
Добро – Зло, хороше – погане, плюс – мінус...
Якби  то кавуном все і обмежувалось, а то ж безневинний грішок двоїстої людської свідомості враз вивернувся у справжній Гріх:
„...повстав  Каїн на Авеля, брата свого, і вбив його.”
Друг – Ворог! Ось у що вилився безневинний, здавалось би, розподіл світу у людській свідомості. Друг – Ворог! Людина – Хто? Хто ворог Людині? А все, що навколо, все, що не вона! Інші люди, тварини, навіть рослини, вся Природа. Я – Людина, а це  – Природа. Все, що не по-моєму, те мені вороже і я з цим не змирюсь, не сприйму і все життя боротимусь, переробляючи під себе.
Приборкавши вогонь і самотужки запаливши перше багаття, Людина тим самим почала створювати навколо себе штучне, зручне для неї, середовище. Проте за його межами вона, слабка ще, лише пристосовувалась до навколишнього світу, не маючи і на думці якось його змінити.
А от коли десять тисяч років назад комусь прийшла в голову ідея вкинути у землю насіння і виростити перший врожай і відтак почалось осіле життя людини, – от тоді вона, побачивши свою перевагу над іншими істотами, і вигоди від рільництва, як стабільного джерела харчу, на повну силу заходилась плодитись та розмножуватись і потихеньку змінювати навколишній світ виключно у власних інтересах.
Від печер до перших селищ і далі, до сучасних мегаполісів, – дорога була тривалою. Але все одно, до пори, до часу, на всьому цьому шляху Людина побоювалась відверто протиставляти себе Природі, розуміючи нерівність сил.
Поволі, поволі, вона і виросла, і зміцніла, і стала сильною, по краплині забираючи у своєї Матері ту силу творення, якої в неї ж і навчилась. А коли вже і хоробрості набралась, тоді прорекла:
„Ми не можемо чекати милості від природи, – наше завдання взяти її у неї!”
І дійсно, не стали чекати. Промисловий переворот, а потім науковий та технічний „прогрес” своїми безмежними, у порівнянні з людською силою, можливостями штовхали до дії. Здавалося, що всі проблеми вирішуються так просто:
„Осушимо болота! Нам ріллі не вистачає!” – і порушили у природі водний баланс, кругообіг води.
„Хімію – на службу людям!” – змінивши суть речей, вкрили всю планету неперетравлюваними рештками пластмас, отруїли повітря та воду і вже сама людина стала  заручником підступної науки – без неї тепер ані кроку.
„Проторуємо дорогу в космос, до інших планет!” – і наробили озонових дір, відкрили шлях для смертельного ультрафіолету. Мало планети – уламками космічної техніки засмітили і її орбіту.
„Ядерний паритет – запорука миру на Землі!” – і накопичили стільки зброї масового знищення, що його вистачить аби кілька десятків(!) разів розколоти на шматки нашу маленьку беззахисну планету. Два чи три рази – їм здалося того замало: потрібно двадцять або й тридцять разів! Де вона, та свідомість?!
„Повернемо ріки назад!” – дякувати Богові, не встигли...
А ось новітнє: „Через сорок років Людина погодою на планеті керуватиме у власних інтересах!”  – Господи, одведи і заступи!
А скільки ще безглуздих, неприйнятних для Матері, а відтак, і для Людини, планів та прожектів було здійснено і скільки ще заплановано здійснити!
Людство все більше віддаляється від Природи, ми все більше входимо в суперечність з її принципами і законами, бо багато з них ми не те, що не розуміємо, а навіть вже забули і тепер не здогадуємось про їх існування і дію, щиро дивуючись час від часу з незрозумілої нам поведінки Матері, котра все ще не полишає надії на подорослішання своїх нерозумних, самовпевнених та невдячних дітей.
Як часто доводиться чути нині оце людське нерозуміння Природи і відчуженість Людини від неї! Весняну повінь вони називають стихійним лихом, а не благом, до того ж, ще й плутаючи повінь із паводком і навпаки. Випаде взимку глибокий сніг – клянуть погоду, утримається на кілька днів двадцятиградусний мороз – для них нова біда: надто холодно. Почне швидко танути сніг, утвориться на дорогах снігова каша – рятуйте наші душі! Затягнеться весна – стогнуть: швидше б уже тепло. Почнеться у травні спека, висушить землю – просять дощу, але коли задощить на кілька днів – на третій день знову починають клясти негоду: набрид їм уже дощ, досить, подавай тепло. Їм би під небесним кондиціонером жити: натиснув кнопку пульта і встановив погоду під себе, натиснув іншу – і в ніч із суботи на неділю дощ пройшов, як мріялось мені у далекому дитинстві.
Що трапилось із Людиною за кілька останніх десятиліть, якщо вона раптом уявила свою незалежність від Природи? Куди поділось розуміння, що ти лише гість її і лише на короткий час; що маєш із вдячністю сприймати її ласку – дозвіл жити тут, вчитись у неї і насолоджуватись кожним прожитим днем? Чи дійсно, Творець полишає розуму того, кого хоче покарати?
Десять тисяч років Людина провела у безперервній, і чим ближче до сьогодення, тим більш безглуздій боротьбі з Природою, а в той же час – і зі своїм природним єством, від якого їй нікуди не подітись і яке стискається в Людині, мов шагренева шкіра, слугуючи платою за нерозумні бажання та наближаючи кінець цивілізації.
Десятки поколінь родяться, ростуть, живуть і помирають у штучному урбанізованому середовищі із чітко визначеними кордонами, котрими вони надійно відгородились від справжнього Життя. Їм здається, ні, вони навіть упевнені в тому, що їхнє звичне та зручне існування ну ніяким чином не залежить від отієї нікому вже не потрібної старенької із заяложеним іменем – Природа. Вони впевнені, що саме їхнє штучне середовище – із шаленими ритмами, бурхливими пристрастями, підступними відносинами, сумнівними цінностями, нестихаючим шумом, отруєним чадом повітрям, неякісною водою, зате з водогоном, каналізацією, центральним опаленням, автомобілями, комп’ютерами та гіпермаркетами і цілими стадіонами фанатів важкого року і є уособленням Життя, та що саме у такому вигляді воно має право на подальше існування.
Але ж чи зробив прогрес людство щасливим? Невже хтось може осмислено сказати, що це так? Зрозуміло, що ні. Втеча молоді від реальності у кіберпростір перший тому доказ. Хіба ж від природи вони туди втікають? Ні, від реалій урбанізованого суспільства. Їм би дременути на Волю, а вони – у віртуальну реальність, тим самим ще тугіше затягуючи на собі зашморг власної безвиході. Здається, з’явилось ціле покоління тих, для кого Природа – чи не потойбічний світ, а справжнім життям для них стає кіберпростір, із котрого вони лише час   від часу повертаються у кам’яні нетрі свого мегаполісу і тільки задля задоволення своїх, поки що існуючих, життєвих потреб. Таке враження, що ці нещасні за власним бажанням стоять в одному кроці від кіберлюдини і що вони готові зробити його хоч сьогодні, була б лише така можливість.
То яке ж все-таки майбутнє чекає нас? І чи є воно у нас взагалі?!


... Пів-на-десяту і мисливська канонада припинилась, хіба що вряди-годи пролунає десь постріл котрогось із одинаків. Мисливські ж компанії, розігнавши всю дичину, певно, вже чаркують навколо своїх казанків. Доки йшла війна з пострілами та навіть вибухами, я й кльову не бачив, дарма, що добросовісно час від часу підкидав у воду горох.
Аж тут раптом поплавець різко пішов глибоко під воду, я підсікаю – пізно! Горошини як не було. Ну ж бо, ще раз... Пройшла хіба що хвилина – знову пі-шо-о-о-в! Р-раз! Пусто... Ні, не може в’язь так клювати. Добре, – позмагаємось: хто кого? Закинувши втретє, я повністю зосереджуюсь на поплавцеві, а права моя рука, повністю розслаблена, нависла над комелем вудлища. Я аж подаюсь вперед, не стільки тілом, скільки поглядом, внутрішнім своїм „я”, подаюсь своєю готовністю продовжити цей невидимий збоку рух миттєвою підсічкою... Ну... Давай... Я не можу так довго перебувати у цьому стані – рухоме „я” в нерухомому тілі, – тому в продовження цього руху я вже починаю повільно, ледь помітно, посувати зап’ясток руки над самим комелем вперед... Головне, щоб кльов почався саме зараз, під час цього руху, тоді у мене буде виграш в часі на якусь долю секунди...
Пі-ш-ш-... – Р-раз! Є!
Там, на самому дні, щось метляється із сторони в сторону і гне вудлище, гне його не власною вагою, а силою м’язів. Таке враження, неначе там хтось шматок фанери причепив за його середину і цей шматок метляється під напором течії у різні боки. Ну, все ясно – чехоня. І вже за хвилину стомлена срібляста шаблюка тягнеться по поверхні до берега, а потім я, взявшись двома пальцями за волосінь, плавним порухом піднімаю здобич із води та пронісши у повітрі мало не два метри, хапаю у ліву долоню. Чималенька, грамів за триста. Худюща, – не набагато коротша від ледь не півторакілограмового в’язя, – вона щонайменше вчетверо легша від нього. Як би там не було в подальшому, а все ж тепер із двома головами  приїду додому.
Мені б краще ляща підчепити, ніж в’язя чи чехоню. У в’язя, якщо він  вагою понад два фунти, м’ясо вже жовте і кісток куди більше, ніж у ляща. Про чехоню взагалі нема чого говорити – там „кустка на кустці сидить і кусткою поганяє”, як сказав би мій дід.
Проте, і чехоня вже перестала брати. У кручі – ні душі: ні вище Кози, ні нижче. А колись було тут рибалок... І всі ловили; нехай не всі могли спіймати кожного ранку ляща чи двох, але мало хто повертався додому без риби. Мало хто...
Щось таке зачепило мене за душу – туга за минулим, чи що?  І так самотньо стає на душі: де все те, куди поділись всі, з ким моя пам’ять назавжди пов’язує Рокочівщину?
Припнувши вудку шнурком до вбитої в берег коротенької сошки, я піднімаюсь на кручу і йду понад берегом вниз по течії, до ліхтаря, а звідти – до тієї прогалинки у верболозі, де колись давно-давно стояла наша пасіка. Ніхто із пасічників вже не ставить у червні тут своїх вуликів: без повені перевівся квітучий колись луг на ніщо, не квітнуть на ньому, як раніше, багатющі медоноси: дягіль, буркун, конюшина... Певно, і Коржове, озерце не озерце – маленький видолинок із водою, що ховався отут за густим верболозом, – висохло, швидше за все, замулилось, так само, як Коваленчиха, як Філонів бродок, як безліч інших малих, часом безіменних, озерець по всьому нашому лугові.
... Отут стояла наша зелена хатинка з фанери, будка, як по-простому звали її пасічники – батькові друзі і він сам. Як солодко колись спалось мені у ній! А десь отам стояла крислата стара верба з ремезовим гніздечком. Нема і верби – майже півстоліття минуло: струхла, певно, і повінь забрала її рештки ще в той час, як Десна щороку розливалась на всю свою невузьку заплаву.
Я повертаю назад, знову проходжу спустілою прогалиною, підходжу до деснянського ліхтаря і сідаю біля нього, звісивши ноги з кручі. Змарнів наш луг...Покинули пасічники та рибалки Рокочівщину. Жодної гатки не побачиш нині, а було ж щороку не менше десятка. І Коза зовсім уже не та, що раніше: сувора вона і непривітна. Десна зрізала той широкий та зручний припічок, що раніше гостинно запрошував рибалок закинути на Козі вудку, а то і заночувати прямо біля води.
Давно у Рокочівщині не ставлять коропці своїх пасік – не дає тепер луг навіть чверті того взятку, що раніше. І з Бджолою біда: гине вона від нових хвороб, від поганої екології – надто багато тепер у сільському господарстві всілякої хімії, а про пасіки ніхто не думає – у всіх „бізнес” на умі. У всьому світі гинуть бджоли, цілими популяціями вимирають. А як зникне Бджола – за нею піде і Людина: не виживе вона без смугастих трудівничок.
Тільки подумати: в епоху динозаврів, сто сорок мільйонів років назад, на планеті з рослинного світу були лише хвойні та папороті, котрі розмножувались лише завдяки переносу чоловічого сімені повітрям або водою. Сто мільйонів років назад з’явились на Землі перші квіти, котрим судилося докорінно змінити ландшафти планети. Все розмаїття рослинного світу виникло лише завдяки квітам, бо ті винайшли спосіб, виробляючи солодкий нектар, залучати для свого розмноження комах. Бджолам близько ста мільйонів років і це саме вони разом із квітами перетворили планету на Рай, в якому і з’явилась пізніше людина. Практично всі тропічні ліси, легені планети, – це різноманітні квіткові дерева та рослини. Жодного перебільшення немає у тому, що існування людини залежить від Бджоли: зникне Бджола – щезне рослинне розмаїття, зміниться клімат і раціон землян за кілька років стане надзвичайно убогим, голодним.
Сто мільйонів років існування Бджоли, котра за цей час яких тільки катаклізмів не пережила – і раптом за якихось півстоліття так усе змінилося, що комаха, котрій мусимо бути вдячними за створений Рай, комаха, на котрій, без перебільшення, тримається життя планети, опинилась під загрозою зникнення.

Час, як деснянська вода: півстоліття життя сплило за нею... Вже ціле покоління відданих Рокочівщині рибалок і пасічників пішло у кращий світ: батькові друзі – однорукий дядько Михайло і дядько Василь, що краще за всіх умів варити юшку, і дядько Дмитро, тесляр і пересмішник, і дід Супрун – суворий козарлюга, і батько – він теж переступив межу земного буття. Ще за місяць до смерті ніхто з чужих не подумав би, що йому, з вигляду міцному, неначе дуб, так мало залишилось жити. В день смерті він все допитувався чи скоро вже дванадцята година дня і пішов рівно в цей час. Перед відходом, вже марячи, він розмовляв зі своїми вірними друзями і останніми словами його були:
–Ти подивись, дощ пройшов, а луг сухий...
Я знаю, в той час душею він був зі своїми друзями отут, у Рокочівщині, і бачив він той давній, майже забутий нині, справжній квітучий луг і нашу Десну – його світ, котрий він так любив, котрий відкрив мені малому і котрий передав у спадок. Щирий уклін тобі за це, батьку, пухом земля тобі і вічная пам’ять!
По його смерті здалося мені, що в нашій хаті впала одна стіна – ти неначе і під дахом, але почуваєшся беззахисним, неприкритим зі спини...

Півстоліття... Коли півстоліття  попереду – як це багато! Коли півстоліття позаду – так мало. Десні у її нинішньому руслі – щонайменше десять тисяч років. Якою могутньою була, коли танув льодовик! Скільки води вона перенесла в собі за цей час! Скільки життів зародилося на її берегах – цілий світ! Її Дух, життєдайний, животворний, одвічний Дух Десни зародив,  дав силу, зростив у достатку тисячі поколінь життів і нас, людей, також.
Інколи здається, що людство на Землі – неначе колонія бактерій чи хвороботворних мікробів на натруджених руках садівника: жодної користі, одна лиш шкода.  А до всього ще й ділять, ніяк поділити не можуть те, що ніяким чином належати їм не може – землю. Не лише ділять – торгують нею. Дві бактерії ділять між собою що б ви думали? Вірно, руки садівника. Але варто тому вимити їх – куди подінуться ці бактерії? Щезнуть і сліду не залишиться!
Десять тисяч років без особливих змін прожив деснянський луг. Десять тисяч! І тепер, за якихось півстоліття, з вини людей, і тих людей, що п’ють деснянську воду також, наш луг змінився до невпізнанності. Чверть століття немає на Десні повені. Загнуздавши своїми греблями Дніпро, вони відібрали у Десни її право на життя – на щорічний розлив. Тисяча квадратних кілометрів деснянського лугу з травою вище пояса, з багатющими медоносами перетворилась на убогий вигін...
Чисті наші озера з блакитною водою, із зеленим лататтям  білих лілей та жовтих глечиків без повені замулились, обміліли, вода в них перестала бути прозорою і зацвітає, ледь тільки почнеться літнє тепло, щоб у липні вже затягнутись ряскою. Без деснянської повені перевелась у них риба і самі вони через якийсь час заболотяться, згинуть.
Скільки риби було в Десні раніше! Стерлядь, марена – вже давно  зникли безвісти. Підуст, плоскирка, синець, кляпець, носир, пічкур, гірчак та навіть чехоня і окунь – майже зникли, трапляється, їх роками не ловлять рибалки, а якщо і ловлять, то в мізерній, порівняно з минулим, кількості.
Дуже стрімко змінюється нині світ навколо нас. І рибальство не залишилося осторонь цих змін. Осоружний прогрес дістався таки й сюди. Чому це осоружний? Справа навіть не у вибухівках, тисячах кілометрів китайських сіток і електровудках. Справа зовсім не в легких та довгих вудлищах, не в тонкій та надміцній волосіні, не в гострих гачках і всіляких спінінгових оснастках, гра яких так схожа на рух живої рибки.
Підступна наука – хімія – по повній відривається тепер не лише на людях, а й на рибі, безсловесній та беззахисній проти підступних харчових добавок, не тільки шкідливих для будь-чого живого, але й нестримно  спокусливих, що безпомилково грають на риб’ячих інстинктах і змушують забувати про природну обережність. Все це тільки входить у моду, а що ж буде, коли воно стане невід’ємною атрибутикою рибальства? Чи ж залишиться тоді хоч щось у наших річках, коли вже й зараз так мало в  Десні риби? А коли так, то і втрачає ріка свою привабливість серед нашої молоді, котра шукає собі на майбутнє відпочинок для душі.
Якби довелося мені починати рибальську науку лише зараз – навряд чи став би я рибалкою і точно ніколи не навчився б того, що вмію та знаю нині. Десятки чи й сотні коропських хлопчаків, що мали б пропадати цілісінький день на лузі, не вчаться сьогодні рибальству. Вони  вже ніколи не плаватимуть на Коваленчисі, не лежатимуть під сонцем на її білому гарячому піску, вони і деснянську рибальську науку не пройдуть, і Природу не пізнають, не полюблять, ні – вони втечуть у кіберпростір, роз’їдуться по містах, не виключено – хтось спробує браконьєрства... Що буде з їхніми душами?
Хіба одна Десна зазнала такої долі? Незарегульованими залишилось лише сто кілометрів русла Дніпра. Від гребель гине Дністер. Сіверський Дінець через викиди промисловості на межі катастрофи. Сейм, Південний Буг, Тиса і ще сотні рік, річок і річечок України перебувають не в кращому стані. Дві третини території країни – це басейни рік, які споконвіку забезпечували нашим предкам сите життя, а тепер від них же, невдячних, терплять таку наругу.
Вже кілька років підряд чухається і свербить у владарів життя бажання збудувати над Десною цементний завод. П’ятсот робочих місць обіцяють! На вагах – Десна і п’ятсот(!) робочих місць... Десна – єдина, з числа великих, незарегульована ріка Європи – навіть не перлина, діамант чистої води і п’ятсот робочих місць... З котрих Ларинівці – селу Новгород-сіверського району, де планується цей завод поставити, – дістанеться хіба що десять: сторожів, прибиральників, а районові – можливо, п’ятдесят. За тридцять серебреників продали Христа. За кілька десятків робочих місць хочуть купити нашу Десну...
Очільники району – за! „Очільники”...
Але ж є у нас і державні структури, і наукові заклади, котрі мали б займатись проблемами річок. Скільки пройшло через них людей, адміністраторів, спеціалістів і науковців, котрі мали б краще від інших знати стан справ! Чому не чути їхнього голосу? Хіба вони не знають, що є повінь для ріки?! Хіба вони не знають, що ріка невіддільна від власної заплави?! Чому мовчать?! Отой дядько з Держагентства водних ресурсів чи з Деснянського басейнового управління, чи з Інституту водних проблем, котрий весь свій вік прогодувався, якщо розібратися, з нашої Десни, – як не застрягне у нього в горлі той шматок хліба?
Хай якою б красивою не видавалась ще нам Десна, але вона приречена на загибель, як і Дністер, як навіть і Дніпро, якщо Земля і далі терпітиме оці витівки людства. Хіба що колись, як той садівник, не вмиє свої руки від нас, нечистих та безмозглих...    
А хіба кращим є життя річок у Азії та Південній Америці? А в Північній – невже їм там солодко живеться? А закутим у бетон, зацивілізованим європейським – чи спитав хтось у них: „Як поживаєте?”

І ніхто з оцих „спеціалістів”, науковців, що заробили на річкових проблемах статки свої і ім’я, не скаже, не заволає на весь світ:
„ – Та почуйте ж, ви!! Ріка – це не той рівчак у бетонних берегах, котрий бачите ви з ваших високих кабінетів! Ліс ще якось можна уявити собі масивом, де ростуть дерева. Але ріка – це не лише та маса води, що плине руслом між двома берегами; ріка – це ще й усі її притоки, котрі, неначе коріння та гілки на стовбурі, утворюють дерево, обріж їх – і дерево перестане рости; це ще і вся її заплава аж до того місця, куди дістає річкова вода при найвищій повені, це і всі озера в заплаві, це і болота та плавні на ній, це – цілий світ, що має одну лише  назву собі: Ріка! Хто відділив матір від дітей її? Без повені переведуться сіножаті на лугах, озера замуляться і стануть болотами, а болота та плавні геть висохнуть. Чи зможе мати жити в той час, як на її очах помирають діти? Ні, життя її відтоді не буде тривалим та щасливим. Зрозумійте ж, ви, ті, хто з владою, але без розуму: повінь для ріки – це як весняний цвіт для яблуні. Не зацвіте навесні яблуня – не дасть нам плодів своїх. Повінь для ріки – це її оновлення, таке ж, як щомісячне оновлення жіночого організму. Чи зможе без цього дружина ваша чи донька заплідніти, аби подарувати вам дитину?
Забудова заплави не піде на користь ані вам, ані дітям вашим, мститиме вам ріка, все одно, що на кладовищі будуєте ви ваші житла.
Ви вже повінь стихійним лихом назвали, тоді, коли все якраз навпаки! Це людська діяльність – стихійне лихо для Ріки. Боротьба із повінню – таке ж дикунство, яким була у середні віки боротьба із відьмами, або ще й гірше. Не боротись нині потрібно з повенями, а навпаки – забезпечувати  щорічний розлив рік, бо лише в такому випадку у людства є майбутнє!”
Мовчать... Не волають...

З усієї води, яка є на Землі – прісної лише два з половиною відсотка. І лише одна трьохсота частина прісної води знаходиться в річках та озерах. А між тим, ріки забезпечують існування сорока відсотків тваринного світу і дванадцяти – рослинного. Зате в трубах та резервуарах, – закритих штучних водоймах людства, – води вп’ятеро більше, ніж у ріках та озерах! Вп’ятеро! Вже виловлено три чверті рибних запасів планети. За скільки часу виловлять решту, коли ріки і навіть моря кинуті на поталу браконьєрам та розбійникам?
На Землі від колишньої кількості лісів залишилась хіба що третина. Ліси та прісні водойми – ріки, озера нерозривно пов’язані між собою. Ліси стримують ерозію грунту, утримують береги річок від розмивання, уповільнюють сніготанення та випаровування води. Навіть найзабрудненіша вода, профільтрувавшись через лісові грунти стає не просто питною, а настільки чистою, що жодна штучна хімічна її очистка не може зрівнятись у цьому з матінкою Природою. Ліси забезпечують річкам сталий постійний водозбір. Лісові джерела, підземні води, що утворились під лісовими масивами є запорукою повноцінного життя річок.
Ліси, це відомо усім, насичують повітря киснем. І якщо лісів стало втричі менше, а забруднення повітря виросло просто незмірно, то можна лише уявити як змінилась якість того середовища, в якому ми живемо.
Нам, нинішнім, ніколи не взнати, якою була наша Десна, її луки п’ятсот, тисячу чи дві тисячі років назад; скільки і якої риби водилось в ній, ми ніколи не почуємо і не прочитаємо спогадів тодішніх рибалок, не взнаємо правди про їхні улови, про мешканців Лугу... А жаль, так жаль... Ті, хто прийдуть нам на зміну, що застануть вони, яку Десну побачать, що скажуть про нас, теперішніх?

... Я  так само сиджу в зажурі, з оповитою смутком душею, один на всю Рокочівщину. Стіна верб на протилежному березі вже не видається мені такою височенною, до самого неба, як колись у дитинстві. Лише так само, як і тоді, переді мною вигнулось  серпом деснянське русло і у воді відбилось блакитне небо з білою хмаринкою та зелений верболіз, що ним ген там, вище по течії, густо вкритий лівий берег.
Десна. Коротке слово, звичне. Ти стоїш на її березі – спробуй осягнути вміст цього слова. Маса води, основи життя, плине мимо тебе, по суті – невідомо звідки, невідомо куди. Де її стільки береться, стільки, щоб бути майже вічною рікою – сотні, тисячі, навіть десятки тисяч років плинути й плинути, нести свої не просто води – життєдайну основу існування всього сущого на Землі? Народившись одного разу, ріка в людській уяві перетворюється на вічність, на безкінечний плин часу, на живу істоту, ні, значно більше, ніж на істоту – на цілий світ. Так, вона безперечно жива, ця маса плинучої води з усіма життями, що її населяють – комахами, рибами, птахами, звірами, рослинами. Вони невід’ємні одне від одного, у них – власний світ. Риба без води мре, але і ріка без риби – мертва ріка.
Світ Десни, нехай і звучить це по-синтоїстськи, по-даоськи (а що, врешті-решт, у цьому поганого?) весь пронизаний її животворним Духом. Цей Дух витає над деснянською водою, річковою сирістю залягає навесні по лугових полоях, туманом стелиться над її озерами та протоками, густим ароматом стоїть над уквітчаним лугом, під час бабиного літа разом із павутиною пливе в піднебессі, з осіннім листям тихо опадає на темно-свинцеву холодну воду, закручується у вихори снігової заметілі на лугових просторах, він гримить і тріщить, реве і стугонить разом із льодоходом, з повеневими водами розливається на всю шир деснянської заплави, він життєдайний цей Дух!
Він притягує до себе, п’янить, заманює і, одного разу полонивши, вже не відпускає від себе ніколи. Це він змушує рибалок терпіти спеку та холод, дощ, укуси комарів і мошок; він вселяє надію, не дає заснути вночі, піднімає рибалку ні світ, ні зоря, збуджує уяву і заряджає оптимізмом; він навчає не лише очима бачити, а, перш за все, серцем відчувати незрівнянну красу рідного краю, не уявляючи без неї свого життя.
Він невловимий, він невидимий, він незбагненний, але він є! Той, хто його відчув, хто зрозумів, що він існує, хто пізнав його серцем, хто впустив його до себе в душу – той щаслива людина, бо це диво, цей одвічний Дух Десни дарує людині ще одне, друге життя.

Матінко-Десно! Чим віддячити тобі за ті часи, коли я бачився з тобою, дихав повітрям твого лугу, вдихав запахи сотень тисяч квітів, ласував медом, що його наші бджоли збирали на твоїх берегах, пив твою святу воду, приймав щедрі дари твої: лящів, в’язів, судаків та щук, милувався тобою навесні і восени, літом і зимою, вбирав твій животворний дух і був щасливим?
Це дякуючи тобі я навчився терпінню та витримці. Дякуючи тобі, я маю упевненість, що в моєму житті все буде так, як замислено, варто лише почекати слушної миті. Це ти навчила мене бачити красу навколишнього світу. Ти наповнила мою душу такою кількістю вражень, що їх вистачило б не на одне життя. Завдяки тобі моє серце навчилось битися в одному ритмі з тобою і з лісом, відчувати себе не споживачем, не господарем, не власником, а просто – своїм, маленькою частинкою твого світу і це дає мені наснагу та сили жити.
Що я можу зробити для тебе, матінко-Десно? Що важить у цьому світі слабка сила однієї людини?
Хіба...
Я розповім про тебе. Розкажу про твою красу, про твою велич, про незбагненні твої чари і про багатство твоє, і про радості, і про біди твої розповім, і про горе. Нехай буде розповідь моя щира, як молитва до Бога, як благання до тебе:
– Матінко наша! Пробач, коли можеш, блудних і нерадивих дітей своїх, що в черствості та сліпоті, пожадливості і ницості думають лише про свою сьогоденну вигоду, нехтують тобою, зобижають тебе, а ти, в високості своїй, в незрадливій материнській любові, терпиш і терпиш їхні беззаконня, котрим кінця не видно і зносиш мовчки та смиренно наругу над собою...
Невже ж не почує ніхто, не замислиться і пальцем не поворухне?
А якщо і станеться таке, що не замисляться, не схаменуться,  – ну, що ж, тоді, певно, умиє Садівник руки свої і твоєю водою: на все Його воля...
Ти не вмреш; ще настане той час, коли повернеться все на круг свій, відродишся ти і знову молодою та сильною розіллєшся на всю шир своєї заплави і над тобою в синьому квітневому небі, даруючи життя травам і деревам, рибам і птицям, комахам і звірам, ширятиме одвічний, невмирущий життєдайний твій Дух і кожне життя славитиме тебе: найменша комашина і найбільший звір, птах у небі і риба в глибині, і людина, Нова Людина... І відтоді буде так завжди!




ВЖЕ ПЕРЕД ПРІРВОЮ ЧИ ЩЕ НА РОЗДОРІЖЖІ?

Людина щодня, щогодини, щомиті робить свій вибір життєвого шляху. Кожного разу – в залежності від власного місцезнаходження і від того, що відкривається перед її очима.

   Наш світ двоїстий? Тоді уявімо собі, що його існування  – це невпинний у своєму русі велетенський маятник. Колись, коли і Людини ще не було, а на планеті безроздільно панувала Природа, все одно, в її утробі вже був людський зародок. Певно, Енергія життя, Дух життя, в межах Землі є сталою величиною. Коли вона штовхнула той маятник з найвищої його точки донизу, весь Дух життя належав живій Природі, але  щойнонароджене людство в цьому русі почало перебирати його на себе і з кожним століттям свого існування все більше та більше. Чим швидше зростала кількість людей, тим більше цієї енергії віднімало людство у Природи, у своїх живих сусідів по планеті. А коли ще й вогонь приборкало і сільським господарством зайнялось – то й поготів.
   В якийсь момент, в одну невловиму мить, проскочив маятник ту найнижчу точку свого руху, коли між Людиною та Природою мала місце рівність сил, проскочив і полетів далі, тепер уже не вниз, а по інерції – нагору. До того моменту Людство творило, після нього, – з настанням промислового перевороту та розвитком технічного прогресу, – це творення змінилось на руйнацію. Вона все більше уповільнює рух маятника: кількість людей за сім десятиліть зросла втричі, але з лиця Землі тепер кожен рік щезають двадцять шість тисяч видів живих організмів.
   Людство перебрало на себе надто багато Енергії життя і ризикує вже через сотню літ залишитись у голій пустелі, хоча, коли все піде так і далі, то воно не витримає і півстоліття. Маятник скоро дістанеться-таки своєї верхньої точки і тоді почнеться зворотній відлік часу: загибель людства, відродження Природи, – рух маятника у зворотньому напрямку. І буде так завжди, доки існує в нашій свідомості дуальний світ, бо це єдина умова його існування.
   Форма і зміст, зовнішнє і внутрішнє – дуальні пари, що навічно пов’язані між собою, – основа нашого світу. Зміст має відповідати формі. Форма відображає зміст. Коли це не так, стається руйнація, бо порушується гармонія існування. Руйнація необхідна для того, аби ці дві протилежності відповідали врешті-решт одна одній, нехай і ціною переходу на значно нижчий рівень. Сукупна свідомість земної цивілізації – це як зміст; її ж технічний рівень, відношення до Природи є формою. Свідомість людства безнадійно, катастрофічно відстала від його технічних можливостей.
   Якщо наука так прагне нових знань, аби перейти на якісно новий рівень розвитку, чому її знання про Людину не складають навіть піввідсотка уявної нам кількості? Ми вміємо задіяти лише мізерну частину власних можливостей. Чому? Лінощі... Звичайні лінощі, бо зміна себе вимагає надзусиль; куди простіше і цікавіше змінювати під власні потреби інших.
  Здавалось би, настав уже час над цим замислитись, зайнятися Змістом і тоді сама собою зміниться на краще Форма. Людина – цілий Всесвіт. Цей Всесвіт всередині кожного з нас так само безмежний, як і  зовнішній, але ми самі для себе закрили до нього доступ.
   Питання стоїть руба: або ми свідомо внутрішньо змінюємось на краще і цивілізація зростає у розвитку, або це буде вирішено без нашої згоди: просто бігуна повернуть після його фальшстарту на початковий рубіж.
   Вожді світу, котрі знають, чи мали б знати, куди більше нас, – вони цим не переймаються. Вони переймаються проблемами економічними та фінансовими, озброєнням, дешевим престижем космічних польотів – чим завгодно, тільки не поверненням втраченої рівноваги між Природою та Людиною. Бо проблема не може бути вирішена  в той же спосіб, у який виникла вона сама.
Невже не знайдеться серед них жодного, хто наважився б, знайшов у собі сили і повів людство іншим, новим, шляхом? Він став би для нас навіть не Героєм, а – Богом. Чи потрібне ще одне Пришестя, аби дати нам, нерозумним, ще один Закон – як жити у злагоді з Природою?
Ми створили собі кумира – науково-технічний прогрес. Це він тепер – майже істина в останній інстанції. Хімія, кібернетика, генна інженерія, космонавтика, нанотехнології  – вперед, до незвіданого! І несуттєво, чим це закінчиться, бо:
„– Розвиток, рух уперед неможливий там, де є страх перед його наслідками, а рух уперед сьогодні – це технічний прогрес і нічого іншого. Зрозуміло?! Це ж хто ще там незгоден?!”
І одразу – ярлики, ярлики...
Але ж чи варто було городити весь цей город під назвою науково-технічний прогрес із благими намірами ощасливити людство, якщо по суті, до цього часу ніхто так і не може відповісти на питання: а в чому все ж таки щастя людини і в чому її призначення? У пізнанні добра і зла?  У зміні світу навколо себе? У житті без фізичних зусиль?
А в чому ж тоді призначення всього людства загалом? Задля чого воно, наділене розумом, здатністю до самоорганізації та можливістю впливу на навколишній світ, населяє планету, єдину і неповторну у всьому Всесвіті? Це збіг обставин, чи задум Творця?
Ми шукаємо собі подібних, „братів по розуму”, не замислюючись: чому ми одні? Нам, певно, хочеться, щоб хтось допоміг, підказав, підучив... Але задумано так, що ми мусимо самотужки доводити право на існування і самі давати відповідь на споконвічне запитання:
– У чому призначення людини?
І ще на одне:
– У чому призначення людства?

Першолюди завинили перед Творцем лише тим, що вкусивши плоду пізнання Добра та Зла, розділили свою свідомість навпіл і тим самі ж себе покарали, створивши двоїстий світ, у якому кожна річ складається із двох поєднаних в одне ціле протилежностей. Вони прирекли майбутній рід людський на гріхи та страждання від існування у світі, де все – боротьба. Як, певно, легко було нашим Першобатькам – Єві та Адамові – спокуситись на заборонене! І як тепер важко, виявляється, практично неможливо, повернутись всьому людству у втрачений Рай...
Здавалось би, все так просто, а виявляється – так складно... Вже тисячі років ми приходимо у цей світ задля того, аби спокутувати гріх Першобатьків наших, а нічого з цього не виходить. Ми повинні були б, поживши тут, зрозуміти якої шкоди завдає нашій душі нетерпимість, непримиренність, бажання задля власної вигоди та втіхи змінити все навколо під себе. А далі, збагнувши це, мали б навчитись жити не воюючи, змінюючи на краще себе, а не світ. Людству не можна змагатись із Природою, бо воно невід’ємна її частина. Воно – інтелект земного Життя і це не привілей, це – обов’язок. Обов’язок мозку, як частини тіла – приймати рішення, що забезпечують повноцінне існування здорового організму. Цивілізація має вирішити, чи й далі жити їй тупим, погибельним життям наркомана, чи, напруживши всі сили та волю і одужавши, виконувати своє призначення.
Ми самі себе позбавили Раю, тож  самі маємо і віднайти дорогу назад.  Двері Туди не зачинені. Пройди свій шлях із миром у душі, не поділяючи світ на хороше та погане, не ворогуючи з людьми  та Матір’ю своєю – Природою і ти здійсниш те, заради чого прийшов сюди – отримаєш втрачений Рай.

Але куди рухатись – кожен має вирішити сам...



Ну, ось, здається, і все, про що хотілося написати.
   Залишається лише сподіватися, що Читачеві написане прийдеться до душі, а головне – посеред марноти посякдення змусить його замислитися про несуєтне, вічне. То ж замислимось. Замислимось...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© viktor achinko, 20-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 23-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 18-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 17-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.28866410255432 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …