Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44279
Рецензій: 86462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Утоплений рід ч.1 Хвиля р.7

© Михайло Нечитайло, 08-10-2014
Сьогодні пасе Вітько корову. Сів у яру, як сирота, та й дивиться на квітки, бо на одному пагорбі Чижевський з хлопцями в карти ріжеться (туди дорога заказана), а на другому Петро Коклюш та Юрко Гнипа, вже парубки, на осінь в армію, вино цмулять (тим Вітько не рівня). Тож сидить сам, думи думає.
- Ей, Галамиднику! - гукає раптом Гнипа. - А йди-но сюди!
Вітько зрадів - аякже, честь, старші гукнули, - біжить, аж захекався.
- Сідай, - показує Юрко на траву.
Сів Вітько.
- Смикнеш? - киває Гнипа на недопиту пляшку вина.
- Та..., - мнеться Вітько, бо не дуже хочеться йому гірчити в роті після материних млинців.
- Що ти його питаєш, як він стидається, - гуде Петро. - Лий.
Червоне вино забулькало в стакан і хлюпнуло через вінця.
- Дми, - обережно подав Юрко пійло.
Вітько нюхнув подане, скривився, відвернувся. Вже хотів і назад поставити, як раптом Петро:
- Диви, воно ще й перебирає! Пий, бо в диню получиш!
Зажмурився Вітько, заплющив очі - ковть, ковть - попхав вино в себе.
Випив, здригнувся, скривився - а не горілка, не гірке, таке якесь, не дуже й добре, але й не страшне.
- На, закуси, - простяг Петро гостинця.
Вітько схрумав конфету, ще раз здригнувся.
- Ну як, Галамиднику, - заглянув у вічі Юрко, - пішло?
- Пішло, - дурнувато усміхнувся Вітько, відчуваючи, як терпнуть ноги і якийсь шум скрадливо стукає в голову.
Посиділи, побалакали, хлопці знову взялися за пляшку.
- І мене не забувай! - геройськи тикав Вітько у стакан пальцем.
Хлопці засміялися і нажбурили ще півстакана вина.
- Повний давай! - облизував губи Вітько.
- Хватить з тебе, - сміявся, аж на траву падав, Гнипа.
Вітько вицмулив вино і довго сидів, набундючившись та прислухаючись, що ж воно робиться в голові.
- Слухай, Галамиднику, - знову озвався Петро, - а біжи до тих шкарбанів, - показав на сусідній пагорб, - принеси цигарок.
- Щас, - махнув Вітько рукою і, ледве тримаючи себе на плаву, не звертаючи уваги на регіт парубків, побрів у бік туманного пагорба. Доки йшов через яр, трохи розвиднилось. Окріпла й земля під ногами. Аж ось і гурт Чижевського.
- Дай цигарок! - гаркнув Вітько, підійшовши до гурту.
- Що?! - аж очі вилупив від такого зухвальства Васько.
- Цигарок, кажу, дай! - наполягав на своєму Вітько, бо яке має право перечити якийсь Чиж, коли його, Вітька, старші хлопці послали.
- Ах ти ж Галамидник закозяний! - поволі підводився Чиж. - То ти коло ставка ще мало получив?
- Сядь! - нараз гримнув Вітько і, де й сила та сміливість взялися, несподівано шелепнув Васька кулаком межи очі.
- Ах ти ж... - з гарячки знову хотів схопитися на ноги Васько, але Вітьків сандалій безцеремонно повернув його до лежачого стану.
- В кого цигарки є? - похмуро перепитав Вітько.
Хлопці не знали, що й робити - занехаяний, забитий Галамидник влаштував дебош.
- Ну! - наполягав на своєму Вітько і так вліпив сандалієм в рожеву Васькову пику, що в того з рота полилась цівка крові, і Васько не втримався, заплакав.
Хлопці подивилися на сусідній пагорб, де веселилися парубки, і неохоче, якось недобре поглядаючи на Вітька, поділилися цигарками.
- Ну, підожди, - шипів услід Вітькові Васько, - завтра я тебе без Гнипи й Коклюша зустріну!...
Але Вітькові те шипіння було від спини, його на всі заставки хвалили старші.
- Оце молодець! - плескав по плечу Коклюш. - Оце дав джосу!
- Ох і дав! - прицмокував Гнипа. - Не чекав від тебе, Галамиднику! Та ти свій хлопець, а я й не знав!
І Вітькові влили ще півстакана вина, і він його випив, усміхаючись, і навіть просив ще, але більше не дали - і Вітько до вечора спав, підминаючи боками рожеві квітки польової конюшини, а його хлопці-однолітки на чолі із запеклим ворогом Васьком Чижем вправно завертали під недремним оком старших товаришів корову Галамидника. Галамидника, якому не те, що корову завертати (це хіба Вать за "Білочку" робив), якому ніколи не вважали за потрібне зробити щось інше, окрім як щиглів та стусанів надавати!
- Хе-ге, - думав Вітько, проспавшись і женучи корову додому, - від сьогодні ми живемо! А Васькові я добре втирив - тепер слухатиметься. Ого, завтра хлопці знову дадуть вина, я ще осмілію, ще краще дам! Він мене добре знатиме, Чиж задутий!
Але завтра старших хлопців Вітько не бачив, вина, відповідно, також, натомість у Чеповім ярку, якраз біля кринички, здибав Васька.
- О, Галамидник! - задоволено потер руки Васько. - То що ти хотів мені вчора розказати?
Вітько запнувся, засмикався.
- А що? - хотів видавити з себе зухвало, але зухвалості не вийшло.
- А підійди-но до мене, синку, я тобі покажу, що, - сокорів Васько насмішкувато і манив Вітька пальцем.
Вітько позадкував. Але довгі руки має Чиж, тож не минув Вітьків ніс сирої погоди.
- Ва..., не бий! - вирвалося з Вітькового горла мимоволі.
- Як це так не бий? - дивувався-сміявся Васько. - А хто ж тоді тебе битиме?
І лупцював, давав щиглі, навіть за вуха потягав, мов учитель який.
Вітькові згадувався вчорашній день, розквашена Васькова пика, але зробити спробу розквасити її вдруге він так і не наважився.
- Без вина немає сили, - виправдовувався сам перед собою, витираючи кривавицю під носом.
А тут ще хлопці-однолітки обступили.
- Ой, Галамиднику, - реготалися, - що це ти під носом повісив?
Вітько обізвався матюком, за що йому нагнули голову і вліпили кожен по смачному запотиличнику.
І перехотілося Вітькові йти по гриби, за якими збирався. І пішов він назад додому, роздавлений і розбитий після вчорашньої перемоги.
Матері дома не було, за столом, похилившись над мискою з огірками, дрімав лише п'яний батько. Біля батька стояла чарка самогонки - не подужав, видно.
У Вітька аж очі засвітилися - який шанс розквитатися з Васьком! Схопив батькову чарку, перекинув у рот, аж очі на лоб полізли і дихати не дало, захрумкав огірком і шматком сала, що стирчав у батькових пальцях, і подався назад до лісу.
Дорога видалася важкою. Дзвонами церковними гуло щось у голові, запліталися ноги, губилася стежка. Але зате як наростала злість! І Васько здавався таким мізерним-мізерним - пхни пальцем, і "скопититься".
В лісі Вітько зупинився, прислухався. Крізь власні дзвони вловив ген там, за деревами, якісь крики. Рушив на них.
Васько саме, відставивши вбік кошика, діставав з-під куща якогось гриба.
- А підійди-но сюди, синку, - прогугнявив Вітько, піднявши кошика.
- Що? - Васько ще й не второпав, що до чого, як вантажений грибами кошик розлетівся на друзки на його голові.
- Ось так, - смачно крякнув-гикнув Вітько.
Але й Васько виявився не таким мізерним - кинувся до Вітька, вчепився в чуб, звалив додолу.
- Галамидник! - сичав, стукаючи Вітьковою головою об мокру лісову землю.
- Чиж! - ревів у відповідь Вітько, вчепивгшись нігтями в ненависну рожеву пику.
І одвічні вороги з гарчанням, якому позаздрили б найзліші собаки, мнучи сині лісові дзвіночки, місячи боки кулаками, покотилися по землі. Котилися, котилися та й вкотилися в мурашник.
- Ой! - злякався, скочив на ноги Васько.
А Вітько не злякався - подумаєш, мурашки - і з усієї сили вдарив Васька ногою в живіт. Чиж зігнувся, застогнав. А Вітько, схопившись, ребром долоні його в потилицю, носом в саму гущу мурашника.
- Ойо-йо-йо-йой! - зарепетував Васько не своїм голосом, обтрушуючи комах. - Хлопці, допоможіть!
Хлопці, що позбігалися на крики, але досі не втручалися в бійку, дружно кинулися на Вітька - хто ж це Галамиднику попустить. Один Вать, Вітьків друг, злякано бігав довкола, не знаючи, що робити.
А Вітько не здавався.
- Падли! - кричав, не звертаючи уваги на удари, і норовив стусонути когось і сам.
Та хлопців гурт чималий, скрутили Вітька. Тримають вчотирьох за руки й ноги, а Чиж, проклятий Чиж нагріб у чийсь кошик мурах з мурашника і сипле, скалячи подерту пику, на Вітькові груди.
- Добре?! - перепитує-стверджує.
- Добре, - сичить Вітько, потерпаючи від укусів. - Але зуби вийми краще сам, бо повибиваю.
І, влучивши якусь мить, вивернувся з міцних обіймів, вліпив когось у ніс, відскочив убік, підняв із землі дрюка.
- Ех! - розмахнувся, черкнув комусь по боку, аж завив нападник. - Не лізти, кажу вам!
І торохнув тим дрюком Чижа по плечу.
Чиж скрутився, хлопці зупинилися.
- Та він п'яний, - нарешті дійшло до когось. - Не лізьмо до нього, воно ж дурне!
Хлопці відійшли. Відповз з ними й скручений від болю Чиж.
- Ех! - розмахнувся знову Вітько дрюком, кинувся в наступ.
Але наступ захлинувся. Хтось підставив Вітькові підніжку, він перечепився, впав, у нього видерли дрюка і вже дали-дали - особливо старався, звісно, Чиж.
- Повбиваю, таку вашу мать! - дер горло Вітько, аж поки хтось із нападників не подав команди:
- Тікаймо, хлопці, кажу ж, воно п'яне, дурне, ще вб'ємо.
- Що, гнидники, злякалися? - кричав навздогін утікачам Вітько і, перемагаючи хміль і біль, намагався піднятися. - Я вам ще покажу! - погрожував кулаком.
Звідкілясь з кущів виліз Вать.
- Помогти? - прошепотів.
Вітько дістав кулаком Ватеве око.
- Поможи, так-перетак!
І Вать не образився за удар, видно, завважив за справедливий, допоміг дійти до села.
- Як ти їх усіх разом не злякався? - все допитувався, мацаючи під оком добірний синець.
- Та я...! - махав Вітько руками, гублячи чи то від суцільних синців та подряпин на тілі, чи то від випитої чарки всяку орієнтацію.
Так і заснув під копицею сіна, не дійшовши додому.
Прокинувся надвечір. Довго згадував, що з ним і де він, аж доки Вать - весь час сидів поряд - розтлумачив, що й до чого.
Вітько пішов на ставок, скупався, щоб змити кров і бруд, і як аж геть стемніло, аби не бачила його мати, пробрався тихенько на горище на повітку і зарився в сіно.
- Вітя! - чув материн голос - Іди вечеряти!
- Я не хочу, я вже сплю, - обізвався з горища.
- Ну, спи, - буркнула мати.
А Вітько думав. Думав, що не такий вже й страшний Васько, не говорячи про інших хлопців, як вип'єш сто грам. І згадувалися батькові слова, які той часто повторював, припрошуючи когось до чарки:
- Хочеш буть чєловєком, пий сто грам.
Батько - п'яниця, але не завжди й п'яниця, як виявляється, дурниці верзе, як каже мати. Але що мати - звичайна криклива дурепа, хіба може вона за своїми криками щось побачити, зрозуміти? Ото тільки й знає, як розказиться, штурхати батька та сина на мотузку по селу тягати. Ну, нічого, ще недовго лишилося їй керувати, ось хай тільки Вітько дорослим себе відчує. А відчує, недарма ж навіть парубки вином його вгощають. За рівню, значить, мають, за такого, що вип'є, за "чєловєка", за свого.
- Ех, хоч і гірка горілка, а треба пити, інакше клямка, заштурхають, - зробив Вітько, солодко позіхаючи, висновок та й пішов дивитися сни, в яких ледь не до ранку пив сто грам та колошматив, ввійшовши в силу, ненависного Васька Чижевського.
Вранці, злізши з горища, першим ділом шурнув Вітько по материних схованках, де й надибав добре замасковану банку, з якої й відлив собі в невеличку пластмасову пляшечку трошки горілки - на випадок, якщо хтось із хлопців знову насідатиме. Так з тією пляшечкою і погнав пасти корову. Пригнав на поле, сів на траву неподалік гурту. Хлопці косо дивилися в його бік, але ніхто нічого не сказав, навіть Чиж, і той лише мовчки тасував карти. Вітько посидів, надувшись, а потім відвернувся, хильнув ковток з пляшечки, зачекав, доки пройде гіркота в роті, і рушив до гурту.
- Здрастуйте, - мовив.
- Здоров, - відповіли.
- Я шостим, - сів до гурту.
- Давай, - погодились.
Ніхто Вітька не чіпав. Чиж мовчки роздавав карти.
"Ось і я чєловєк, - аж розцвітав Вітько. - Ех, хоч і гірка горілка, а треба буде пити," - повторив вчорашнє вечірнє і щасливо, загадково усміхнувся.
Грали на заверталівку - хто програв, той корови завертає. І смішно було бачити Вітькові, як біг, перехнябившись, завертати корови сам Васько Чиж. Раніше ж як бувало?
- Галамиднику, марш! - лунала команда.
І Вітько, чи виграв, чи ні, мчав за коровами.
А сьогодні не те, не той уже Галамидник. Ось що значить вчасно випити сто грам!
Навіть Люда Цапенко, перед якою Вітько так соромився свого порваного пальта, на яку скоса й безнадійно позирав на уроках, і яка завжди збиткувалася з нього на пару з Васьком Чижем, і та дозволила провести себе з танців додому, ще й більше того, дозволила себе поцілувати і погладити, мовби ненароком, по сідничці. Еге, справжнім "чєловєком" став Вітько. Не дурний чоловік, скажу вам, придумав ту горілку.

                                                  (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 10-10-2014

Життя, як воно є...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 09-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Viktoria Jichova, 09-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 09-10-2014

Сто грамів для хоробрості...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 09-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43458199501038 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …