Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44278
Рецензій: 86460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Останній день літа (2)

© Елен Тен , 08-10-2014
Валентин народився навесні. В пору, коли повітря дихало теплом і пахло квітами. В особливу ніч з суботи на неділю.  На землю опускалася небесна благодать, а віруючі люди несли до церкви великодні кошики. Тетяна крізь тягуче марево болю вперше почула слабкий крик свого сина, побачила рожеве тім’ячко і крихітну долоньку.
Найбільший мінус маленьких містечок – ти нічого не сховаєш від людей. Про Тетяну ходили різні чутки. Але врешті всі зійшлися на тому, що вона нагуляла дитя десь у місті. Її таємницю знала лише Катерина. Не раз, колишучи на руках свого Юрка, роздратовано кидала:
- На що ти спокусилася, дурна?
Хлопчики народилися з різницею у три місяці. Тетяна взяла Катерину за куму. Час від часу жінки йшли одна одній на поміч, доглядаючи одразу за обома малятами.
- Він дружину не покине. Її батько – зам райради.
Тетяна вже нічого не чекала від Петра. Місце, яке він займав в її душі, зайняте іншим. Любов до нього перейшла в любов до сина. При зустрічі вони з Рахліним рідко віталися. Лише коли поряд не було його Олени. Дружина Петра   її оминала. Мов прокажену.
В ніч на перше вересня над містом позбиткувалася злива: натрусила бурого каштанового листя, поклала на полях кукурудзу, розколотила вуличне багно.  А вранці, коли Тетяна вперше вела до школи маленького Валюню, дорогу їй перерізав знайомий сріблястий Opel. Гейзером в різні сторони розлетілися бризки. Брудна, холодна вода. Автівка, за кермом якої сиділа дружина Петра, швидко зникла за рогом.
Витираючи хустинкою білий комірець синової сорочки, Тетяна не могла стримати сліз. А Валентин, обіймаючи її рученятами за шию і лоскочучи букетом білих жоржин, шепотів:
- Мамо, не плач. Сорочка висохне.
Але найбільше Тетяна боялася зустрічатися з матір’ю Петра. Та дивилася на Валюню так, ніби про щось здогадувалась або намагалася зурочити. Тоді молода жінка ще не знала, що її син – копія маленького Петра.
Тетяна підозрювала, що таємницю народження Валентина знав і її батько. Але він жодного разу ні про що не запитав. Між дідусем і онуком існував тісний зв'язок. Абсолютне порозуміння, «співпадіння», котрому вона іноді навіть заздрила. Семен, на той час вже директор школи, водив Валюню за руку, високо піднявши голову. Усім своїм єством демонструючи, що пишається маленьким чоловічком, який дріботів позаду, ледь встигаючи за його кроками.  На плітки не зважав. Людина, котра спробувала в його присутності назвати малого «байстрюком», й досі обходить Семена Панченка десятою дорогою.
Семен часто брав Валентина із собою до школи. Хлопчик із задоволенням ходив на його уроки, вовтузився з картами, малював солдатиків. На запитання вчительок, котрі на перервах бавили онука Семена Васильовича:  «Ким ти будеш, коли виростеш?», гордо закидав голову: «Істоликом».
А подарований Петром Тетяні літачок Валік не любив. Байдуже оминав іграшку, вибираючи для забав інші.  Наче щось відчував.
Тетяна не говорила з Валентином про його батька. Не вигадувала жодних легенд. Немає і все. В свідоцтві про народження її сина записано: «Валентин Семенович Панченко». Ким йому бути, як не Семеновичем? На честь чоловіка, який замінив малому батька.
Через кілька років Олена Рахліна влаштувалася в їхню школу вчителем англійської. Валік тієї осені мав йти до п’ятого класу і починати вивчення мови туманного Альбіону. Тетяна написала заяву про переведення її сина на німецьку. Подібну заяву підготувала для свого Юрка і Катерина. Щойно лунав дзвоник на іноземну, хлопчики брали свої ранці і йшли до іншого кабінету.
Після зимових канікул до них приєдналися ще трійко. «Вчителька зла й нетерпима». У школі Рахліну так і прозвали «Зміючкою», бо Оленка.

Тетяна встає навшпиньки, тихенько зачиняє двері синової кімнати. Знову безсоння. Болить – це не тільки коли видно рану. Душа теж може кровоточити. В моменти, коли не допомагає ні м’ятний чай, ні валеріанка, їй потрібно чути спокійне дихання свого Валюні, знати, що він вдома, у безпеці.
Повертається до вітальні, запалює нічник. На столі, на білій мереживній скатертині, в рамці стоїть велика фотографія батька. Відколи Семена не стало, знімок займає в будинку чільне місце. Створює ілюзію його присутності. Тата дуже не вистачає. І матері теж. Час від часу від неї приходять кольорові листівки із неймовірними пейзажами. Тетяна складає їх в коробку з-під цукерок, поряд із сентиментальними дитячими реліквіями.
Після смерті Семена Тетяна спробувала написати матері чергового листа. Як завжди, не отримала відповіді. Через деякий час зібгала конверт з її закордонною адресою і викинула у кошик для сміття.
Наближається світанок. Перед робою Тетяна увімкне телевізор. Зменшить гучність, щоб не розбудити Валентина. Слухатиме новини. Зрідка хороші. Осінь принесла сльози, зима – першу кров. Валентин двічі їздив на Майдан. «Мам, ці хлопці творять історію. Я не можу в такий час сидіти вдома». Збирався й утретє. За день до сумнозвісних розстрілів у Тетяни підскочив тиск. В голові щось гуло і вібрувало, очі застеляло сірим. Жінка не могла звестися на ноги. Валентин лишився вдома. Тетяна й досі з жахом згадує той випадок. Можливо, її мігрень врятувала сину життя.
За вікном шепоче незрозумілі закляття дощ, на екрані телевізора – вибухи, полум’я, руїни, покинуті місця, які не можуть бути її Батьківщиною. Оголошено третю хвилю мобілізації. Її Валюня, хлопчик, який не ходить до неї у ветлікарню, бо йому важко бачити хворих тварин, не переносить вигляду крові, може потрапити на фронт. Він щойно завершив історичний факультет, йому лише двадцять один рік. Валентин ще нічого не бачив у житті, не розібрав його смак. Народжений для миру має йти на війну. Хлопець, котрий повинен досліджувати історію, а не писати її кров'ю.
Під час війни поняття «правда» стало надто відносним. Кожен вивертає її у потрібному йому напрямку. Ходять чутки, що кількість загиблих у їхньому районі вдвічі перевищує офіційні цифри. Розповідають про давно закритий завод, в холодильниках якого буцімто зберігають тіла молодих солдатів. А рідним видають по кілька небіжчиків в день, щоб не здійняти загальної паніки.
Журналісти ніби то розвіяли ось цю «міську легенду»,  тільки паніку вже не зупинити. Вона ширилася містом, розросталася з небаченою швидкістю, як небезпечні для тіла клітини. За місяць додому повернулося не менше п’ятидесяти вояків. У трунах. Війна диктувала свою моду. На чорні хустки. Майже щодня за містом,  біля військкомату збиралися матері і дружини хлопців, котрі знаходяться у найнебезпечніших на карті України місцях. Але  їхніх благань ніхто не чув. На офіційні листи – сухі відписки, на особисті звернення – не підкріплені діями обіцянки.
Тетяна ходила до військової частини  з Катериною. Її Юрка мобілізували ще на початку літа. Від колишньої пишнотілої Катрі зосталася тільки половина, блякла тінь. Жінка не випускає з рук телефон, не розлучається з ним ні на мить.  Лягаючи спати, кладе його на подушку, поряд із собою. Якщо Юрко довго не дзвонить, сердечний біль Катерини не вгамувати жодними ліками.
Телефон весь час на виду і у Валентина. Через мобільний Інтернет хлопець  постійно слідкує за новинами. Вони з Юрком завжди були разом. Наче двійнята. До цього випадку. Після технікуму син Катерини пішов працювати на завод.  Звідки його забрали до армії. Валентина врятував інститут. Але то було навесні, а тепер червоний диплом вже лежить в шафі, у папці з іншими документами.
Тетяна не раз помічала, як завмирав погляд її сина, яким безкровним ставало його обличчя, коли з телевізору у сонне життя їхнього містечка вривалося пекло Сходу.
- Мам, я не боюсь, - шепотів він білими губами.
А вона боялася. До крику. В такі миті Тетяна присягалася, що зробить все від неї залежне, аби не пустити Валентина на фронт. Ні, вона не вважає свого хлопчика кращим від інших. Якби могла, порятувала б їх усіх…
- Тобі пощастило. Ти даремно хвилюєшся, - заспокоювала її Катерина. – Хіба забула, хто батько Валюні? Невже Рахлін відправить на війну рідного сина?
Петро постарів, і тепер схожість між ним і Валентином вже не була такою разючою. Рахлін дослужився до полковника. Тепер він має тепленький кабінет і паперову роботу. А сини його зникли відразу після перших заворушень на Сході. Говорять, що Петро відіслав обох за кордон.
- Не думаю, що Рахлін має таку владу.
- Помиляєшся. У військовій частині він не остання людина, - дзвінкий голос Катерини перебив її сумніви. Майже навпіл.
- Може, Рахлін чимось там і керує, - на кухню зайшов Іван. Відкрутив кран, підставив долоні. У раковину потекла «чорна» вода. – Але ним давно керує дружина.
- Не лякай куму, - гаркнула на нього дружина. – Рахлін свого сина не покине.
Коли Валентин був ще зовсім малим, Тетяна кілька разів помічала біля дитмайданчику, де грався її син, Петра. Він тримався поодаль і жодного разу не підійшов. Його руки завжди були чимось зайняті: то мобільним, то газетою. Але погляд чоловіка час від часу завертав у сторону, де знаходився хлопчик.
- Валентин не його син. Він не має перед ним жодних обов’язків.
- На папері – ні. Петро ніколи не допомагав сину. Настав час віддавати борги. Не бійся. Ти що не знаєш, як це робиться? Він просто поставить напроти прізвища твого Валюні штамп: «Вибув». І все. Шукай вітру в полі, - з вуст Катерини злетіли слова, яким так хотілося вірити.
Катерина усміхнулася. Чи не вперше за останні місяці. Кімнатою розлітався аромат ванільного цукру й кориці. І Катря, здавалося, теж ширяла у затісному для неї, обмеженому пожовклими стінами кухні просторі. Завтра повертається Юрко. Вона впевнена, що назавжди. Оголосили перемир’я. Невже, скуштувавши такого бажаного спокою,  люди знову повернуться до війни?
Тетяна пече його улюблені яблучні пиріжки. До приїзду сина Іван відремонтував мотоцикл Юрка. Залізний кінь із новеньким двигуном очікує у сараї під накриттям свого молодого господаря. Кілька разів на день до Катерини заходить чорнява дівчинка. Тетяна не раз бачила її в місті, разом із Юрком. «Восени віднесуть до РАГСу заяву», - поділилася з нею головним секретом подруга.
Слова Катерини викликали легкі заздрощі. Юрко вже знайшов свою другу половинку, а її Валентин поки що обожнює лише книжки. Затятий до навчання, але одинак по життю. Ой, не бажає вона йому такої долі. Сама доживає вік насамоті, бо так і не спромоглася впустити у своє серце іншого чоловіка. Та й батько все життя чекав на ту, котра живе по інший бік океану. Самотність відразлива, полита слізьми, вона має смак гіркого полину.

Вперше після смерті батька Тетяна знову була в школі. Позбирала старі светри Семена і віднесла їх волонтерами. Для хлопців з АТО. Бібліотекарка Люба вмовила випити з нею кави.
- Мені потрібно заспокоїтися, - говорила вона, мнучи в руці паперову серветку. – У нашої прибиральниці, Ніни, під Луганськом поранили сина. Хлопець переніс три операції. Ми збираємо для неї гроші. Хто скільки дасть. Підійшла я до Зміючки, - на той час Олена Рахліна на своїх височенних підборах вже перескочила кілька сходинок службової драбини, зайнявши посаду завуча. – А вона, відьма, скривилася і каже: «Я що повинна давати гроші для технічки?» Ти тільки уяви… Мені ніби плюнули в обличчя.
- Уявляю, - Тетяна вийняла гаманець, поклала на стіл гроші. – Візьми. Віддай на лікування того хлопчика.
- Тут багато, - запротестувала Люба.
- Візьми і не сперечайся.
Йдучи з бібліотеки, Тетяна бачила вантажівку із солдатами, котрі поверталися додому. Автівки, що їхали повз, зупинялися  і довго сигналили, вітаючи героїв. Очі повнились слізьми.
Того вечора Тетяна не дивилася новин. Розігрівши сину вечерю, одразу лягла спати. Останнім часом її оминали сни. А цього разу вона блукала пухкими наче вата хмаринами, намагаючись упіймати веселку.
Прокинулась жінка ще затемна. Спершу Тетяні здалося, що її розбудив дощ, але за хвилину в свідомість, котра ще перебувала у полоні Морфея, врізався інший різкий звук. На тумбочці ожив мобільний. Його мелодія зливалася із шумом води за вікном, створюючи щось схоже на стогін. Була третя ночі і їй телефонувала Катерина. Тетяна відповіла. Тільки подруга нічого не говорила. Лише плакала.
Йдучи за труною Катериного Юрка, Тетяна розуміла, що  безсилля – найотрутніше із почуттів. А слова – це лише порожній звук, поглинутий безкінечністю. Вони не можуть допомогти ні Катерині, чию крижану руку вона стискала кілька хвилин тому, ні своєму сину, котрий зараз несе портрет друга, перев’язаний чорною стрічкою.
Наступні дні здавалися сірими і безпросвітними. Валюня лежав в ліжку, повернутий обличчям до стіни, не їв і майже не розмовляв з матір’ю. А Тетяна  збилася з ніг, шукаючи того, хто б подарував їй надію.
Жінка відчула, що втрачає під ногами землю, коли у військоматі знайомий її батька сказав:
- Вибач. Зараз з цим суворо. Я ніяк не можу допомогти.
- Але ж як…, - кусаючи губи, шепотіла Тетяна. – Ми ж домовились. Я ж принесла…  
- Ні. Вибач.
Тетяна вийняла із сумки товстий конверт. Майор зупинив її різким рухом руки. Торкнувся плеча, ніби намагаючись обійняти. Нахилився і прошепотів на вухо іншу, втричі більшу суму.
Знайома медсестра у лікарні тільки розвела руками.
- Я можу написати в картці твого сина що завгодно. Але він піде до військкомату і там його змусять пройти повторний медогляд. Розумієш?
Тетяна розуміла. Давлячись слізьми, пів ночі шукала у старих блокнотах телефон знайомої, донька котрої працює у паспортному столі. Перераховувала гроші. Чи вистачить на закордонний паспорт для Валюні?  І як змусити поїхати сина, котрий після поховання Юрка їй сказав: «Мамо, облиште все це. Я піду на фронт».

Кроки Петра були повільними, важкими. Він кілька разів озирався, ніби остерігаючись невидимого ворога. Побачивши Тетяну, вкляк. Але швидко віднайшов в собі сили рухатись далі. Зупинився перед сходами на ганок.
Рахлін рано посивів, а військова форма відтіняла обличчя, роблячи його землистим. Тепер вона бачила в ньому звичайного, втомленого життям чоловіка, того, кого «героєм» зробила лише її юнацька уява.
Петро відкрив папку, витяг складений навпіл папірець. Не дивлячись їй в очі, сказав:
- Передай це сину. Добре?
Простягнув аркуш, не піднімаючись на сходи. Тетяна ледь розімкнула пальці на задерев’янілій руці, взяла. Чому він прийшов особисто? Це його обов’язок чи просто хотів познущатися?
- А…
- Там усе написано, - швидко кинув, перебиваючи її напівслові.
Жінка хотіла ще щось сказати. Не змогла. За якусь мить її словниковий запас став порожнім кошиком. В ньому не знайти жодного слова, навіть найпотрібнішого.
Він знову повернувся до неї спиною, як тоді, дев’ятнадцять років тому. Заціпеніння змінювалось розпачем. Вона повинна бігти услід за ним,  благати допомоги. Впасти на коліна, якщо доведеться. От тільки ноги наче зацементувало…
Петро швидко йшов до хвіртки, похитуючись від вітру, на зустріч м’якому   вечірньому сонцю. Абсолютно чужий чоловік. Тетяна розімкнула до болю стиснуту руку. На долоні лежали клаптики білого пластмасу. Уламки іграшкового літачка.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Любов , 14-10-2014

..............

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир, 12-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 09-10-2014

Гарна оповідка.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 09-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Viktoria Jichova, 08-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 08-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.51122522354126 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …