- Вона зайшла і одразу стало тісно. Знаєте, є такі люди, які заповнюють собою весь простір. Вона саме така. Ніколи не сидить на місці, завжди кудись поспішає, щось вигадує, - усміхнувся чоловік у білому одязі, який сидів у шкіряному кріслі.
- Ерік, ваша дружина померла більше десяти років назад. Ви пам’ятаєте це, лише згадайте. Кінець вересня, ви везли її до лікарні. Але там їй не змогли допомогти. В цьому немає вашої провини. Так склалася доля. Та вона більше не може до вас приходити, не може вас перевідувати. Відпустіть її. Вам стане легше, - спокійно промовив сивий чоловік напроти.
- Я… Я пам’ятаю. Але вона була тут. Ви не подумайте, це не галюцинації. В мене їх вже давно немає. Вона справді була тут. Принесла мені справжню арабську каву, яку я завжди любив. Моя кохана Елізабет. Вона не примара, - надривно крикнув чоловік, вчепившись в ручки крісла так, що побілили пальці.
- Ви повинні усвідомити той факт, що ваша дружина померла. Зрозумійте це, інакше, ми не зможемо вам допомогти, - чоловік суворо подивився на Еріка спідлоба та записав щось до блокноту, поцяткованому чорним мереживом маленьких літер.
- Ви не вірите мені. Я не знаю, як переконати вас у цьому, але це правда. Я не вмію брехати, - сумно сказав Ерік зціпивши руки у замок.
- Ні-ні! Я ні в якому разі не кажу, що ви брешете, просто ви по-своєму сприймаєте дійсність, - наче виправдовуючись промовив лікар.
- Можна я піду? Я втомився, - жалісно протягнув Ерік потупивши погляд.
- Так-так, звісно. Ідіть, я буду чекати вас завтра о дев’ятій ранку, - сказав лікар та протягнув руку Еріку.
Сутула спина білою плямою розтанула у дверях. Професор Лайтвуд зітхнув та підійшов до вікна. Осінь вже по-хазяйські зайняла все навкруги. Різнобарвне листя вкривало доріжки, вимощені червоною бруківкою. Смуга похмурого ліса тягнулася далеко за обрій. Сонце несміливо визирало із-за кудлатих, сіро-білих хмар.
Лікар відвернувся від вікна та сів за стіл. Він працював у психіатричній лікарні вже більше тридцяти років. Чого він тільки не бачив, спочатку йому навіть здавалося, що він сам збожеволів. Зберегти здоровий глузд, коли з тобою хоче поговорити сам Наполеон Бонапарт, а у приймальній єдиноріг б’є копитом та псує недешевий паркет, досить важко. Але професору Лайтвуду це вдалося. З роками він навчився проводити своєрідну межу між роботою та особистим життям. Це значно полегшило його існування. Тому професор вважав себе повністю адекватною та здоровою людиною.
Поставивши папку з надписом «Ерік Клаусер» до картотеки, лікар вже збирався залишити свій кабінет, коли пролунав стукіт у двері.
- Відчинено. Заходьте, - відізвався професор.
Двері відчинилися, до кабінету зайшла висока жінка у яскраво-білій сукні. Волосся темним оксамитом спадало нижче плечей. Жінка приємно посміхнулася та сказала:
- Я б хотіла з вами поговорити про стан одного з ваших пацієнтів.
- Про кого саме? – поцікавився лікар.
- Ерік Клаусер, мабуть, пам’ятаєте такого, - знову посміхнулася жінка.
- На жаль, чи, на щастя, я пам’ятаю всіх своїх пацієнтів. У яких стосунках ви з пацієнтом?
- У прекрасних. Я його дружина. Елізабет Клаусер.
Професор Лайтвуд вважав себе повністю адекватною та здоровою людиною, але лише до цього моменту…
