Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44269
Рецензій: 86440

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (22). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ

© Viktoria Jichova, 23-09-2014
                                                                            6.

Після влаштування у номері ми з чоловіком вирішили прогулятися. Знадвору війнуло запаморочливим коктейлем пахощів: йодистою солонуватістю моря, хвоєю лісу, терпкістю свіжого покосу та п´янкою солодкуватістю розквітлого бузку. Аж голова пішла обертом. Ще з дитинства маю звичку відразу принюхуватися до запахів місцевості, куди щойно потрапила. Це для мене стає чомусь вкрай важливим. Не менш важливим є і запах людини, яку стрічаю вперше. Наче в мені прокидається щось первісне, дике і хиже. Тваринний інстинкт ще печерної людини-мисливця? Такі запахи вкарбовуються в пам´ять на все життя, аби не вивітрилася атмосфера місцини чи етеричної "присутності" того, кого час вже давно відвіяв. Здається, що ніколи не перестану полювати за цими ефемерними явищами, ніколи не перестану вивчати та фіксувати їх. Саме через отой п´янкий „смак“ довколишнього повітря та від неспокійного передчуття чогось ще невідомого, незвіданого та по-дитячому лоскітливо-хвилюючого мій настрій різко вилетів по шкалі емоцій нагору. Якби було можливим зміряти це почуття, то воно би впритул наблизилося до позначки "щастя". Пошвидше би до моря! Он воно - майже на досяг руки! До нього можна було б і навпростець через луку. Tа хвилі шовкових трав ішли такі високі, та ще й зісподу проступала вода, що краще таки не ризикувати опинитися заплутаною у в´юнких стеблах та загрузлою по коліна в болоті. Краще просто податися в обхід по рівній та сухій дорозі. Ми вийшли на шосе, що вело вздовж соснового лісу. Там далі, наприкінці соснини, бачу, відгалужується жовтява стрічка піщаної дороги і яка в´ється, мабуть, аж до моря. Майже на самому видноколі проступають контури якоїсь осамітненої невисокої споруди. Щоб дістатися туди, треба йти ще приблизно кілометр чи не більше. За весь час, що ми йшли, не проїхало жодне авто. І жодної людини ми тeж не стріли. Тихо як! Краєвид зі сосновим лісом та дорогою на його узбіччі мені був чимось знайомим. Але чим? Дивне відчуття. Дзвінкий шепіт глиці, що розгойдувався на вітрі над нашими головами, це відчуття лише підсилював.

Від інтенсивного солоного запаху моря та риб мене аж замлоїло. А все через те, що берег був не піщаним, як я сподівалася, але болотистим та всіяним різної величини та кольорів камінням - зверху сухим, знизу зволоженим морськими хвилями, що раз у раз м´яко набігали на мілину і залишали за собою калюжі та сіру, ніколи непросихаючу, пахучу твань. Ця природна мозаїка створювала враження недбало покладеної, нерівномірної фортечної бруківки. Як і в Талліні, тут теж було багато каменів з рудуватим нальотом, але також чимало зі сіро-зеленими, чи навіть синьо-фіолетовими відтінками - винуватцями такої чудернацької палітри були лишаї, що розрослися по каменюках вигадливими візерунками-витинанками. Квітчасто-гілляста структура лишаїв скоріше нагадувала мініатюрні корали, які ніби через якийсь невідомий збіг обставин опинилися тут, на Півночі. Чи, може, вони і справді перекочували зі своїх південних, теплих морів сюди, на холодну Північ, тa ще й оселилися не в морі, а на березі?

Ми опинилися на косі – не надто довгій, проте чітко відмежованій від рівної смуги берега та гостро встромленiй у м´яке, ніби лускате від сонячних відблисків, і сріблясте, як риба, тіло моря. Тільки тепер ми побачили, що самотня дерев´яна споруда, яку зауважили ще по дорозі, є колишньою рибальською хатиною з невеличким маячком та флюгером, що вказує напрям та силу вітру. Тепер тут музей місцевого рибальства. Мій чоловік, звісно, зацікавився і попрямував всередину порозглядати місцеве історичне рибальське знаряддя та дозвідатися щось про звичаї рибалок. А я відмовилася - ні, не тому, що було нецікаво, просто мала якесь підсвідоме відчуття, що все це мені вже є дуже давно знайомим. Мене чомусь більше цікавила імлиста далечінь, де зливалося небо і море, лагідний, наче б і не морський, а озерний плюскіт хвильок та всюдисуща серпанкова пастель.

Я відійшла на самий краєчок коси. Довкіл мене розпростерлася неосяжність - і я відчула, як ота вічна всеосяжність повітря і води наче проступає крізь моє тіло.. Небо.. Воно тут якесь не таке, як на суші - наче дещо каламутніше і сіріше, он і само сонце загубилося за тією легкою димчастою завісою.. І я теж гублюся серед того всього, чую, як мене поглинає оця нескінченність - і від того на радощах перескакую з камінця на камінець, знаходжу у щілинах, залитих водою, дрібні сріблясті мушлі, збираю і ховаю їх в кишеню, нарешті, простягaю руки до чайок тa сизих лебедів, що повільно кружляють в імлистих небесах, тa імітую їхні граційні помахи крил.. Агов, гуси-лебеді, візьміть мене з собою! Я - на краю світу! Я - маленький сірий камінчик на безкрайому березі вічності..

Внаслідок перисто-шаруватих хмар, що утворюються в найвищій атмосфері, небо обволокла легка імла. Крізь її тонке, проте щільне нашарування сонячні промені розсіювалися в повітрі i забарвлювали світ у сизуватий відтінок. Мабуть, тому мені все, що я бачила довкруж, здавалося таким етеричним. Коли ж сонце схилилося нижче, надвечірнє сяйво, що пробивалося з-поза хмар, вже було настільки інтенсивним, що повітря стало знову прозорим і можна було знову бачити далеку лінію моря як чітке розмежування між горішнім та долішнім. В цей час ми вже сиділи з чоловіком на березі на величезних валунах і попивали з пляшки чилійське сухе вино, яке ми прихопили, аби відсвяткувати наше вдале прибуття на острів. Каміння під щедрою зливою світла розцвіло всіма барвами - м´яка, сиза пастель вже зникла, натомість проступили чіткі контрасти. Чорні тіні від каменюччя поцяткували освітлене узбережжя, а золоті від вечірнього сонця лисини найвищих брил нагадували прадавні таємні менгіри, що охороняють острів..

- А чого це тебе на танці пробило? - раптом запитав чоловік, вириваючи мене з тієї майже медитаційної напівдрімоти.
- На які ще танці? А! - здогадалася врешті. - Ну.. - зам´ялася присоромлено. - То я типу того.. злетіти хотіла.. А ти звідки про це знаєш?
- Ха-ха! Вчишся літати? Ну-ну.. - сміявся чоловік. - Так, як тоді у Високих Татрах під колибою, коли ми відмічали мій день народження? O другій годині ночі після файних та моцних чарчин "татранського мисливського чайочку“*? Танець "пораненого пташеняти"? - і він голосно розреготівся.
- Перестань стібатися! Людина завше прагне до небес. Хіба в тебе такого відчуття ніколи не було? І ти не відповів на моє питання: як ти про це дізнався?
- Я тебе бачив крізь вікно. Добре, що ми тут наразі самі. Інші, мабуть, би не зрозуміли.. - крутнув пальцем біля скроні.
- А мені все одно, чи зрозуміють, чи ні! Хіба вже не можна й показитися трішки? А ти що, за мною підглядав? - я почала злоститися.
- Не підглядав, а спостерігав. На таке не мож´ не звернути увагу, коли воно само напрошується. Та досить тобі дутися! Це, до речі, виглядало дуже мило. - вже, здається, не стібався. Поклав свою руку мені на плече.
- Сама не знаю, звідки це в мене. Пам´ятаю, ще в дитинстві дуже любила балет, особливо плавні, хвилеподібні порухи рук балерин в "Лебединому озері". Я колись ще дуже малою думала, що можна і справді злетіти - лиш би людині причепити крила з пір´я - і все, повітря - її стихія!
- Ну, ти й мрійниця! - знову розсміявся чоловік
- А ти лишень пригадай, як ми спостерігали за танцями маорських дівчат з Нової Зеландії, коли ми проходжалися по скелистому узбережжі поміж пляжами Бондай-Біч та Бронте-Біч у Сіднеї! Як точно вони відтворювали руками рухи птахів та риб! Як вони граційно коливалися - їхні животи, стегна, ноги - все йшло у такт з руками, яка невагомість була відчутна у їхніх порухах!
- Це було справді гарно. - погодився. - І що?
- От бачиш, не лише у мене, а навіть у таких далеких народів, як маори, присутні такі мрії. А що, якщо люди і справді колись літали? Адже недарма про літання згадується у міфах та легендах майже всього світу? Розумієш, - і тут я вже не на жарт розійшлася, - ці думки, ці бажання, ці, так сказати, "спогади" живуть у нас самих, за Юнгом у глибинних структурах нашої психіки, у нашому "несвідомому". Ці мрії-спогади - спільні для всіх людей, вони - універсальні! Але ти так і не сказав, чи бувало таке колись з тобою? - і я, мабуть, подивилася на чоловіка так, що відступати йому було нікуди.
- Якщо чесно.. - задумався. - Востаннє, здається, я літав у снах.. але тоді я був ще підлітком. Мені казали, що коли людина літає уві сні, то вона росте, і що це часом перейде, що ж і сталося.
- От бачиш! - вигукнула я. - У снах! Я теж інколи літаю у снах. І навіть в дорослому віці. Отже, твердження, що літання у снах - це лише психічний прояв біологічнго процесу - себто росту людини - неправдиве! Це щось інше, набагато важливіше, глибинніше.. Бо літання - це сокровенне бажання, яке є закодованим і глибоко прихованим в душі кожної людини. Адже ж ми звідкілясь знаємо, чи, принаймні, відчуваємо це інстинктивно - відчуття польоту, оте одвічне прагнення небес є нам властиве!
- А що на це Дарвін? - приземлив мене чоловік. - Згідно з вченням про еволюцію, ми можемо походити від найпростіших організмів, від риб, які потім стали плазунами та птахами, a пізніше ссавцями. Може, саме про цé пам´ятають наші гени?
- Ай, ну тебе! Ні грама фантазії! - відмахнулася я з відчуттям легкої прикрості. - Добре, хай наука твердить таке - емпірично це вже доведено. Але що душа? Наша душа? Психологи собі донині голову ламають, на чім робити акцент у душі людини. Яка складова душі важливіша: раціональна чи ірраціональна? Існують незаперечні докази, що раціональна складова - історично молодша, а от ірраціональна - значно старша в еволюції, бо є універсальною для всіх живих істот на Землі, оскільки базується на інстинктах. Що ж тоді виходить: чи треба нам завжди опиратися на логічне раціо, чи навпаки потрібно покладатися на алогічну іpраціональну складову? Якщо будемо спиратися лише на розум, то ми втрачаємо віру, а якщо будемо лише вірити, то можемо з такої віри просто сфанатіти та осліпнути.. що ж теж не надто оптимальний варіант - такий собі "return to the Dark Ages". Але й без віри ж ніяк.. От я, наприклад, не розумію, чому ми не можемо вірити прадавнім символам - цим виражальним репрезентантам психічної еволюції людства та незвіданим ще явищам, які відносяться до категорії "парапсихологічних" чи то "паранормальних" і які дуже важко науково довести? Адже в самій людині і навколо неї є стільки світлого і темного, що жодна точна наука це не зможе зміряти! Як от, наприклад, космічна невидима темна енергія. Вже довели, що вона існує, тільки от ніхто з вчених не знає, що це таке за явище.. Так само і в людській душі, її природі - з чого вона складається, де береться її початок?
- Все рівно фантазуєш! - сухо констатував чоловік. - Але.. - знову замислився. - Хто його зна? Може, щось таке, як ти кажеш "потойбічне", й існує, до якого ще людський розум не допетрався. Але наука це все рівно колись розшифрує і дасть відповідь. - знову кольнув мене.
- А ось такої! - і я показала "дулю". - Ніколи, ніколи вони, ці вчені, цього не розгадають, допоки не змінять свій раціоналістичний та cуто утилітарний підхід до таємниць життя і буття взагалі! Без стародавньої езотерики, без глибоких герметичних знань їм все одно не обійтися - хай і називають свої "нові", а насправді дуже давні "відкриття" бозна-як по-новому та ультранауково!  - мої очі, мабуть, палали, бо зауважила на обличчі чоловіка занепокоєння.
- Ну, досить-досить, заспокійся.. Cправді, звідки нам це все знати? А, бачу, вино вже майже на дні. А чи не повернемося, краще, на ферму, де приготуємо собі в садку вечерю на вогнищі?
- Ой, справді.. - підхопилася я. - Можна хотіти літати, проте їсти теж треба. Щось вже у шлунку підсмоктує.. Ходімо! - весело погодилася я. Проте насправді я від нашої розмови полегшення не відчула. Ще раз поглянула на сонце, що висіло на заході важким, розпеченим колобком над незворушною морською рівниною - і ми рушили на ферму.


                                                                         (далі буде)

----------------------------------------------

Пояснення:
*"татранський мисливський чай" - міцний алкогольний гарячий напій, суміш з рому та боровички (словацьким народним спиртним напоєм з екстракту сосни), який подається у Татрах під постріл з рушниці у вигляді вогнистої чарчини. "Родзинка" такого "вибушного" трюку з напоєм полягає у тім, щоб налякати гостя колиби і змусити його, шокованого, здути полум´я з чарчини і відразу її випити, після чого, мовляв, має настати бажаний "релакс".

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 26-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 25-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 25-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 24-09-2014

Можна хотіти літати, проте і їсти теж треба...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 24-09-2014

ВІЄ ТЕПЛОМ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 24-09-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44029903411865 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …