Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44628
Рецензій: 87325

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Лють

© Михайло Нечитайло, 09-09-2014
Ігор Романович Потребко чоловіком був скупуватим.
Весь вік прожив зі своєю Орисею, дітей не нажили, життя поклали собі до ніг, ні з ким не ділячись - то й не мав звички до поділу чого б то не було з ким би то не було.
Орисі й собі нічого не жалів - і цукерок, як треба, то куплять, і ковбаски, й оселедчика, й одежину мали, і взуванку, а що вже в хаті килимами встелили все, то задля комфорту старалися, бо ж для себе.
А як дванадцять літ тому Орися відійшла, то мав проблему Ігор Романович - треба було ставити на могилі пам'ятник. Не вжалів грошей, придбав чорний обеліск на двох, бо ж ніде інде, окрім як побіля Орисі, себе в потойбіччі не мислив.
Але коли прийшов на кладовище, аби прикинути особисто, як же той обеліск припишеться до тамтешнього устрою, то втрапив під дощ. Намок, у багнюку вбебрався - і раптом обсів Ігоря Романовича жаль.
Орисі було жаль - це ясно, але того вернути ніхто не годен, аби знову прошамкотіла жіночка, як зазвичай бувало: "Прибери, Горьку, ковбаску зі столу, бо знов племінники пруться в гості, а я на поділ не згодна, вистачить з них і свіжої цибульки та хліба". Жаль стало Ігорю Романовичу обеліска.
"Це ж коли ще я тут ляжу, хто його знає, а товар потьмяніє, - згадав сяючу красу обеліска, якою милувався нещодавно в бюро ритуальних послуг. - Воно, звісно, Орися заслужила честі, але ж і я заслужив. Чом їй честь сяюча, а мені тьмяна? Певно, хай почекає, доки прийду до цієї колиски і я, тоді й виставлять люди про нашу пам'ять сяюче творіння."
На тому й порішив. Обеліск заховав дома в комірчині, а Орисі на могилу поставив дерев'яного хреста, котрого сам же й вистругав. Хотів залізного, але зварювальник заломив ціну, що тиждень мався Ігор Романович не кушати ковбаски та оселедчика - ну, та він безрукий, чи що, взяв та й вистругав хреста сам. Пофарбував у червоне давньою фарбою для підлоги, бо нащо ж купляти нову банку фарби, коли в господарстві вакується та всихає недовикористана ще живою Орисею, як вона казала, "палітра". Ото знайшов Ігор Романович ту банку, ледь віддер з неї кришку, так присохла, налив якоїсь ще з молодості припасеної оліфи і колотив тягучу шкурку, в котру перетворилася фарба, аж доки вона не стала фарбою. Тим і пофарбував.
- Тьху, срамота, - плювалася Орисина племінниця, - старий Потребко, певно, геть з глузду з'їхав, що таке фармазиння на цвинтар притяг. І не боїться гріха.
Гріха Ігор Романович не боявся, бо вважав, що під хрестом Орисі зручніше, ніж під обеліском, не так на груди давить, поки вона тут сама.
А щодо племінниці, то яке вона має право судити дядька, як вона за життя не заслужила в тітки навіть шматочка ковбаси чи оселедчика (цукерками по святах, як бувало, не запруться та племінники неждано вшелепаються в хату, Орися ділилася, на сей момент у неї завжди лежали в серванті склеєні докупи від давності карамельки). А щодо неоковирності самопального хреста, то Орисі він нібито вже й ні до чого, а задля інших Ігор Романович старатися не звик, хай не дивляться, як виріб не до шмиги, не про їхню честь споруда.
Дванадцять літ Ігор Романович сам при господарці. Господарка нехитра - город та кількадесят курей, а все ж. Та й то правда - своя і овоч, і фрукта, і яєчко та курятинка теж свої і вволю. Бо в магазині правлять гроші, а їх завжди жаль, тож хочеш не хочеш, а мусиш обмежуватися в провізії. Воно, звісно, і курочку ділиш, аби на днів три вистачило, але то вже більше по звичці, ніж заради економії.
Минулого ж літа в Ігоря Романовича трапився збій. Якась паскуда привезла в село і викинула напризволяще собачку. І та гаспидська собачка облюбувала стіг Ігоря Романовича собі за житло. Корову вже років з п'ятнадцять Ігор Романович не тримав, але стіг соломи лишився, вже майже догнив, звісно, але отак задарма комусь віддати було жаль, а купляти ніхто не хотів, тож стояв собі, чорнів, а чого, він же їсти не просить.
А собачці й радість - чи дощ, чи похолодало, шасть у перегиджену мишами та роками потерть, і наче так і треба. Ігор Романович колотив нахабну собачу постать, а воно ніби й тікало, але завжди вертало, як Ігор Романович ішов до хати, до незаконно окупованої чужої власності. А як прийшла весна, то прийшла й біда.
Ігор Романович засіяв та засадив свій город, все так гарненько зійшло та забуяло, аж тут дощі. Затяжні, довгі та заливні. Земля розкисла, птаха сяде, яма на тім місці - а кляте собача взяло курс через город до шкільної їдальні, де жаліслива куховарка його підгодовувала. Так і вгарувало стежку. І моркву потоптало, і бурячок, і редисочку, перший помідорчик з-під розкислої грудки виглянув, воно й того не пожаліло.
І здолала Ігоря Романовича лють. Вже й капкана на собача мостив, то замість нього сусідського кота ледь не навпіл перебило, мусив ще ходити Ігор Романович серед ночі та викидати того котяру потай у яр, бо сусід був буйний і скажений котовод, міг ще й писка за свого котяру начистити. Поставив капкана ще раз, то дурний знову ж сусідський пес з підсвинка завбільшки втелепав у нього, прищемив якогось біса хвоста і кудись затягнув капкана разом з перебитим хвостом.
Сусід ще пащекував:
- Якась сволота собачу честь понівечила.
Ігор Романович змовчав про свою приналежність до тої зненавидженої сусідом нової людської раси, ще одного капкана не мав, тож вирішив собача отруїти. Надибав десь на горищі бозна-яких часів отруту, намішав у картопляне пюре і виставив перед собачим сховком. Собача зжерло, але чи то отрута виявилася давньою, чи собача загартованим, але все з'їдене виригало серед подвір'я і побігло собі до школи по свіжу кісточку. А дурні Ігоря Романовича кури отой собачий непотріб склювали і шість курочок віддали Богу душу. Ще й два півні прислабли, але якось лишилися на цьому світі, тільки кукурікати стали хрипло.
Ігор Романович ходив до шкільної куховарки.
- Катре, - мовив, - кінчай годувати приблудних собак, бо будеш купляти мені помідори.
- А він що, помідори у вас краде, аби мої кістки плавніше йшли? - реготіла завжди весела Катря.
- Жартуй-жартуй, - буркнув Ігор Романович. - Тобі жарти, а твоя собака толочить помідори в мене на городі.
- То замінуйте город, - порадила куховарка.
- Чим? - отетерів від такої пропозиції Ігор Романович.
- Покакайте під кожним помідором, - аж сльозами від сміху бризкала Катря. - Може, згидує мурзати лапи та переступатиме.
- Дурна молодиця, - обуренням сипнув Ігор Романович і пішов геть.
Ходив до мисливця місцевого Микити Жупана, аби пристрелив кляту зайду.
- Діду, - підняв Микита вказівного пальця, - а ви знаєте, скільки зараз коштує патрон? Та й взагалі, в селі я стріляти не маю права. Хіба як накинете за ризик... - і потер пальцями, ніби купюри рахував.
Ігор Романович навіть не став питати, скільки буде вартувати те собаче вбивство, бо знав наперед, що на таку дурню йому точно жаль витрачати гроші.
Тоді й визріла в Ігоря Романовича ідея годувати собача самому, аби воно не вешталося по городу та не витоптувало стежок.
Приманив у подвір'я, дав спершу самої картоплі. Вижерло. Потім дав курячих кісточок, однак же викидає на смітник. Полюбило, лащитися почало
Зуспив до рук.
- Отут тобі й край, - мав намір порішити.
А воно лизнуло в щоку. Ніби покійна Орися поцілувала - аж відсахнувся.
- Добре, живи, - раптом передумав. - Все ж хоч якась жива душа поряд буде.
Так і обвиклися вдвох.
Навіть ковбаскою з ним ділився Ігор Романович, наче колись з Орисею.
А то вже й геть розщедрився. Був у райцентрі, надибав на базарі собачий корм. Не дуже й дорого за нього правили.
- Мабуть, негодяще якесь, що таке дешеве, - зацікавився Ігор Романович.
- А ви що, діду, ще й для собачого корму строку придатності хочете? - невдоволено супив брови молодик-продавець.
- Та ні, - знітився Ігор Романович.
Став осторонь, згадав, як мав намір колись подарувати Орисі перстень - дуже вже хотіла. Видивився в ювелірному крам, поцікавився ціною, почув відповідь.
- За оцей дзюрпалик такі гроші?! - витріщив очі. - Та чи й не кінець світу. Та я краще тону пшениці за них куплю, тож хура товару, а це закотиться десь у кишені, що день буду шукати й не знайду.
- Купляйте пшеницю, - байдуже стенула тоді продавщиця плечима.
Пшениці, звісно, не купляв, але замість золотого персня купив якогось срібного кулончика.
- Піде, - вирішив, - прикраса, як прикраса, зате скільки грошей зекономив.
- Куплю й собачаті дарунок, - вирішив раптом Ігор Романович, - хіба йому не одно, в яку ціну ця харч і якої вона давності.
Купив.
Висипав перед собачам, воно понюхало та й помахало хвостом кудись подалі від харчу. Ніби Орися від срібного кулончика свого часу.
- Це не золото, це казна-що, я не такого хотіла, - надула тоді губи.
Ох і розсердився. І тоді, й зараз.
Орисі просто нагнув тоді матюків і обізвав марнотраткою, яка задля забаганки недорікуватої ладна пустити їхню сім'ю старцями попідтинню.
А собача вхопив до рук, ладен був убити, тицяв у той дарований харч писком, а воно скавуліло, а їсти так і не захотіло.
- Ух ти ж Орисище, - стискав собачу шию, - переборчливе. Їж, їж! - кричав.
Не змусив. Не вбив, пожалів, але їсти не змусив. Тож ухопив собачий наїдок, як колись того горезвісного кулончика, розмахнувся і пожбурив через тин на вулицю.
- Діду, ви якого біса комбікормом по мені поціляєтесь? - пролунало звідтіль  і у хвіртці постала Катерина, шкільна куховарка.
Що це собачий корм, а не комбікорм, змовчав Ігор Романович. Очі тільки витріщив, бо того злопам'ятного кулончика тоді теж Катерина зловила. От тільки зараз у хвіртці стояла дорідна молодиця, а тоді вулицею тікало, затиснувши прикрасу в долоньці, маленьке дівча.
- Це я не по тобі, по собаці, - збрехав Ігор Романович. - Звиняй, промахнувся.
- Ой, то це ж моя собачка, - сплеснула Катерина руками. - Я ж думаю, де воно поділося? А це ви його припацяли. І як назвали?
Ігор Романович запнувся, бо не назвав ніяк. А Катерина стояла, чекала відповіді.
- Лють, - вилетіло раптом від Ігоря Романовича.
- Дивне ім'я, - здивувалася Катерина. - Чого ж так?
- Бо вредне, - пояснив Ігор Романович.
- Хай буде й Лють, - погодилася Катерина і пішла до школи.
Від той пори собачка Ігоря Романовича зветься Лють. За рік обвиклося, відгукується. Якби ж знало, що те ймення значить. Але хіба собаці не однаково, як її звуть, аби любили.

Цієї осені немилосердно дощить. Жовтень, а надвечір розігралася справжнісінька буря з грозою, наче серед літа. Ігор Романович чалапає до берега, бо порозбігалися, знайшовши шпарину в паркані, кури, а лисів нині, говорять, наче цього дощу, з надлишком - тож мусить іти збирати птицю, бо ще не дорахується поголів'я.
Чап-чап по багнюці. Пепереду Лють. Махає хвостом. Що йому, молоде, веселе, не те що господар - похнюпив голову, трусить сивиною, ледь шкарбає. Чап, чап.
Раптом собачка вискнув, підстрибнув, упав на землю, забився в судорозі та за мить і затих. Ігор Романович оторопів, хотів бігти на поміч та й зупинився. Посеред стежки лежав обірваний електричний дріт.
- Отак, діду, буває, - гомоніли прибулі на виклик електрики, - собацюра врятував вам життя.
- Лють, - мовив Ігор Романович.
- Що? - не зрозуміли електрики.
- Не собацюра, - сказав Ігор Романович, - Лють. Звалася так.
Собачку треба було прикопати.
Ігор Романович пішов у сарай, виніс звідтіль вже змащену солідолом, наготовлену на зимівлю, аби не іржавіла, лопату.
Вибрав місце.
"Забрудню лопату, - майнула думка. - Знову доведеться змащувати солідолом по-новому. Перевитрата."
Передумав закопувати.
- Гей, Василю, - гукнув сусіла через вулицю. - Завези собаку на скотомогильник, викинь. Послухай діда.
- Десять гривень, - запросив Василь плату.
- Солідол дешевше обійдеться, - мовив Ігор Романович і загнав лопату в землю.
Прикопав собачку.
А ввечері чогось обсів жаль. За собачкою, за Орисею, самота гризла душу й не відпускала.
До ранку не спав.
- Тьху ти, - плювався, - ще за собакою я тільки й не тужив.
А туга не минала.
- Краще б я був сам на той провід наступив, - вилаявся.
Пішов у двір, знайшов кусок дроту, дві дошки, цвяхи витягнув із запасника, змайстрував щось на зразок стелли, обплетеної дротом, поставив на собачій могилі край городу над ровом.
- А це що таке? - сміявся наступного дня сусід Василь.
- Пам'ятник, - відповів Ігор Романович. - Не було б цього собачати, не було б мене.
Сусід замовк, пішов по своїх справах.
Катерина йшла до школи, зупинилася.
- Лють поховали? - поспівчувала.
- Ага, - зітхнув.
- Жаль собачки, - теж зітхнула.
- Жаль, - погодився.
- І правильно, - вказала очима на стеллу з дротом. - Воно, бідне, заслужило.
- Заслужило, - похилився.
Племінниця Орисина тільки пащекувала:
- На тітку пам'яті пожалів, а на собаку розщедрився.
Не знала, дурепа, що Орися своєї пам'яті ще вхопить, як Ігор Романович поряд ляже, а Лють... Оце й уся її пам'ять.
Через місяць Ігор Романович зняв дріт зі стелли, бо почав іржавіти - жаль.
Ще через тиждень прибрав і дошки, аби не потрухли під дощами. Повитягував, повирівнював цвяхи, склав, може, колись ще знадобляться.
- Що, вкрав хтось пам'ятник? - вжахнулася якось, запримітивши пропажу, Катерина.
- Ні, сам розібрав, - зізнався Ігор Романович. - Пам'ять, штука, звісно, хороша, але хіба на неї настачишся?
- Ну ви, діду, й скнара, - мовила Катерина, - собачка життя за вас склав, а ви йому кусок іржавого дроту зажаліли. З виду наче ви й людина, а копнеш - ні любові, ні люті, нічого.
- Не любов'ю і люттю людина різниться від тварини, - відповів Ігор Романович, - бо й одного, й іншого серед тварин хоч відбавляй. Людина тим і людина, що здатна до раціонального користування ресурсом.
- Та ну вас, діду, - безнадійно махнула Катерина рукою і пішла до своєї кухні.
Ігор Романович побачив у пожухлій траві загубленого цвяха зі стелли. Нагнувся, підібрав.
- Добре, хоч побачив, - зрадів. - А то весною як знайшов би геть зіржавілого, сумував би, як за тією Люттю. А воно мені треба душу рвати. Душа - вона ж теж не бездонна і потребує раціонального використання.
Поніс цвяха до сараю, поклав до коробочки. Оглянувся довкола, запримітив, що десь подівся один з Орисиних сандалів, котрі після смерті дружини поклав біля стелажа.
- Клята собака, кудись затягла, - обурився пропажею і дуже лаяв покійну собаку за таке паскудство.
- Добре, хоч стеллу розібрав, а то вийшло б, що подякував за збиток, - заспокоював себе.
Та заспокоїтись ніяк не міг. Душа не знаходила спокою від несподівано виявленої пропажі. Вони, ті сандалі, йому, звісно, не потрібні, роками лежали, пилюку визбируючи, хіба грубу колись розпалив би...
А дійсно, грубу можна було б розпалити.
Нипав, нипав подвір'ям ледь не до смеркання, але сандалю так і не знайшов.
І охопила душу лють.
- Проклята собака, - товк кулаком об одвірок, - а я їй ще пам'ятник ставив. Провалилася б вона, зараза погана, як такого збитка заподіяла.
Не любив нічим ні з ким ділитися.
Навіть пожалкував, що люттю своює поділився колись із собакою, вчепивши їй таке ім'я.
Тому перейменував - Погань.
Лють залишив собі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

моя рецензія

© Ігор Стожар, 09-06-2016

Жаль собачки...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 13-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 13-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 12-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Пидюра Олександр, 11-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 10-09-2014

Дуже переконливий образ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 10-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 10-09-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0735580921173 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …