Голос із затертої платівки, хоч і не рипів і, навіть, навпаки, линув м’яким, оксамитовим потоком, подразнював нервові закінчення скрізь по тілу, дратував. Він народився, щоб викликати галюцинації та полегшувати перехід з одного виміру до іншого. Спокійна, нудна екзистенція голосу руйнувала світ, і трамваї за вікном заздрили цій пронизливості. Якби кожен трамвай сповіщав про своє існування голосом Аструд Жілберту, жінки моєї мрії – мої мрії здійснилися б.
-Ти просто ненормальний. Ти хочеш здаватися ненормальним. А всі, хто хоче здаватися ненормальним - ненормальні, - сміючись, казала Крістін, моя американська подруга. Вона завжди розмовляла виключно англійською. Я – виключно українською. Виглядало загадково і спокусливо, коли двоє, що йшли вулицею, тримаючись за руки і часто зупиняючись для пестощів і поцілунків, розмовляли різними мовами. Колись давно ми любили епатувати публіку. Ми любили ці здивовані і, здебільшого, доброзичливі погляди, якими нас зустрічало місто. Люди дарували нам посмішки, а ми їм – видовище красивих спортивних тіл і щасливих облич.
-Навіщо тобі та Аструд? Їй вже сотня років. Зазвичай чоловіки люблять Анджеліну Джолі, але ти мрієш бути унікальним, - у моїй строкатій сорочці, босоніж, заспана і вся така м’яка та на перший погляд податлива, Крістін виставляла з латунної таці на стіл турку, маленькі чашечки, цукор у звичайній літровій банці. Такі дрібні пальчики з дрібними та блискучими нігтиками, такі котячі подушечки на лапках!
-Анджеліна – то вже позаминуле століття! – заперечував я.
-Аструд стара й негарна, - наполягала Крістін. Розклавши все необхідне для нашого аскетичного сніданку, вона присіла на крісло, поклала тацю на коліна, а зверху – вузькі, шляхетні долоні, і чомусь позіхнула, - Не кохай Аструд, від неї хочеться кричати, - ввічливо попросила вона, наче й справді можна було закохуватися і охолоджуватися за чиєюсь вказівкою. Я мовчав, бо вважав це нормою – коли від жінки хочеться кричати. Мені більше не хотілося кричати від Крістін, а, значить, стосунки втратили левову частину свого шарму.
Цієї миті на підлозі, десь глибоко під ліжком задзеленчав будильник. Як, принаймні кожний другий предмет у моїй квартирі, будильник був старовинним, раритетним і ревів, наче сотня розлючених раритетних Сирен, що заманювали і занапащали моряків. Бідна Аструд зовсім загубилася у цьому звуковому пеклі, а я не поспішав рятувати її, доки Крістін своїм жорстким та спокійним голосом не наказала припинити безлад. Тільки тоді я постарався намацати і знешкодити будильник.
-Ти божевільний? – спитала Крістін, коли кімната знову наповнилася кришталевим співом чудової бразилійки, - Навіщо ти ставиш будильник на одинадцяту годину? Для чого це може знадобитися?
Вона відчувала, що між нами щось сталося і тепер намагалася з усієї сили довести самій собі, що все гаразд. Мене нудило від учорашнього Абсенту й Чернігівського, від спогадів про Анну й Маріанну, які побилися у всіх на очах за право заволодіти одним моїм другом. Він, власне, сам і спровокував сутичку і, задоволений, ба навіть щасливий, спостерігав за жмутками волосся, що літали в повітрі. Анна й Маріанна, чорні, як шахтарі в забої, виявилися зовсім не цікавими, не екзотичними, а звичайними собі студентками, зі звичайним україно-студентським менталітетом і лише незвичайним кольором шкіри. Але, якщо не дозволено нікого ненавидіти за колір шкіри, то ніхто й не зобов’язаний любити, виходячи з цієї ознаки. Анну й Маріанну чемно виставили за двері, давши грошей на таксі. А потім прийшла Крістін, і ніхто, на жаль, не насмілився виставити її за двері. Навпаки, саме вона довела свою зверхність над дурнуватим чоловічим товариством і забрала мене додому.
-Бо я хочу, щоб двічі на добу об одинадцятій годині дзвонив будильник, - із неприхованою агресією сказав я, - Це мій будильник, і він робитиме те, що я скажу. Ти наказуй своєму будильнику, у своїй Америці.
Їй, мабуть, здавалося, що я жартую. Справді, мені соромно було б зізнатися, що роздратування моє тільки частково штучне. Зараз вона почне розповідати про свого колишнього! Господи, збав мене від цього:
-І я не хочу кави, - я намагався випередити її, щоб тільки вона не розпочала зараз якусь чергову нескінчену і, на її думку, кумедну історію. Завжди така жіночна і самовпевнена, вродлива й бажана, сьогодні вона виглядала жалюгідно.
-Не вередуй, - тихим голосом попрохала вона, але я хотів вередувати і, щойно збирався повідомити про це, як у двері подзвонили. Одразу ж і настрій виправився. Крістін побігла відчиняти. Для неї це також було спасінням, адже хто ж захоче виясняти стосунки і прощатися з жінкою при сторонніх?
Прийшов Лесь. Прийшов Олежка. Прийшли Тома з Вітою. Квартирою рознісся кислий винний запах. Він не пасував до голосу Аструд Жілберту, цієї аристократки духу. До того ж, у цій компанії її ніхто, крім мене, не любив, а отже нам довелося попрощатися.
У них хтось народився сьогодні, чи одружився, а то, може, й помер – я, чесно кажучи, не зовсім зрозумів, але привід напитися був якийсь незаперечний і залізний. Тома з Вітою вміли грати на гітарі. Крістін вміла співати - гірше за Аструд, але набагато краще за Леся, який теж умів і дуже рвався співати. Олежка не вмів нічого. У нього все валилося з рук, бо він дивився на Крістін і мріяв про її голі ноги. Це, звичайно, моветон – приходити до друзів і витріщатися на їхні ноги, наче вони не друзі, а об’єкти сексуального бажання. Я сказав йому, що він може витріщатися деінде.
-Він сьогодні такий нервовий, - трохи ніяковіючи, засміялася Крістін. Із нашими друзями вона розмовляла обома мовами майже одночасно. Її здебільшого розуміли, а якщо ні – втручався я і поновлював гармонію.
Хтось запропонував дати слова групі «Пінк Флойд». Хтось не погодився, вважаючи, що це музика самотнього вечора, а не радісного ранку. Слідом за ними було відмовлено за недоречність групам «Дорз» і «Йес». Крістін чогось не второпала у градації доречності й запропонувала послухати інтелігентську «Лиш вона». На неї зашикали і замахали руками. Вона, мабуть, так і не дізнається, від чого її врятували наші несподівані гості.
