Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50955
Рецензій: 95697

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 39273, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '34.229.110.49')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Людина і Природа

Повість "Одвічний Дух Десни" 22

© Володимир Ворона, 29-08-2014
Коли ти – свій.

... – Годі вже тобі по ту рибу їздити. Ось не їдь завтра, не муч себе, – в маминому голосі відчуваються непідробні нотки жалю та суму.
„А що ж я вдома робитиму?” – подумки відповідаю, не припиняючи готуватись до запланованої поїздки.
– Це ж немислимо: четвертий день підряд! – не вгаває мати. – Замість того, щоб відпочити, сил набратись, він по рибу й по рибу!..
„Відпочити! За два тижні гостин вже й джинси не сходяться...” – заперечую я про себе, бо з досвіду знаю, що дебати вголос лише додадуть жару і переростуть в суперечку. Взявши скороварку, мовчки перекладаю в неї мішечок з капронової панчохи, вщерть наповнений замоченим ще в обід горохом, та заливаю водою, в якій він вимочувався.
Мати не витримує:
– Хоч ти йому кажи, хоч кілок на голові теши, а він все одно своє робить! Іване, ну ти ще скажи!
– Та йому мов горохом об стінку, – з батькового тону мені щось незрозуміло: чи то він на маминій стороні, чи мовчки підтримує мене.
– Я вже не знаю, що мені з твоєю рибою робити, – мама шукає і ніяк не може знайти того останнього, найпереконливішого аргументу, який дозволив би їй поставити переможну крапку в нашому протистоянні.
Ну, цей напад відбити легко.
– Зав’ялю, – нарешті і я подаю свій голос.
– Та вже ж і сіль закінчується. Півчавуна було, а вчора ввечері глянула – на дні залишилось.
– Вже і солі жаль... – обережно переходжу в наступ.
– Мені тебе жаль, а не солі, – невдоволена мама заходить на друге коло. – Ти ж не висипаєшся, он вже під очима чорне.
„Де там теє чорне?” – я знову переходжу до телепатії. Хоча, по правді кажучи, і сам відчуваю, що мабуть-таки після завтрашньої поїздки доведеться зробити перерву: спати дійсно хочеться все більше і сьогодні вранці вставати о третій годині ночі було ой, як нелегко!
Проте, скороварка з горохом вже на газовій плиті, а кльов нині такий, що треба бути зовсім божевільним, аби покинути все та й скніти вдома. Я сідаю з годинником у руках біля плити чатувати над процесом варіння гороху. Хто не варив гороху в скороварці, той і уяви не має, наскільки складна це річ для недосвідченого рибалки. Горох – насадка привередлива: тільки лиш трохи щось піде не так і він вже не годиться, – то переварений, то недоварений; саме тому так важливо з годинником у руках похвилинно контролювати цей процес.
Скороварка починає тихенько свистіти – приготуймося! Це почалось кипіння. За кілька хвилин свист переходить в шипіння, чим далі, тим на нижчих нотах. Впіймавши на слух необхідний тон шипіння, я одразу ж зменшую полум’я під посудиною. Не зменшиш – зірве клапан, температура та тиск впадуть і тоді закладену порцію гороху навряд чи вдасться зварити так, як треба.
Лиш тільки зменшив полум’я, одразу ж – зирк!, – котра година? Ага, дев’ятнадцять тридцять сім. Тепер потрібно, орієнтуючись на звук шипіння, підтримувати той режим, що встановився всередині, рівно вісімнадцять хвилин, а потім одразу ж вимкнути газову плиту.
Хвилини тягнуться, я з годинником у руках, немов кіт над мишею, сиджу біля плити; мама припинила свої нарікання, бо коли і горох вже почав варитися – немає в світі такої сили, котра була б в змозі втримати рибалку від завтрашньої поїздки.
Раз по раз позираючи на годинника, подумки перебираю в пам’яті, що ще залишилось зробити. По-перше, підкопати свіжих гнойових черв’яків, потім не забути покласти у рюкзак сітку від підсаки, що он, сохне на вечірньому сонечку, підвішена до мотузки для білизни, далі треба покласти до рюкзака все необхідне, а вудки я вже котрий день взагалі не відв’язую від велосипеда...
Горох вийшов напрочуд вдалим, хоча і не таким бездоганним, як приготований у печі, а все ж і ненабагато гіршим. Коли все виходить, як треба, тоді передчуття успіху не покидає людину ні на мить. За приготуваннями час спливає швидко, немов деснянська вода на бистрячку. Вже добре смерклось, коли з оцим приємним передчуттям я бухнувся в ліжко.
„В очі немов хто піску насипав” – лише і встиг подумати і ледь стуливши напівзакриті вже повіки, тут же провалився в якусь глибоку безодню, немов і не на м’якесеньку, маминими турботливими руками зроблену, пухову подушку ліг, а сторч голови кинувся в глибокий, без дна, колодязь. Якийсь час я летів у цілковитій темряві, потім рух мій уповільнився, аж доки нарешті і зовсім припинився. Я завис десь, незрозуміло де, мені було так добре та спокійно, так солодко і затишно, що коли десь далеко-далеко ледь чутно продзвенів дзвоник, начебто і дуже знайомий мені, я ніяк не міг пригадати крізь сон, де ж це я його чув і чому він дзвенить.

... Мене хтось будить, легенько похитуючи за плече:
– Вставай, рибалко, проспиш, – батьків голос вчувається мені неначе з-за товстої стіни. Щось буркнувши, я сідаю. Очі не розтуляються, повіки важкі: спати, спати, спати... Навіщо мене будять?! І десь із глибини свідомості все ж зринає здогадка: це ж я маю їхати по рибу... Горох зварений, рюкзак напоготові, вудки на велосипеді. О-о-х!.. треба... треба... З напівзаплющеними очима якось беру зі стільця звечора складений по-солдатському одяг і плентаюсь на кухню. Із досвіду знаю: треба на вулицю. І дійсно, нічна прохолода швидко приводить мене до тями, а холодна вода в умивальнику і взагалі проганяє геть рештки сну. Годинник на кухні показує, що я й так втратив чверть години, тож нашвидкоруч перехопивши, аби потім голод у найбільш непідходящий момент не дошкуляв згадками про знехтуваний сніданок та не гнав чимдуж додому, чіпляю на спину рюкзак і гайда до велосипеда.
Чисте, свіже нічне повітря, темно-синє, до чорноти, небо, всіяне яскравими зорями, неповне ще півколо молодика, ранній, то невмілий хрипкий, то дзвінкий та голосистий, півнячий спів, поодинокий собачий гавкіт, безупинна пісня цикад – який рибалка залишиться байдужим серед цієї передвранішньої гармонії життя, у кого не підніме вона настрій, не збурить цілу хвилю рибальських сподівань та не спонукає до якнайшвидшого побачення з Десною? А тут ще й рибальські мотоцикли та мопеди: „дир-дир-дирр!” – озиваються з різних кутків, нагадуючи, що не варто баритись. Вперед!
До чого ж приємно їхати нічними вулицями: вночі навіть вибоїни на дорозі незрозумілим чином не так відчуваються, як вдень і пружина багажника відгукується на них не дзвінко, а приглушено, немов і вона не хоче порушувати це диво своїм неприродним, металевим звуком.
Біля автопарку знову починаються гонки з переслідуванням, але цього літа я відкрив для себе ще одну кручу – риботинську, вище паромної переправи риботинського колгоспу, нижче Острова, тож на розвилці звертаю тепер праворуч і собача погоня, як завжди, відстає на межі своїх територіальних володінь. Вулиця Риботина простяглась понад самим лугом і крізь сутінки, що вже розпочалися, я раз по раз бачу в  прогалинах між хатами густу білу пелену туману, що укутала собою всю  деснянську заплаву.
Від села і до кручі лише кілька хвилин їзди. Тут пролягла не стежка – лугова дорога, котру колгоспні вантажівки проторували до порома. Зліва в тумані загелготів сторожкий гусак, дорога опустилась у видолинок, а піднявшись із нього, почала забирати вліво, обминаючи озеро Риботин, котре на літо стало, як у нас водиться, прихистком для домашніх гусей. Цікаво: так само, як біля Коропа є озеро з такою ж назвою, так і біля Риботина озеро є однойменним із селом. Ніхто і ніколи вже не дізнається напевне, як саме це сталося і котра з назв була першою: озера чи поселення?
Дивно, але за озером туман не такий густий і переді мною темніє, а згодом і нависає над головою невеличкий гайок з високих тополь, що його насадили колись правильними рядами майже понад самою Десною бозна з яких причин.
Он там, вище по течії, де тільки починається риботинська круча, – десь там, в тумані, під високою березою стоїть хатина бакенщика, там перешийок між рікою та озером веде на луговий півострів, що його утворило озеро Острів, це там ми з покійним дідом ловили бобирів та окунів. Царство Вам небесне, діду, і щире спасибі за Ваше тепло, доброту та рибальські оповідки: „Я сю-ди, а во-на ту-ди-и!..”.
Тут же, біля тополиного гайка, кінець риботинської кручі поріс двома десятками верб та негустим верболозом, який лише трохи нижче стає вже непрохідною щільною стіною, відділяючи кручу від плеса із слідами колишніх перегатів. Перегати – такі собі споруди у воді, щось на зразок велетенських гаток, які тягнуться від берега майже до середини ріки. Колись русло Десни було в цьому місці хоча і широким, проте занадто мілким для судноплавства, тож люди позабивали в річкове дно по два ряди вербових кілків, заплели їх лозою на зразок сільського тину, а  простір між ними заповнили піском, утворивши, таким чином, через кожні кількадесят метрів своєрідні греблі, які звузили русло ріки. Стиснута берегом та перегатами, Десна самотужки поглибила тут дно, розчистивши під протилежним крутим берегом свій фарватер. І хоча нині перегати рікою та часом майже повністю зруйновані, але фарватер зберігся, ним буксири тягають баржі з Новгорода-Сіверського до Чернігова та в зворотньому напрямку.
Отут, за півсотні метрів вище першого перегату я і надибав місце, котре нині так мені подобається. Глинистий берег тут переходить в супіщаний, а нижче і взагалі стає піщаним – починається плес. Якраз на межі переходу від важкої глини до податливого супіску деснянська течія, відбившись від зсунутого згори аж до води великого куща верболозу, закрутила вир, котрий з часом вибрав у м’якій супіщаній кручі нижче куща півколом вигнутий добрячий обмут. З підмитої кручі над водою густо нависає вербове коріння, вода в обмуті, в затінку від високих верб та густих кущів видається темнішою, ніж будь-де в іншому місці, а дно, хоча вже і наполовину піщане, круто йде вглиб. Досвідчене рибальське око одразу визначить, що глибина тут під чотири метри, вир, що так плідно, при високій весняній воді,  попрацював із берегом, нині, в межень, притих і відбиваючись від куща, повільно, але могутньо в своєму русі, прямує вниз метрів за п’ять від берега.
„Оце ковбаня! – подумав я, коли вперше присів тут біля води: – Якщо на Десні і живе Водяний, то домівка його саме в оцьому обмуті і ніде більше...”. Та й дійсно, під корінням верб течія аж невеличку печерку вимила, у котрій завжди панують майже сутінки, так, що окремі деталі годі й розгледіти.
Дно в ковбані виявилося чистим від корчів, сидіти тут зручно, вудки за дерева не зачіпаються, місце я облаштував собі низько, при самій воді, з тих міркувань, щоб вудки, по-перше, діставали якомога ближче до воя, котрий знаходиться далеченько від берега, а по-друге, чим нижче сидить над водою рибалка, тим менш він помітний для риби.
Є в мене і сусіди – боброве сімейство: три верби нагорі, над кручею, навесні були ними підгризені та повалені. Бобри на Десні хаток не будують, це вам не струмок, тому  живуть по норах. Мабуть, десь неподалік вирили вони в деснянькій кручі собі житло із входом під водою, бо час від часу на мокрому піску можна побачити їхні сліди. Хтозна чим ці верби сподобались гризунам-будівельникам: чи вкрай потрібно було сточити навесні відрослі за зиму різці, чи захотілось розім’ятись, а може зазіхнули на гілки з верхівок дерев. Попадані верби, ясна річ, хазяйновито прибрала Десна, а на березі від них залишились три пеньки, заточені, немов олівці.
Ще на одній, найтовщій  та найстарішій вербі, якою бобри чи не спокусились, чи побачили, що забракне духу звалити могутнє дерево, живе сім’я шершнів – здоровенних, мало не в половину мого вказівного пальця, смугастих, дуже схожих на ос і занадто вже нервових, комах. Варто лише мені зробити під їхньою вербою кілька швидких рухів, як вони одразу ж починають кружляти над самою головою, оберігаючи свою територію від можливих посягань чужинця. Ще змалечку чув я від батька, що укусів двох шершнів не витримає жодна людина, тому перевіряти на собі чи дійсно це так, мені не хочеться, тож я тут поводжусь тихше води, нижче трави.
Зараз, доки ще не зовсім розвиднілось, шершні про себе не нагадують і я спокійно займаю своє місце, вмощуюсь зручніше та починаю готувати свої снасті. Зате комари, оця кара Господня, ненажерливі гаспиди, з’являються майже миттєво і з дратуючим слух писком беруться до роботи, кинувшись на мої неприкриті шию, обличчя та руки. Правда, їх нині не так і багато, не те, що років десять назад, коли після справжніх повеней лугова сирість та тепло сприяли появі кровососів у небачених тепер кількостях. На зміну кадила з вербовим трухляком сьогодні прийшла в’єтнамська мазь „Зірка”, тож я швиденько мащу нею руки, лоб, вилиці та вуха. Та якби навіть і не було тої мазі чи кадила, то й це не змусило б мене відмовитися від вранішніх посиденьок над деснянською водою.
Пташиний спів, щебетання та посвист линуть звідусіль, щомиті наростаючи – крилате плем’я із вдячністю до Сонця вітає прихід нового дня. І вкотре вже я знову дивуюсь: цей гомінкий, тисячоголосий хор не шкодить Тиші – он хлюпнув під самим берегом, за кілька метрів від мене, себелик, вхопивши комара, а я почув той плескіт так само чітко, як би він скинувся поряд із моєю ногою. Отаке воно, здавалось би, непоєднуване – оглушлива Тиша...
Вище по течії заторохтів мотоцикл і по звуку двигуна я здогадуюсь, що то МТ з коляскою – це, мабуть, приїхав рибалка, котрий має гатку в чистій кручі, неподалік від смугастого ліхтаря.
Овва! А де ж моя сітка від підсаки? Забув! Так і висить у дворі на мотузці для білизни... Хай тобі грець! Ну і що ж мені тепер робити без неї? Їхати назад?
Та нізащо! Обійдусь і без підсаки. Вже з тиждень, як наступив межень, рівень води завмер на місці і за цей час течія вимила в податливому березі мілкий припічок сантиметрів у тридцять завширшки. Тут є шанс будь-яку здобич витягти без підсаки. Чи ж я не справжній рибалка? Хоча на Десні мені ще жодного разу не доводилось таке робити, проте треба ж колись починати...
Заспокоївши себе таким чином, готуюсь не поспішаючи: закришую місце – підгодовую, підманюю до себе рибу, лаштую вудки. Все мені тут добре знайоме і вивчене, вивірене на деснянському дні до дециметра: куди на поверхні потрібно сипонути горох, в яке місце закинути вудку, аби течія,  знісши співвідносно до ваги грузила, гачок із горошиною вниз, поклала його на точно визначену ділянку дна, та наскільки потім потрібно підтягнути вудку до себе, аби течія не топила поплавець – тут свої хитрощі і своя арифметика, незрозумілі для людей непосвячених у всі тонкощі деснянської рибальської науки. Можливо, комусь сторонньому все це видасться несуттєвими дрібницями, проте насправді в іншому випадку успіх буде хіба що випадковим. Нині все робиться само собою, за звичкою, але ж на це пішло, ... ти ба,...та вже більше п’ятнадцяти років ловлю на Десні...
І ось вже мої поплавці завмерли нерухомо на скляній поверхні води. Через те, що я дивлюся на неї під дуже гострим кутом, поплавці видаються мені не жовтими кульками, а просто темними горбочками на блискучій поверхні. Сидячи так низько, вудку закидати доволі важко: при закиданні поплавець час від часу заплутується за гінчик і доводиться її знову перезакидати, та й початок кльову важче помітити, тому потрібно повністю зосереджуватись на своїх поплавцях, аби не проґавити довгоочікувану мить.
Все-таки, за останні роки я добре навчився вибирати рибне місце і зрозумів головне: якщо в цьому місці ходить риба – кльов буде неодмінно, нехай і один за весь ранок, лише один, але такий, що безперечно принесе успіх. Тут дрібнота в розрахунок не береться; коли деснянський рибалка каже: „Оце за ранок один лише кльов і бачив” – будьте певні, – він мав на увазі кльов ляща або в’язя вагою щонайменше на кілограм. Аби бути з рибою, потрібно не проґавити цей, можливо, єдиний шанс і я пильную, пильную, пильную...
Для мене вже не становить ніяких труднощів висидіти майже нерухомо, на одному місці, кілька годин поспіль. Як виявилося, це зовсім не важко, коли ти впевнений, що кльов неодмінно буде, отой омріяний з дитинства кльов, на який здатна лише велика риба, коли раптом – р-раз! – і поплавець повагом, здавалось би, неспішно, йде під воду, але в тебе є щонайбільше одна секунда, а швидше за все – лише якась частка секунди на те, щоб зробити вчасну підсічку і відчути там, внизу, живу, непідйомну одразу, вагу.
Авжеж, знайдеться повно рибалок, а в першу чергу – і не рибалок зовсім, котрим витримати подібне очікування не під силу. Такі рибалки відводять душу на озері, хтось береться за спінінг, або, що мені вже зовсім незрозуміло – ставлять сітки чи взагалі застосовують електровудку – „верх технічного прогресу”, його, так би мовити, квінтесенцію. Перших двох я розумію – ми всі різні; останніх не берусь і судити: кожен відповість за своє Там...
Певно, нема такого  рибалки, котрий хоча б один раз у своєму житті та й не брався за спінінг. Десь так класі в сьомому чи восьмому спробував вперше половити на нього і я. Снасть проста: в „Спорттоварах” купуєш спінінгову інерційну котушку за п’ять карбованців та сто метрів волосіні нуль сім десятих міліметра, щоб могла витримати будь-яку вагу – пудову щуку, то й щуку, півтораметрового сома, то й сома, або, в крайньому разі виперти з деснянських глибин чотириметрову гілляку-корча, бо ж відомо, що на спінінг дрібна риба не бере; для початку роздобуваєш чи то в магазині, чи у друзів дві блешні, одну білу, іншу жовту; метрової довжини вудлище готуєш із шматка старої вудки; одне-єдине пропускне кільце робиться із міцного дроту; все це у відомому порядку збирається докупи і все – спінінг готовий. З часом юний спінінгіст навчиться і блешні з катерининських, червоної міді, п’ятаків робити, і полірувати їх голкою-циганкою. Трохи потренувавшись на суходолі, аби не робити беззупинно „бороди”, можна братися до справи. Я свого часу саме так і зробив. Перше півкілограмове щупеля дивом спіймав на Старій Коноплянці серед підводних хащів кропивки. Потім були і інші улови. Ловив в основному щук, кілька разів траплялись судаки. Але все ж спінінг не прийшовся мені до душі настільки, щоб я проміняв на нього деснянську вудку.
Не раз бувало – приїдеш удосвіта на Десну, маючи крім вудок ще й спінінга, побачиш, як полює під протилежним берегом щука – начебто і загориться покидати блешню, полюючи за зубастою ненажерою, а тоді глянеш, – Боже, який ранок пропаде: вітру немає, тиша навкруги, жоден листочок не поворухнеться; пташки виспівують на всі голоси, вода – немов те дзеркало; тут гатка манить до себе красивим воєм, там обмут зачаровує таємничою своєю глибиною... І ти серед оцієї краси і тиші: ш-ш-у-у-у-бовсть! тридцятиграмовою блешнею, аж виляски накруги... Та й не така вже це насолода відчути тупий удар і безцеремонно виперти на берег хоч і трьохкілограмову щуку, коли на твоїй снасті є котушка, гачок-трійник чи не двадцятого номера і волосінь, якщо не нуль сім, то нуль п’ять десятих міліметра точно.
Рибалки-вудочники здебільшого так зневажливо до спінінга і ставляться: „Був учора на Десні. Нема кльову. Якби на плесу на спінінг не настьобав двох щук, то так і приїхав би з пустими руками...”. Закохавшись у лящевий кльов, обпікшись колись на одводнях та зробивши з того уроку висновки, я так і не зміг полюбити спінінг. Хоча і беру його кожного разу з собою, але так, більше для годиться, про всяк випадок: раптом виникне потреба. Надто вже шумна снасть, надто безцеремонна.
Вудка – інша річ: ану спробуй, підмани рибу, щоб підійшов мало не до твоїх ніг косяк лящів чи в’язів, та ще й  узяв котрийсь із них дивну горошину, від якої тягнеться вгору підозріла нитка. Натренуй свою реакцію так, щоб в якусь лише десяту частку секунди зреагувати і зробити підсічку і виведи на тоненькій волосіні, що при необачному поспіху порветься, мов трухлява нитка, півтора-, двох- чи й трикілограмову широку рибину, котрій допомагає деснянська течія, – от лише тоді і  зрозумієш у чому все ж таки полягає краса і майстерність деснянської риболовлі.
А до цього ще потрібно додати чарівність червневого ранку, яку не  побачиш до ладу, бігаючи берегом із спінінгом в руках; задоволення від споглядання життя, що вирує навколо тебе, солодке завмирання серця, коли твій поплавець, кожного разу по-різному, по-своєму, повагом іде під воду і той особливий настрій, що виникає сам собою, розпускається в серці, немов казкова квітка папороті і налаштовує кожного рибалку-вудочника на поетичний лад.
Кожному своє, і який-небудь затятий спінінгіст, був би він зараз отут, нізащо не погодився б зі мною, навів би на свою користь не менше доказів, аніж я на свою. В одному я переконаний: ми з ним однаково не любимо та зневажаємо хапуг-браконьєрів, особливо – з електровудками.

... Я сиджу майже не рухаючись і споглядаю, лише час від часу ляскаючи по шиї чи обличчю долонею, аби роздавити чергового нахабного кровососа; думки, народившись десь в глибині свідомості,  неспішно пропливають неначе ось оце минулорічне щупеля, що намалювалося в товщі води, висунувшись поволі з водної темряви ближче до берега, і завмерло у засідці поряд із моєю сошкою. Шершні вже повилітали із свого гнізда, але, заклопотані своїми справами, не звертають на мене жодної уваги,. Молоде зелене жабеня наполовину вилізло з води поряд із моїм черевиком і теж завмерло: чи гріється, чи теж чатує на свою здобич. Мій старий знайомий, – щодня з ним бачимось, – головатий, лискучо-синій з чорним, рибалочка щойно примостився на сухій гілці куща за якихось три чи чотири метри від мене і косить маленьким намистинком розкосого ока на поверхню води, очікуючи появи молоденького необачного себелика чи пліточки. Два сварливі крячки прямо переді мною з’ясовують у повітрі свої стосунки: ганяються один за одним, закладаючи карколомні віражі.
Дух Десни торжествує у всій своїй красі: звичне повсякденне життя, коли кожне створіння вершить свою справу так, як велить йому його вище призначення і я нині серед них, нехай і тимчасово, але свій, не руйную, не нищу необачно все навкруги з однією лише метою довести комусь свою перевагу та зверхність, нікому з них не заважаю, ні в що не втручаюсь і нікому не нав’язую власного розуміння відсутньої в природі, але вигаданої людиною справедливості. Це для нас вона є замінником втраченої, чи так і не надбаної взагалі, гармонії у відносинах: коли хтось зневажає загальні норми моралі, тоді і постає необхідність у справедливості; природа ж її не визнає, керуючись лише власним відбором: ти щоденно мусиш доводити те, що ти кращий.
Я забув про свою зверхність і мовчки спілкуюсь зі своїми сусідами. Вони не поспішають жити. Не здогадуючись про існування швидкоплинного часу, вони нікуди не поспішають. Час для них має значення лише тоді, коли постає питання про продовження роду або про виживання. Доки люди ще ділили час на роки, місяці та дні, вони  не надто задирали носа перед меншими своїми братами. Власне, чому ж це перед „меншими”, якщо вони з’явилися на Землі раніше від нас?  Та ось люди вигадали години, хвилини і секунди; вигадали, здається, лише для того, аби тут же і впасти у диявольський поспіх, котрий вирвав нас із рідного лона і в гонитві за примарою щастя уявної забезпеченості ми перетворилися на чужих Природі, зарозумілих та забудькуватих прибульців.
...Ми завмерли кожен на своєму місці: рибалочка на сухій гілці, я – на березі, жабка – висунувши голову з води і щупеля в товщі води: кожен у своїй рідній стихії, кожен уважно спостерігаючи один за одним та за  навколишнім світом. Здається, нам усім, не тільки мені, цікаво: ми всі мисливці, кожен за своєю здобиччю. Зроду б не міг подумати, що це так приємно, коли тебе не бояться і, нехай лиш певною мірою і до певного часу, але все ж довіряють.
Тихо. Пташиний спів зі сходом сонця поволі стихає до денного рівня, бо добра половина співаків, віддавши щоденну належну шану появі Того, хто дає світло та енергію життя, вдались до праці – пошуку їжі. Ех, була б у мене можливість побачити та почути таку ж вранішню картину в далекому минулому... Хоча б тільки уявити собі що тут було кілька тисячоліть тому. Далекий пращур оцього рибалочки, можливо, жодного разу за своє життя і людини не бачив.
...Так само плинуть деснянські води, підмиваючи береги, утворюючи войки, вири, суводі. Нетронутий луг: трава по груди, жодної, прокладеної людиною дороги немає, лише  звірині стежки у височезній траві. Вербові гаї, хащі верболозу, красноталу геть переплетені хмелем та плющем, порослі ожиною та смородиною. Вся південна сторона виднокола, там, за порізаним численними річковими протоками деснянськими лугом,  вся вона вкрита темно-зеленим сосновим бором. По луговій рівнині мальовничо розкидані поодинокі крислаті, дупласті, в кілька обхватів старезні верби-патріархи. На протилежному березі, он там, за кущами, пасуться дикі свині, вишукуючи поживні корінці, риють цілі канави у коліно завглибшки. Онде видри бавляться, з’їжджаючи у воду по ковзанці, утвореній ними на глинистій кручі і бобер підгризає он ту вербу – навіщо, для чого? Кілька козуль пасеться серед високої трави, що майже з головою закриває їх. Тихенько, ледь чути, тріснула позаду гілка і за мить над кручею завмер у царській величі олень з розлогими рогами – справжній вінценосець! Пташиний нечуваний гомін, і спів, і клекіт, і гелготання  – неначе на базарі. Вони тут повноцінні господарі – під протилежним берегом, на мілководді, бродять чаплі, раз по раз поглядаючи на небо: там, високо-високо серед неозорої блакиті парять орли та яструби. Скрізь по деснянських протоках, в заростях ситняку, лепехи, між кущами – качині, гусячі, лебедині гнізда. Сотні, якщо не тисячі стрижів носяться у повітрі, хапаючи на льоту комарів та мошок, які цілими хмарами зависли над водою. Ніхто не турбує тутешніх мешканців: хоч день мандруй лугом – навряд чи зустрінеш людину. Згори, з кручі, видно, як у прозорій воді попід самим берегом, над хрящуватим піщаним дном,  поволі йде вгору проти течії цілий косяк півпудових стерлядей. Аж раптом під тим берегом, враз перекривши навіть оглушливий пташиний гамір, з громом вивернувся велетенський десятипудовий сом, перевернувшись у воді, влупив широченним плесом на обидва боки, майнув білим черевом, і пішов углиб, вполювавши загнаного до мілкого берега неповороткого ляща. Високі хвилі побігли по водному дзеркалу і видряче сімейство, налякане несподіваним шумом, сипонуло у воду, не розібравшись одразу чи загрожувала їм від того сома якась небезпека, не помітивши, що неподалік від їхньої ковзанки досить давно спостерігає за ними, причаївшись в засідці під кущем і чекаючи лише слушної нагоди, аби вхопити необачне дитинча, схожа на колоду, аж мохом покрита, стара щука. Чималий в’язь вистрибнув із води і вполювавши у повітрі синє коромисло, із шумом упав назад, в обійми рідної стихії.
ся на бік. Ого! Який великий!
                                                             (Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 31-08-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.9709050655365 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …