Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87038

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Яблучний пиріг з осіннього сорту ч.3

© Михайло Нечитайло, 28-08-2014
- Добрий вечір, - привітався.
Не відповіли. У Галі тільки зблиснула іскринка в очах та й сховалася миттю під пишними віями.
- Я ось... пирога... - пробубонів Борис.
Прогорнув на столі місце, виклав свого гіганта на всезагальний огляд.
- Бачиш, дочко, - на диво спокійно промовив Чепур, - розтринькав твій ухажор грошики, а тепер шмат тіста припер, щоб з голоду не подохли. Турботливий.
- Я поверну гроші, - випалив Борис.
- Коли це воно буде? - безнадійно зітхнула Чепуриха.
- За років п'ять розрахуюся, - обіцяв Борис.
- Бачиш, дочко, - вів своєї Чепур, - з такими ухажорами сидіти тобі у старих дівах до другого пришестя. П'ять років, - засміявся зло. - Та в мене дочка на виданні, мені весілля нема за що справити, нащо мені твоїх п'ять років, дурню.
- Борю, ти ж обіцяв автомобіля на зиму, - блиснули сльози в Галиних очах. - Нащо ж ти так набрехав?
- Я не брехав, - зніяковів Борис. - Так вийшло.
- Бачиш, дочко, - не вгавав Чепур, - у нього так вийшло. По його, то й бог з ним, йому ж воно ні пече, ні гріє. Що ти заміж змушена будеш тепер іти, мов покритка, без музик, без гулянь, бо гроші всі проциндрено, йому воно все до заднього місця. У нього, бачиш, сад, подавився б він ним. А що розуму ні краплі та гонору дурного багато - то він це за достойність має. Заманив тебе пирогами у свою халупу, зробив покриткою...
- Тату! - скрикнула Галя.
- Зачекай, дочко, зачекай, слухай правду - вона хоч і гірка, а мізки на місце вправляє. Так от, зробив тебе цей вилупок безрідний покриткою, познущався, як умів і хотів, а тепер ще й пограбував, бо ти думаєш - його справді обікрали; дзуськи, він усі грошики собі пригріб і заховав, що й наш Рябко не знайде, а нам ось глевтяка свого припер, щоб очі замазати. Ти поглянь на нього - він же заливається від сміху всередині. Знайшов, думає, дурників, облапошив, а тепер хай радіють моїм пирогам та своїй безталанній дочці-покритці.
- Я не бажаю слухати ваші дурниці, - не витерпів Борис, перебив Чепура. - Галю, не плач, а скуштуй краще мого пирога, він такий же добрий, як і той, торішній. А що покритка, не турбуйся, я тебе покрив, я й розкрию.
- Ти глянь на нього, - підвищив голос Чепур, - прямо Тарас Бульба до Андрія свого говорить.
- Я не покритка! - кричала, плакала Галя.
- Не плач, - молився Борис. - Скуштуй пирога, - шукав ножа, щоб відрізати шматочок ласощів, - і все пройде: і дурне патякання твого батька, і цей важкий вечір, усе, все пройде, все забудеться, навіть те образливе, що покритка ти...
Не договорив.
Галя схопила пирога разом з рушником, разом з якоюсь чашкою, повною чаю, схопила і жбурнула все те Борисові межи очі, на груди, на руки.
- Брехун! - кричала. - Де той автомобіль, що мався везти нас до клубу? Де моє щастя, де доля, де все те, що обіцяв? Нічого немає, пусто кругом, лише покритка лишилась, покритка, так? Покритка, в якої навіть весілля не буде, бо нема за що справити. Злодюго, чого ти сюди прийшов?
- Пиріг... - белькотів Борис.
- Подавися ним! - летіло межи очі разом зі слиною, зі спопеляючим поглядом.
- Це ж любов... від любові... - пробував захищатися.
- Чхати я хотіла на таку твою любов! - ледь усвідомлював, що чує. - Гроші вкрав, життя сплюндрував, осоромив на все село, а тепер пиріжечка приніс, аби відчепилася. Аякже, я ж тобі грушу зламала, ти ж за нею ревів, мов за рідною матір'ю, от і вирішив розквитатися, здерти з нас і останню сорочку, і честь сім'ї за ту грушу. Здер уже, можеш радіти. А тепер гать! Геть, виродку поганий! Іди до свого саду, цілуйся з ним, що хочеш, те й роби. Ти ж не людина, ти з-за трухлявого пенька вбити ладен, ти - ота яблунева плодожерка, що знищує все на своєму шляху, аби тільки згризти чиєсь серце. Йди, гризи свого пирога, покритці він ні до чого.
- Галю, це ж з осіннього сорту пиріг, з нашого сорту, пам'ятаєш? - процідив крізь зуби, стримуючи злість, розпач, ненависть, розчарування.
- Тьху! - і біла слина почепилася на рум'яній поверхні пирога, попливла по ній отрутою, капнула донизу.
Не сказав нічого - ні того, що прийшов брати за дружину, ні того, що любов його безмежна, - нічого не сказав.
Образився. За слова чорні, за ненависть до його саду, за те, що злодієм обізвала, за зневагу до пирога, до цього символу їхнього кохання. В одну мить, мов стиглі осінні яблука під напором вітру, обсипалася його любов, відійшла, згинула, розчинилася в отруті-слині, що стікала по рум'яній поверхні пирога.
Розвернувся, поніс свого пирога в ніч.
- Чашку верни, куди потяг? - неслося навздогін Галине. - Обікрав уже до нитки, то хоч міру знай, бо ского й чаю не буде з чого випити.
Якби це сказав Чепур, Борис не подивував би, якби Чепуриха, чемно повернув би чашку. Але це сказала його кохана!!? Невже в неї така мілка, ница, дрібна душа??!
Оглянувся. Не Борис Локшичко, не садівник, не звір навіть, загнаний у безвихідь - диявол дивився на Чепурів.
- Чашку, кажеш, повернути? - пекельний вогонь заполонив хату Чепурів. - На! - чашка з такою силою луснулась об підлогу, що скалки долетіли й до припічка. - Знай, ти, покритко, - палець, мов диявольський перст, вказував на Галю, - мені гидко, соромно, що я входив у тебе, бо в тебе не душа - помиї, не тіло - ковбаня, не любов - відьомська похіть. Тьху!
Жаль, що в людини з рота летить слина, жаль, що не камінь - він би вгруз у землю на добру милю.
Вийшов Борис надвір.
За ним вилетів розлючений Чепур.
- Ти ще в мене посуд бити будеш? - замахнувся кулаком.
Борис навіть не пробував захищатися, навіть не здригнувся - він тільки глянув на Чепура, і той завмер, постояв якусь мить з піднятою рукою, а тоді опустив її та й пішов мовчки до хати - диявольських очей бояться навіть ангели, куди вже Чепуру.
Глухо, безнадійно закрилися за Борисом Чепурові ворота. Стояла пізньоосіння ніч. Ні зірочки, ні блискітки в небі - ніч, ніч, ніч. Ішов дорогою, мов привид. Не помічав, що рушник волочиться по землі, що пиріг липкою поверхнею своєю приклеївся до піджака, що штани мокрі від розлитого чаю - нічого не помічав. Лише відірвав від пирога ту частину, по якій бігла декілька хвилин тому слина коханої, отрута відьми-покритки, та й кинув якомусь собачаті, що якраз з'явилося поряд, ще й дзявкало, мов навіжене.
А кажуть, любов вічна. Брехня! Любов - вона як цей яблучний пиріг, за нею догляду та й догляду треба. Не додержиш належного в печі, сирою вийде, глевкою, два рази вкусиш та й стане впоперек горла. Але то ще не біда - хоч згадка залишиться, що випікав любов, що жив нею, радів їй, тішився. Біда - коли любов згоряє. Прогавив мить, не заглянув вчасно до печі - і чорний попіл ненависті маєш замість любові. І вже не тішить тебе згадка, не радує пам'ять - одно тільки шматує душу непогамовне, вічне, гірке: Боже, то я любив, чи просто спалював душу?! І віється попіл, і засипає очі, і притрушує серце - і ти вже втрачений для цього світу назавжди, бо ти не в силі пробитися крізь товщу попелу-ненависті, ти не в силах любити. Засипані твої очі - їм не видно краси людської; притрушене серце - воно не здригнеться; спалена душа - вона не воскресне, не заспіває соловейком, вона тільки чорніє, як оця пізньоосіння ніч, віється над світом, як бездумний перелесник, і не зібрати її, не згребти докупи, бо вона - чорний, холодний попіл.
Галю, ти поїхала своїм автомобілем до клубу, ти не глянула на сад. Куди ти поїхала? Що в тому клубі сама робитимеш? А сад... Озирнися, оглянься ж, що ти наробила. Почавлені плоди, роздавлена любов, поламане твоїм "студебекером" пожадливості гілля - що ти візьмеш уже з цього саду, як згубила його, втратила навіки. Ти отруїла сойку кохання, що мала віднести яблуко твоєї душі від похмурого трухлого Чепура, ти залишила душу в межах понять твого батька, ти згнила яблуком осіннього сорту, що не здатне перенести холоди й дочекатися весни. Ти гнила, Галю. Ти молода, вродлива, прекрасна, але ти гнила. Навіщо тобі пироги, хай навіть із самого серця печені? Тобі автомобіля подавай. Залізну коробку, в якій гнила твоя душа з часом зсохнеться, зморщиться, закотиться кудись під сидіння та й буде кататися туди-сюди, мов мумія. Але мумія - це вже не душа, не думка це, на погляд людський навіть, це лише мертва плоть, той же камінь, оболонка. Пуста оболонка, за якою абсолютний нуль. Ех, Галю, Галю, я думав, ти здатна творити диво, запалювати серце, відроджувати душу, а ти - нуль, обруч. Іржавий обруч з розсохлої бочки, яка прагне, щоб у неї насипали золота, та забуває, що вона розсохлась і здатна хіба що на роль збирача сміття під оцим ось парканом.
Повернув поза парканом у вулицю, що вела до його хати і зіткнувся з чиїмось тілом. Наштовхнувся з розгону, що ні сам, ні оте чиєсь тіло не втримались на ногах.
- Якого дурня тут літаєш? - почув сердите жіноче.
Василина. Доярка Василина, Борисова однокласниця, яку покинув чоловік і яка з двома малими дітьми "коптить небо", як сама з себе сміється, у квартирі на другому поверсі колгоспного будинку.
- Василино, - дивується Борис, народжуючись зі своїх роздумів на світ Божий, - а чого це тебе носить  тут у таку пору?
Помічає на дорозі мішок, з нього щось висипалось.
- Дерті на фермі вкрала, чи що? - допитується.
- Вкрала, - зізнається Василина, - але через таких, як ти, опівнічників, хіба ж донесеш додому.
- А нащо ж тобі дерть? - продовжує дивуватись Борис. - Чи на другому поверсі свиней розвела?
- Корів, - сердиться Василина. - Допоміг би краще зібрати, як збив з ніг.
Борис береться до мішка, долонею змітає з дороги і всипає назад у мішок розсипану дерть.
- Грошей обмаль, - бідкається Василина, - а діти малі, молока хочуть, ото й міняю в людей на крадену дерть. Завдай, чи що, та я й піду.
- Ех, Василино, - розганяє Борис хмари, що знову лізуть у душу, - давай я тобі, як однокласниці, допоможу.
- Ти ж припараджений, при костюмі, - відмовляється Василина.
- Я такий припараджений, як і ти, - Борис вантажить клумака собі на плечі і збирається йти.
- А то що? - вказує Василина на біліючий на дорозі рушник. - То ж твоє. Що воно?
- Пиріг, - бурчить Борис. - Згорілий, зітлілий, нікчемний яблучний пиріг з осіннього сорту.
Василина нахиляється над пирогом, піднімає його разом з рушником з дороги.
- Який же він згорілий? - дивується, придивляючись до пирога.
- Згорілий, Василино, - своєї співає Борис. - То не пиріг, повір уже мені, то суцільний попіл.
Василина знизує плечима і не втримується, відламує шматочок пирога, кладе до рота.
- Еге, та він смачний, - радіє. - Їй-богу, він же смачний.
- То ти ще не розкуштувала, - заперечує Борис. - Ти придивися краще, той пиріг з моєї душі печений, а душа в мене зараз гірка, ой, гірка, таку її перетаку, гірка! - не до Василини, до неба, до Бога, до самого себе крикнув.
Замовкла Василина. Чи зрозуміла що, чи ні - замовкла. Відчував лишень, душею відчував, мов дійсно той пиріг частиною душі був, як усю дорогу відламувала Василина від пирога шматочки і клала до рота.
Витяг мішка на другий поверх, впер до квартири, поставив у кутку в коридорі.
- Сто грам вип'єш за допомогу? - запитала Василина, та жалісливо так, жалісливо, як питали його, круглого сироту, ще в дитинстві.
- Я взагалі-то не любитель, але налий, - важко зітхнув.
Провела на кухню, налила чарку.
Випив одним духом.
- Закусуй, - підсунула Василина пирога.
- О, ні, - вжахнувся, - ліпше хліба черствого дай, тільки не цього попелу, тільки не попелу.
Дала хліба, сала, часнику поклала на стіл.
- Що, не схотіла Чепурка бідняка за чоловіка? - мов у серце ножем ударила Василина.
- Не схотіла, - гриз сало, мов найлютішого ворога шматував.
- О, тим глитаям пироги, Борю, ні до чого, їм аби гроші клумаками, - мовила Василина і взяла пирога до рук.
- Поклади, - буркнув Борис, - він он у пилюці вивалявся, навіщо він тобі. Поклади, не їж чийогось горя, ще й замурзаного.
- Дурна Чепурка, - зітхнула Василина, - не розуміє, що оті її вимріяні мішки грошей не варті й одного шматочка цього пирога.
І відламала шматочок, і витерла від пилюки, і надкусила ніжно, самими вустами, щоби й крихта не впала додолу.
Борис дивився на огрубілі від безперервної роботи Василинині руки, на ті вуста, що так ніжно торкалися пирога, ніби власної долі, на сіру, посипану дертю, кофтину, що ховала округлі жіночі плечі, на туге, заплетене в косу, волосся, на голубі великі очі, що озерами мріли під зграями галок-брів, на вбогу квартиру покинутої нелюдом-чоловіком жінки з двома малюками на руках, і раптом відчув, що в цій бідній на достаток квартирі живе в тисячу разів більша, величніша, ніжніша і добріша душа, ніж там, у повній по вінця багатством, але такій бідній на людяність Чепуровій хаті.
І він попросив ще одну чарку горілки, а потім ще одну, і закусував їх твердим салом доти, доки Василина їла і їла, мов була голодною від народження, принесеного від Чепурів пирога. А потім приклався до пирога сам і не залишив з нього ні крихти.
- Василино, - мовив по всьому, - кидай ти к бісу ці апартаменти, бери дітей і переходь жити в мою хату.
- А як же твоя любов? - запитала Василина.
- К бісу, - махнув рукою. - Згоріла, спеклася, зникла.
- А як же я без любові до тебе піду? - вагалася Василина. - Нам же не по п'ятдесят, що вибирати і думати особливо немає чого, ми ж іще молоді, ще по тридцять не надбали.
- Пусте, - відповідав весело. - Ти не думай, що я п'яний та верзу казна-що, чи молодиці прагну, як води в пустелі, що на будь-яку згоден, чи любов'ю до тебе в одну мить запалав, що й жити несила. Ні. Я згорів, Василино. Розумієш, я згорів, і якщо зараз ніхто не змете мене по пилинці докупи, то не змете вже ніколи. Ти, звісно, молода ще, гарна, якийсь бевзь ще приб'ється, але ти подумай - що ти висидиш із двома дітками на другому поверсі, коли й курки в обійсті немає змоги тримати. А я дарма що сирота і шторами в хаті не обзавівся, ще й дві тисячі, до всього, Чепуру винен. У мене сад, розумієш, сад. Це моя доля, моя віра, сила та, що тримає на землі і не дає впасти ні у відчай, ні в оцю чарку, яку сьогодні випив з горя не одну. І хай погорів цього року на Оренбурзі, але ж рік на рік не приходиться, я ще докажу тим проклятим Чепурам, на що здатний сад Бориса Локшичка. Докажу! - і кулаком по столу ввірвав, аж тарілка з салом гепнулась об підлогу і, звісно ж, розбилася.
- Бачиш, на щастя, - мовив Борис.
І усміхнувся. Безтурботно, весело усміхнувся.
Василина довго мовчала, навіть у дитячу виходила, все думала.
Тоді ж підійшла, сіла знову до столу, глянула на Бориса голубими своїми очима.
- Згода, - ледь прошепотіла, - піду до тебе. Може, дурна я баба, якась неврівноважена, що отак з нічого та в заміж за один вечір, але згода. Важко мені в селі без батька-матері, як і тобі, важко з дітьми самій, важко на цьому другому поверсі, бо душа поближче до землі проситься. А щодо любові, то вона, звісно, на світі є, гляди, і нас відвідає, як воля Божа на те буде, а так ти людина, я ж тебе з дитинства знаю, не погана, не зла, як з дітьми мене береш, то знаєш - їх у люди треба буде виводити. Що я ще скажу... Тебе шануватиму, - усміхнулася, -  а коли такі пироги, як нині приніс, пектимеш, то й дуже шануватиму.
- Ні, ні, ні, - запротестував, - пирогів більше не буде. Особливо яблучних, особливо з осіннього сорту. Хай Бог боронить від таких пирогів.

                                                          (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Глевка любов...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 31-08-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анна Edelweiss, 30-08-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 29-08-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 29-08-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 29-08-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 29-08-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88575911521912 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …