Коріння помсти проростають з минулого
І вбивають майбутнє
Частина перша
У степу, великому безмежному степу випав мабуть останній сніг, за цю теплу зиму. Одразу під ранок, як сніг перестав падати, темні важкі хмари пробило вогнене око Хорса ясносяйного, сина Рода, брата самого Велеса і степ засяяв небаченими яскравими кольорами....
Великий сивий кінь, опустивши голову, важко бив копитом у тверду, степову землю. Цей стукіт привернув увагу кількох хлопчаків, які піднявшись на крутий пагорб, обережно визирали через сухі кущі. Вони вийшли на полювання по перших слідах. З вершини пагорбу було видно коня, що стояв на непримітній стежці, яка ховалася у непролазних кущах та бив копитом коло купки снігу. Сліди були свіжі, вони тягнулися через непримітний прохід у суцільній смузі пагорбів, про який мало хто знав... Хлопці, приготувавши луки та заклавши стріли, почали безшумно підкрадатися, чатуючи на небезпеку. Підкравшись ближче вони побачили на сідлі та на спині коня плями свіжої крові, а з купки снігу стирчало кілька стріл, з небаченими тут досі перами, а до сідла був приторочений великий меч, руків’я якого стирчало якось незвично, але мабуть дуже зручно для вершника... Кінь повернув голову і побачивши їх неначе заспокоївся і зробив кілька кроків вбік зі стежки, ніби даючи дорогу. Вже не вагаючись мисливці розкидали сніг, що вже почав танути і побачили людину стікаючу кров’ю. Одна стріла пробила навиліт плече і вістря вилізло назовні, ще дві засіли в спині... Якимсь дивом людина ще ледве дихала, ніби Боги берегли її і хлопці заходились коло неї – обережно ламати стріли, зупиняти кров, щоби обережно покласти на коня. Кінь ніби відчув, що його господарю хочуть допомогти – сам підійшов і тихо стояв не ворухнувшись, поки прив’язували тіло. Один з хлопців обережно взяв повід і розсунувши кущі повів коня по таємній стежці серед густого чагарнику, інші заходились ховати сліди і згодом ніщо не нагадувало про те, що тут сталось – ні слідів, ні крові...
Таємна стежка вела петляючи межи пагорбами, падаючи у яри, перебігаючи струмки та знову зникаючи у чагарниках. Це навіть була не людська стежка, а скоріше непримітна звірина стежина... Врешті вона вивела мисливців і коня з пораненим до підніжжя високого кам’янистого пагорба, пробігала через вузький прохід між великими каменями та стрімко зникала в глибоке урвище, затягнуте серпанком туману... У самому низу, пройшовши уздовж потічка, підійшли впритул до нібито завалу – стіни з нагромадження кам’яних брил. Вода витікала з-під того завалу, ніби підземний струмок. Передній видав особливий тихий свист і кілька важких брил почали рухатись, відкриваючи вузький прохід. З проходу назустріч вибігли вартові, підхопили коня, пораненого і зникли в середині. Заскреготали важелі і прохід почав закриватись... Старший з хлопчаків – мисливців посміхнувся, поправив лука за плечима і промовив:
- То що, пішли назад. Їсти все ж треба, а ми ніякої дичини не добули... – Сказав поважно, як дорослий, наказуючи...
І маленький загін безшумно щез у тумані урвища.
***
Застава була по суті руїною древнього городища, що колись давно стояв на великому пагорбі, недалеко від перетину степових шляхів. Ззовні це виглядало як хаотичне нагромадження кам’яних брил і лиш подекуди, між камінням та кущами ще можна було розгледіти залишки фундаментів та невеличкі фрагменти стін будівель, закиданих великим камінням обвалених зовнішніх стін. Земля поступово ховала каміння, виростали кущі, деревця і вже ніхто здалеку не зміг би розрізнити руїну і дикий камінь. Хто були ті будівничі, чому пішли - було невідомо, але напевне, це вони знайшли під поверхнею величезну мережу печер, обжили їх та розширили, а через багато віків це місце випадково знайшли мисливці. Тепер тут була потаємна застава, далеко від кордонів землі русів, у самому серці степу, з доволі великою залогою, куди приходили гінці з найважливішими та терміновими вістями, несучи їх передати до стольного граду, приходили плутаючи сліди по степу, перевіряючись від ворожих вивідачів.
***
Сонце перевалило за полудень, коли загін мисливців знову повернувся, тягнучи здобич. Коло великих брил їх вже чекали дорослі, забрали здобич і наказали бігцем до брами – їх чекає сам старий Тур. Хлопці зробили великі очі і побігли так, ніби за ними на темних крилах ночі гналася сама Морана... Прохід почав відкриватись коли вони ще підбігали – їх чекали тут. Один з воїв махнув рукою та повів за собою у глиб печер. В ту їх частину, куди їх ще не пускали. Довгими переходами вони вийшли до великої зали, уздовж стін горіли смолоскипи, але чаду не було чути. Посеред зали стояв стіл, величезний, оточений смолоскипами, вкритий вовчими шкірами та рядном, на столі лежала людина, над нею схилились та щось робили невідомі, сивобороді, старі люди, з вигляду ніби волхви. Один з них підійшов до Тура и промовив:
- Ти маєш це побачити.
- Що там?
- Е ні... Сам, своїми очами побач, це твоє діло.
Тур піднявся напрочуд легко, як молодий воїн та в один рух опинився біля столу з пораненим. Волхв якраз тримав зрізаний шматок сорочки з присохлою кров’ю з плеча. Дивись сюди! – Він легко перевернув на бік тіло і тут Тур побачив малюнок на шкірі. А побачивши – спохмурнів... На шкірі плеча пораненого виразно проступили княжі грифони. Це був не простий гонець, щось тут було не так...
- Світовиде, - звернувся Тур до волхва, - зроби все що зможеш чи не зможеш, справ добрі жертви богам – він має жити.
- Не переймайся, якщо сюди дійшов – тут виживе, Боги його захистили. Високий волхв Світовид заходився коло тіла, а Тур відійшов і сів про щось думаючи.
Окремо на столі лежали уламки стріл з небаченим тут пір’ям, величезний меч, кинджал вершника, який по розмірам не поступався звичному мечу воїв. Мисливці, яких привели вої, дивились на стіл, на величезний, блискучий меч, незвичної форми. З іншого боку столу, на важкому ніби трон стільці сидів сам старий Тур. Великий, жилавий, кошлатий, з довгою бородою, сивий стариган, ніби сам вирізаний з якогось дерева. Про нього пошепки переповідали легенди, казали, що він старіший за Богів, що Боги йому помагають, що він сам замолоду виходив на рать і завжди перемагав, що він родич усіх князів і ще багато різного... Навколо нього стояли вої, переважно старші і щось пошепки перемовляли. Вой, що супроводжував мисливців, підійшов та вклонився. Старий Тур махнув рукою і хлопців підвели до нього.
- Оповідайте.
Усі заговорили одночасно. Тур підняв руку. Вони замовкли.
- По одному. По черзі. З усіма подробицями. Вої тісніше обступили мисливців щоби почути кожне слово.
Розповідь ще тривала, а старий Тур ніби з кожним словом ставав усе похмурішим. Все закінчилось і запала тиша. Волхви передали Туру витягнуті з тіла невідомого вістря стріл дивної форми. Старий Тур зважив їх на долоні і промовив:
- То щастя його, що нічний сніг заховав сліди і він відірвався від переслідувачів та нещастя наше, що коли будуть ретельно шукати – знайдуть нашу заставу. Невідомо хто робить такі стріли і хто так влучно стріляє вночі... Тож готуймось. – Помахом руки відіслав усіх окрім найближчих і промовив:
- Рада. Воєводу сюди.
Це слово луною прокотилося по печерах та переходах, стих гамір, розмови, навіть діти притихли, перестало бряжчати залізо. Невеличкі роз’їзди розчинилися в степу... Вся застава ніби завмерла в очікуванні.
***
Троє вершників гнали коней углиб степу. Вони були мовчазні та похмурі. Втомлені коні після нічної гонитви ніяк не бажали бігти швидше. Збоку з’явилась степова балка, у якій зблиснула вода. Передній вершник махнув рукою і вся трійця спрямувала коней до води. Усім був потрібен перепочинок. Сонце вже перевалило за полудень, а сотник Зохар, досвідчений воїн степу, сидів підібгавши під себе ноги, жуючи сухий шмат м’яса і поглядав на сплячих воїв. Спати не хотілося. Важкі думи ятрили душу. Одну седмицю назад він сидів у своєму шатрі і все було чудово. Попереду набіг на урусів, а це слава і здобич. Раптом брязнуло залізо і охоронець пропустив до шатра посланця хакана. Зохар підскочив та зігнувся в поклоні. Посланець зайшов до шатра, за ним увійшла людина. Дивно вдягнена, в довгий чорний плащ, на поясі, з золотих бляшок, висів довгий, прямий меч з дорогим руків’ям. Довга борода була побита сивиною, глибоко посажені чорні очі були страшні і дивитись в них не хотілось... З-під бороди виглядав золотий, важкий ланцюг, на якому висіла особиста золота бирка хакана. Перевівши погляд на грізного посланця хакана, Зохар побачив, що той з острахом поглядає на дивного гостя. Зробивши знак Зохару піднятися, гість запитав посланця:
- Це і є Зохар?
- Так, ваша всемогутність... Посланець зігнувся у поклоні
- Ого! – сказав собі Зохар, - На цій людині золота – цілий статок... Скільки ж у нього влади???
- Мої слова – це слова хакана до тебе, Зохаре. – Слова промовляв, як справжній воїн
степу, без жодного акценту... – За день – два через ваш степ до русів поїде вершник. Мусите його взяти живим і привезти сюди, але щоби слідів не залишилось. Візьми воїв і перекрий степ щоби миша не проскочила непомітною. Скажи сільки людей треба, тобі дадуть. Хакан сказав – ти кращий. Зохар схилився у поклоні.
Дві сотні воїв, варта по курганах, вершники обшукують переліски та яри, прочісуючи степ ніби частий гребінець. Ніщо і ніхто не сховається від пильного ока степових воїв Зохара. Чотири дні тому він особисто проїхав по всіх постах, по засідках на шляхах, до останнього дозорця на краю і вирішив піднятися на величезний курган далеко попереду. Раптом з вершини він побачив на кордоні степа і неба цятку, вона рухалась... З того боку, де взагалі нікого не могло бути... З Зохаром було двадцять досвідчених і загартованих у боях воїв, тож він не вагаючись кинувся навздогін. Наблизившись, він зміг розгледіти вершника і коня. - Кінь великий, мабуть непризвичаєний до степових перегонів, - ця думка втішила, але тут почалися незрозумілі речі. Вершник озирнувся, побачив переслідувачів і раптом зник. Піднявшись на узвишшя Зохар побачив глибокий яр з переліском на дні і хижо посміхнувся. Він спуститься набагато швидше ніж той підніметься нагору. Зохар махнув рукою і два десятки вершників лавою сипонули донизу. Зохар скакав попереду і на великій швидкості проскочив перелісок по звіриній стежці. На схилі не було самотнього вершника. Залишився унизу? Це навіть краще, ближче буде назад тягнути. Залишивши нагорі двох вершників Зохар послав інших на пошуки. Сутеніло. Раптом дикий людський крик прорізав тишу десь унизу. Так може кричати людина, з якої живцем здирають шкіру... Потім ще один... Зохар миттєво свиснув і всі рвонули на голос. Біля невеличкого джерела лежало тіло, через десяток кроків друге... Дуже багато крові, усі ковзалися в калюжах... Коней не було...
- Ідіть по слідах! – крикнув Зохар, - Може він поранений! Він потрібен живий! Шукайте поки кров’ю не стік. ...
Троє воїв пішли по кривавому сліду, інші почали роздивлятись тіла. Ран мало, крові забагато, не зрозуміло – як можна було так легко вбити досвідчених воїв??? Сутінки ставали все густіше... Побачивши, що темніє сотник роздратовано наказав:
- Троє лишаються тут, загорніть тіла, решта за мною. ...
Він погукав тих трьох, що пішли по слідах, але було тихо. Пройшов по яру ще трохи і побачив тіла своїх воїв. У всіх було однаково перерізано горло. Тут ніби морозом по спині сипонуло – жоден з них не встиг навіть меча дістати... Зохар раптом зрозумів, що не хоче лишатися в пітьмі поруч з таким ворогом. Тихо сказав
- Всі назад, відходим на відкрите місце. Нагору.
Розвернувши коней, вони поскакали до стежки на підйом. Прикриваючи спину сотника, за ним скакали два вої. Вибравшись з яру, Зофар повернувся і побачив, що за ним тільки два коня з закривавленими спинами, а дно яру вже сховалось у суцільних сутінках... Не бачив ще свого ворога, а вже загубив семеро воїв. Сотник воював багато років, був у набігах, захоплював і палив городища русів, з лісів сівери до теплого моря кімери... Знищував і палив кочів’я інших племен та родів... Але ніколи він не бачив, щоб так вбивали... Хто ж це такий??? Якийсь містичний страх почав заповзати в душу.... Може то людська подоба якогось кровожерного бога? А він сам – жертва тому богу?
- Харад, бери коня і скачи назад до кургану, звідки ми його побачили. Клич підмогу. Веди їх по наших слідах. А ми підем за ним.
Всю ніч вартові вдивлялись в темряву, слухали ніч. До ранку чекали підмогу. Степ мовчав. Почало ставати сонце. Ні вершника, ні Харада з підмогою видно не було... Десятник Сугей підійшов до Зофара
- Тут недалеко, дай я гляну що там... Харад пропав десь.
- Давай, їдь, тільки недовго...
Сугей з місця злетів на коня і погнав його у степ. Зохар дивився йому вслід і якась тривожна думка страшно ворухнулась в голові.... Недовго довелося чекати... Вершник з’явився і стрімко наближався. Сугей. Не спиняючи коня вершник хвацько зістрибнув поруч з Зохаром і простягнув йому закривавлену стрілу.
- Підмоги не буде. Харад в степу вбитий, під курганом ще три мертвих дозорних...
- То він, цей вершник здогадався, обійшов нас і в темряві вбив гінця, вирізав дозорних коло кургану.... То тепер не ми полюєм, а на нас полюють??? Але де він зараз може бути? Кожний раз він за нашою спиною, так ніби думки читає... – І знову, як мороз по спині... – Двоє на он той пагорб, дивитись пильно, по одному не ходити. Я не каратиму нерадивих, ВІН покарає....
З пагорба тільки надвечір побачили рухому точку в степу, на кордоні землі і неба. Зохар махнув рукою і рештки загону подалися в тому напрямку. Тепер переслідувачі змінили тактику. Вони тримали ту ж саму швидкість, бачили вершника на тлі неба і не намагались надвечір доганяти. Зранку повторилося те ж саме. Переслідування на великій відстані, без спроб наздогнати, лише зовсім трохи скорочуючи цю відстань. На ранок третього дня Зохар побачив вирізаний кам’яний стовп на вершині кургану. Це був кордон землі вже давно неіснуючих царів, хаканів, чи князів. Імена їх ніхто не згадає, а камінь – стоїть... Приклавши руку до посіченої дощами і вітрами поверхні каменя, Зохар подивився вдалечінь і побачив, що далеко, на виднокраю тягнеться довга низка високих пагорбів. До пагорбів тулиться ліс, а між лісом та Зохаром ніби розкидані по долині великі поодинокі камені. Стежка тяглася від підніжжя пагорба до тих каменів у долині...В тих каменях він побачив свій шанс. Якщо не спускатися тут, а обійти по ліву руку край долини, можна випередити його зробити засідку серед того каміння.
Вони летіли так, ніби попереду їх чекало все золото хакана. Сотник прокричав:
- Сугей! Бери трьох воїв і з того боку стежку перекрий. – Сугей кивнув головою і повів воїв в обхід.
У цей час переслідуваний вершник сховавши коня за великими валунами, відпочивав та роздивлявся навкруги. Він не пропустив появу вершника на вершині пагорба, скажені перегони степовиків і їх намагання чимдуж коріше дістатися стежки... Коли Сугей привів воїв до того місця, де стежка вела від валунів до лісу, переслідуваний вже зник у лісі. Він спішився, прив’зав коня у гущавині, до сідла причепив лук з тулою стріл і обережно, ховаючись у тіні дерев і валунів, скрадаючись як хижий звір, почав повертатись назад до засідки. У десниці тримав великого меча, у шуйці - величезного кинджала, який був не менший за меч тих же кочівників. Перший воїн помер так і не зрозумівши звідки прийшла смерть. За спиною з’явилась ніби тінь і зблиснувше лезо перерізало горло. Другий не побачив що сталося, але почув булькаючи звуки, повернувся і втратив голову. Зблиснув меч і голова покотилась під ноги коневі, на якому сидів Сугей. Це спасло йому життя. Кінь зафоркав, голова його налякала і він різко скакнув назад. Сугей ледве втримався в сідлі. Коли побачив що налякало коня різко розвернувся, вихопив лук, наклав стрілу і миттєво вистрілив з малої відстані. Страх прийшов у душу десятника. Майже не ворухнувшись, цй дивний та страшний воїн, відбив стрілу лезом меча і зробив крок уперед. Сугей вдарив луком коня і той виніс переляканого десятника на стежку. Перед лицем свиснула стріла.
- Не стріляйте, це я!!! - Засадники опустили луки... Десятник ніби мішок звалився з сідла. Перед ним ще й досі стояли великі, страшні, блакитні, майже білі очі, в яких була сама смерть...
- Де він? - Зохан схопив Сугея за руку і почув, як того трусить. - Де твої люди?
- Вбиті, в мене на очах, я нічого не встиг зробити, я стріляв з лука, він відвів стрілу. У нього очі, страшні білі очі... Він – це сама смерть. Він там лишився. Хоробрі, ще вчора вої, збились в купку і злякано озирались, вчепившись в зброю. З неба на них дивилось криваве око бога Тарга.
***
Важкі, чорні хмари неслись над землею. Мабуть на сніг.
- Великий Велес, сину Рода, брате Сварога, захисник їдучих у мандрах, захисти одного в полі. Проведи до дому без шкоди, дай сили життєдайної, оборони... – шепіт молитви сплітався з голосом вітру і ніби розносився по долині. - Тут вже недалеко, але з таким супроводом не можна... Треба загубитись, або всіх вбити.
Раптом пішов сніг, ставало дедалі холодніше, мокрий, лапатий сніг незабаром почав вкривати землю товстою білою ковдрою. Ніби молитва була почута.... Він спрямував коня до виходу з лісу, їдучи в бік величної череди високих пагорбів, зникаючи серед снігової імли...
Самотній вершник на великому сивому коні їхав в одному йому відомому напрямку – до проходу між пагорбами. Раптом назустріч йому виїхали темні постаті, він зразу зрозумів хто вони і вихопивши меча рвонув коня назустріч. Він наче страшна мара вилетів з снігової завіси, зблиснув меч, заіржали коні, закричали люди. Ще падали вбиті і поранені, а страшна тінь вершника зникла у імлі. Вершник розвернувся і спрямував коня назад, до місця бою але люди поховались під коней і навздогін йому, в спину, полетіли стріли. На цей раз йому так не пощастило. Кілька стріл таки наздогнало вершника, мало не вибило з сідла, але він втримався і майже втрачаючи свідомість пустив коня чвалом в обхід темної плями переліску, гублячи сліди.
Серед степовиків запанувала тиша. Їх лишилось троє на ногах і ще один стікав кров’ю, втрачаючи рештки життя. Інші були мертві. Сніг пішов ще дужче. Зохан кинув лук за спину.
- Рушаймо по слідах, поки видно. Кинув сотник заскакуючи на коня.
- Далеко не втече, я точно влучив, - десятник.
- Всі влучили, але кінь – мій, - сказав сотник Зохан.
- Добре, а меч – мій, сказав десятник. – Решта йому, він кивнув у бік третього,
простого воя з сотні. Сотник кивнувши, погодився. Вся трійця поїхала по слідах залишених вершником, по краплях крові... Сліди вели кудись в бік лісу, петляючи серед дерев, кущів, величезних кам’яних валунів, розкиданих у підніжжя пагорбів. Раптом слід урвався. Ледве видимий слід враз заховався в сніговій ковдрі. Вої спробували відшукати слід, розійшлися по різних напрямках, проходили по колу, але марно – слід загубився остаточно.
Вершник ледве тримаючись у сідлі і втрачаючи свідомість, прошепотів щось коню на вухо і кінь пішов швидко, піднімаючись на непримітну сідловину між двома вершинами....
***
Зохан, кращий сотник у війську великого хакана, сидів і не знав що робити далі. Цю частину степу він не знав, після всіх кружлянь та гонитв, він міг лише приблизно, по сяючій дорозі Богів побачити напрямок додому. Зараз – небо було чорне. І треба було тікати з тої імли. А якщо той вершник дійсно – смерть? Хто знає як може помститися? Може стріли пройшли наскрізь і краплі крові – то пастка, як тоді, у яру... Вмирати не хотілось...
- Вперед! – всі мовчки сіли на коней і поїхали за сотником. Вони блукали в темряві, впирались у високе каміння, виїздили на прямовисні схили глибоких ярів, влазили у чагарникові хащі непролазні... Врешті – решт, знайшли таки невеличке місце, захищене від холодного вітру і стали на відпочинок. Спати ніхто не міг, хоча всі падали з ніг від втоми...
На ранок, коли око Тарга було ясним, Зохан підняв воїв і повів у глибину степу, до своїх
шатрів.
***
Три дні руси - вартові ближніх та дальних постів вдивлялись у степ, слухали землю, постійно тримаючи зброю напоготові... Минав четвертий день. Раптом від столу донісся тихий стогін пораненого і голос волхва:
- Ну, тепер буде жити... Слава Сварогу!!! Хвала Триглаву і всім світлим Богам!!! Морана відступилась!
Старий, сивий і худий, як жердина волхв, мив руки від крові у полив’яній мисці зі візерунками на славу Хорса ясного. Підійшов другий, теж помити руки
- В нас кажуть Чорнобог, він могутніший і зліший... адже Морана лише дочка його...
- Хе! Немає злішого за затяту бабу, а серед богів – і ще страшніше бо сила велика є...
- Мабуть твоя правда... – і обидва тихо засміялись у сиві бороди...
Бряцнув метал, вартові прибрали щити, в печеру зайшов Тур. Він підійшов до столу подивився на лежачого, раптом той відкрив очі. Холодні, мертві очі, які дивляться в нікуди...
- Як ти себе почуваєш? – голос Тура відбився від склепіння печери і луною пішов по колу.
- Де я...? – слабкий голос лежачого прозвучав якось хрипко.
- Там, куди ти йшов.
- Де кінь, зброя?
- Тут, з тобою, поруч, але ще не скоро вони тобі знадобляться.... - Старий Тур лагідно посміхнувся у сиві вуса.
- Скільки я тут?
- Минає четвертий день. Вечір.
Раптом поранений ніби скрикнув щось і спробував підвестись...- на нього просто насіли, через пов’язки проступила кров.
- Лежи, що ти робиш? Не можна ще!!!
- Я маю нагальну справу до князя.
- Якого князя? – старий Тур посміхнувся, кажи – передамо.
- Не можу, маю сам... Це дуже важливо.
- Ну добре, якщо важливо – вийдіть усі, - гаркнув Тур, - залиште нас самих. Коли всі вийшли, Тур нахилився і запитав:
- Кажи, що маєш сказати.
- Ти хто??? – тихо запитав поранений. Старий, сивий кошлатий дід нахилився і щось
прошепотів йому на вухо. Поранений зробив великі очі і Тур підняв рукав власної сорочки. Поранений ледве знову не знепритомнів... Тур поклав долоню йому на лоба.
- Кажи, що важливе маєш донести до князя. – але той немов уві сні зачаровано дивився на старого і не міг повірити.
- Це правда? Нам казали ти давно помер, зник, все сам кинув, в просто зник, поїхав на острів волхвів... багато що казали... То виходить не правду казали???
- Чому ж ...? Правду, але не всю. Я потім тобі розповім, як буде час, а тепер давай – до діла. Що в тебе за справи до князя???
- Я везу важливу вість – як підніметься трава в степу по Данапрі, орда перейде на бік
стольного града і буде його воювати. По перших травах орда рушить. І ця орда – найбільша. В неї ідуть всі племена степові та з Великого Каменя – індафірси, мерити з гератами та алізони з обрами, і ще йдуть такі, яких не бачили раніше... Далеко звідси, там де сходить сонце, у великому граді Кумраті почули вість, що готується рать на руські землі. Мені передали звістку, що за це готові платити золотом і дати зброю, коней, прислати найманців. Мають випалити все!!! Це не набіг, це винищення. В княжих покоях – ворог, вони знають усе, що князь каже або робить.
- Заспокойся, не перший раз, таке вже було... а тепер скажи чи щось чув ти про такого Санораягура?
- Ні такого не чув, там був Нагазшадіянур
- Ну добре, а як вони місто називали?
- Савроматас, чи Сарматас, але частіше Киоава.
- Все вірно, наш стольний град був колись стольним у сарматів, але вони його спаленим покинули і пішли у степи. Я вже знаю про кого ти кажеш, хто пам’ятає древні назви... Ніверайя і цар їхній Менхадіяшур. То виходить він готовий мститись за древні образи, і може платити найманцям золотом? Хм... цікаво. Адже саме ми тоді покарали їх за набіги на наші землі, спитали за нашу кров. Виходить вони пам’ятають тільки те, що їм вигідно. Звідки в них золото взялося? Це ж мабуть літ так сто минуло як вої наші відійшли з тих земель... А хто за тобою гнався і намагався тебе вбити?
- Орда хакана Корога.
- То вони вже в степу? Скільки днів шляху?
- Ні, вони ще досить далеко, коло Мертвого Лісу, стоять табором але поповнюються найманцями з інших племен.
- Не послухав він мене, а дарма....
- Хто?
- Корог. Він рус, але жадібний і дурний, він був колись княжим дружинником і звався Путята, а зараз має інше ім’я, зібрав дружину, грабує, вбиває а тепер ще й найманець, за чуже золото буде палити власних родичів і лити рідну кров... Хоче заробити, але навряд чи витратить, бо кара прийде! – очі старого гнівно зблиснули, - Ну, добре, лежи набирайся сил, я подумаю як донести до князя твої слова.
- Я би хотів з тобою, разом...
- Ще зима не закінчилась, а ти вже про весну мрієш... Ще маєм час.
- Не забудь передати – коло князя – зрада, вбити можуть коли захочуть!!!
- Вже не зможуть. Ти сказав слово, я почув. Спи!
Поранений відкинувся на розстелених шкірах и щасливо посміхнувся... Дійшов, доніс вість. Мабуть гарну жертву склав Велесу дядько Огнян, що все обійшлося... так з посмішкою і заснув.
Старий Тур йшов до своїх покоїв і думав. Як зробити так, щоби змія у княжому оточені себе виказала? Зайшовши в покої, він наказав сторожі привести Метко. Малий розвідник був капосне дитя і неперевершений мисливець. Він колись зрізав кінські хвости з шоломів сидячих у засідці ординців і дуже цим пишався... Поки Тур приводив у порядок жорстку сиву чуприну – різав, брив, привели Метко. Коли хлопець побачив старого – йому мало мову не відняло... Замість старезного, зарослого діда з довгою сивою бородою, у довгій простій сорочці, перед малим стояв великий воїн!!! Підборіддя поголене, лишились тільки сиві вуса, спадаючі на груди, замість звичної розпатланої гриви – поголена голова і таке ж сиве, довге пасмо чуба, закладене за вухо – ознака воя княжого роду. Сорочка вишита візерунками роду Туричів, підперезана широким поясом з металевими бляхами і великий меч при боці... Від такої зміни хлопець тільки кліпав очима та рота роззявляв. Все вказувало на приналежність до княжого роду. Малий насилу видавив:
- Значить все правда..?! – і злякано замовк.
- Правда, але про це потім. Слухай уважно: маю тобі доручити важливу справу. Ти
готовий зробити все, і життям зважити за землю руську?
- Все, що треба!!! Я не підведу!!!
- Тоді слухай уважно. Їдеш зараз же до стольного града Києвого. Мусиш швидко дійти і непомітно. Даю тобі слово до князя. Особисто передаси, нікому окрім князя. Тримай, - Тур передав малому розвіднику цупкий сувій заліплений печаткою. – Покажеш ту печатку – тебе проведуть до князя. Говори що від мене тільки йому. Коли він прочитає – скажи щоби знищив. Зрозумів? – малий слово в слово повторив все сказане.
- Дядько Тур, а можна питання?
- Можна, питай.
- А чому град так називається? На честь Кия? А якого? Тут казали про двох різних...
- Я пам’ятаю про ще одного недавнього, за часів мого діда і про ще одного знаю, найпершого. Повернешся – розповім, бо справа нагальна, а день не стоїть. Маєш зараз, виїхати.
- А зброя, кінь, припаси????
- Вже все готово, у Бирка візьмеш зброю і легкі броні. Вибереш собі по руці, але
таке, щоби міг сховати при нагоді. Там же вже чекають суми з харчем, запасним
одягом, куни в дорогу та трохи золота, коня вибереш внизу. Все, іди, хай бережуть тебе Боги!!! Перун з Велесом не залишать тебе в дорозі!
***
Метко по дорослому вклонився, старий не витримав, обійняв гінця і прошепотів:
- На тобі вся доля землі руської. Спіши!!! Най збереже тебе Сварог...
- Не підведу!!! – і хутко повернувшись зник, ніби вітром винесло...
У малого хлопця, ще й з таким таланом, пройти непоміченим вийде краще, ніж у дорослого. Тур йшов по підземному переходу до зали, всі, хто виходили з бокових проходів дивилися на нього роззявивши рота та хутко щезали... Вартові здвинувши щити теж і собі роззявили роти, але зразу отримали від воєводи піхвами меча по потилиці. Воєвода відкрито посміхався.
- Ну нарешті!!! Застоялись вже!,- Тур і собі посміхнувся та не відповів, а зразу підійшов до столу. Поранений відкрив очі і мало не зомлів. На нього суворо дивився древній, могутній, славний воїн, княжого роду, про таких співають пісні коло вогнищ у походах та складають легенди... Про походи з такими князями мріють вої... Він раптом нахилився і запитав:
- Тепер кажи мені і всім: якого роду – племені ти є? Ім’я своє кажи.
- Я з племені русів, що із кореня полянського, роду Туровичів, звуть мене Сивоок. Батько мій Яр Тур.
- Вірно, кажеш, а я є дід твого батька, кажу при всіх!!! Се мій кровний родич! Печера наповнилася радісними криками, вітали всі і Сивоока і Тура. Всі вважали це добрим знаком.
Метко гнав коня. Добре, що важив небагато і кінь не втомився. У степу завжди хтось є, завжди чиїсь очі можуть побачити... Він не поїхав прямо до Данапра, до переправи, він, як досвідчений вивідач заклав величезну дугу, спочатку на полуніч до земель сівера і будинів а потім повз кордону взяв на захід сонця. На третій день він здалеку побачив купку вершників і поїхав за ними назирці. Поночі підібравшись ближче, Метко пізнав у них мисливців мелахленів. Щось вони далеко в степ зайшли, це чужі землі... Він дуже захотів позбиткуватись з тиз мисливців, але згадав слова Тура і схаменувся... Обережно обійшов їх і погнав через ніч до того місця, вище града, де була переправа через Данапр і потім завернути на пониззя до граду Києвого. Ніхто не бачив як Метко переправився через величезну ріку, ніхто не бачив як він пробрався уздовж води до Подолу, де були причали та майстерні ремісників і торжище під самою княжою фортецею. Метко з цікавістю розглядав величезні колоди, з яких були складені стіни, що були чорні від древності. Вони вінчали верхів’я пагорба і здіймались високо у небо. Над ними на недосяжній висоті були заборола з бійницями, в яких зрідка пробивалось світло від смолоскипів та лунали голоси вартових. Метко роздивлявся величезні стовбури дерев, що пішли на стіни дитинця, вдома таких величезних дерев він не бачив і повернувши голову у інший бік, побачив як у воді відбивається світло смолоскипів на лодіях, коло причалу, чути плескіт хвиль, скрип дерев’яних колод причалу, на які хвилі Данапра штовхали бортами прив’язані на ніч лодії.
Вартові на ніч зачиняли брами. Метко постукав руків’ям невеликого меча – ніхто не відповів. Постукав ще раз – знову тиша... Знову перед очима повстали очі Тура і слова ніби пролунали у вухах: «Лети як вітер»... Метко облишив спроби достукатись, лишив у яру коня і пішов уздовж стіни, над прірвою, дно якої губилося у темряві.. Стіна поступово завертала в бік і зникала в темному мороку. Він йшов і раптом побачив дерево. Воно виросло попід самою стіною і верхівкою трохи не досягало заборол. Метко на тлі неба побачив що легкий вітерець розгойдує верхівку дерева і побачив у цьому добрий знак. На дерево він видерся як степова ящірка – швидко і безшумно. Сидячи на самій верхівці він трохи розгойдав її і вона піднесла легкого хлопця до самої бійниці на заборолі... Уже сидячи в бійниці він висунув голову і нікого на стіні не побачив. Наче ящірка він легко по сходах збіг до низу і зразу побачив будинок зі сходами і вартовими, як і казав Тур. Метко хутко обсмикнув одяг і підійшов до вартових.
– Я до князя. Нагально! – і показав печатку.
– Ти звідки взявся? Хто такий? – вартові суворо здвинули щити.
– Я сказав: я до князя, знак показав, слово привіз, скажіть йому.
– Зранку приходь, князь почиває.
– Не вашого розуму справа, князя кличте!!! – раптом скрипнули двері, на порозі з’явився чоловік у простій, довгій, сорочці, з вишитим комірцем. Мав довгі вуса і на голеній голові зі шрамом, довгого русявого чуба, трохи побитого сивиною, що виблискувала в світлі смолоскипів.
– Що тут таке? Що за галас? – вартові знітились,
– Та то княже, прийшов якійсь хлопчина і галасує – вже зараз подай йому князя.
– Я вам не хлопчина, я слово привіз до князя, Метко високо підніс голову, - і лише князю скажу від кого. – чоловік посміхнувся у вуса,
– Ну то вже кажи, чому не даєш спати мені. – Метко простягнув князю сувій з печаткою. Князь підійшов до смолоскипа, роздивився печатку, потім уважно подивився на Метка довгим, важким поглядом і сказав:
– За мною ступай. – вони зайшли до світлиці, набігли люди, князь наказав принести вогню, їжі, питва і помахом руки всіх відіслав а потім запитав:
– Як ти сюди потрапив? Як пройшов у дитинець???
– Потім, княже, потім, маєш це спочатку прочитати, - нахилившись до вуха щось прошепотів. Князь здивовано підняв брови, а Метко тільки кивнув ствердно головою. Князь уважно, кілька разів перечитав повідомлення і замислився.
– Значить ти від нього, - згодом промовив князь, - Як він там, як ви всі там живете? Ти їж, пий, зараз принесуть щось перевдягнутись і хочу почути як тобі вдалося сюди пролізти? Але це не тут. Потім. Гей, хто там! Воєводу до мене!- у двері просунулась волохата голова і хутко зникла. Чути було брязкіт заліза, тупіт за стіною, голоси, що передавали накази.
– Княже, накажи знайти і привести мого коня, він у яру, одесную від воріт.
– Ти їж, зараз, все зроблять, - князь кинув у двері кілька слів, - Зараз його приведуть.
У двері боком протиснулась велика постать і густим басом прогула:
- Кликав, княже?
- Заходь, чекаємо на тебе... Це гонець, тільки но прибув, є справа, але не тут.
- То пішли до мене...? – воєвода махнув рукою, пішли, у мене є що і поїсти і попити, і вух зайвих немає. Метко подивився на князя, той ствердно кивнув. Всі підвелися і вийшли. Виходячи з покою князь підізвав одного воя, щось йому шепнув на вухо і хутко вийшов на двір. Метко, дожовуючи на ходу поспішив слідом, а за ним йшов воєвода. Вийшли втрьох, за ними нікого не було видно. Князь сам ніс смолоскип і освітлював дорогу до дому воєводи. Там теж не спали, озброєні вої тривожно виглядали з-за тину, але побачивши князя з полегшенням зітхнули і опустили зброю. Зачинившись на горішньому поверсі у світлиці і виставивши варту на сходах, почали розмову. Князь простягнув воєводі сувій турового послання. Той прочитав і замислився.
– То що будеш робити, княже? Може тихо зібрати малу дружину, щоби не переполохати весь град?
– Треба їхати, так і зроби, але дуже тихо, пошли воїв, нехай по одному піднімають. Поїдеш зі мною, лишим Вишату з великою дружиною і накажи тихо приготувати коней на тому березі. Припасу візьми для Тура. Зразу пошли до Стояна – хай починає вантажити в лодії і на той берег. Що ще? Ага, Метко, то як ти проліз до дитинця? Уявляєш, воєводо, він впав на голову вартовим коло дверей, як мара, у передпокій!!! Як???
– Та просто. Під стіною дерево, з гілки на забороло, на стіні нікого і до самих дверей нікого не було..
– Ну ти чув? Хто там вартує? Отака у мене варта? Дерево зрубати, варту покарати. Перевірити всі стіни! Залиш це Вишаті – хай сам вирішує. Повернемось – перевірим, шкіру зніму! Зараз ніколи. І нікому нічого, навіть домашнім.
***
Мала княжа дружина опівночі хутко зібралась та зникла з двору разом з князем, взявши ратні броні і припасів ніби на рік походу. Звістка переполохала мешканців двору княжого, зразу ж по нічному граду поповзли чутки. Князь ніби розчинився у ночі.
Через п’ять днів походу, перед ранком, після нічного переходу, дружина зупинилась на кордоні землі русів. Тут стали табором і виставили вартових. Надвечір вартові дали знак – хтось їде із степу. Князь перепоясався мечем. Натягнув шкіряну важку куртку з нашитими металевими пластинами і взявся за щит. Вершники під’їхали ближче, передній підняв руку і князь з полегшенням видохнув, зняв броні, лишивши лише меча і вийшов наперед, щоб опинитися в ведмежих обіймах Тура. Вершники з обох боків обнімалися і сідали за похідний обід. Князь і Тур відійшли вбік від шатра.
- Княже, вистав сторожу, щоби нас бачили, але не чули. – князь віддав короткий
наказ і сторожа розійшлася по краях майданчика.
- Дядько Тур, ти впевнений у тому, що написав? Звідки знаєш?
- Від мого кровного родича, ледь живого, зі стрілами в спині дістали в степу. А сам
ти не помічав нічого дивного? – Тур переповів все, що почув від Сивоока. Князь замислився...
- А знаєш, дещо таки є! Була в мене така думка, але я її гнав од себе. Наїзники – зайди вийшли з лісів і перейшли кордон. Ми пішли на тих зайд, але попали в засідку, багато дружинних полягло, ми відбились і почали відходити і прикривати обоз з пораненими. Але поки ми відбивались, хтось обійшов нас нападав на обоз. Речі і їжу не брали, людей добивали. Всіх вирізали. Ніби напевне знали куди я йду... Втрати були страшні. Це – було прикро. Пропала сотня воїв Огнищанина, що поїхав за даниною. Всіх посікли, а данина пропала, ще хтось рік по тому спалив заставу вище града на переправі і залогу побив. Вирізали та пограбували купців на порогах, всю дружину побили. І жодних слідів. Що ще? Кілька разів по одному пропадали дружинники, жодного не знайшли.
- Згадай, хто з’явився в тебе за останні два – три роки, може більше?
- Туре, та це сила народу!!! Хтось приходить, хтось іде...
- Княже, маю на увазі найближче оточення. Хто може знати що ти думаєш, що
кажеш, які помисли носиш? З ким розмовляєш? Жінки, наложниці, радники, стольничі, биричі, ситники, ключники, конюші, хто ще стоїть найближче до тебе? Все це знають ті, хто збирає рать на тебе. Хто то є? Думай. Не легковаж! Від тебе залежить доля землі нашої, яку діди і прадіди оберігали оружно.
- Дякую тобі, Туре, я все зрозумів, а тепер пішли до всіх. Я для тебе припасів привіз.
На рік твоїй заставі вистачить... Давай меду покуштуємо!!!
- А давай! – і вони пішли до воїв, що співали обнявшись пісню про героїв.
- Туре, а це ж про тебе пісня! Слухайте всі, це ж пісня про нашого Тура!!! Давайте
спочатку для гостя дорогого!!!, Дружинні вої радісно закричали і заспівали спочатку, але вже старанніше...
***
Зохар, кращий сотник хакана Карога, повертався переможеним. Він загубив того
страшного вершника, втратив людей і тепер думав лише про те, що він скаже тому посланцю і що його потім чекає... Вже видно було за виднокраєм виступаючий верх того величезного кургана, з якого починалась гонитва. До вечора другого дня будуть рідні шатра. Трое вершників легко і звично долали степ.
Кілька пар очей вже давно пильно стежили за степовими воями Зохара. З верхівки
високого пагорба. Один з них тихо запитав:
- То що робим? Випускаємо цих і чекаєм інших, чи берем? Етей, чому мовчиш?
- Я думаю – це з тої орди, що стоїть під Мертвим Лісом... А це схоже повертаються
розвідники чи гінці. Мабуть треба брати, ці мають багато знати. Давай, бери воїв і приведи цих вершників. Один зі спостерігачів відбіг до схилу, тихо свиснув, перед ним, ніби з землі виріс вой. Кинувши пару слів вою, спостерігач повернувся назад. Незабаром на переріз вершникам Зохара ніби з-під землі вискочили вої і зразу атакували. Миттєво збили з коней, роззброїли, зв’язали і потягнули кудись назад, у степ... Зохар забився, падаючи з коня і втратив свідомість. Коли розплющив очі – був вечір. Він лежав на купці хмизу, коло невеликого багаття на дні глибокого яру. Над ним схилилась якась постать і гукнула щось незрозуміле... Чиїсь руки підхопили його і поставили на ноги. Зохар озирнувся, побачив позаду двох здоровенних воїв у повних ратних бронях, Прив’язаного до дерева побитого, але живого Сугея, а поруч з ним лежаче тіло третього. Над ним схилився один з нападників, перевірив живчик на шиї, вирівнявшись махнув рукою – все, готовий. До Зохана підійшов чоловік і щось запитав. Зохан похитав головою і заговорив сам:
- Хто ви такі і що вам треба? - Десь збоку вийшов ратник підійшов впритул і
запитав:
- Ти з тої орди? – Він якось чудернацьки вимовляв слова, ніби на старий манер, як
іноді розмовляють старші люди.
- А ви хто такі будете? Звідки ви тут? Нащо ви вбили нашого воя?
- Він сам себе вбив. Він спробував відібрати меча. Дарма помер. Ким
він був? – запитав ратник.
- Він був воєм з сотні. Простим воєм. Розв’яжіть мені руки.
- Потім, згодом. Мені потрібна розмова, потім ров’яжем, захочеш вмерти –
помирай, але спочатку розмова. Кажи – хто ти і звідки.
- Я сотник Зохар, великого хакана Корога, якщо ви йдете до нього – я замовлю слово, ви справні вої. – Поруч пролунав сміх, від якого кров захолола в жилах... Кажеш Карог збирає рать??? Зохар не міг поворухнутись у руках двох воїв. Він спробував повернути голову, але відчув холод заліза коло горла і застиг. Той же голос промовив:
– То кажи: хто там ще є, коли на кого рать піде, чого чекаєте, до кого чи від
кого їхали. Все розказуй. – Зохар і сам вмів витягати правду з полонених ворогів, але сам не дуже бажав піддатися катуванням. Тим більше – за таких обставин. Перед ним були суворі вої, досвідчені, він і досі не збагнув – як його полонили. Щось ніби вдарило у спину, вибило з сідла, але крові не було, хоча й важко дихати. Не варто було торгуватись за життя і сотник розповів все. Про візит посланця, про дивного гостя, про гонитву за вершником, про дивну загибель своїх людей... Вони слухали уважно, не перебиваючи і про золото для найманців, і про племена, які прибувають і поповнюють орду і про похід на русів. Коли він закінчив говорити запанувала тиша. Всі мовчали. Зохар закрив очі і чекав останнього удару, але щось прокричали і його підхопили руки, посадовили на коня і почали прив’язувати. Він повернув голову і побачив, що трохи далі також прив’язують десятника Сугея. Ще поживемо – вирішив він.
***
Коло шатра сотника Зохара стояли вартові і нікого туди не впускали. Посланець хакана приходив, питав, лишив наказ – як тільки з’явиться – зразу до нього, чи вдень, чи вночі. Орда розташувалась в широкій долині, біля Мертвого лісу. Колись, дуже давно, тут був справжній ліс, зелений, величезний, густий. Та кажуть, Гнів Богів впав на ці землі. Так і залишився ліс мертвий, сухий, білі гілки та стовбури нагадували людські кістяки, що тягнули до неба свої мертві руки.
***
Після скаженої гонитви через нічний степ, вершники стали під ранок у степовій балці. Тут вже була розташована добра тисяча воїв, усі в бронях, усі у вовчих шкірах. Зохара і Сугея розв’язали, повели до великого шатра в середині табору. Там Зохар повторив все, що розповів розвідникам, Сугей додав кілька слів і їх відвели до іншого шатра, пустого, принесли поїсти, напоїли. Коли закінчили їсти, Зохар запитав:
- Ти бачив, як загинув той, наш третій?
- Бачив. Його звали Телай. Він був у моїй десятці, добрий був воїн. Той, хто тебе
прив’язував, повісив меч на гілляку, а Телай схопив меча. Той високий, який тебе питав, підскочив і вдарив його пустою рукою. І вбив. Просто рукою!!! Це для них ніби забава... І очі в них такі ж – мертві. Страшні люди. Хто вони?
– Не знаю, навіть не чув такої мови. Хоча щось знайоме часом проскакує, але не можу ніяк пригадати... Про вовчі шкіри – то колись старі, біля вогнищ, розповідали страшні казки, про давніх героїв та їх походи на полудень, за гори високі. Але ким вони були – не знаю.
– То може вони нащадки тих древніх, може просто це їх землі... – Сутей потягнувся.
– Може, а нам ніхто нічого про них не казав. Хакан сказав: «іди до Мертвого Лісу і там чекай». Дочекались... А я міг би стати тисяцьким, міг би! А тепер що? Хто я? Де я? Десь у чужому степу, у полоні, не знаю у кого... – Зохар розпачливо вдарив кулаком в землю.
– Хочеш тікати? – Сутей потиснув плечима і сплюнув, - Хочеш смерті – без мене, я жити хочу, може ще пощастить. Зразу не вбили – може і не будуть вбивати.
– Ти ж сам сказав – це їх земля, ми тут оружно, цілою ордою. Вони можуть подумати що ми брешем і рать проти них. Тоді нам кінець. Ти зможеш вбити хоч одного з них? І ніхто не зможе. Купою на одного – може вдасться, але купи не вийде – їх тут коло тисячі, нас там коло трьох тисяч. Вони і зараз можуть всю орду винищити, просто зараз...
– А якщо той, за ким ми ганялись із цих? Він поклав два десятки досвідчених воїв, забавляючись і навіть поранний втік, як в морок впав, ніби земля під ним розступилась і поглинула. З ким ми збирались воювати? З цими? – аж по спині пробіг холодок, як згадались очі, страшні, пусті. – От ти зможеш з п’яти кроків відбити стрілу, навіть не рухаючись? А він зміг! – полог шатра відкинувся, зайшов кремезний ратник і сказав, кумедно вимовляючи слова:
– Ви тут ходити вільні, вийти за вартових – смерть.
– Чому ви нас не вбили? – запитав Сугей, кремезний подумав і відповів:
– Ви не ставали оружно проти нас, вас злапали як дичину. – і так подивився на десятника презирливо і зверхньо, що в того слова застрягли в горлі і пропало бажання питати. Сотник з десятником вийшли з шатра і побачили що табір майже спорожнів, стояли шатра та намети, горіли багаття, а людей було дуже мало. Зохар роздивився довкола:
– Може спробуєм? Он коні стоять.
– Пробуй, стріла по тобі скучила? Знаєш де лінія вартових? Краще їх не дратувати. – вони йшли по табору, в бік величезного шатра, мабуть вождя, чи царя. На шляху їм попадались вої, але ніхто не звертав на них уваги. Вони підійшли до центрального багаття і сіли грітись біля вогню.
У шатрі посланця хакана Корога три тисяцьких звітували про готовність війська. Вартові раптом підняли галас і обидва влетіли під ноги посланцю. На порозі виросла здоровенна постать.
– Хто тут головний? – тисяцькі схопились за зброю, але знадвору ввалились ще кілька таких постатей. Посланець підняв руку. Всі стихли. Посланець запитав:
- Ви хто?
- Ми – вої, чули тут золотом платять.
- Так, платять, а скільки ти воїв привів?
- Десять десятків і можу ще, якщо домовимося.
- Всі такі вправні як ти?
- Вийди но подивись... – посланець вийшов з шатра і побачив, що його варта вся лежить у пилюці, а над ними стоять і голосно регочуть велетні.
- Тепер ви – моя особиста варта і злота вдвічі більше – по пів-кона, а ще – доля в здобичі ратній. Приводи ще воїв справних, бувалих. – посланець радісно потер руки, військо буде – що треба!
- Як звати тебе? З якого ти племені?
- Агій, а племені не пам’ятаю. Я з малого там, де війна. – і уклонившись вийшов.
Посланець хакана Корога Едигер радісно потер руки. Багато воїв, багато золота, багата здобич чекає у стольнім граді русів, дивний посланець, з таким чудернацьким іменем, від народу, назви якого ніколи не чув, але хакан перед ним схиляється, сказав, що там золота як піску на березі теплого моря.... Кожному буде досить золота і здобичі - синьооких, русявих красунь... невідомо, як ляжуть кістки священного барана, але у нього є можливість завдяки здобичі зібрати власне військо. Місця в степу всім вистачить... Гарно виглядає – хакан Едигер!
*****
Світовид, старий волхв, сидів не галявині поміж великих кам’яних брил і перебирав корінці, які назбирав та розкладав їх на купки. Раптом якийсь рух привернув його увагу, він уважно подивився, суворо промовив:
- Ану виходь!!! Кущі розсунулись і на галявину вийшли два хлопчаки, мабуть брати – обоє русяві, сіроокі, старший і молодший. Менший держався позаду, - ви що тут робите? – Світовид зсунув сиві, кошлаті брови.
- Ми хотіли подивитись, - хлюпнувши носом, промовив старший. Менший закивав головою. – Може допомогти треба?
- Розумієтесь на цьому? Ідіть сюди, - хлопчаки полохливо наблизились, - Що це, знаєте? – Світовид підніс один корінець і показав братам.
- Це щитовик, його збирають рано, по росі, він лікує порізи, витягує жовту гнесь. Ото, що лежить – оборник, там кінський зерник, ми все знаєм, мати навчила, вона знається на тому.
- Ти теж то відаєш? – волхв запитав молодшого, той лише кивнув головою. – Ну то добре, вам то цікаво? Хочете рани заживляти, хворих лікувати, людей і звірів? – діти радісно закивали головами, - То йдіть сюди, зберіть все, розкладіть по купках – що з чим має готуватись. - діти зразу розібрали по купках, довгими травинками перев’язали оберемки і показали Світовиду.
- Все вірно зроблено, а тепер беріть це все і пішли до мене, будете допомагати. – і на чолі щасливих хлопчаків вирушив до застави.
***
Старий Тур сидів у великому залі – центральної печери і щось собі думав. Раптом на підлогу впав камінчик, поруч ще один, посипалася земля. Він підняв голову і побачив, що з стіни сиплеться земля і дрібні камінці. Не видно звідки, якийсь виступ стіни затуляв те місце. Раптом вище утворилась діра в суцільній стіні і в тій дірі з’явилась голова, людська, маленька і дуже замурзана. Тур здивовано запитав:
- Ти що там робиш? Як ти туди попав? Вилазь! Гей! Хто там є? Витягніть його! – Підбігли двоє вартових і витягли хлопчака, брудного і переляканого.
- Ну не бійся, кажи: що ти там робив?
- Я заблукав, ми гралися, я побачив світло і пішов, дірка було маленька і я не міг пролізти. Розкопав.
- А звідки ти зайшов? Покажеш?, - хлопчина кивнув головою,
Вузький хід від непримітної тріщини в стіні, вів у глиб землі. Хлопчик попереду впевнено вів їх, зразу видно - не перший раз тут. Прохід то звужувався, то розходився і вивів до широких сходів нагору. Видно було, що сходи вкладені величезними пласкими кам’яними брилами, по середині поглиблення були блискучо відшліфовані безліччю ніг за багато століть. Стеля печери і верх, куди ведуть сходи було заховано у темряві. Тур крикнув воям:
- Ще вогню сюди! – ззаду передавали смолоскипи. Коли стало світліше, стало видно, що сходи мають ще й відхід вбік і донизу. Малі проходи, ніби спеціально заховані в вузьких тріщинах стін.
- Ти там був? – хтось показав униз.
- Ні, там страшно! – відповів хлопчик.
- Добре, нехай хтось залишить тут вогню, а хлопця відведіть назад, а ми підем далі. – і захопивши оберемки смолоскипів натовп чоловіків посунув далі. Спочатку пішли догори. Сходи вивели до величезної печери, по середині якої стояв кам’яний стіл, більше схожий на олтар якихось древніх, забутих богів. Позаду столу стояв високий камінь, блискучий з усіх полірованих боків. Якесь моторошне почуття підказало – це древнє капище, а стіл – жертовник. Ким були ці боги, які жертви їм були до вподоби? Мабуть кожен задав собі це питання.
- Покличте волхва, - крикнув Тур.
- Не кричи так, тут я. – Тур аж підскочив.
- Радомире, тьху, налякав, не можна ж так вискакувати з-за спини!
- Що тут?
- Мабуть то чийсь олтар, подивися он туди, бачиш – написи, зможеш розібрати ці знаки? По краю плити був нанесений візерунок із переплетених рослин, тварин, та якихось незнайомих знаків. Ці чудернацькі плетені візерунки мабуть були прадавнім письмом. Мало хто пам’ятав як це прочитати.
- Дещо я розбираю, але багато незрозумілого. Цікаво, треба буде тут залишитись. Накажи принести вогню і на чому писати.
- Кривий ніс! – гаркнув Тур, з темряви вискочила постать воя і вклонилась. Ніс воя і справді був кривий бо обличчя пересічене шрамом від меча. – Лишаєшся з Радомиром, принесеш все що йому треба. Постать вклонилась і подалася до волхва. А решта подалася далі оглядати простору залу печери. Біля стіни вої з смолоскипами раптом побачили вузеньку тріщину і сліди. Старі, запилені, але людські. Вибрали невеликого воя, який зняв обладунки і проліз у тріщину. Певний час було чути як той продирається і раптом все стихло. А потім десь на горі заскреготало каміння і промінь сонця вдарив у темряву печери і розігнав морок по кутках. Всі присутні застигли заскочені зненацька появою Хорса ясно сяйного. В цей час з тріщини в стіні виліз брудний воїн і сам став ошелешений.
- Це ти зробив? – Тур не міг прийти до тями. – Як тобі вдалося?
- Я виліз з вузького лазу, а далі ширше. Потім іде хід нагору і там я побачив у щілину небо, а ваші голоси унизу. Там лежав великий плаский камінь, я його посунув, щоби на вас подивитись, а тут таке...
- Розумні люди будували і Боги їх надихали, - проказав Тур, - Радомире, залишайся, а ми підем донизу. – І всі гуртом загрюкали по сходах униз. Тут знову знадобились смолоскипи, світло сюди вже не досягало. Пройшовши місце, з якого починали, відпустили тих хто чекав і пішли далі униз. Сходи теж ховались у вузьких тріщинах, виводили у великі зали і губилися під завалами, але знову з’являлись і вели далі вглиб землі. Нарешті спуск закінчився і вони опинились перед кам’яною аркою, прикрашеною чудовим різьбленням, з таких же рослин, звірів, переплетень, вузлів та символів. Арка відкривала вхід до великої видовженої і дуже сухої печери, такої великої, що навіть світло від кілька десятків смолоскипів не добивало до дальніх стін. Але біля входу, уздовж стін йшли такі ж самі візерунки і скільки бачило око вони йшли у пітьму і зникали разом зі стінами.
- Скільки ж часу треба, щоб це все зробити? – Тур пошкріб потилицю, - Тут і за сто літ не впоратись, і за триста. Хто би ще сказав – що тут написано? Добре, все, всі нагору, сюди привести Радомира – хай прочитає. Може тут є десь
написано хто то будував. Ким були ці люди, якого роду – племені? – Тур подумав, що ця знахідка може бути якимось чином пов’язана з тими прадавніми богами, які жили серед людей і навчали їх своїм законам. Зітхнувши, він повів догори своїх людей. Піднявшись нагору Тур покликав воєводу і наказав поставити сторожу біля сходів і нікого крім Радомира і його людей не пускати. І ще наказав зібрати невеликий загін вивідачів для поход углиб печер.
