

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	803
Творів:	12157
Рецензій:	18688

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Пригодницька казка / Фентезі

Легенда про юну Весну (частина друга)

© Наталка Дев’ятко, 01-03-2007
Наталія Дев’ятко Легенда про юну Весну Розділ 7 Вожатий закашлявся. – Тобі погано? Тобі допомогти? – злякався Влад. – Не треба, – жест був владним і звичним. Хлопчик поглянув на Христину, видихнувши крізь зуби: – Якби я знав, що все буде по-справжньому... – Владе, – дорослий засміявся, гірко, та похмуро. – Світ справжній. Завжди. Навіть коли йому не віриш. Він подивився на гілку, що не згоряла, золотистий вогонь скапував на землю, наче справжнє розтоплене золото. – Як легко вважати, ніби все відоме, просте, зрозуміле, і світ пізнаний і передбачуваний. А якщо відбувається щось незвичне, свято вірити, що тебе намагаються ошукати або лише здається. Ви ще не чули слів "об'єктивна реальність"?.. – Я чула, – відгукнулася Христина. – Реальність, – вожатий осміхнувся, тепер з презирством. – Ви їдете по дорозі. Праворуч поле і ліворуч поле, але праворуч пагорб, що закриває виднокрай. Ви знаєте, за пагорбом так само спокійно зеленіє жито. Але хто поручиться, що дійсно так? А якщо ви підете, щоб зазирнути за пагорб, щось може статися на дорозі, а ви прогавите, – глибокі, наче море, очі тихо світилися. – Райдуга переплітається з сірістю, змертвіли дощі, змертвіли вітри, а світанки завжди криваві. І ніхто більше цього не помічає. Дорослий замовк, діти сиділи, причаровані жахом, в його словах виявилось більше страхіття, ніж у шипінні сови. – Лаолант би помітив, – припустила Анжела. – І Явконд, – додав Митько. – Лаолант?.. – дорослий подивився на свої долоні, брудні від гілки. – Скільки життів обірвав Лаолант своїми наказами після того, як пішов із зачарованої долини... Як не намагалася ворожити чаклунка, море втопило п'ять кораблів. Хвилі здіймалися до неба, та ясноокі співали, і буруни опадали, відступали перед чистими голосами. Завойовники висадились на півдні королівства, коли Дайран вкрив лапатий сніг. Такий сніг довго не тане. На півдні не було снігу, проте був вогонь. Вогонь... Чи пам'ятав Лаолант шлях, що проліг від тихої гавані до серця рідного королівства? Він пам'ятав бал, де познайомився з Вєєю, пам'ятав озеро із листком, що потонув. І кидався від одного спомину до іншого, як поміж берегами затканої туманом ріки. Чи знімають муки відповідальність з Лаоланта? Ні. Лячно говорити про ті тижні. Палали будинки, підпалені тими, хто розрізняв тисячі відтінків полум'я, наче пісня лилася кров. Юні, чия доля створювати красу, перетворили красу на смерть. Жорстоких сердець не торкалися благання, а ясні очі не тьмяніли від кіптяви пожежищ. Руйнування і страждання йшли разом із ними, і смерть танцювала для яснооких, рідко цілуючи юні вуста. Вони ж не відали пощади. Але королівство тяглося на багато днів шляху, і поки лише небагато хто знав про небезпеку, що насувалася. Інше жахіття оселилося в центрі країни. Раптово спалахували домівки і фортеці, зникали люди, візерунки заклять зоставалися на полях. Метушливе лихо блукало неподалік від столиці, кусаючи без будь-якої мети, непередбачуване, і від того ще жахливіше. Незаможні замикалися на всі засуви, багаті потроїли охорону. Але нічого не допомагало. Лихо надходило нічною тінню, минаючи високі стіни, міцні брами, нехтуючи жалістю, красою і невинністю. Лихо було сліпе у жорстокості. Гомоніли, що в час приходу лиха бачили велику сову і хлопця, вбраного у вогонь. Але жах народжував невір'я. І лише в Дайрані царював спокій. Спокій. Льодистий спокій зими. Від морозу тріскалося крихке скло, ріки промерзли до дна, сніг доходив до вікон, а іноді вкривав будинки по дахи. Злі вітри лютували, кружляючи вихорами по землям колись щасливого і мирного краю. Королівство не пам'ятало такої зими. Не могло пам'ятати. Бо стихію розбурхали чари. Безвір'я і острах перед тим, що йде, яке більше не можна передбачити, оселили в людях підлість, заздрість, жорстокість. Вони не жили, а виживали, знищуючи найцінніше, тиранячи рідних і коханих. А сніг все сипав і сипав. Лапатий, гарний. Єдина краса, єдина, що ще залишилася у володіннях королеви Тінтірлат. На бали більше не збиралися причепурені панночки і кавалери, вони й носа боялися висунути із засніжених фортець. І більше не карали тих, що віднімали життя в найтемніші ночі, а сонце не осипало замети яристими діамантами. Молодими рубінами і місячними відблисками грало сніжне полотно. Королева Тінтірлат часто кликала до себе Вєю. Разом вони вишивали: Вєя – сукню, королева – прапор. І королева оповідала дівчині історії, гарні і страхітливі, як справжні казки. Але не були історії казками, правда жила в них. Палац. Більш нездоланний, ніж сама укріплена фортеця. Давні чари оберігали його, не одна людина обміняла на небуття власні життя і долю, щоб охороняти мир у королівстві. І шпилі, невагомі, гострі як мрії, не на драконів полювали вони, а на мрійників, що збилися зі шляху, проміняли творчість на руйнування, схилилися перед безликістю заради слави. Хай кожний з них розумів славу по-своєму. Птахи недаремно боялися літати над палацом. Не всі птахи – то птахи. Дехто з них – то душі людські, душі тих, хто дивиться не лише в землю, але й ширяє поглядом в небесах. Від такого погляду до мрії менше кроку, від перетворення на птаха відділяє лише сильне почуття й усвідомлення, що земля тебе більше не тримає. Мешканці королівства майже всі були такими птахами. Але не тільки на птахів оберталися люди. Навіть зараз в лісах можна було зустріти тварин з людськими очима. Зазирни в них, і потонеш в печалі. Покарані мовчанням або нагороджені справжньою свободою? Вони не скажуть, а ми не наважимось запитати. Королева Тінтірлат розповідала про давні війни і мудре море, яке винесло з глибин чарівні шпилі, про герці на смарагдових мечах, що слухаються не руку, а душу. Королева Тінтірлат відкривала Вєї загублені в часі таємниці, і їй ставало легше. А передсутінки осипалися в степ чарівливим золотом, і місяць розколювався на скалки. Забуте минуле стукотіло у вікна крилами птахів, що вмирали, і вдалечині ухала пишнопера сова, не в змозі подолати захист міста. Тремтіли шпилі у височині, відчуваючи наближення жаху з півдня. І світилися зрідка вогники скутого зимою міста. Розділ 8 Вожатий підкинув у вогнище жмуток водоростей. Вуглини ввижалися живими рубінами і гранатами. Вуглини були рубінами і гранатами! Золото, яке капало з чудесного смолоскипа, стало криваво-червоним. Змінилася мова вожатого, змінилися риси обличчя, він неначе став старшим, біля рота лягли зморшки. Діти мовчали. Діти залишалися під дахом чарівного палацу і дибали засніженими шляхами приреченої країни. Вожатий зазирнув в очі кожному з них, і зі скорботою опустивши погляд, продовжив. Погана звістка прилетіла з півдня. Лаолант розбив так важко зібрану армію. Полонених не брали. Через кілька днів вісті дійдуть по землі, і тоді країна захлинеться в паніці. Королева Тінтірлат плакала як дівчинка, закусивши губу. Вєя бачила, що королева дивиться в очі крукам, але зрозуміти не могла. Круки полетіли, а королева знесилено сіла на підлогу. Вєя підбігла до неї, налякано спостерігаючи, як течуть скупі сльози з яструбиних очей. – Ваша величносте?.. – Ми програли, Вєє, – на диво, зізнання її заспокоїло. – Ми програли їй. – Кому? Вєя не розуміла, але страх скував серце міцніше за люту зиму. Слабка, а не горда і справедлива королева налякала її сильніше від багряного моря під яскраво-червоним небом. – Я мала поїхати з ними, я мала вклонитися морю, спитатися поради... Але як змогла б я залишити місто? Якщо в палаці не буде законної королеви, сонце обернеться на червону зірку, спалахне і згасне. Не зійде над жодним виднокраєм, – її завжди впевнений голос тремтів. – Біла крига, червона кров, чорна ніч і сірий попіл – ось і все, що залишиться від веселки. І квола веселка вигнеться над мертвими містами. Якщо тут не буде законної королеви. Тінтірлат утерла сльози. – А що, є незаконна королева? – Вєя не вірила. – Так. Її кличуть Грейж. Два роди завжди претендували на трон. Але ще здавна той рід обрав для себе шлях чародійства, позбавившись права на трон. У мене нема дітей, у неї теж. Нам нікому передати нашу владу: мені трон, їй долю чаклунки, – вона зітхнула, поринувши у роздуми. – Але хіба те, як ви мене рятували, не чародійство? – засумнівалася Вєя. Королева похитала головою, приречено, ніби не слухала, але відповіла. – Воля моря береже наше місто, береже мене, дозволяючи іноді звертатися до його могутності. Ночі, коли оновлюється світ, ночі, відняті у наглої смерті по волі моря і наказу королеви. Доки домовленість із морем не порушувалась, чари роду королеви Грейж не могли нам зашкодити. Ті, що відступили від домовленості, жорстоко платили за порушення закону, – порожні яструбині очі зупинилися на дівчині, заморозили здогадку, що силкувалась зірватися з вуст. – Явконд просидів у в'язниці десять місяців, але я не відібрала у нього життя, Лаолант знайшов дружину, але втратив... Вона не домовила, та Вєя знала: Лаолант втратив дитину. – Це не моя воля, це воля моря. Та й цього виявилось недостатньо. І тепер, коли наше військо розбите, ми беззахисні, і вона прийде... королева Грейж, – їй було важко говорити, слова злітали, народжуючи дивну луну, а думки тягли на дно відчаю. – Залишився останній засіб... Вєє, ти підеш зі мною? Королева Тінтірлат підвелася, здавалося, вона постаріла за хвилини розмови на роки. Вєя подумала, що ще її батьки пам'ятали королеву немолодою. – Я піду з вами куди завгодно, ваша величносте, – відповіла дружина Лаоланта. Дві жінки спускалися крутими вироподібними сходами. Королева тримала ліхтар, та хворобливе полум'я намагалось згаснути. Полум'я відчувало, куди вони йдуть. Вони зупинилися біля дверей, окованих металевими смугами. Вєя з подивом відмітила, що замка нема. – Так, не замикається, – королева наче вгадала думки подруги. – При здоровому глузді ніхто не спуститься сюди. Більшості не вистачить відваги, інші надто мудрі або дуже сильно люблять життя, щоб так ризикувати, – королева озирнулася на скам'янілу Вєю, всміхнулася, заспокоюючи. – Не бійся, Вєє. Я прийшла до провісниці, ти лише спостерігатимеш і мовчатимеш, що б не сталося, – бліда від ляку рука торкнулася дверей, воля і зараз залишалася сильнішою за страх. – Я можу змінитися, Вєє, головне – не лякайся. Провісниця сліпа, але може постати в будь-якій подобі. Королева увійшла першою, Вєя одразу за нею, і важкі двері нечутно закрилися. В підземеллі горіли смолоскипи, та полум'я не коптило склепінь, не відкидало тіней. Їх зустріла дівчина з розкішним світлим хвилястим волоссям до поясу, на згинах білого одягу народжувалось різнобарв'я. На зріст не вища від королеви, що шанобливо схилилася перед нею. – Здраствуй, Тінтірлат, – м'який голос відбивався від стін, шелестів у вогні, глибокий, як час, такий голос не міг належати такому тендітному створінню. – Не кожна королева віталася зі мною, але ти прийшла. – Так, я прийшла... – почала королева, та провісниця жестом наказала їй замовкнути. – Я знаю, чому ти прийшла, Тінтірлат. Битва на півдні. Скільки вмерли з твоїм іменем на вустах, одні кляли, інші вірили... Їх не зупинило море, вони проходять крізь сяючі кордони, наче межі не існує. Вони увійдуть в Дайран, і шпилі палацу зламаються, відгукнувшись на їхні голоси і зоріння їхніх очей. Шпилі тріскаються вже зараз, мороз підточив їхні корені. Вєя стояла ні жива, ні мертва, глядячи, як відчай накриває королеву новими хвилями. – Ти ще можеш піти, Тінтірлат, – продовжувала провісниця. – Не ти підеш перша, шукаючи інші шляхи, але сюди ти більше не повернешся. Якщо ж дізнаєшся пророцтво, то не зможеш не підкоритися. Але сумніви королеви залишилися за дверима. – Я не піду без пророцтва, – просто відповіла вона. В руках провісниці з'явилося сердечко на тонкій стрічці. Воно хитнулось, хитнулась і тінь, як маятник, зупинившись. – Ти знаєш, що і в твоєму серці живе чародійство? – безбарвно запитала провісниця. – Я здогадувалась, – яструбиний погляд був прикутий до сердечка, певно, воно щось означало, щось незрозуміле для Вєї. – Візьми. Провісниця віддала королеві стрічку, але тінь маятника не рухалась. Тепер королева тримала його на витягнутій руці. – І дивись мені в очі. Вдержиш, отримаєш пророцтво. Скільки тривало мовчання, просякнуте сліпотою від народження і сліпотою від болю? З сердечка крапала кров, та долітала до підлоги вона талою водою, серце тануло, наче уламок криги. Маятник залишався непорушним, та і маятник теж розтанув, змінюючи напрям майбутнього, вказуючи з широкої дороги на звивисту стежку, що поросла бур'яном і полином. Вказуючи єдиний вірний шлях. Королева Тінтірлат витримала випробовування. Остання крапля стала іскрою, і стрічечка згоріла, ледь не обпаливши їй пальці. – Іди, королево, хай будуть з тобою шелест хвиль морських і сяйво юних зорь, – тихо мовила провісниця. Тінтірлат прощалася, трохи схиливши голову, на уклін не зосталося сили. Вєя узяла її за руку і повела до виходу з підземелля. Але перш ніж вони вийшли за двері, сліпий погляд ковзнув по Вєї, як батогом вдаривши, вогнем і холодом. Дочка Місяця і Син Ночі святкували перемогу, веселі вогнища розплавили сніг, а пісні злітали до колючих зоряних небес. До Дайрану лишалося кілька днів шляху, і ніхто не врятує приречене місто, лише вітер крутитиме попіл балакучими, стогнучими вихорами. Лаолант і чаклунка цілувалися на очах у вірних їм, а вість про розгром летіла трошки повільніше за птахів. Їхня перемога ділилася на трьох, та Явконд не з'являвся перед своїми підданими, і піддані забули про короля. Явконд сидів за столом зі згаслою свічкою, припорошений снігом і сивиною. В покинутій фортеці гуляв крижаний вітер. Тільки чари чаклунки одягали колишнього дуелянта в полум'я, берегли його життя, щоб страхіття не закінчувалось. Не можна подарувати те, чого не маєш. А гордовите серце Явконда переповнював відчай, і він ділився жагучим багатством з усіма. Піднявши сріблясту снігову хмаринку, на стіл сів снігур. Явконд несвідомо розгорнув пергамент, що приніс поранений у груди птах. Снігур цвірінькнув і вилетів на волю через розбите скло. Королева Тінтірлат кликала на бал. Вєя й не сподівалася, що хтось приїде. Але в палаці розцвітали різнокольорові вогні, ліхтарики висіли навіть на старих яблунях. Кора однієї тріснула на морозі, і застиглий сік бурштиново яскравів в їхньому світлі. А карети під'їздили одна за одною. Люди бажали хоча б на кілька годин відсторонитися від жаху, забути відчуття очікування новин. Вони посміхалися, доброзичливі, причепурені, жили, наче в останній раз. Вєя бачила королеву, яка зустрічала гостей. Усмішка торкалася її вуст, але яструбині очі залишалися холодними, дивилися не в цей світ. Вони не бачили людей, котрі потребували надії і підтвердження, що ті, кого вони відпустили із затишних домівок, зараз повертаються з перемогою. Але ніхто і не запитував, тому королева лише тихо всміхалася, вітаючись із гостями. І нечутно падав сніг за вікнами палацу. Під'їхала карета Явконда. Яскраво-червоний одяг стер блідість з молодого обличчя, а у відблисках сніжинок не помітна сивина. Він галантно допоміг вийти з карети жінці в золотій масці, біла сукня була гарніша за сніг. Бал. В пам'ять про всі втрачені темні ночі, музика як молитва задля порятунку, танці, сповнені легкості, але не любові. Явконд і Грейж приїхали майже перед самим світанням. Вєя не зустріла їх, втомлена гамором і чужими надіями, дівчина залишила залу. Тому вона не бачила, як Явконд ввів чаклунку до зали, як Грейж зняла золоту маску, як мелодія збилася з нот і музики замовчали. Королева-чаклунка і королева-яструб дивилися одна на одну. – Ідіть, – тихо, але дзвінко наказала королева-яструб, але ніхто не зрушив з місця. – Забирайтеся! Всі! Плутаючись в сукнях, панночки вибігали із зали, відштовхуючи від виходу синів і чоловіків, які дивом не потрапили у військо захисників. Від вітру паніки згасла половина світильників. В залі залишилося троє, але двері не зачинились, як боялися ті, що втікали. Королеви мовчали, біля стіни зачаївся Явконд, з-під плаща виднівся арбалет. В золотій масці тріпотіли віддзеркалення свічок. Мовчання. До вимовлених заклять. І відчуваєш, як тремтять шпилі, вбираючи в себе небо і час. Мовчанка. Обіцяна обом королевам. В руку Тінтірлат влетіла тінь меча. Грейж беззвучно плеснула у долоні. Дзвінка луна тіней, що прийняли на себе справжній двобій, пливла залою. Сипалися з лез прозорі жарини. Згасали світильники, спалахуючи багряним і білим. Тіні билися, а королеви не відводили погляду. Як статуї, застигли вони, і здавалося, так промине вічність, а час зупинився, помер, незрозуміло як затримавшись у цій залі. Але не час він уже, лише тінь розхитує невагомі шпилі, наче дерева в бурю намагаються вивернути з землі вікові корені. Тіні билися, увертаючись від ударів. До зали забігла Вєя. Яструбині очі кліпнули, відгукнувшись на новий рух, і тінь одна спіткнулася. Прозорий меч лишень торкнувся тіла тіні, трохи дряпнувши. Тіні танули чорно-червоним маревом. Погляди розірвалися. Поранена Тінтірлат схопилася за стіл, вона стікала кров'ю. Рука ковзнула по тканині, потягнувши скатертину, на полотні розгортали крила світанкові птахи. Тінтірлат не впала. Людські очі ставали пташиними, волосся – пір'ям, нігті – кігтями. Яструб злетів до склепінь. Отямилась Грейж. – Вбий її! Безбарвні очі палали порожнечею, Вєя відсахнулась. Явконд вистрілив, влучивши птаху в серце. На білій скатертині серед скалок посуду лежала мертва королева. Змертвілі очі бачили крізь стелю небо. Здригнувся палац. Шпилі ламались. – Ти вільний, Явконде. Її кров'ю вільний, – сова полетіла крізь розчахнуті двері. Шпили ламалися, уламки як масло прошивали камінь дахів палацу. – Ні! – Вєя кинулася до королеви, не одразу усвідомивши, що сталося. Явконд схопив дівчину за мить до того, як перший уламок шпиля розбив мозаїчну підлогу. Вони вибігли з частини палацу, яка руйнувалася. Явконд обіймав ридаючу Вєю, але сам не міг відвести очей від руїн – у законної королеви буде справді королівський надгробок. Кружляв сніг, лип до волосся і танув на щоках Вєї, наче плавився від світання. Розділ 9 Під вагою сови гнулася гілка. Діти слідкували за птахом, і в кожному погляді читався виклик. Ледь-ледь торкалася усмішка вуст Христини, хитка, як морські брижі. Світлі очі Влада були чисті і спокійні, мов ранок. Глибоко дихала Анжела, з переляком поглядаючи на вожатого. А Митько здавався найстаршим з друзів, його руки не тримали зброї, але душа пам'ятала пристрасть поєдинків. Сова теж дивилася на них. Із цікавістю, без страху. Море шурхотіло камінцями. І в його мові можна було розрізнити слова, зрозумілі чайкам, та знехтувані людьми. – Знаки, – тихо сказав дорослий. – Ми бачимо їх кожен день, але намагаємося не помічати. Та світ – не дзеркало, щоб чітко показувати нам, що відбувається. Не придивляючись, а лише коли несподівано переводиш погляд, можна побачити. А коли місяць народжується... Сова сплигнула на землю. – Мовчи, – прошипів птах. – Ніхто не кликав тебе. Ніхто не давав тобі права. Ти не докажеш цю історію. Ти забув її. – Я пам'ятаю, – вожатий піднявся, море обдало берег хвилею. – Ми пам'ятаємо. – Для історії потрібні слухачі. Діти полохливі і дурні, вони не розуміють тебе, вони підуть, – Христина мала на думці підвестися, та Влад схопив подругу за плече, а сова насмішкувато продовжувала. – Для історії потрібен оповідач. А ти не доживеш до ранку. Ти не заслужив світання. Митько не втримався, кинувши в птаха галькою. Камінчик згорів, не перелетівши через межу світлового кола. Сова загрозливо зашипіла. – Ах ти... – але сердилася вона не на дитину, дорослому пророчила: – Кожне слово віднімає твоє життя, його не вистачить, щоб дійти до кінця. Світ посірів, але не світанком, зачароване море змовкло. Примарна змія обвивала димом світле коло. – Мертві міста, – майже шепотом мовив вожатий, але звук власного голосу повертав упевненість, – над мертвими містами пливе веселка. Сірі міста, де всі погляди прикуті до посірілої землі. Наші міста. Сова пильно дивилася на дорослого. Явконд не знав про ті міста, його зруйнований світ вимагав покаяння і помсти. Але на покаяння не погоджувалася гордість, а на помсту не залишилося сили. В руїнах Явконд знайшов прапор, вишитий королевою Тінтірлат. Присипаний пилом і снігом, але не подраний. Золотий яструб розправив крила, сяйво перетікало в строгість нічного шовку. Дивним був цей прапор: поглянеш на нього, і забувається вчинене за своєю волею і за волею чаклунства, щоб уникнути болю. Золотий яструб дарував йому прощення королеви Тінтірлат. Явконд поцілував чорний шовк, він тепер знав, що треба робити. Полум'я повернулося до нього, наповнило молодістю, залишеною за порогом темниці. Явконд скликав військо в пам'ять про законну королеву, як нещодавно скріплював жахом і величчю різномовних загарбників. У нього залишалося три дні, поки захмелілий від перемоги Лаолант віддасть наказ рушити далі. Явконд не знав, скільки днів йому відпущено, але дивним чином прапор королеви оселяв віру в тих, що віру втратили, і надія розгорялася, наче вогник перестрибує з гілочки на гілку, доки не запалає багаття. Вогонь душі Явконда, що ніс страждання і вічні розлуки, тепер став останнім завітом королеви. Навіть для тих, хто був у полоні в цього темного полум'я, кого він катував до зірваних голосів і згаслих очей. Такою була сила того вогню, але Явконд не міг того знати, не міг бачити себе збоку. І лише кохання стліло, коли Вєя вирвалася з його обіймів, відмовившись слухати. Явконд не встиг сказати їй про дочку. А тепер Вєя зникла, і Явконд відчував, що вони більше не зустрінуться. Вєя не зникла. Врятувавшись від викрадача, дівчина заховалася в одному з покинутих будинків, впала на чуже ліжко і заснула без пам'яті. Прокинулась Вєя в темряві, але скільки днів минуло, вона не знала. Невиразні сновидіння тривожили душу, топлячи в забутті. Тільки один спогад залишався чітким: круті сходи вгвинчуються в землю, закінчуючись дверима, окованими металом. Туди і відправилася Вєя, на зустріч з провісницею. Без свічки чи ліхтаря, босими ногами намацуючи сходи. Здавалося, біла сукня, схожа на вінчальну, освітлює підземелля, а вишивка сріблиться в місячному світлі, хоча місяць і не зазирав під землю. Не було смолоскипів і красуні зі світлими кучерями. Доросла жінка сиділа на камені, сувора, яка не вміє всміхатися. Ліхтар стояв у неї на колінах. – Вєя, – мовила провісниця. – Так, я Вєя, – дівчина боялася менше королеви, але ж і менше знала. – Ти думаєш про чоловіка, Вєє. Але в мене нема для тебе пророцтва, – провісниця підвелася. – Що мовчиш і не йдеш? – Королева Тінтірлат померла, – на одному подиху повідомила Вєя, від слів задерло в горлі. – Не можна без королеви, – провісниця гірко зітхнула, хоча й не мала права виказувати почуття. – Гаразд, Вєє, візьми ліхтар. Підеш туди, – вона махнула в темряву. – Залишиш ліхтар за третім поворотом. Але і там може не бути для тебе пророцтва. – Дякую, – Вєя вклонилася, приймаючи ліхтар. – Не дякуй, Вєє, – провісниця відвернулась. – Не дякували мені до тебе, лише боялися. Навіть Тінтірлат. Вєя знала, що провісниця плаче, і розуміла, що не сміє втішити це дивовижне створіння, прокляте часом. Освітлюючи ліхтарем шлях, дівчина дійшла до стіни, роздивившись низький отвір, схилилася, бо не пройдеш. Вєя рахувала кроки. До першого повороту сто чотири, до другого усього двадцять, до третього майже шістдесят. Дівчина з неохотою залишила світло і ступила у пітьму. Один крок, і світло ліхтаря опало. В темряві збиваєшся з ліку, і важко дихати, нестерпно жити. Для Вєї темрява була багряною, як море і небо, що ледь не забрали її. Вєя йшла по хвилях, а на неймовірній висоті ширяли гостропері чорні птахи, зараз вони були не більше крапочок. Птахи чекали, а хвилі ставали все більш неспокійні, босі ноги боліли, наче не по кривавій воді, а по вогню йшла Вєя. Птах упав на дівчину, зачепивши крилом її плече. На білій сукні виступила справжня кров, Вєя хитнулася й оступилася з хвилі. Вона падала довго, неначе в безодню. І темрява роздягала її, крадучи одяг, мовби спогади, залишаючи тільки змучену душу. Оголена душа зупинилася серед темряви, або темрява зупинила політ. В пітьмі прокидався світ – куди не поглянь. В пітьмі, наче за склом, відбивалося полум'я пожарищ, тіні тих, хто гинув, обличчя юних завойовників. І в кожному відбитку був Лаолант. Світла постать схилилася над Вєєю, поцілувала у маківку. Крилата людська постать, волосся ніби пір'я, а очі яструбині. – Ваша величносте, – прошепотіла дівчина. – Борися, Вєє, – примарний голос дзвенів сумом. – Це найлегша частина шляху. Таке твоє пророцтво. Я любила тебе, Вєє, моя єдина безкорислива подруго. Королева Тінтірлат зникла. Тепер вже назавжди. Вєя піднялася. Сукня не подрана, рана не кривавить, нема багряного моря, страхітливих птахів і скляної пітьми, що увібрала в себе минуле. І стоїть дівчина, босонога, простоволоса, на снігу. Вєя знала, куди їй іти, до кого їй іти. Лаолант відбив атаку Явконда, та ворог готував новий удар. Чорний прапор із золотим яструбом вселяв у супротивників небачену сміливість. Прапор належало знищити, розірвати по нитці, розвіяти за вітром. А чаклунка все не з'являлася, двобій із королевою висушив її чари і красу, і навіть долина зів'яла, ділячись із хазяйкою молодістю. Лаолант мав вибирати самотужки. І він вирішив, що сьогодні золотого яструба зчервонить ворожа кров. Вєя йшла по снігу, не відчуваючи холоду. Ніхто не міг встати у неї на шляху, юні дивилися на дівчину стривожено і захоплено. І йшли за нею, наче вірний почет. Лаолант відчув, як змінюється сонячне світло і теплішає повітря. Він так і застиг, спираючись на меч, не обертаючись. – Лаолант, – з тихою радістю покликала Вєя. – Чоловік мій. Ходімо у наш дім. Посадимо квіти, дочекаємось прильоту птахів. Коханий мій... Вєя обвила руками шию Лаоланта, поцілувала, та чоловік не відповів на ласку. Він випростався з рук Вєї, гнівно глянув на воїнів, але ті й не думали розходитись. – Тобі не місце тут. Іде війна, – байдужий до всього голос лякав, та Вєя стримувала сльози. – Я дружина твоя, Лаоланте. Моє місце біля тебе, – вона схилилася до його ніг, полиски від меча падали на дівоче волосся. Лаолант не ворушився, не насмілюючись підняти кохану чи штовхнути у брудний сніг. Але ось, пальці затремтіли, рука потяглася до коханої, ще мить, і він торкнеться її волосся. – Що тут діється? – з-за спин глядачів вийшла королева Грейж, гарна, як в час першої зустрічі з Лаолантом. Лаолант відсмикнув руку, відступивши від коханої. Вєя не встала. – Вєя, – без здивування сказала чаклуна. – І ти тут. Моя бідна маленька Вєя. Чаклунка по-материнськи підняла дівчину, ласкаво обійняла за плечі. – Віддай її мені, Лаоланте, – просив співочий голос. – "На смерть", – додавали колючі очі. – Бери! – розсміявся Лаолант. На річці тріснув лід, чаклунка і Вєя зникли. Розділ 10 Хвилі лизали берег, майже доплескуючи до вогнища. З іншого боку від вогню ходила сова. Займався світанок. Вуглини догоряли. Діти більше не утворювали коло, оточивши вожатого, наче ділилися з ним вірою і теплом. – Доведіть мене до моря. Воно захистить нас, – його голос ослаб. Влад допоміг дорослому, зараз він почувався старшим, дівчата тримали вожатого за руки, Митько ніс смолоскип. Море заспокоїлось, чекаючи на них, в прозорій воді блищали золоті зернятка. – Минуле стає теперішнім. Все, про що я казав, відбувається і зараз, та я не додивлюся історію, море докаже її замість мене. – Ні, – Христина теж відчувала себе дорослою. – Ми стільки пройшли разом. Ми дійдемо разом. – Христино, – він поблажливо всміхнувся, але біль викривив посмішку. – Віддай мене їй. Сірі міста вмирають, ніхто не здійме погляд на веселку, а минуле змінити не можна. Відпусти... Сова дійшла до мокрої гальки і зупинилася: здобичі нікуди втікати, тож нащо мочити лапи? – Не відпустимо, – в один голос заперечили Митько й Анжела. – Ми полетимо. – Полетимо, як птахи, – додала дівчинка. – Ні, діти, – він зітхнув. – Ви сміливі, але летіти не треба. І очі у вас ясні, як тоді... Навіть море не могло повернути йому розтрачені сили. Сова чекала. – Говори, – наказав Влад, забираючи у брата смолоскип і гасячи золоте полум'я в прозорій воді. – Ми залишимося з тобою. Вони свідомо кидали виклик сові, але птах не поспішав нападати. Вітер здув з поля майже весь сніг. Від дотику чаклунки стигла кров у всьому тілі. Але дівчина ще чинила спротив чарам. – Лаолант зрадив тебе, зрадив свою королеву і свою країну, – цікавість полонила чаклунку. – Чому ж ти досі кохаєш його? – Кохаю, – на вустах Вєї квітла замріяна посмішка. – Я просто кохаю його. – Кохаєш так сильно, що віддаси за нього життя? – Віддам, – відповідь легка, як крильця метеликів. – Кохаєш так сильно, що зрадиш заради коханого? – Не можна зрадити, – ніжна відповідь, мов хмаринки на небі, що стає блакитним. – Зраджуючи, відрікаєшся від любові. – Але Лаолант відрікся від любові, – чаклунка хотіла розсміятися, але сміх не зміг злетіти з її вуст. – І я прощаю його, – радісна відповідь, ніби крапання зі стріх. – Бідна маленька Вєя, на що ти себе прирікаєш, – в інтонаціях чаклунки згасала материнська ласкавість. – Твої страждання триватимуть, доки ти не розлюбиш. Бідна дівчинка. Чаклунка провела по своїй щоці, неначе по чужій, колючі очі випромінювали такий щирий жаль, що сльози підступали до горла. Вєя прийняла вирок в мовчанні. Вєя лежала обличчям до неба, розкинувши руки, наче розіп'ята землею. Скільки днів в чистих світлих очах віддзеркалюватиметься життя? Скільки жахливих днів? Здавалося, трави проростають крізь ніжні долоні, ще дитячі. Та ні, лише між пальцями проклюнулась травинка. Але зійдуть й інші, пробиваючись до сонця, прив'язуючи людське тіло до землі. Порох до пороху. Доки з танучим снігом не посіріє біла, розшита квітковим візерунком сукня, та волосся не розсиплеться під полуденним сонцем. А світлі очі ще житимуть, і небеса литимуть в них чисту блакить. Вєя вмирала. Вмирала юна весна, щоб покликати весну справжню, звільнити від кайданів ціною власного життя. Час збився з ліку митей, у хвилини вміщувалися дні, кінець року і захід сонця співпали. Для кожного, хто ще жив, час рухався зі своєю швидкістю. Сурми, що колись віщували прибуття гостей, кликали до бою, тріпав вітер золотого яструба. Лаолант прорубався до яструба, поховавши в пам'яті обличчя співвітчизників. Але вороги билися відважно, не відступали, наче вирішили зупинити загарбників або залишитися на цих пагорбах назавжди. До лазурового неба злітало ім'я королеви Тінтірлат, ніби лише самим її іменем можна відбивати атаки. Син Ночі дістався Явконда. Колишній король чужих народів увіткнув прапор в м'яку від танучого снігу землю, взявся за меч. Вони знову билися. І знову до смерті. Але тепер не за кохання, а через чаклунство. І нікому було їх зупинити. Прапор відмічав місце двобою, наче окреслюючи незриме коло, не дозволяючи втручатися жодній зі сторін. Супротивники зачепили один одного вже не по разу, але наче несерйозно, коли Явконд послизнувся на грязюці й отримав смертельну рану. Лаолант замахнувся для нового удару, але супротивник впав раніше. Меч перерубав держак прапора. Сяючий яструб ліг на молоді трави. Лаолант впав на коліна, як підкошений, він лише зараз відчув біль. Всю землю застелив трав'яний килим. Біле з сивиною волосся плуталося в незаплямованій кров'ю зелені. – Лаоланте, – прохрипів переможений, намагаючись піднятися, та лише пальці здригнулися, кличучи супротивника. Лаолант майже підповз до нього, покинувши меч, подарований чаклункою. – Я помру, – здавалося, Явконд всміхається, зморшки порозгладжувались. – Ти маєш знати... У тебе є дочка... Я назвав її Вєєю. Знайди її. Луснув обруч, що сковував серце Лаоланта, як останні крижини віднесло течією, розсипались чари. – Я... Я знайду її, Явконде, – обіцяв Лаолант, стоячи на колінах, але очі Явконда вже оскляніли. Вітер приніс духмян яблуневого квіту, наче з тих розлогих дерев у Дайрані біля королівського палацу. І заспівав шпак, забіякувато заплигавши по землі. Лаолант встав, підняв забруднений своєю і чужою кров'ю королівський прапор. Шовкове полотнище затріпотіло майже так само високо, як і в руках Явконда. З чорного поля злетів золотий яструб, розчинившись у сонячному світлі. Королева Грейж ще стояла над Вєєю, коли завалився другий стовп, на який спиралися її чари. Тепер залишилася тільки ця зачарована дівчина, майже дитина, на чиї груди впало золоте диво з пір'я. – Геть! – крикнула чаклунка, та птах вже дзьобнув людське тіло і відлетів у трави. – Тінтірлат, – прошипіла Грейж, зламуючи мітелку трави, що перетворилася на смарагдовий меч. – Чому ти так не бажаєш вмирати, королево? Я все одно тебе вб'ю. – Не вб'єш. Вражена чаклунка повернулася. Вєя тримала в руках такий самий смарагдовий меч, невагомий, як шпилі зруйнованого палацу, зброю, що відгукується на кожний порух душі. – Вєя... – чаклунка розгубилася лише на мить, а наступної секунди нанесла удар, цілячись дівчині в серце. Вєя відбила, вдаривши у відповідь. Кажуть, що людина не може здолати чаклунку, але весна перемагає зиму, і якою міцною не була б крига, сонячні промені розколюють її броню, як не важко паростку, але він проб'ється до світла, які б випробовування не випали на долю кохання, але кохання залишається чистим до загибелі. Повертаючи світу весну, Вєя кликала її для себе в останню чергу. І коли Лаолант вдихав духмян яблунь, в полі, де зійшлися у герці жінки, вбрані в біле, щойно зійшов сніг. Вєя віддавала мечу, що виріс з травинки, яка першою торкнулася її шкіри, усю свою любов, віру, молодість і жагу до життя. Хитався останній стовп і повільно падав, і летів золотий птах над полем бою. Його тінь накривала загарбників, й ясноокі оберталися на тварин з людськими очима. Вовки, олені, козулі, лиси бігли в ліси, щоб стати здобиччю людей або часу. Так вже було колись, але тоді встояв палац, і залишилася у знекровленого народу королева. Тепер королеви не стало. Вєя вибила чарівний меч з рук Грейж, приставивши смарагдове лезо до горла переможеної чаклунки. – Вєє, – материнський голос просив пощади не словами. Секунди зволікання вистачило, щоб чаклунка обернулася совою. Та Вєя встигла чиркнути лезом по крилу. Сова зашипіла. – Ніхто з вас не знатиме щастя і спокою, – чаклунка полетіла. – Ти назавжди залишишся птахом! – крикнула їй вслід юна весна, і струнами зазвучали в знак підтвердження сонячні промені. Пір'я золотого яструба втрачало блиск. Торкнувшись тінню всіх, він повернувся на нічне полотнище прапору. Так і застиг яструб на сторожі у вікна в ніч, коли наново народжується світ. А Вєя сіла на землю, вронивши смарагдовий меч, танучий, наче марево передрання. Але і сидіти не було сили. Дівчина лягла на траву, притулившись до землі, як до матері. Розпускалися квіти на її сукні, і волосся розтікалося струмочками, а душа злетіла до неба коноплянкою, незугарною, але такою дзвінкоголосою. В колисці під дахом бідного дому плакало немовля-весна, в палаці вже не було королеви, і ніхто більше не зустрічав провісницю. Епілог Сонце мало визирнути з-за виднокраю за лічені хвилини. Небо вже бачило його, море вже бачило, та не бачили люди. Всю їхню увагу поглинала сова, що одним оком слідкувала за друзями. – Але Лаолант так і не знайшов дочку, сонце обернулося на червону зірку і більше не зійшло, а міста змертвіли, – закінчив замість вожатого птах. – Досить блукати світами, навіть кістки її змішалися із землею. Ходімо зі мною, Лаоланте, в зачарованій долині ще не скінчилась осінь. Лаолант зробив крок до сови, та Христина вчепилася в його руку, не відпускаючи. – Ти збрехала! Ти сказала: він помре, але він з нами! – Дурненька дівчинко, він давно помер, і в світі, звідки він родом, світанок не настав. – Ні, – прошепотіла Анжела і скрикнула: – Ні! Ми були там, ми бачили, ми знаємо їх... – Нікого ви не знаєте! – урвала дитяче слово чаклунка. – Нічого! Порожні слова історій, в які ніхто не вірить! – Але ми віримо, – обурився Митько. – І ми знаємо Лаоланта, він класний, – підтримав молодшого брата старший. – І Явконда знаємо. – І Вєю зустрічаємо кожної весни, – додала Христина. – І Тінтірлат ми знаємо, бо мріємо бути птахами, – Анжела не боялася зізнатися в цьому навіть чаклунці. – І тебе ми знаємо, королево Грейж. Ти ночами часто зазираєш в наші вікна, – з викликом говорив молодший. – Ти курка обпатрана! – Не треба... не називай мене королевою... не визнавай мене... Птах позадкував зовсім не по-пташиному, потрапив лапою між галькою, змахнув крилами, щоб втримати рівновагу. На одному чітко вирізнявся шрам. На гальці лежала жінка, напівпрозоре біле вбрання тягнуло до землі, наче важило більше обладунків, власне бунтівливе чаклунство скувало її. Лаолант стояв в оточенні дітей, і очі його змінювались: ненависть тонула в презирстві, страждання перетікало в світлі спогади. Сонце не сходило, мить зупинилась, обличчя лишалися сірими. Спогади перемогли. Лаолант підійшов до чаклунки, пропонуючи допомогу. – Чому? – в її рисах все ж лишилося щось совине. – Я пробачив тобі замість Вєї, одне прокляття зняло інше, і тепер я змогу виконати обіцянку, дану Явконду. – Ти знав, що історію можна розповісти лише один раз, – навіть не запитання – твердження. – Знав. Не закінчи я оповідь, ти б відняла моє життя. Я ж бо і тобі давав слово. Але все інше я згадав і зрозумів, лише коли почав розповідати. Вони піднялися з гальки. Діти мимоволі позадкували, одразу згадалось усе, що накоїли Дочка Місяця і Син Ночі. – Не бійтеся, діти. На березі стояла провісниця, така, якою вона являлася королеві Тінтірлат. Солоні краплі ще блищали на світлому волоссі, бо вона вийшла з моря. – Історія не заподіє шкоди тим, хто став її частиною, – провидиця всміхнулася дітям і звернулася до дорослих. – Я прийшла забрати тебе, Грейж, море поділиться з тобою спокоєм, а на Лаоланта чекає невиконана обіцянка. Країні потрібна нова королева, і кличуть її так само, як юну весну. Більше не буде шпилів і балів до рання, забудуть жах перед провісницею. Але чарівництво не розчиниться в сірості, якщо ви самі цього не допустите, – вона глянула на схід і додала: – Сонце затримується, не варто йому бачити тих, що загубилися в часі. Прощайтеся. Анжела підбігла до Лаоланта, повисла у вожатого на шиї. Христина теж була б не проти його обійняти, але місце зайняте. – Якщо зустрінеш Явконда, скажи йому, що я обожнюю шпаків, я зроблю шпаківню, – пошепки торохкотіла молодша дівчинка. – Ми зробимо, – виправив Влад, Лаолант відпустив Анжелу і з повагою потиснув братам руки. – Я сьогодні ж виріжу меч, біля корпусу класний дрючок валявся, – вже думав вголос Митько. – Христино, – Лаолант поклав долоні на плечі дівчинки і поцілував у волосся. – Будь щасливою. – Будьте і ви щасливі, – відгукнулася дівчинка. Небокрай ставав гарячим. Колишні вороги і союзники подивились один на одного в останній раз. Провісниця повернулася обличчям до моря, і тут діти не витримали. – Візьміть нас із собою! – Візьміть нас! – Візьміть! – Заберіть нас із собою! – Забрати вас? – провісниця більше не була ласкавою, в ніжному голосі почулася погроза, що застерігала від нерозважливості. – Як ми можемо повернутися? – видихнула Христина. – Як? Після всього? Ми не хочемо! Друзі помотали головами, погоджуючись, що дійсно не хочуть. Провісниця осміхнулась. – Ну добре, – в її долоню влетіли чотири різнокольорові камінчики з пляжу. – Хто наважиться? Діти перезирнулися, але вона одразу ж пригрозила: – Кожен сам обирає свою долю! Узяти щось з рук провісниці, знаючи, чим це може обернутися? Здається, вони погарячкували. Діти застигли, розгубившись, боючися порадитись між собою. – Зрозуміло, – камінчики впали назад. – Сміливість буває мудрою. – Але що нам робити? – Влад запитав раніше, ніж вона встигла б відвернутися. – Пам'ятати, – просто відповіло море вустами провісниці. – Слухати світ і бачити його таким, який він є. Складним і барвистим. Бо навіть мені не відомо, що гірше: сонце, яке обернулося на червону зірку, чи ваші змертвілі міста. Троє дорослих щезли з першим золотим променем, але Христині здалося, наче Лаолант зник останнім, сказавши на прощання: "Бувайте". Перезирнувшись, діти, як один, кинулися на землю шукати камінці, що розкотилися. – Мені здається, я знайшла, – Христина притискала камінчик до грудей. – А цей, дивіться, з малюнком! – натхненно гукнув Влад. – Я теж знайшов! – радів Митько. – Ми їх збережемо, – Анжела міцно стискала свій камінчик. – Звісно, збережемо, – пирхнув Митько. – А що скажемо вихователям? – Влад вже вирішував нагальні проблеми. – Що ми заблукали, – припустила Анжела. – А про вожатого? – А хіба він був з нами? – награно здивувався Митько. – А одноліткам? – Одноліткам скажемо правду, – серйозно попередила Христина. – Скажемо, – погодився Влад, з цікавістю роздивляючись білий камінчик з прожилками у вигляді рожевої зірки або сліду від пташиної лапи, якщо повернути. Здавалося, камінчик світиться в промінні ранку. Сонце золотилося в брижах, море зовсім заспокоїлось, це означає, що усіх поведуть купатися, а їх, звісно ж, покарають, залишивши в корпусі. Діти неохоче поверталися до улюблених вихователів і смакували подумки сидіння за північ і розповіді пошепки зі схованками від дорослих, обриваючи оповідь на найцікавіших місцях. Прикидатися вони вміли чудово. Діти йшли до табору, гріючи в кулачках свої камінчики. Або це камінчики їх зігрівали, женучи хвилювання. Коли прийде зима, це вони дізнаються напевно.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Чарівна казка
© Ольга, 25-05-2007

Весняна казка для дорослих дівчаток
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Камаєв Юрій, 21-03-2007

Привіт!
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Віталій Круглов, 04-03-2007

Згенеровано за 0.0357718467712 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Легенда про юну Весну (частина друга)

Чарівна казка

Весняна казка для дорослих дівчаток

Привіт!