

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	803
Творів:	12157
Рецензій:	18688

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Пригодницька казка / Фентезі

Легенда про юну Весну (частина перша)

© Наталка Дев’ятко, 01-03-2007
Наталія Дев’ятко Легенда про юну Весну Розділ 1 По мокрій гальці шльопали босоногі діти. Двоє дівчат і двоє хлопчаків. Хлопці, без сумніву, брати. Влад – старший, серйозний, найвищий з компанії, витягнувся за цей рік. Митько роки на три молодший, кучерявий, мов янголя, та надто хитрющий погляд як на мешканця небесного світу. Анжела і Христина – давні подруги, ще в одній пісочниці гралися. Вони теж виросли за рік, досягли того віку, коли вже закохуєшся, та ще не знаєш смаку підлості. Діти бігали по берегу, бризкалися, дражнили вожатого, що тримався подалі від води. Дорослий хмурився, але мовчав. А діти веселилися, як хотіли: це були їхній табір відпочинку, їхнє море та їхні чайки, які сварилися через недолугу рибу. А новий вожатий залишався чужим, хоча пройшла вже половина партії, хай симпатичним і поступливим, знав безліч ігор і дивних історій, та однаково чужим. Такого статусу нелегко позбутися. Нарешті вожатий не витримав, розсміявся і пристав на гру. День хилився до вечора, сонце золотою каймою підкреслило гори і заховалося. Розлетілися чайки-забіяки. Друзі просто вмовили вожатого хоч на годинку залишитися на березі. На диво, дорослий згодився досить легко. Вони йшли вбік бухт, де під горою починався рідкуватий ліс. Втомлені біганиною, діти більше не вередували, що дуже тішило дорослого. Терпкий від солі вітер сушив мокре волосся й одяг. Анжела розкинула руки і з криком "Я птах! Я птах!" побігла назустріч вітру. Дівчинка зробила коло, підлетівши до Влада, але послизнулась і боляче приземлилася на гальку. Влад і вожатий одночасно простягнули руки, щоб вона могла піднятися. Та Анжела прийняла допомогу товариша. – Птах, кажеш, – вожатий сумно всміхнувся, не одразу прибравши руку. – Анжело, ти дійсно бажаєш бути птахом? Він подивився на дівчинку, і друзі лише зараз помітили, що очі у нього блакитні-блакитні, як вечорове море, і такі ж глибокі й безжалісні. Але Анжела зовсім не злякалася. – Так, я хочу бути птахом! І літати високо-високо! Вище неба, вище хмар! – І битися з подружками за дохлу рибу, – кинув п'ять копійок Влад. Монетка булькнула образою, потонувши у захваті. – Та ну тебе! – Анжела надулася. Та вожатий наче й не почув слів Влада: море дивилося вглиб себе, море думало і, як під час штилю, почуття не відображалися на його обличчі. – А якщо уявити на мить, що ти дійсно можеш бути птахом, – знову говорив дорослий. – Ти б стала? – Всі мріють літати, – відповіла за подругу Христина. – Тільки ця мрія нездійсненна. – Не завжди, – в морі справді було легко потонути, дівчинка відвела очі. – Розкажіть, – Митько засяяв. – Розкажіть нам казку, як ви розповідали молодшим загонам! – Казку? – протягнув Влад. – Казки для малечі. – Не тріщи, про що не знаєш! Так, брати дійсно були дуже схожі. – Точно, розкажіть! – попросили разом Анжела і Христина, перезирнулися, змовницьки всміхнулися. – Діти, а вам до корпусу ще не час? – вожатий повернув їм посмішку, очі звичайні, сіро-блакитні і зовсім не бездонні. – Ні!!! – розсердилися вже всі четверо. – Добре, – дорослий поступився. – Розповідатиму, поки ідемо до бухт, а тоді назад і спати. Друзі мовчки погодилися, про себе подумавши, що заснути в дитячий час відбою – жахливий злочин перед рідним табором і власним сумлінням. Вони оточили вожатого, налаштувалися слухати. Врівень з ними берегом йшла плямиста чайка, іноді зупинялася, видзьобуючи з гальки рачків, принесених прибоєм, але потім все одно наздоганяла оповідача. Палац королеви Тінтірлат, що у місті Дайран, – один з найгарніших палаців, які коли-небудь було побудовано людьми. Тонкі вежі з такими гострими шпилями, що над ними не пролітають птахи. Птахи знають: шпилі зачаровано, вони тремтять в такт сонячному світлу, в такт серцю і в такт мрії. Й усякий, хто опиниться біля вістря, з радістю віддасть йому своє серце, яке шпиль простромить, обернувши дарувальника на сонячний пил. Здавна, коли ще не народилася королева Тінтірлат, так місто захищалося від драконів. Але ті часи давно минули, драконів не бачили вже з пару віків, і зараз палац зазвичай славився балами королеви, схожої на хижого птаха. Навіть коротке світле волосся скуйовджене, наче пір'я, а чарівливий сміх схожий на клекіт. Бали королеви Тінтірлат... Хто не був на них запрошений, ніколи не зрозуміє, що я намагаюся змалювати. Бо не в перемінах страв, дорогих винах і блиску найбагатших панночок королівства їхня привабливість. Не в дуелях, які так часто трапляються в безмісячні ночі, їхня слава. І навіть не в тому, що всі ті двобої тривають до першої крові, їхня шляхетність. Королева Тінтірлат сувора з порушниками законів. Ні, щось чарівне, давніше за скали в морі, залишилося в святах, що вибухали гамором у найтемніші ночі. В ті ночі, коли народжується місяць, цнотливий, незаплямований, коли наново народжується саме життя. Наближався черговий бал, перший цього літа. Її звали Вєя, як новонароджену весну, коли лише проліски виткнулися зі снігу, розрізали силу зими гострими ніжними пелюстками. Такою була і дівчина, що носила перше ім'я весни, ніжною, та могла втримати в руках меч, не менш гострий, чим шпилі палацу королеви Тінтірлат, і так само невагомий. Тільки не знала про це Вєя і ніколи не бачила легендарної зброї. Та й взагалі бачила дівчина небагато, якщо можна цим словом виміряти красу світу, що її оточував. Жила вона далеко від столиці, тому мало спілкувалася з чужими. Лише перелітні птахи приносили їй вісті, та ще торгівець намистами, який з'являвся на порозі двічі на рік. Але вчора їй виповнилось сімнадцять, і батьки візьмуть її на бал до королеви! Та це станеться через три дні. А сьогодні Вєя розшивала сукню і мріяла про кохання, наче не малюнок на тканину клала, а вишивала долю свою. Вона не помітила, як довга волосина впала з голови і вплелась у візерунок ще однією доріжкою. Дощ пройшов позавчора, але в лісі ще пахла волога, чорна від тіней земля. Мовчали птахи, тільки іноді в густих верхівках озивалася зозуля. Лаолант м'яко ступав по чорній землі, вдивляючись, вслухаючись у звуки лісу. Стріла напоготові, білопера, його улюбленого кольору. Не знав тоді Лаолант, ким обернеться білий колір в його долі. Передчуття бриніло в грудях, золотисті тіні ковзали по молодому обличчю вже дорослої, та від того не менш відважної людини. Передчуття спіймало ціль. Великий олень із гіллястими рогами і такими розумними очима, що рука здригнулася, і стріла влетіла в дерево, затріпотіла. Біле пір'я вмить офарбилось чорним. Лаолант зойкнув, безвольно опустивши зброю. Олень вдарив по землі, вибив вогонь, і вітром пронісся повз мисливця. Лише із золотої корони, неначе віяла, яке лежало на рогах, впали на траву золотаві жаринки. Лаолант не гнався за золоторогим оленем, хоча таким було його перше бажання. Хитаючись, він підійшов до того місця, звідки вирвалося полум'я. На землі лежала червоняста квітка, схожа на щербате серце. Свіжа, наче щойно зірвана. Лаолант підняв квітку, від духмяну закрутилося в голові, і живе серце здавив холод. Розділ 2 Діти дійшли до першої бухти, і Митько побіг вперед, щоб раніше за всіх видертися на улюблений камінь. – А до корпусу? – полишивши історію, лукаво нагадав вожатий. Історія змінила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, і друзі хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого. – Давайте ще погуляємо, – заканючила Анжела. – І послухаємо, – в голосі Христини відчувався мед лестощів. Влад хмурився: історія захопила його найменше, а ось перспектива лишитися поза табором зовсім не тішила. І сутінки вже підіймаються від моря... Митько махав їм з каменя, кличучи перебратися в бухту. – Не звалися! – гукнула Анжела і побігла до товариша. – Без тебе – ніколи! – Митько дражнив дівчинку, зображаючи падіння. І тоді Христина сказала те, що підказувало серце. Збрехала, хоч і не любила брехати. – Ви тепер їх до корпусу не заженете. Вони тут кожну каменюку знають, кожну стежку. Даремно ви нас послухались. Вожатий знову пильно подивився на дівчинку, наче намагався зрозуміти, про що вона зараз думає. – Вірно, даремно, – погодився дорослий. – І що мені тепер робити, Христино? Няньчитись із вами? – А у вас є вибір? – Христина просто ігнорувала знаки Влада, який показував, що вона ідіотка. – У вас будуть неприємності, – спробував попередити хлопчик. – У вас теж, – вожатий не обертався. – Я забрав вас під свою відповідальність. З дружби. Ні в кого язик не повернувся заперечити, що він їм не друг. – Ідіть до нас! Там стільки чайок! – покликала з каменя Анжела. Злякавшись крику, зграя злетіла, ковзнувши тінями по спокійному морю. І зникла в рожевій блакиті вечора. Діти і вожатий видряпалися на камінь. Обійнявши Митька й Анжелу, дорослий заговорив знову. Дні до молодика пролетіли, мов журавлиний клин, що вертається додому. До Дайрану потяглися танцюристи і музики. Всім знайдеться робота на свято, і радість торкнеться кожного: для одних розійдеться луною щасливого сміху, для інших – дзвоном монет, які подарують ситі тижні до нового святкування. Не лише в палаці з невагомими шпилями лунатиме музика. На кожній площі, в кожному домі знайдеться своя королева, що вдягне у цю ніч найкращу, хай і не завжди нову сукню. На вулицях кипіло життя, і карета батьків Вєї застрягла на шляху до палацу. Вони запізнилися, не встигли проскочити до того, як потоки святкуючих виплеснуться із затишних будинків. Лише діти і старі дивитимуться на буйство радощів з вікон. Будинки полишали з легким серцем: піймані на злодійстві в цю ніч втрачали голову без суду, піймані на підлості втрачали все, окрім життя. Королева Тінтірлат строго слідкувала, щоб в ночі її святкувань у місті царював мир. Запізнилися... Через Вєю, звісно! А тепер дівчина смикала мереживо хустинки і з острахом зиркала на засмучених батьків. Не маючи сили чекати, Вєя розчахнула дверцята і зісковзнула в натовп. До палацу було рукою подати, усього два повороти. Чути навіть, як сурми вітають приїзд нових гостей. Але юрба розтікалася перед брамою, як море огинає камінь, повертає, відносячи дівчину від входу. Вєя спробувала опиратися, але марно. Смикнулася вбік, спіткнулася, та чиїсь руки не дали їй впасти. Через мить дівчина дивилася в очі Лаоланта, але юрба нарешті розступилась, даючи дорогу кареті, і батьки примусили дочку повернутися на належне місце. Сурми славили їхнє прибуття. Бал. Свічки, шурхіт суконь, потаємний сміх, наче дзвіночки. Здається, між зустрічами минають не тижні, а місяці, довгі, зимові. Щоправда, справжні морозні зими давно не зазирали до столиці Дайран. Подивіться на них: вони щасливі, знають одне одного роки, багато хто познайомився саме тут, і завжди повертається, шануючи королеву. Завтра вони прокинуться іншими, а сьогодні ніякої манірності, підморгування, інтриг. Музика очищує навіть черстві серця найбагатших синів і дочок цієї землі. В цьому міститься якась непізнана чарівність, яку знає лише королева Тінтірлат, чия багряна сукня розкішніша від сьогоднішнього заходу сонця. Раніше цей секрет знала її матір, котра отримала таємницю від бабусі. Але і про це теж не шепотіли. Шепотілися про інше: про новеньких, симпатичних дівчат, їх було троє, про красуню в рожевій, дивовижно розшитій сукні, і про те, скільки очей сьогодні спалахне закоханістю. Явконд слухав невинні плітки перших красунь королівства, що стояли неподалік. Панночки відпочивали, охолоджуючись шампанським і білим вином. Це теж було традицією: червоне вино подавали лише після опівночі. Воно належало світанню, нічого прославляти вмирання дня, хай і гарне до нестями. Чорноволоса графиня кидала в Явконда гострі погляди, та він робив вигляд, що не помічає. Явконд не замислюючись запросив на танець юну красуню в розшитій сукні. Запросив Вєю. В танцях білявий Явконд був одним з найкращих. Та й не лише в танцях. Бився він завжди до смерті, виключаючи найтемніші ночі, звісно. І пліток про нього ходило не менше, ніж про королеву Тінтірлат. Не багато кого називав він друзями, а ті, хто бував у його фортеці, ніколи не хвалилися тою дружбою і не розкривали таємниць непоборної для цікавості твердині. Вєя кілька місяців старанно вчилася танцям, тому була гідною партнеркою. Явконд їй подобався, юне серденько люто стукотіло, готове віддати себе у вічне володіння. Біляві кучері обвили б його, затягнувшись у петлю... Тремтіли, смакуючи передчуття, гострі шпилі палацу. І тоді Вєя побачила його, чоловіка, що допоміг їй вибратися з натовпу. Вона вислизнула з обіймів Явконда. Лаолант і Вєя не відходили один від одного. Слова були їм не потрібні, але і шпилі не залишилися розчарованими. Явконд щез із зали. Минула північ, і по залі розносили червоне вино. Вино золотилося в світлі свічок, наче вкрите марою закоханості. Вєя і Лаолант випили келихи до дна, не відводячи очей, потонули в поглядах, потонули в більше не чужих душах. До них ішов Явконд, зброя виділялася під червоним плащем. Але п'яні від свята і вина гості не зупинили його, не згасили жартом блиск крижаних очей. Лаолант усе зрозумів, це був не перший бал у його житті. Вклонившись розгубленій Вєї, він пішов за білявим дуелянтом. В саду гуляли закохані, та всі вони трималися ближче до палацу. Явконд же одразу попрямував до розлогих яблунь, де зазвичай і проливали кров гарячі від блиску краси, що могла належати лише одному. Вони зайняли позиції. Здавалося, навіть вітер замовк у гіллі, перестало посміхатися зіркам листя. Листя знало, і зірки знали, вони розуміли людей краще за самих людей, тонше передчували людські помисли. Смерть стояла за деревами, та вона ще не обрала, на чиїх вустах залишить останній цілунок. Лаолант і Явконд билися не до першої крові, як того вимагав звичай. Бо на червоному одязі Явконда її не видно, а Лаоланта ще не було поранено. Під яблунями поспіхом збиралися гості королеви. Явконда знали всі, та й Лаолант ще нічим себе не зганьбив. Глянувши на поєдинок із цікавості, люди вже не могли відвести погляд. Безжалісність і майстерність ударів обох суперників зачаровували, вбивали бажання битися об заклад або вибирати улюбленця. Явконд примудрився зачепити груди ворога. Двоє глядачів зааплодували й одразу замовкли. Поєдинок не кінчався, хтось побіг кликати вартових. А супротивники наче збожеволіли. Ніщо не стримувало їх більше: ні кохання до Вєї, ні заборона королеви Тінтірлат. Коли у віддаленні з'явилися вартові, у Явконда була розсічена рука, а Лаолант втратив швидкість і під натиском відступав до яблунь. На перший погляд несерйозна рана сильно кривавила. Явконд вибив ворожий меч і замахнувся для останнього удару. За спиною Лаоланта був широкий старий стовбур, ухилитися він би не встиг. – Не смій! – з вартовими йшла королева. – Не смій, Явконде! Яструбині очі палали. Явконд неохоче опустив зброю і повернувся до королеви. На червоному не видно крові, але один її жест зараз – і закон вступить в силу. Тінтірлат не славилась вмінням прощати. Лаолант з'їхав по грубій корі, не втримавшись, і до нього одразу підбігла Вєя. Тінтірлат відірвала погляд від Явконда, подивилася на дівчину, що стояла на колінах перед коханим. І відпустила всіх, мовчки попрямувавши до палацу. Невагомі шпилі тріпотіли в небі, яке сіріло ранком. Смерть ішла від старих яблунь. Розділ 3 Здавалося, відлуння наказу королеви Тінтірлат ще не стихло. Христина дивилася на вогонь багаття, яке вони склали, щоб відігнати ніч. Влад натягав гілок і водоростей найбільше за всіх, і тепер діти просто підкладали сухі гілочки, підживлюючи полум'я. Маленьке, та живе вогнище гасило яскраві зірки. Не там – тут, під цим оксамитовим небом зупинила королева двобій, що мав скінчитися смертю. Але такі думки надто казкові. – А мені більше подобається Явконд. Він крутий, – Христина здригнулася від слів Влада. – Я б його раз! Раз! Хлопчик показав, як би він розмахував мечем. Анжела притулилася до дорослого, позіхнувши крадькома: все ж не дурні люди визначили час відбою. Вожатий всміхнувся. – Не сумніваюся. Проти тебе він не протримався б і п'яти хвилин. – Тю! Лаолант його перший поранив, – Митьку зовсім не хотілося спати. – Явконд – шахрай. Він у червоне вирядився. Владе, коли додому повернемось, я твою футболку візьму, коли піду Жоркіну пику бити! – Хто тобі її дасть! – пирхнув Влад. – У тебе в самого червона майка є! – А мені більше подобається королева Тінтірлат, – Христина відвела погляд від полум'я, та полум'я не залишило її очей, ім'я королеви пролунало так мелодійно, ніби вона не вперше його вимовляє. – Вєя краща. Вона так танцює... – Анжела знову солодко позіхнула, вожатий погладив її по голові, як власну доньку. – А хто вам більш за всіх подобається? – запитала Христина у дорослого. – Мені важко судити, я ж бо знаю, що було далі. – І ми хочемо знати, що буде далі, – відгукнулась Анжела, пообіцявши собі, що не засне, доки не дослухає. – Далі, – замислено повторив вожатий. В багатті луснула товста гілка, і струменем злетіли золоті жарини. Лаолант видужав швидко, бо про нього піклувалася Вєя. Поцілунки завжди кращі від ліків: так вважали і він, і вона. Обидві родини схвалили союз, і незабаром зіграли весілля. Друзі ще не бачили ні Лаоланта, ні Вєю такими гарними, вони неначе випромінювали кохання і віру в щасливе майбуття. Мов білосніжні гірські птахи, вони схилялися перед батьками і присягалися в вірності, і цілувалися, тепер вже не потай. Щастя... Один з найщасливіших днів. Сонячний, безхмарний і не по-літньому прохолодний. Здавалося, цей день неможливо забути і зрадити... Здавалося... Але сьогодні закохані купалися в радості, а на білому вбранні ще не залишило слідів розчарування. Плями, які не змити ні прощенням, ні каяттям. Вєя і Лаолант поїхали у Дайран на наступний бал вже як чоловік і дружина. Заручені темною ніччю, вони дякували королеві Тінтірлат і королеві-ночі. І обидві королеви берегли їхнє щастя. В ясну днину весілля Лаоланта і Вєї Явконд не бачив сонця. Світло дня не торкалося його обличчя вже багато тижнів. В'язниця. Глухі стіни чи відсутність вітру – що гірше для того, хто не знав неволі? Королева Тінтірлат сувора. Та вбивство не відбулося, а в дуелі ніхто не роздивився підлості. Засудивши дуелянта на мовчазну самотність, королева не відміряла строк покарання, принаймні, не сказала про нього Явконду. Втративши лік часу, Явконд марив Вєєю. Дівчина йому снилася, зводила з глузду, кликала за собою, вабила і зникала. Він прокидався у темряві, тільки капала мертва вода, що не знає часу і жалю. Текла, як життя. Як його життя, яке проходило поза стінами темниці. Без нього. Нагорі свята змінювали бали, нові юні серця запалювалися коханням і билися в такт. А в серці Явконда кохання переродилося в пристрасть, в чорну жагу, перегоріло, стаючи отрутою. Сонце могло випарувати отруту, поки вона не настоялася, та сонце не зазирає під землю. Лаолант і Вєя оселилися в маленькому будиночку в тихих володіннях чоловіка. Вони весь час проводили разом, здавалося, не розстаючись ні на хвилину. Ставши світлом один для одного, вони освітлювали світ спокоєм і благодаттю, наповнюючи його чарами. Квіти, що їх посадили закохані, не в'яли тижнями і пахли так, наче щойно зрізані. Хмари, обтяжені градом, не закривали небеса, а дощі, сильні і недовгі, дзвінко били по листю. Диво йшло разом із закоханими, залишаючи непомітні легкі сліди. Варто тільки прислухатися, замовчати, відволіктися від буденних думок, і світ звучав дзвіночками в лугових травах, сопілкою в світлих дібровах, барабанами в пухканні спілих грибів-дощовиків. Чари жили в пір'ї птахів й осипалися з хутра звірів, залишаючи на землі золотавий пил. Та зібрати це золото ніхто не намагався. Не викувати перстень з такого золоту, та ступаючи по ньому, не пам'ятаєш зла, і навіть зло не вірить у власне існування. Лише дітей поки не давало сонце молодятам. І Лаолант іноді діставав суху квітку, схожу на щербате серце. Поринаючи у єдину таємницю, якою він не поділився з коханою. Скінчилася осінь, королівство пережило м'яку зиму. Прийшла весна. Двері темниці відчинилися перед Явкондом, коли розквітли тюльпани. Ніхто не зустрів його, ніхто не вітав, ніхто не став для нього вісником волі. Явконд пішов з Дайрану пішки, не озираючись. Він ще не знав, що частина його багатств безслідно щезла, як і деякі, кого він вважав вірними друзями. Колишній кращий дуелянт королівства ішов в бік сходу, до своєї фортеці. Він ненавидів сяюче світило, що дивилося на нього, як на нікчему, застилало очі злими сльозами. Ненавидів Лаоланта, який виявився слабким супротивником. Ненавидів королеву Тінтірлат за добро, поставлене вище від власного закону. І навіть Вєю ненавидів, хоча ще більше жадав зустрічі з нею. Природа оживала, прокидаючись від солодкого прохолодного сновидіння, та Явконд не бачив різнобарв'я. Біле марево відчаю застеляло погляд. Мелодійний голос покликав його на ім'я, і марево вмить злетіло. Від світу, що виплеснувся на нього, Явконд ледь не захлинувся. Голос повторив його ім'я. Жінка, що з'явилася нізвідки, обходила людину колом. Королева Грейж. Висока, струнка, овіяна льодистою, нелюдською красою. Жінка, про яку говорили більше, ніж про всі бали королеви Тінтірлат. Тому що боялись. – Здрастуй, – привіталася королева Грейж. – Здрастуй, – відповів Явконд, спокійно, дивлячись їй в очі. – Я можу повернути, як було, – вона посміхнулася. Явконд мовчав, розуміючи, що лише чари Грейж не дають відчаю вчепитися в нього знову. – Побори мене. Чаклунка зірвала дві травинки, в її руках стебельця виросли, стаючи гострішими за метал. Смарагдові мечі увіткнулися в землю. Безумство... Навіть до ув'язнення він би не зміг перемогти королеву Грейж. Людина не може здолати чаклунку... Явконд витяг ближчий меч. Розділ 4 – Не треба! Не розповідай далі! Анжела тремтіла, дорослий обійняв дівчинку, заспокоюючи. – Але ж ще нічого жахливого не сталося, – трохи здивувався він. – А королева Грейж – добра фея? – розлютилася Христина. – Нащо вона в цій історії? Вожатий печально подивився на Христину. – Без неї не було б, про що оповідати. Лише коли всі, кому судилося стати частиною історії, сходяться, – лише тоді струмочки стікаються в море, і воно може змінити світ. Діти не зрозуміли дорослого, та слова дивно відлунилися в темряві, тому вони не заперечили, не засміялися. Справжнє море безтурботно перекочувало гальку. – Але ж Явконд переможе, так? – дещо боязко запитав Влад. Вожатий зітхнув. – Мені шкода засмучувати тебе, Владе, але Явконд не переміг. Місяці ув'язнення без сонця і свіжого повітря, отрута ненависті... Двобій чарівними мечами, що відгукуються на кожний рух душі... Улюбленою зброєю королеви Грейж! Можливо, єдиною, яка могла її поранити! Бо чаклунка завжди билася по-справжньому, – вожатий замислився. – Явконд не міг виграти, та королева Грейж не взяла з нього ані слова, ані клятви. Накинула переможеному на плечі прозорий плащ і перенесла Явконда до брами його фортеці. І залишила, щезнувши. Він знову замислився, і діти чекали, притихло навіть море. – Але я б хотів розказати зараз не про Явконда, – повернувся до історії вожатий. Вєя і Лаолант жили в злагоді, не даючи приводу для тихих злих розмов. Та все частіше діставав Лаолант засохлу квітку, яка майже втратила колір, вдихав примарний духмян і згадував золоторогого оленя. Мрія про дивовижного звіра затьмарювала золото чистої любові, полонила розум і пам'ять. І одного весняного дня він прокинувся досвіт, узяв лук, поцілував кохану, що посміхалась уві сні, і пішов шукати золоторогу тварину. Вєя спала так солодко, що лише зітхнула, відпускаючи чоловіка у безстрокову подорож. Лаолант їхав лісами і луками, залишаючи королівство. Дихали холодом гори, але подорожній не збирався дряпатись по стрімчастим засніженим схилам. Іноді йому здавалося, наче тінь оленя майорить попереду. Лаолант давав шпори коню, намагаючись наздогнати звіра. Та лише стукіт копит приносив безтурботний вітер. Далеко від дому, ніким не впізнаний, Лаолант забував рідний край, і навіть вістку не надіслав Вєї. Шлях привів його на круті прибережні скелі чужої країни. Але не чув голосу моря Лаолант, стукіт копит золоторогого красеня бився в причарованому мрією людському серці. Вєя прокинулась раптово, щойно світанкова тінь чоловіка зникла за пагорбом. Босоніж вибігла на подвір'я, та сонце, що сходило, не мовило до неї, мовчали птахи, мовчали трави. Похнюпившись, ішла покинута дружина у спустошений дім. Такий холодний і чужий. Вєя тоді не знала, наскільки крижаним стане її гніздечко, яким шаром снігу воно вкриється, як не витримає обіймів зими. Дівчина гуляла улюбленим садом, ловила рожеві сніжинки яблуневих пелюсток. Вона чекала на повернення коханого. Чекала день, чекала два, чекала, коли осипався яблуневий цвіт і розквітав бузок. Поза очі її називали вдовою, та ніхто не засуджував Лаоланта. Бо ніхто не бачив його з тої пори. Птахи прилітали в сад, що шелестів сумом, але чари більше не жили в їхньому пір'ї, і золото не осипало траву іскристими зірочками. Королева Тінтірлат надсилала листи, але Вєя спалювала їх, не відкриваючи. З'явитися на балу одній здавалося зрадою. Та відчувала Вєя під серцем дитину і дарувала любов тому, хто ще не народився, сподіваючись, що дитя буде схоже на Лаоланта. Явконд одним з найперших дізнався про зникнення суперника. Лютий на тих, хто його зрадив, він не зустрічався навіть з вірними, не вірячи, що вони не злякаються гніву королеви, спроможного зачепити і їх ненароком. Сова ухкала у нього за вікнами замість співів солов'я. Одне ув'язнення змінило інше, і покарання, накладене на самого себе, було ще жорстокішим. Явконд повертав втрачену майстерність, не помічаючи, як змінюються його очі. І прислужникам здавалося, неначе іноді звичайний меч хазяїна перетворюється на смарагдовий, а за його спиною яскравіють чарами червоні крила. Жах вселяла присутність Явконда, що став безжальним і підступним. Краса його не вмерла, але назавжди змінилася, а молодість залишилася поза часом. Якщо раніше він вбивав лише на дуелях, то тепер життя, як і біль, перестали мати значення. Пошкрябаний смарагдовим мечем чаклунки, Явконд перестав відчувати і свій біль, і чужий. Різнокольоровий світ перевернувся, впав, залишивши цілісним єдиний уламок минулого – пристрасть до Вєї. І коли в палаці з невагомими шпилями гриміло нове свято, білявий вершник мчав до будиночка Вєї, щоб вкрасти дівчину. І пишнопера сова летіла за ним. Розділ 5 Вожатий задивився на полум'я і втратив нитку оповіді. З найближчого дерева злетіла, ухнувши, тінь. Діти здригнулися. – Несправедливо це, що Лаолант поїхав, – прослідкувала за тінню Христина. – А вам не здається, що його причарували? – запитав Влад, кинувши на вожатого благальний погляд, щоб підтвердив здогадку. – Вірно, Лаоланта причарували, – всміхнувся вожатий. – Але ж не обманом, хіба ні? Чи він не сам обрав, з ким залишитися: з коханою чи з колишнім вільним життям мисливця? – Для нас це надто складно, – але Анжела подумала, перш ніж відповісти. – Хай Христина каже, вона найстарша. – На два дні старша від Влада, – ухилилася від відповіді подруга. – А я їсти хочу, – втрутився Митько. Діти розсміялися, але дорослий замислився. – Ходімо, пошукаємо, – він підвівся. – Як чайки будемо дохлу рибу жерти? Чи гладку чайку підсмажимо? – Влад струсив з шортів сухі водорості. – Не смій так говорити! Чайки – це душі загиблих моряків, мені тато розповідав! Христина штовхнула друга, але не розрахувала силу, і якби не дорослий, Влад би всівся у багаття. – Обережно, діти, – вожатий суворо подивився на дівчинку. – Ти що, здуріла! – налякано ощирився Влад. Христина зніяковіла: вона не бажала, щоб так сталося. – Вибач, я не навмисно. Владе?.. Хлопчик відвернувся. Незрозумілий розбрат опалив його крилом сильніше, ніж міг підпалити справжній вогонь. – Ходімо до моря, – занепокоївся вожатий, прямуючи до води. Діти знайшли ще живу рибу, яка застрягла між каменями. Вона і стала пізньою вечерею. Хліба, звісно, не було, а ось солі вище даху – море поряд, саме повітря сіллю насичене. Дмухаючи на ароматну рибу і перехоплюючи пальцями гарячі шматочки, діти слухали голос вожатого, ідучи по ньому, наче крученою стежиною, все далі і далі. Явконд, звісно ж, вкрав Вєю і, наче вітер, домчав здобич до своєї фортеці. Пропажу виявили лише на ранок, як і кров на подвір'ї. Двоє заступилися за господиню, але тепер не могли розповісти, хто винен у нічному злодійстві. Чутки поповзли по королівству, Явконду приписували зникнення Лаоланта. Але брама негостинної фортеці залишалася зачиненою для цікавих очей, а ризикувати життям і свободою заради пліток не вистачало сміливості. Вєя жила, неначе королева, вбрана у шовк. Найчастіше в червоний, який так любив Явконд. Посміхаючись вдень, вона ридала вночі. Господаря фортеці дівчина бачила лише за обідом, та ще, як стояла біля вікна, коли він їхав на цілі дні. Явконд залишав домівку все частіше. Птахи збиралися в зграї, готуючись до перельоту на південь, раніше цього року, ніж зазвичай. Вєя здіймала руки до лякливих зграй, благаючи взяти її з собою, але птахи не підлітали до вікна, а думки про дитину не дозволяли зробити крок вниз. Віднедавна Вєя більше не вірила в легенди. Що ж трапилося з Лаолантом? Море заступило йому шлях, обіцяючи загибель, якщо він підніметься на корабель. Море знало про минуле і майбутнє більше за людей. І кораблі-привиди нерідко кидали якорі в його гаванях. Збуджували жах, та не прокльони і стогони, як могли б, не потопи море справжні судна з їхніми капітанами. Лаолант приходив на скелі три дні і три ночі, і коли третьої ночі зійшов місяць, він побачив на березі жінку з ніжним, та холодним поглядом чаклунки. – Ти шукав мене, – сказала королева Грейж. – Я шукав золоторогого оленя, – заперечив мисливець. Королева Грейж дзвінко засміялась. – Але це мій олень, і квіти, що ростуть під моїми вікнами, схожі на щербаті серця. Ти шукав мене, Лаоланте. Чаклунка підійшла до нього і поцілувала, випиваючи душу, та не віднімаючи волю і пам'ять. – Бажаєш повернутися до коханої чи спочатку побачити золоторогого оленя? – запитала вона, відпускаючи Лаоланта. Мисливець згадав, як давно він не бачив Вєю. Вона ж не знає, що з ним і де він. – Я хочу побачити оленя, – відповів мисливець. Море звелося, обливши їх роз'яреними бризками. Чаклунка плеснула в долоні, і водне полотно вкрилося кригою. Темні глибини звільнилися за мить, та, взявшись за руки, двоє зникли раніше. Такого шторму не пам'ятали навіть сиві діди, жодний човен не повернувся додому тієї ночі. Палац чаклунки сильно відрізнявся від палацу в Дайрані. Захований у квітучій долині, повній дивовижних рослин, він і сам здавався квіткою, що розпускається. Чудесні тварини, що ходили стежками зачарованої долини, не боялися чоловіка, бо вони рідко бачили людей. Трохи наляканий Лаолант слухняно ішов за чаклункою. Він захоплювався чарівною долиною і якимось чином знав, що може залишитися тут на довгі роки, майже навічно, не втрачаючи молодості. Сяюче павутиння лягало на його одяг, створюючи неповторний візерунок. Золоторогий олень покірно схилив голову перед людиною. Посміхаючись, королева жестом запропонувала сховатися в палаці: по листю вдарили перші краплини дощу, загравши, як кришталеві. Краса її більше не була крижаною. Ніжні риси, тонкі брови, ясний погляд. Серце затремтіло, наче невагомі шпилі іншого палацу дотягнулися і сюди. Лаолант сам поцілував чаклунку. Вже зжали золотий хліб, а в зачарованій долині не пожовтів жодний листок. Лаолант жив у задоволенні, полював на золоторогого оленя, і торкаючись хутра звіра, стріли оберталися на багряні, майже чорні троянди. Чоловік Вєї складав букети з цих троянд і дарував господині долини. Вихований з дитинства жах перед чарівництвом іноді нагадував про себе, та згодом чари здолали і його. Жах відступив перед красою чарівництва. Він бажав, і бажання одразу збувались, тільки Вєю не кликав у мріях нерозумний мисливець. Ні, він не забував про кохану, та наче боявся, що дівчина, схожа на дитя, дійсно з'явиться на одній зі стежин. Лаолант зустрів королеву Грейж, що сиділа біля непорушного озера. У воді відбивалося небо, але не чаклунка і не людина. – Я не кохаю тебе, – сказав Лаолант, опускаючись на траву поряд із чаклункою. – То йди, – вона була спокійніша від водяної гладі. – Ніхто, навіть я, не затримає тебе, якщо ти захочеш залишити долину. Лаолант не відповів, на воду впав поїдений жовтизною листок, пішли легкі кола. Листок потонув. – Чому ти не йдеш? – запитала королева Грейж, озирнувшись. – Як я можу повернутися до Вєї після того, як я її зрадив, покинув, не сказавши навіть, чому поїхав?.. – та ні гіркоти, ані ненависті не було чути в його мові, лише порожнеча оселилася. Чистий, холодний погляд чаклунки дістав до самих глибин душі Лаоланта. – Я дам тобі владу, Лаоланте. І дам мету. Величну мету, що варта легенд. Велику владу, якої у тебе ніколи не було. Але приставши на мою пропозицію, ти не зможеш відмовитися, а засумнівавшись, загинеш. Краще повертайся до Вєї. Та Лаолант не повернувся до коханої, заповнивши порожнечу зради метою і владою, обіцяними чаклункою. Але не лише слово Лаоланта зберігала в пам'яті королева Грейж. Явконд теж дав їй слово, погодившись на таку саму пропозицію. Тому так часто їхав він зі своєї фортеці, слідуючи за совою. Дивний птах вів його крізь марево, приводячи у країни, де розмовляли іншими мовами. Повертаючись назад, Явконд не міг знайти ці стежки без крилатого провідника. Чаклунка називала його королем, а чужі народи підданими. Він називав чаклунку богинею і Посланницею Світла, Дочкою Місяця. Явконд мав створити для Посланниці Світла армію, зробивши воїнів не чуттєвими до благань, вигнавши жалість з юних сердець. Бо лише юні з ясними очима вбиралися в кольори, обрані Дочкою Місяця. Ще вчора вони складали пісні, а тепер малювали шедеври на піску не пензлем, а вістрями мечів. Але їхня рука мала не схибити. Явконд вчив їх, переливаючи в молодих творців те, чим став сам. Розділ 6 Знову вожатий дав слово морю. Діти стояли біля води, узявшись за руки, бо так було менш страшно. Хоч трошечки. Влад пробачив Христині, Анжела вчепилася в Митька, їй здавалося, що по воді лине примарний корабель з подраними вітрилами. – Так не буває. Скажіть, що так не буває. В казках так не буває! – Христина теж дивилася на море, але тіні і хвилі являли їй інше малювання, моторошніше від загиблого корабля. – Христино, чому ти вирішила, що це казка? З уханням тінь пролетіла над ними. Скрикнувши, діти пригнулися. Сова сіла біля вогнища, у величезних бурштинових очах відбивалося полум'я. Але не цього вогнища, а тих сотень багать, що розпалили на березі моря. І кораблі хиталися на зачарованих хвилях. Христина кинулася до вожатого, шукаючи захисту, поряд з ним сова здавалася звичайним птахом. – Не бійтеся. Вона не зачепить вас. Вона не бачить вас, – повільно проказав дорослий і пішов до вогнища. Сова зашипіла не по-пташиному, а по-зміїному, злетівши до зірок. Вожатий підняв гілляку, підчепивши вогонь, що засяяв на краєчку майже золотом. – Але поки Явконд збирав військо, а Лаолант розважався в долині чаклунки, в житті Вєї теж відбулася знаменна подія. В середині осені Вєя народила дитину. Дівчинку. Але не її чоловік був біля неї, а викрадач. Явконд тримав дівчину за руку, просив не здаватися, кричав, що не відпустить. А у Вєї не зосталося сили боротися, вона зісковзувала у небуття погибелі, віддавала тій, що народжувалась, власне життя. На червоне небо набігали криваві хмари, і багряне море до ран лизало берег. Чорні птахи кружляли над морем, гострі, мов леза, пір'їни перерізали нитки між землею і небом. Кров замерзала, вицвітала, вкривалася ніччю, наче саваном, і ставала попелом. І Вєя була тим морем і тим небом, розлученими, де більше не віддзеркаляться зірки. Ніколи вона так не кричала, забуваючи, що народилася людиною. А моторошні птахи забирали її, вирізуючи з повітря клітку, яку не відкрити і не розламати. З крижаним дзвоном двері закрилися, розділивши світ той і світ цей. Явконд дуже злякався, можливо, вперше в житті. Холодна, та жива, Вєя спала, але не прокидалася. Його лікарі знизували плечима. Не діяли навіть погрози. І тоді Явконд поїхав у Дайран до королеви Тінтірлат. Жінка, схожа на яструба, прийняла його так, наче нічого не сталося. І Явконд розказав королеві все. Лише одного разу збрехав, що дочка Вєї народилася мертвою. Королева назвала ім'я Лаоланта, та Явконд лише похитав головою. Тінтірлат замислилась, з високих вікон її палацу було видно золоті ліси, як світанкові хмари забризкані багряним. – Я поїду з тобою, але заберу Вєю живою чи мертвою, – сказала королева, дивлячись на білявого викрадача. Явконд відвів спустошений погляд, погоджуючись. Вони дісталися фортеці у сутінках. Скинувши дорожній плащ, королева Тінтірлат піднялася до кімнати Вєї. Явконд слідував за нею, та відстав, озирнувшись на ухання за вікном. Між кригою і весною Явконд обрав весну. Цього разу. Коли він увійшов у кімнату, королева Тінтірлат сиділа на ліжку біля Вєї, припавши вустами до холодної руки. Так минула мить. Ще одна. Королева відчула присутність господаря фортеці, і нежива рука Вєї впала на простирадло. – Залиш нас, – наказала королева. Явконд вклонився і вийшов з кімнати. Зараз королева, як ніколи, була схожа на яструба. Що говорила і робила королева Тінтірлат, повертаючи Вєю до світу живих, так і залишиться таємницею. Лише бурштинові совині очі бачили це, але сова нікому не розповість. Явконд сидів на підлозі, чекаючи на королеву Тінтірлат, не сподіваючись і не молячись. Те, що відбувалося за дверима, було старше заклять чаклунки і страшніше від двобою чарівними мечами, бо прадавнє і справжнє. Блиск яструбиних очей згасила втома, суворе обличчя посіріло. Вєя лежала на колінах королеви, і волосся чіплялося за персні. Вєя спала звичайним сном, а карета Явконда мчала жінок до палацу з невагомими шпилями. Повний місяць віддзеркалювався в річках і калюжах, а опале гниле листя було плямами на ньому, старими ранами, осипаними могильною землею. На цей самий місяць дивився Лаолант, але у південному краї не гостювала осінь. Дочка Місяця знайомила своє військо з Сином Ночі. Їх мало бути троє, та Явконд залишився у фортеці, і колючий погляд чаклунки не обіцяв колишньому дуелянту нічого гарного. Юні визнали Лаоланта, що лише на кілька років був старшим від них. А він дивився на ліс щогл у гавані, оплетеній закляттями, що сріблилися на спокійній воді, і печаль залишала його. Мисливець ставав завойовником, а любов перевтілювалась у безжальність. Кораблі вервечкою виходили через протоку у відкрите море. Чаклунка, вбрана в білий одяг, стояла на білуватому піску. А коли в темряві зникло останнє вітрило, обернулася совою і злетіла до мертвецькі блідого місяця. Явконд дивився на свічку, яка згасала. Він відпустив прислужників і звільнив полонених ворогів. Знаючи, що за непослух загине, колишній дуелянт вирішив гинути без зайвих очей. Сова влетіла у відчинене вікно, торкнувшись підлоги вже не лапами, а ногами. Явконд не глядів на чаклунку, гріючи долоні в полум'ї свічки. Тіні метушилися на стінах, не зачіпаючи білого одягу Дочки Місяця. – Тут була Тінтірлат, – гнівно помітила чаклунка. – Я її покликав, – гордовито відповів Явконд, залишивши у спокої кволе полум'я. Рука стиснула руків'я меча, захованого під столом. Королева Грейж підійшла до нього, свічка згасла, не витримавши її присутності. Але темніше не стало, бо наближався світанок. – Вєя. Знову Вєя стає на моєму шляху. Але її я можу пробачити, Тінтірлат – ніколи. Ти зрадив мене, Явконде, коли звернувся до неї по допомогу. Чому не до мене? Явконд мовчав, він і сам не знав, чому поїхав у столицю, але і зараз відчував, що чинить правильно. Явконд вдарив, знаючи, що чаклунка не зможе... Світ спалахнув болем, збивши серце з ритму. Явконд усвідомив, що лежить на підлозі, не в силах поворухнутися. Меч зламався. Чаклунка намотувала на палець його біле кучеряве волосся. – Я не вб'ю тебе, Явконде, як ти того прагнеш, – розсміялася вона. – Ти зрадив мене. Ти програв мені. І тепер я вимагаю плату за програш. Ти розплатишся волею і болем. Чаклунка щезла. Заклинання догоряли в світлі ранку. Сонце, що зійшло, було кривавого кольору.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0101931095123 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Легенда про юну Весну (частина перша)

Чарівні казки - важка робота