Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені,
Мамко ж моя, не лай мені.
Гей, залаєш ми в злу годину,
Залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю де погину,
Сам не знаю де погину.
-Казали, що мертві не чують. З усього видно, що чують… - Від думок боліла голова. - То, якщо він помер, то мертві можуть ще й думати. А, може, не помер? Якщо живий, то чому над ним співають пісню, котра стала гімном Небесної сотні? І ось кричать «Герої не вмирають». Він герой? Напевно таки герой. Стояв до останнього. Над ним розривалися снаряди, бойовики вели прицільний вогонь по їхньому укритті, з території тих, хто донині називав себе братами, стріляли невпинно… Аякже, напали на Україну і доказують світові, що це українці самі себе винищують. Світ ніяково ховає очі і мовчить. Не вірить, намагається якимись санкціями налякати агресорів та брехунів, а ті ще більше скаженіють. А вони , купка необстріляних ще вчора інтелігентів, нині вже бійців, молили Бога, щоб швидше підтягнулися військові. Андрій, односельчанин, з яким разом потрапили сюди, на фронт, намагався приховати страх за жартами, невдалою посмішкою. Та обличчя було перекошене гримасою . Від цього ставало ще страшніше. Укриття, ножами виритий окоп, не захищав. Здавалося, що лежать вони на видноті не лише в неба, а й цілого світу. І вже точно на видноті у тих бандитів… Але що з ним? Якщо помер, то хай та голова хоч у таку урочу годину дасть йому спокій. Коли ж живий, то де він?
-Лікарю, лікарю, він живий.
Мелодійний дівочий голос і білі – білі стіни.
-Наш мічений прокинувся. Ну слава Богу. Галинко, хай санітарка вимкне телевізор. Юначе, ану покажи-но нам, якого кольору в Тебе очі, - голос такий подібний до батькового…
Мічений… Це з того, минулого життя. Коли ще були батько та мати, село в садках, родина сов на їхньому горищі, бабуся, її казки, та смачні-пресмачні пиріжки з вишнями. І коли ще вони з Артемом були заодно. Цікаво, а коли це вони були заодно?
Ні , все почалося тоді, коли він став міченим.
Міченим він став тому, що ніяк батьки не могли зрозуміти хто є хто. Назвали двох синочків Артемом та Арсеном. Для їхнього села , де через хату Михайло чи Петро, Іван чи Василь, Арсен та Артем це й справді було незвично. Сусіди довго перепитували: як-як?Хоча вже не дивувалися. Ще не забулося, як стара Колодійчикова жалілася: « Та так вже поназивали дітей, що аніяк не запам’ятаю: Анжалійка, Естерва і якась ..Фіолетова чи що…»
Колодійчучка мала всі дев’яносто, була лемкинею, серіали не дивилася і навіть запам’ятати не могла імена правнучок -трійняток: Анжеліка, Естер та Віолетта. Так що Артем і Арсен село вже не дуже здивували.
Їхню матір, Тетяну, батько привіз з Росії, де відбував службу. Привіз, як казала бабуся, на муку усім. Бо мати спочатку ніяк не розуміла мови. Коли бабуся щось запитувала чи просила допомогти, вона лише перепитувала: «Что? Как?» Ніяк не могла запам’ятати рецепти різного печива, до якого вдатні були тут усі жінки, не любила готувати їсти, не дотримувалася традицій, бо їх не знала. Вагітною бігала на дискотеку, любила перекурити з хлопцями під сільським Будинком культури, про що бабська пошта ще в той же вечір доносила до свекрухи… Та і так мала багато жалю на невістку, бо бачила на її місці сусідську Любку. Та й не вірила, що невістка носить дітей від її сина і часто дорікала йому: « Москалики росу збили, а ти до хати привів»… Ці слова будили дикі ревнощі у сина і він біг за молодою дружиною то на ферму, то під сільський Будинок культури, покинувши навіть найпильнішу роботу. На що мати його під ніс бурчала: «Весь світ лежить у владі Злого». Коли ж невістку забрали до лікарні, цілісіньку ніч простояла на хворих ногах під пологовим і все на світі забула, вона для неї була найкращою, лише молила Бога, щоб простив їй, старій і немудрій.
Коли народилися вони з Артемом, і батьки, і сама бабуся не могли їх розрізнити.
-То ж треба, аби так Бог копію зробив.. . Як оригінал, два гарненькі однаковісінькі оригінали, - сміялася сільська фельдшерка. Так що тепер ніхто не знає, чи ж то справді він Арсен, чи Артем. Бабуся знайшла найпростіше вирішення проблеми: одного постійно вимазували зеленкою. Звісно його. Мічений.. . Так його називала бабуся, потім так почали називати сусіди, і навіть діти, котрі залюбки возили близнюків у широкому візочку. Потім він розбив чоло, Артем штовхнув його зі сходів, коли він сказав, що не любить бабушки з далекої Росії, бо та його називає нємцем. Бабушки він не те що не любив. Він її не знав. Та й була вона у них всього два рази. Перший - на весіллі. Коли вони просто не могли її бачити. Потім, коли їм з Артемом виповнилося по п’ять років. Все щось випитувала, не розумів що. Коли ж він їй щось намагався розповісти чи запитати, вона лише одне, знай, повторювала: «Вот нємец так нємец…»
Артем з бабушкою порозумілися швидше. А все тому, що він любив співати і часто підспівував матері «Что стоїш, качаясь…». Коли він тоненьким голоском жалісливо затягнув ту пісню, бабушка враз розчулилась і пригорнула його до себе: «Забєру на родіну»… Нікуди вона його не забрала, сама забралася…
Артем ріс сильнішим. І якимсь , як казала бабуся, дикуватим. Коли трішки підріс, почав копіювати мову матері. Тоді ж та мова вже була не російська, ще не українська…За те, що висміяв раз оте його: «Ми билі в сосідів», отримав стусана, покотився зі сходів і розбив чоло. Та не просто розбив. Через все чоло протягнувся шрам. А бабуся з переляку ще й зеленкою залила.
З того часу вони були по різні сторони барикад, як жартував батько. І нікому не вдалося зруйнувати ту перешкоду. Артем вважав себе росіянином і,несправедливо забутим в галицькому селі,багато читав російської літератури , а Арсен вважав, що йому неабияк пощастило народитися в такому гарному світі…Хоча вечорами Арсен любив вслухатися в глухуватий голос брата, котрий читав поезію. Та так читав, що нічого довкола не чули обидва.... Чи брав у руки гітару. Це їх об'єднувало.
Поступили в різні вузи, обрали різні професії. Арсен – учитель історії, Артем – геолог. Ось і тепер Артем опинився по ту сторону…. По ту… Невже то справді було? Невже то він? Бачив же його , чув: «Ось він. Мічений… Стріляй!».
Від спогадів стало нестерпно важко. І знову заболіло: «Все через те, що він мічений». Аж сіпнувся..
І знову той голос:
-Болить. Тепер уже все позаду. Будеш жити. Бо ти мічений. І саме тому Галинка Тебе першого витягнула з-під обстрілу.
Значить, таки живий. Відкрив очі. Над ним нахилився чоловік у камуфляжі зі знаком медичної служби. А поруч стояла дівчина, як виявилося, Галинка. Медична сестра. Котра і врятувала його...
-А все тому, що Ти мічений, - почув. - Побачила слід від шраму і стало мені так жаль. Думаю, та ж уже був поранений десь. І знову? Ні… Доля несправедлива до нього.
-Галинко,- хтось за дверима. - Тут , під палаткою, лежить точно такий, як твій мічений. Лише немічений… Убитий. Кажуть хлопці, що він перед смертю просив, щоб простив його Арсен…
-Значить, Артема нема. Убитий. Брата нема? – Заболіло, запекло коло серця.
І раптом відчув, що нема бар’єру. Нема. Був лише біль. І дитячі спогади. Як вони каталися на санках. Як ділилися останнім пиріжком з вишнями у лісі. Як ходили на рибалку. Як подарував їм дядько деревного зайчика рюкю, якого привіз з Японії. Як вони цілу ніч просиділи під деревом, бо зайчик заховався в кроні величезної яблуні. Як раділи, коли вдалося його спіймати. Як у вересні намагалися спіймати в садку вівчарика-ковалика.. . Як закохалися в одну дівчинку.
На очі навернулися сльози, заболіло серце так, як не боліло ніколи. Навіть там, в окопі. Коли почув: «Стріляй !»… Коли в скронях пульсувало: «Невже для того народились ми, щоб тільки вмерти - ні для чого більше?»
Сонячне проміння торкалося глибокого шраму на чолі, бинтувало рани душі і тіла…
