Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48245
Рецензій: 92944

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Людина і Природа

Повість "Одвічний Дух Десни" 16.

© Володимир Ворона, 20-07-2014

Плес.

Як подивишся на карту – звивається наша Десна блакитною стрічкою, немов вуж, часом розбиваючись на протоки, часом петляючи по кілька разів із сторони в сторону, вишукуючи для себе найзручніше русло серед наших рівнин. То до соснового бору притулиться, то верболозами вкриється, а там, дивись, серед чистого лугу в заквітчаних берегах хизується перед білим світом своєю красою. Хазяйнує, як їй заманеться: там, де берегова лінія ввігнута, там берег крутий, глинистий, тут ріка ріже його постійно, часом навіть немилосердно, зате там, де берег навпаки, вигнутий назовні – там він пологий, піщаний, там плес деснянський. Так вони і чергуються між собою: круча – плес, круча – плес. Якщо на лівому березі плес, то на правому, якраз навпроти нього – обов’язково круча, і навпаки.
Забравши підмитий у кручі берег із собою, Десна турботливо перебере кожну його часточку, відокремлюючи пісок від глини. Дрібнесенькі часточки глини спливуть за водою, аби десь, у затишку, лягти на дно глеєм, а відібрані піщинки ріка дбайливо вкладе на першому ж своєму повороті в золоте плесо, яке так вабить до себе кожного розкішшю перемитого пісочку, чистого та гарячого аж занадто під високим літнім полуденним сонцем. Впадеш на нього після деснянської купелі мокрим та посинілим – неначе на гарячу піч потрапиш: враз зігріє, аж обпече, а ще як зариєшся в нього, то того жару вистачить, аби й зимою не дати тобі  змерзнути серед снігових заметів.
Риба, ясна річ, не лише в кручі гуляє, вона і плес полюбляє, потрібно лише знати як її там зловити. На плесу свої рибалки, не ті, що в гатках ловлять, бо тут гатка ні до чого, тут і снасті інші потрібні, і ловити треба по-іншому. На плесу велика риба близько до берега підходить хіба що вночі, коли темно та безпечно, або коли на березі людей немає. Тому у світлу пору доби велику рибу тут ловлять на донки та перемети, які закидають аж на середину ріки, а дріб’язок можна наловити в проводку на звичайну, таку, як на озері, вудку. Ті рибалки, що в кручі полюбляють ловити, – люди терплячі та спокійні, здатні в очікуванні кльову годинами просидіти нерухомо; на плесу ж – навпаки, ловлять лише непосидючі, які не можуть cтільки часу висидіти без діла.
Коля Коток, мій однокласник, в гатці нізащо не всидить. Хоча Коля вчиться чи не найгірше в класі, проте, здається, не надто з цього засмучується. Він як отой живчик: і в школу, і зі школи не йде, як усі, а біжить, – так, неначе йому шкода марнувати час на таку пустопорожню справу, як ходіння. Він найперший приходить в школу і найперший прибігає зі школи додому.
Буває, ми з Толиком Барикою, чи з Сашком Журавльовим плетемось поволі, ще й до Вознесенської церкви не дійшли, а Коля, прихопивши по дорозі когось собі за компанію та задавши звичного для себе темпу, вже розмахує руками і голосно регоче далеко попереду, аж на Могилі.
Коля реготун ще той. Так, як він сміється, мабуть, не сміється ніхто у всій школі. Віктор Олександрович, який викладає російську мову та літературу, аби заохотити нас до читання, частенько, з неабияким акторським талантом і  очевидним задоволенням, читає нам на уроках „Мертві душі” чи „Ревізора” Гоголя або смішні оповідання Чехова про те, як дядьки в ставку руками минька ловили та про зловмисника, котрий викручував на залізниці гайки, аби поробити з них рибальські грузила.
Коля перший заходиться сміхом, таким розгонистим, щирим та дзвінким, що ніхто в класі, тільки-но почувши його, вже не може втриматись від реготу, навіть, якби й дуже того захотів. Та й сам Віктор Олександрович, полишивши читання і тримаючись за живіт, сміється разом з усіма. Нам всім інколи навіть незрозуміло, з чого ми більше сміємося – чи з Бобчинського та Добчинського, чи з Миколиного нестримного реготу, який немов підступна хвороба заражає нас на весь урок. Лише за один його регіт Віктор Олександрович виводить Колі в журналі трійку.
Тож рухливий та безпосередній Коля, ясна річ, пристав до тих рибалок, котрі ловлять на плесу на донки. Це мені, доки в школі не закінчаться екзамени, про рибу годі й мріяти, а Коля на ту мороку з навчанням ніякої уваги не звертає і вже в кінці травня, як тільки видається можливість дістатись Биринського плесу, дражнить всіх хлопців класу своїми розповідями про рибальські успіхи.
– Були вчора з Сергієм Головачем на плесі. На п’явку три кілограми наловив. Густірки й окуні; один – так, мабуть, на півкіло потягнув. Ох, і брала! Не встигав закидати! Замість семи донок на три лише ловив! – хвалиться в понеділок Коля, а ми з Толиком Барикою тільки мовчимо, заздрячи і намагаючись зрозуміти, чи не надто сильно прибріхує Коток, бо з нього станеться.
Отак наслухаєшся до літніх канікул Миколиних оповідок, ясна річ, що з перебільшенням, бо хто ж не знає, яким він часом фантазером буває, але все одно – страшенно кортить і собі на плесі спробувати.
Тільки-но канікули почались, аж хтось звістку приніс: „Бере на плесах чехоня в проводку!”, за кілька днів ще – „Підуст почав на черв’яка брати. Володя Гайдук повний кошик натоптав!” Хто тут втримається?
Їдемо всім кутком – чоловік шість чи сім, з галасом та сміхом. У кожного по одній лише легенькій вудці, а в торбині через плече – банка з черв’яками. Гамірна наша кавалькада через Філонів бродок, води в якому ще значно вище колін, прямує до Рокочівщини, але діставшись Десни, круто повертає вправо, проїжджає вздовж високих верб, які справжнім лісом відділяють ріку від лугу, минає зліва одну прогалину з дорогою, залитою ще весняною водою і звертає лише в другу. Як і на бродку, нам  доводиться знімати штани та двічі долати затоплені ще видолинки, якими під час повені струменить через вербняк деснянська вода, що не вмістилася в русло.
Плес майже весь під водою, яка, затопивши піщаний берег, доходить до самих кущів верболозу. Місцями вздовж берега між лозою та водою вузенькою смужкою вже піднялась ніжно-зелена травичка. Вона пестить наші босі ноги, мов найніжніший шовк і хоча деснянська вода о цій порі ще прохолодна, та думка про рибу змушує без вагань зробити перший крок у воду. На прогрітій сонцем мілині повно річкових мідій. Коли вода почне швидко спадати, багато з них не встигне повернутись у рідне середовище і залишиться на березі на поживу воронам та крячкам.  Розтягнувшись вздовж берега на добру сотню метрів, забрівши у воду вище колін та призвичаївшись тим часом  до холодної води, ми поспішаємо швидше закинути вудки. Неспроста кожен вибирав вдома найлегшу, бо протримати в руці кілька годин підряд важке вудлище та ще й при цьому  раз по раз його перекидаючи, для ще молодих хлоп’ячих м’язів справа не з легких.
На плесі вудка потрібна звичайна, а не деснянська, як для гатки. Тоненька волосінь, легенький поплавець, довгенький, спеціально під черв’яка, четвертого номера гачок – снасть проста, озерна, але іншої тут і не треба. Головне зараз – знайти потрібну глибину. Чехонь бере вище, ніж впівводи, часто – під поверхнею, як себель, а підуст любить ходити при самому дні. Воно й зрозуміло: в чехоні спина від хвоста до голови рівна, як струна, лише губи підняті вгору над лінією спини – хапає все, що пливе на поверхні; у підуста ж навпаки – ніс тупий, неначе обрубаний, а маленький рот прорізаний знизу, немов у акули, тому він тільки й може, що збирати корм із самого дна, попередньо порившись в піску своїм хрящуватим міцним носом.
Тож, почепивши на гачок черв’яка, закидаєш вудку вище по течії і вона несе наживку вниз. Ось вже поплавець навпроти тебе, ось минув і мандрує далі і далі, доки на вудці вистачає волосіні. Коли ж весь її вільний запас вибрано, течія починає піднімати гачок з наживкою та притоплювати поплавець. Пора перекидати! І знову все спочатку. Така вона – проводка. Тут не подрімаєш, встигай лише працювати.

...Холодненька вода; добре, хоч сонечко пече в спину, аж сорочку довелось зняти. Солов’їний чоловічий деснянський хор старається зо всіх сил аби догодити своїм половинкам, котрі в цей час висиджують пташенят в затишних кубелечках. Над повноводою  Десною линуть натхненні до самозабуття нескінченні трелі, виверти та колінця. Кожен соліст намагається сповна віддатись своєму співові і він, змішуючись із, здавалось би, безладним співом інших, без ліку, маленьких співаків – щигликів, вільшанок, малинівок, очеретянок, зябликів, що несеться чи не з кожного куща верболозу, дивним чином набуває малозбагненної для людини природної гармонії.
Початок літа: лугове повітря до задушливого важке від пересиченості життями, що зародились, освячені життєдайним Духом Десни. Все, до чого долинув, доторкнувся, куди увійшов під час повені Дух Десни, росте, квітне, набирається сил, радіє життю і прагне будь-що втриматись на цьому світі. Лоза вкрилася молоденькими блискучими листочками, пустила навсибіч цьоголітні пагони, навіть тичка, ввіткнута ще торік в береговий пісок котримось із рибалок-доночників, яку, здавалось би, давно полишило життя, і та, виявляється, за зиму примудрилась пустити коріння і теж викинула з дивом уцілілої бруньки слабенький пагінчик. Якщо людина не стане їй на заваді, дивись, і закріпиться на новому місці лозовий кущик. Хтозна, як складеться його доля, швидше за все, одинака забере із собою прибутна, бо Десна не дозволяє верболозові за просто так переступати дозволені межі, або рибалка знову використає тичку за призначенням, тільки вже на новому місці, але ж і винятки трапляються...
По краю кручі протилежного правого берега вже добре піднялись лугові трави. Понад самою кручею приглушено торохтить підвода. Дядько, на голові якого, незважаючи на спеку, красується темний картуз-восьмиклинка, підклавши оберемок торішнього ще сіна, напівлежить на возі, і, попустивши віжки, споглядає чарівну картину: вкрите молодою зеленню деснянське річище, перекинуте у Десну  синє небо з ріденькими білими хмаринками, відбиток якого  від подиху пустотливого вітерця раптом втрачає чіткі обриси; чи не чоту хлопчаків-рибалок, що, забрівши у воду, розтягнулися під лівим берегом на цілу сотню метрів і стьобають вудками  поверхню води... Думається, мабуть, тому дядькові про минуле своє дитинство, коли і він отак міг, якщо заманеться, половити на Десні чехоню... Запряжена в підводу молода кобилка, поряд з якою вже вибрикує цибате та нескладне, народжене лише цієї весни, лошатко, загледівши десь у лузі колгоспних коней, раптом подала грайливо голос і її дзвінке іржання розляглось над деснянською водою від Шпиля, що в Бирині, аж до Кози.   У відповідь  із глибини лугу донеслось таке ж, тільки відстанню приглушене, протяжливе: „І-і-і-і-го-го-го!”. Проторохкотіла підвода і над рікою знову чути лише пташиний невгамовний спів.
А тим часом чехоня вже пішла! Раз по раз то в одного, то в іншого ковзне по воді поплавець і тут же зникне з очей, щоб за якусь мить з’явитись над поверхнею на натягненій вже як струна волосіні. Кілька разів лише метнеться під водою в різні боки рибина і тут же вилітає, піднята рибалкою в повітря. Подивитись отак зі сторони – ого, яку рибу тягають хлопчаки! – ледь не з лікоть завдовжки. Тільки що там тієї чехоні – тріска тріскою: худюща, живіт біля голови аж гострий, порізатись, здається, можна. Зате виглядає чималою, на сонці ясним сріблом відливає, на гачку вертка, крутлива, зривається часто, то в одного, то в іншого впаде у воду біля самих ніг – дарма! Ніхто не переймається – зараз наступна клюне. Вхопиш таку в руку, відчепиш з гачка, покладеш у торбину, а рука – вся в сріблястій малесенькій лусці, котра надто вже слабо тримається на рибині. Але ж зате яке задоволення! Ех, якби отак завжди риба брала! І не чехоня, а лящі... Мабуть, колись, дуже давно, саме так і було. Пожити б у ті часи, тільки щоб снасті були сучасні: волосінь німецька триколірна, а не плетена з кінського хвоста, київські ковані гачки на горох, п’ятого номера...
Весело отак, компанією, рибалити на Десні. Тим паче, коли клює. В когось банка з черв’яками впала у воду – сміх. Хтось смішне щось промовив – вибух сміху. Як кльов добрий, такий, як оце сьогодні, то й заздрощів ні в кого немає, і настрій – кращого не буває.
Більшає і більшає в торбині риби, інколи вона і до води починає діставати під вагою здобичі. Та й час вже обідній – он як високо сонце піднялось, пора й додому. То в одного, то в іншого закінчуються черви, і слава Богові, бо їсти ж хочеться! Тож, полишивши нарешті вудки, починаємо купатись, незважаючи на ще холодну воду. Був би сам – не наважився, а за компанію... Та все ж довго не витримує ніхто і ми, посинівши від холоду, тремтячи та клацаючи зубами, намагаємось якомога швидше вдягнутись. Нарешті вся компанія знову так само гамірно, немов яка зграя граків, рушає. Додому завжди чомусь їхати швидше, аніж з дому, тому незчувшись і коли за перегуками та обміном враженнями від вдалої риболовлі, опиняємось перед рідними хвіртками.
Куди стільки риби – кілька десятків кістлявої чехоні? Баба півдесятка відкладає на юшку, а решта просолюється в погребі під гнітом – і вже за два дні, нанизана за хвости, щоб сіль стікала в голову, а не навпаки, вивішується на сонечко, – в’ялитись. А десь за тиждень, як захочеться солоненького, знімеш одну зі шворки, знайдеш у грядці молоденького зеленого, ніжинського сорту, огірка, відріжеш шматок сірого хліба, зубами біля хвоста надгризеш шкірку і, зідравши її разом із лускою, побачиш напівпрозору під сонцем, пров’ялену риб’ячу плоть. Віддереш із спини, вище хвилястої бокової лінії, довгу смужку солонинки, огірочком захрумтиш, – незчувшись і коли, з’їси з апетитом всю рибину.

... Вітряне видалось нині літо. Котрий вже день із самого ранку дме і дме то з півдня, то зі сходу, крутить по дорозі вихори пилюки, хитає дерева, а на Панському і Коноплянці від цього вітру вже сторчака попіднімалось із води зелене латаття та так і залишилось, звикнувши до цього незручного і неприроднього для себе становища. Нема навіть бажання їхати на озеро – вітер гонить таку хвилю, що або поплавця до пуття на ній не розгледиш, або занесе снасть у водяні хащі і жилку там заплутає.
А плес все зринає в пам’яті, манить до себе іншою спокусою – половити на донки. Донкам ніякий вітер не заважає. Нарешті, через кілька днів обговорень та планувань, компанію охоче складає Толя. Донка – снасть проста у виготовленні. Придбаний у магазині „Спорттовари” стометровий моток волосіні нуль шість десятих міліметра ділиться по довжині навпіл.  У  вологому піску за допомогою столової ложки видавлюється форма майбутнього грузила, в яку виливається  розплавлений на керогазі свинець. Ввіткнуті в форму по обом її краям тоненькі палички утворюють у грузилі два отвори. На кінці волосіні зав’язується сантиметрів з десять завдовжки петля, за допомогою якої, через отвір на своєму вужчому краї, і кріпиться грузило. Відступивши від грузила метрів зо два, на основній волосіні, з проміжком десь півтора метри прив’язуються два чи три повідці з гачками. Залишається через вільну дірку в грузилі прив’язати недовгу, з півметра, міцну шворку із невеликою паличкою на кінці і снасть готова.
Додавши до чотирьох донок ще й знайдені у комірчині три батькові перемети, виготовлені з міцного капронового шнура, на десять гачків кожен, та накопавши півлітрову банку черв’яків, складаю все це господарство в кошик, який одразу ж виявляється замалим: снасті та харчі ще якось вмістились, а рибу ж куди подіти, якщо кльов буде? Доводиться замінити кошика, випросивши у баби рогозяного, з котрим вона полюбляє ходити на базар.
Толя прибуває вчасно, як і домовлялись, хоча і в нього була та ж проблема. Та нічого, тепер вперед! І ми, десятки вже разів їждженою дорогою, рушаємо до Десни. Звична, люба серцю картина вранішнього лугу постає перед нашими очима, варто лише перетнути оту межу, що відділяє його від Коропа. В якусь мить все змінюється: інші запахи,  сильніші, свіжіші, одним словом, – лугові; інші звуки – не приглушені тиснявою вулиць; інший простір –  не обмежений парканами та будинками, в який ми раптом влітаємо на повному ходу наших велосипедів. Воля! Ми не просто їдемо – мчимо щодуху. Чому? А хто зна, чому. Можливо, тому, що вдвох і в кожного прокинувся дух змагання; можливо, тому, що молода сила, яка наростає в тілі і постійно шукає виходу, штовхає нас вперед. Не надто роззираючись навкруги, сповнені однієї мети – якомога швидше дістатись Десни, ми мчимо рідним лугом, немов на велокросі. Висохли вже лугові стежки і навіть у вербняку, перед плесом, видолинки, які ще днів двадцять назад були у воді, нині майже просохли і ми  долаємо їх на велосипедах.
Биринський плес, хоча вже і шоста ранку, сьогодні, на наше щастя, вільний – нема жодного рибалки. На плесу не те, що в кручі – на кількасот метрів простір! Ходи собі, розмовляй, скільки заманеться, навіть, коли час видасться, поплавати можна, а позагоряти – так просто обов’язково потрібно, бо під таким сонцем хіба ж можливо проходити півдня одягненим?  Потом зійдеш. А коли захочеться їсти так, що несила буде терпіти далі – насмажимо сала. Ох, і смачне ж виходить те сало на лузі, вдома жодного разу не вдавалось скуштувати нічого подібного. Як каже дід  – „об’їдіння”! І все це – поміж ділом. Ти собі розважаєшся, а риба бере, а риба бере...
Велосипеди, аби вони не пеклись на сонці, бо ще й камери в колесах полопаються, ховаємо під кущі верболозу, вирізаємо кілька лозових тичок на додачу до тих, що вже стоять, ввіткнені в пісок нашими попередниками по всьому березі, та й починаємо готуватись.
Щоб закинути донку, а тим більше, перемет, потрібно спочатку, розмотавши  з мотовильця волосінь, акуратно розкласти її на прибережному піску, аби при закиданні вона не сплуталась, а далі вже на кожен гачок наживити черв’яка і лише тоді братись до закидання. Не одразу виходить пожбурити грузило на півсотні метрів та ще й туди, куди треба.  Пропустивши прив’язаний до грузила шнурок між середнім та вказівним пальцями правої руки, утримуючи таким чином грузило за коротеньку паличку на кінці шнурка, починаєш розгойдувати свинцеву ложку вперед-назад з тим, аби, прилаштувавшись та намітивши поглядом місце на воді, куди потрібно поцілити, в момент, коли відчуваєш: „Пора!” з усього розмаху послати грузило вперед і вгору. Ти навіть встигаєш, доки воно летить, відстежити і траєкторію його польоту, і кинути погляд на волосінь, котра втікає з берега, точно повторюючи шлях грузила і навіть відчути ще до того, як воно впаде у воду, вдалим чи ні виявився кидок.
– Ба-бах! – неначе кілограмова щука скинулась посеред Десни. Дарма, що в свинцевій ложці мало не сто грамів, – ріка одразу підхоплює донку і снасть зносить течією так, що кут між берегом і натягненою, як струна волосінню донки становить хіба що градусів сорок п’ять, а, зазвичай, і того менше. От і виходить: добре, якщо метрів за тридцять від берега лягли на дно твої повідці з гачками.
– Ба-бах! – Толя пожбурив чергову свою снасть.
– Ба-бах! Ба-бах! – мало не годину триває така канонада. Хто б оце в кручі дозволив собі так шуміти? А на плесу можна. Доки позакидав всі свої снасті, вже потрібно першу донку перевіряти. Одразу ж оком кидь по своїх тичках: чи бува, не гне котру з них велика рибина? Ні, не гне поки що... А що ж у нас тут? І, взявши біля самої тички двома пальцями волосінь, намагаєшся почути, що там діється, на іншому кінці.
Щось, начебто, є... Смик! – коротко і різко робиш підсічку і починаєш витягати донку, не забуваючи акуратно викладати на піску волосінь. Десь там тягнеться по дну, здіймаючи хмарки річкового мулу, моє грузило. Здається, все-таки є. Точно, густірочка з мою долоню завбільшки, – на почин. І нарвавши в кошик шовковистої травички, поселяю туди свою здобич.
Тепер все спочатку: почепивши на гачки свіжу наживку, знову з розгону посилаю грузило аж ген туди, на середину.
– Ба-бах! – ех, тиші жаль; оце посидіти б он там,  на протилежному березі, над обмутом з вудкою, підманюючи лящів.
До переметів доходить черга. Їх течія взагалі знесла мало не в берег. З якого б це дива? Покумекавши так і сяк, приходжу до висновку, що винен товстий і легкий капроновий шнур, з якого вони зроблені. Мабуть, саме через цей шнур їх так сильно зносить течія і, певно, саме тому вони й припадали пилом, як нікому непотрібні, в комірчині. А я ж покладав на батькові перемети такі великі надії! Ще б пак: цілих тридцять гачків, вчетверо більше, ніж на всіх моїх донках, разом взятих. Побачимо, що тут у нас...
Ти диви! Вже на першому ж гачку щось мотається із сторони в сторону. І на другому! І ще! Хай йому грець: носирі. Йорж-носир, дивна рибка, набагато, зазвичай, більший від свого родича – бобира, продовгуватий, смугастий, тулубом трохи схожий на судачка, головою – на щупеля, тільки рота Бог прорізав йому зовсім маленького, мабуть, через його ненажерливість; такий же колючий, як і його братик, але хоч більший від нього. Тільки й користі від колючого племені, що юшка з носирів чи не найсмачніша, та що чималеньких і підсмажити не гріх – кісток немає і на смак солодкі.
На трьох переметах на тридцяти гачках сиділо майже два десятки носирів. „А що ти хочеш, – міркую сам про себе, – гачки під берегом на чистому пісочку лежать. Носир любить, коли дно піщане та хрящувате”.
Нехай вже й носирі будуть – все ж риба. Провозившись із трьома переметами мало не годину, берусь перевіряти донки, не забуваючи поглядати в бік Толі – що там у нього? Чи не тягне, бува, ляща? Та ні, такий же дріб’язок, як і в мене. Все ж таки, взявшись пальцями за волосінь однієї з донок, відчуваю одразу, як хтось посмикує мою снасть: є! Без поспіху вибираючи її з води, аби здобич передчасно не зірвалась, гадаю: що ж за рибина потрапила до мене на гачок? Вже зовсім близько від берега, на мілині, блиснуло щось на сонці яскравим сріблом, метнулось в сторону, потім скинулось на поверхні якось по-особливому, без великого шуму, зате дрібні бризки віялом сяйнули в променях вранішнього сонця і нарешті стало видно – чехоня. Бач, хоч і живе під самою поверхнею, а все ж інколи і з дна бере. Нехай і ваги в тій чехоні хіба що з двісті грамів, а однак приємно – на вигляд риба велика, довга.
Незрозуміло, майже по-дикунському вигукує Толя і, глянувши в його бік, я одразу бачу – щось велике взяло на його донку. Толя поволі вибирає волосінь, в мене аж під ложечкою засмоктало: невже лящ?! Коли ж це, навіть мені звідси видно, послабла враз волосінь на донці, Толя, по інерції, ще двічі перебравши руками, розуміє раптом, що сталось непоправне і з його вуст виривається гірке:
– Ай! – і згодом, до мене:
– Бачив?!
Стандартне рибальське запитання в таких випадках. Бачив.
Якомога швидше витягнувши з води снасть, Толя із гіркотою в голосі каже:
– Щука була. Гачка відкусила. А я думаю, чого б це, начебто і легко донка йшла, а потім враз – як упреться щось! Взяла на ходу... В тебе запасні гачки є?
На Десні без пригод жодного ранку не обходиться. Така вона, риболовля: як не одне цікаве побачиш, так інше, то одна пригода з тобою станеться, то кілька за один ранок. Друзям розповідати – на все життя вистачить. Ото надивившись різного і плетуть рибалки-фантазери  всілякі небувальщини: хто не чув ніколи – ладен вуха розвісити, а досвідчений рибалка тільки всміхнеться про себе: ач, яке вигадав! Брехунець ти, хлопче!
Добре, що зараз у Толі свідок є – я. А згадати, як торік ми з батьком на Козі щуку спіймали: теж чиюсь донку вхопила, та ще й з грузилом-ложкою...
Ранок в день непомітно перейшов і вітер на деснянському просторі розходився не на жарт: хвиля плюскотить об піщаний берег, вимиваючи в ньому уріз, аж піна утворилась на воді. Подивишся на ці урізи і одразу ж видно, як, поробивши в пологому піщаному березі ряд сходинок, спадала деснянська вода – по десять-п’ятнадцять сантиметрів щодня. Поверхня ріки, вкрита хвилями, мерехтить проти сонця, інколи аж дивитись боляче. І хоча на небі повно маленьких білих хмаринок, проте сонце палить на відкритому місці на повну силу і якби не сильний вітер, нам, мабуть, було б важко витримати таку спеку.
  Крім звичайного деснянського дріб’язку не вдалося нам ще сьогодні нічого путнього спіймати і я із заздрістю поглядаю на кручу протилежного берега. Звідси вона видається мені такою привабливою: і глибокою –  бач, який он там  крутий, прямовисний берег, і безлюдною – жодного рибалки за ранок не побачив, а значить, і риба там нелякана; і багатообіцяючою – був би оце в нас з батьком човен... Та і взагалі, не подобається мені на донки ловити: ходиш і ходиш по березі, вгору ніколи глянути, тільки те й знаєш, що черви на гачок насаджувати та постійно руки після них мити. А як поглянути на це з іншого боку, то все одно, за такого вітру тільки так і можна зараз рибу ловити. Хіба ж краще було б просто сидіти вдома, чекаючи з моря погоди?
Сонце вже так припікає, що тільки держись, добре хоч, що сильний вітер здуває цю спеку з твоєї шкіри, бо тут же й сховатись ніколи: все ходиш та й ходиш... Ні, що не кажи, а в гатці краще: навіть коли не клює, сидиш собі, на всі боки роздивляєшся, а головне – поплавця на донці немає і ти всієї краси отієї миті, коли риба бере, на донці не бачиш. Та й тягнути рибу вудкою куди цікавіше: ти сюди, а вона туди...
Згадавши дідову, завчену мною розповідь, я посміхаюсь про себе: „Я сюди, а вона – туди...”
– Дивись! – гукає до мене Толя.
Ой, лихо! Гне аж до води тичку на одній із моїх донок! Немов підслухала ріка дідове: „Я сюди, а вона туди...” та й вирішила винагородити мене нарешті, щоб не розлюбив, бува, приїздити до неї в гості. Я зриваюся з місця, не біжу, а лечу до тієї донки і серце мало не вискочить у мене з грудей, стукає, рветься на волю десь під самим горлом.
Рвучко хапаю волосінь, з розгону підсікаю на себе і відчуваю, що щось не так там, в деснянській глибині, не по-справжньому, і той сильний опір – він неживий, тягнеться снасть, але поволі, а волосінь під вітром аж бринить і хоча й товста, та все ж витягти одним махом не вийде. Корч... Куди подінешся – мусиш тепер тягнути його на берег, аби відчепити. Я починаю повільно, навіть з натугою, підтягувати того корча до берега, навіть не звертаючи, з досади, уваги на запитання Толі: „ Ну що там у тебе?”.
Хоча й наближається поволі підступна корчака до берега, але, в той же час, і зноситься течією все більше донизу, аж доки я не помічаю, що вона вже й наступну донку взяла у свій полон: волосінь на ній послабла і зовсім лягла на воду. Нарешті мені все ж вдається підтягнути до берега здоровенну, чорну, в мою руку завтовшки, кількаметрову гілляку, котра мандрувала здалеку кудись при самому дні, аж поки не втрапила на мою донку.
Промучившись чи не з годину, доки тягнув того корча, розплутував снасті, перечіпляв черви та знову закидав донки, я зовсім розчаровуюсь в такій ловлі. Тільки й того, що разом із корчем витягнулись дві густірки і одна – така, що будь-кому не сором показати, але все одно, нехай Коля Коток і надалі ловить на свої донки, а я вже краще в гатці посиджу...
Нарешті нам так схотілось поїсти та хоч трохи прохолонути, що покинувши снасті напризволяще, ми ховаємось у рятівному затінку високих кущів червоної лози, розводимо на галявинці багаття та беремось смажити сало. Нанизані на обчищені від кори і плоско застругані вербові палички шматки сала апетитно шкварчать на вогні, жир із них капає прямо в багаття і раз по раз ми прибираємо сало, аби підставити під нього хліб: не можна ж отак просто втрачати смакоту. Така страва готується швидко, а тут ще й голод бере своє, тож за кілька хвилин ми вже ласуємо смаженим салом із молодою редискою.Ох же ж і апетит біля води – вовка з’їв би! Навіть пісок, який невідомо звідки взявся на салі і тепер потріскує на зубах, анітрохи його не псує – виявляється, так навіть смачніше!
Втамувавши голод, ми розморено лежимо на моріжку і йти на сонце вже немає жодного бажання. Ліниво теревенимо, ні, навіть не теревенимо, а так, перемовляємось зрідка ні про що, аби не мовчати, аж доки комусь в голову не приходить ідея повитягати геть ці донки та скупатись.
Окрилені такою гарною задумкою, ми швиденько (хто б міг подумати!) даємо лад снастям, складаємо їх у кошики і – в воду! Ось він, порятунок від спеки! Ти з розгону пірнаєш, під водою навколо твого тіла одразу жебонить, аж гуде, безліч повітряних пухирців, потім настає тиша, в якій ти гребеш, що є сили, на обидва боки руками, намагаючись втриматись біля дна, відчуваєш, як течія зносить тебе вниз; прохолода води обгортає тіло неймовірним блаженством, а коли легеням зовсім бракне кисню – кілька сильних гребків вгору і ось твоя голова над водою, а рот хапає рятівне повітря. Прохолода! Ти ще відхекуєшся, а течія лагідно зносить тебе вниз, аби лише ти тримався на поверхні. Можна вийти на берег і повернутись на те місце, звідки пірнав, сушею, а можна  – позмагатись із течією. А ну ж! І ми завзято, щосили, замаха гребемось проти течії. Непросто змагатись із Десною – берег майже стоїть на місці. Якби отак потренуватись з рікою щодня протягом літа – хоч на світові змагання з плавання відправляйся. Х-ху! Захекані до знемоги, ми повертаємо до берега,  виходимо з води  хоч і знесилені, але підтягнені, кожен м’яз напружений; від плавання тіло неначе тугішим стало і прохолода проникла глибоко під шкіру, бадьорить і радує свіжістю; ми падаємо в гарячий пісок і від цього контрасту отримуємо ще одну порцію  задоволення.

Воля!  В торбі, перекладена молодою травичкою, лежить спіймана тобою риба, – підтверджене перед Природою право на ситу вечерю; приготований власноруч невигадливий, але, як ніколи, смачний, обід надовго вгамував почуття голоду; спека після купання вже не докучає: жодних турбот у твоїй голові. Що ще потрібно людині для щастя, коли в неї нічого не болить і вона нікому нічого не винна?

Минають роки, десятиліття, а ти, коли часом дивишся на протилежний деснянський берег і бачиш там безлюдний плес з його чистим, перемитим пісочком, густими хащами верболозу, що міниться під сонцем всіма відтінками зеленого, білу чаплю, яка, видивляючись собі здобич, повільно мандрує по коліна в чистій, спокійній, як дзеркало, воді, – із щемом  вкотре думаєш – он вона, воля, недосяжна мрія сучасної заклопотаної людини, обтяженої вигаданими і невигаданими тягарами та обов’язками.  

   А тут, чи не вперше у житті, ти робиш і свій вибір: плес чи круча, спокій чи рух, мілководдя і простір чи глибина і обмеження, і неважливо, що саме на цей вибір  впливає – твій темперамент, твоє внутрішнє бачення Краси, чи щось іще, про що можна сказати: „лягло на душу”. Суттєво інше: цей вибір визначить усе твоє подальше життя у деснянськім світі, та й не лише у деснянськім.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анна Edelweiss, 24-07-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 22-07-2014

Довго

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-07-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 21-07-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77159905433655 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …