Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87037

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Людина і Природа

Повість "Одвічний Дух Десни" 13.

© Володимир Ворона, 06-07-2014
Прибутна.

Це ж треба: у кінці березня, за якихось три дні завалила зима снігом до верху вікон весь білий світ.
Завалила – і скінчилась. За тиждень потому сонечко так пригріло, що побігли вже справжні весняні струмки. Та які там струмки – ручаї!
Хлюпнуло так, що навіть дід казав:
– Років сорок такого не було! Це ж треба!
Мерзла земля не встигала вбирати у себе всю кількість талої води і та побігла старим, трохи може й призабутим, але ще добре відомим їй шляхом: висохлими річищами, рівчаками, ярками – на луг, до матінки-Десни.
Враз прокинулась Десна. Відчувши таку підмогу, немов сонний богатир, що проспав під важким кожухом усю зиму, заворушилась, розправляючи заніміле тіло і від того поруху весняний сивий лід, що давив на неї весь цей довгий час, раптом тріснув на бистрині, гримнув голосно та дзвінко, так, немов грім прогримів у березневому небі, і луна пішла лугом, лугом, відгукнулась у сосновому лісі, докотилась аж до людських осель; тріщини пішли у всі боки, а далі – ще і ще: тріщало, гриміло, стугоніло, – деснянська щука хвостом розбила лід, Дух Десни вирвався на волю!
Крига в аршин завтовшки величезними плахтами зрушилася з місця, задні крижини напирали на передні, дерлись одна на одну, ставали сторч, падали, здіймаючи високо в небо бризки, відкриваючи чисту деснянську воду і вся ця маса посунула вниз, до Дніпра, забираючи із собою все старе та віджиле: дерева, що минулого року попадали з підмитого берега у воду, торішні гатки, покинутого кимось, вмерзлого в лід старого човна; сунула спочатку безперервним потоком, а потім вже й окремими крижинами, що забарились десь в забоках, але підняті водою, яка прибувала, і собі втрапили на течію, на деснянський стрижень та й подались у споконвічні свої весняні мандри. І щука, провісниця весни та льодоходу, під грім деснянської канонади відкладала вже по затоках, в Острові та Старій Десні свою ікру, першою розпочинаючи нове життя.
З полів, які простирались за нашою вулицею, вода збиралась спочатку у видолинках, вночі замерзаючи, відтаючи вдень, а коли і видолинки переповнились – все це рушило через наш Ярок на луг.
Якось, одного найтеплішого дня, зачувши незрозумілий шум та тріск, повискакували ми з хат: там, де Ярок перетинав нашу вулицю, де на невеликому вигоні стояв колодязь із журавлем, що з нього брав воду весь наш куток, – там бігла ціла річка, несла на собі кригу з польових низин, в долоню завтовшки. Вдаривши з розгону, вона вмить забрала з собою   паркан Тетьорників, що жили на самому вигоні біля колодязя, а потім і в Онищенків, дворище яких було навпроти, через вулицю, та й понесла їх геть, тільки й бачили.
Здивовані, трохи розгублені, але в захваті від такого видовища, ми, хлопчаки, дивились, як вода все прибувала та прибувала, як неслись із поля крижини і обидва Тетьорники, батько та син, стоячи у чоботях ледь не по коліна в холодній воді, відштовхували від хати довгими жердинами кригу, аби від її ударів не розвалився підмурок.
Дивно було бачити, як котилися в потоці води цілі цеглини, що їх підступна вода зненацька вихопила з Тетьорникового двору і ми починали розуміти, яка то сила криється у звичайній воді.
Незнайомий дядько зупинився на підводі перед цим потоком, трохи повагався, цьвохнув було коня віжками, аби спробувати перебратись через несподівану перешкоду, але помітивши, як течія бавлячись несе цеглу, як опирається кінь, не бажаючи ступити в потік, хутко передумав і почав розвертатись назад.
А Дух Десни вже шугав холодним вітром над лугом, над Коропом, над полем в передчутті давно очікуваного справжнього весняного розгулу, торжества очищення та одухотворення нового Життя. Враз потягло холодом у повітрі і старі люди казали:
– Бач, як похолодало! Вода піднімається.
За кілька днів луг майже весь вкрився водою від талого снігу, та вона все прибувала і прибувала. Весна гнала Зиму на північ, туди, де бере свій початок наша Десна і звідти йшла і йшла підмога нашій місцевій воді – з суворих північних густих лісів, глибоких яруг та балок. Тисячами шляхів потрапляла вона в Десну, навіть і через два тижні не припинилась ця навала, води все більшало та більшало.
Заговорили всі про небачену повінь і хто тоді не ходив дивитись на велику воду? Хіба що немічний.
А з півдня, назустріч воді, летіло незліченне птаство: спочатку чорні, як ніч, граки, потім теж чорні, але в світлу цяточку, шпаки, а далі вже – гуси, журавлі, чаплі та лелеки.
Із Савчиної гори, стоячи на піщаному узвишші понад лугом, біля клаптика молодого соснячку, видно було всю деснянську заплаву, кілька кілометрів завширшки, вона геть чисто вся була вкрита водою. Жодного клаптика суші не було видно; вода не стояла на місці, вона суцільним потоком неслась вниз і швидкість її течії була набагато більшою, ніж зазвичай влітку в Десні. Вона неслась і день, і тиждень, і другий, і третій вже, і їй не було кінця.
„Де її стільки береться? Скільки вже пронеслось її вниз і скільки ще надійде зверху?” – думав кожен, спостерігаючи величну цю картину.
Небачено високою була вода. Наш знаменитий Плавучий міст весь був під водою і його дебелі дерев’яні перила виглядали з води не більше, ніж на лікоть. Навіть криничка, відома всьому Коропу криничка поблизу Плавучого мосту, яка стоїть під горою, біля самих хат, і та, з’єднавшись із повінню, дарувала всю себе Десні. Майже свята для кожного з нас, її вода теж живила ріку.
Зібравшись на дорозі біля мосту, край води, що переливалась через бруківку, добра сотня коропців, – і старих, і малих, чоловіків і жінок, – із захватом споглядала розгул Десни.
А вода несла з собою все, що змогла підняти на своєму шляху: сіно, чиїсь, порубані вже, дрова, якесь колесо від воза, стару трухляву вербу, котра, зачепившись уламком своєї гілки-руки за перило мосту, не бажаючи, очевидно, покидати рідну, насиджену за довгий свій вік, землю, якийсь час ще стояла на місці, похитуючись на течії, а потім, все ж не втримавшись під натиском води, відірвалась від мосту і рушила далі.
– Це вже прочистить Десна озера, – говорили рибалки, – позаходить рибка скрізь. Добра нині вода; навтішаємось влітку, відведемо душу хоч на Десні, хоч на озері.
– Не швидко тепер туди потрапиш. Добре, як до червня позходить вода по всіх рівчаках.
– До якого там червня?! Вважай, – до Трійці.
– Та нічого, – говорили найзавзятіші та найнетерплячіші. – Аби тільки за Шостаковим мостом можна було вбрід перейти. А вже від Лисої гори до Мальцевої пристані буде хоч боком котись.
– Так то ж до Мальцевої пристані... А в Рокочівщину чи в Журавльове і не потикайся!
За смужкою вільх та молодим березнячком, які тільки й позначали серед повеневого моря береги озера Вить, виднілась соснова шапка Лисої гори. Лисогірці, котрі десятком обійсть осідлали ту гору, були як на острові серед буйного розливу Десни. Дістатись зараз Коропа, аби купити бодай хліба чи солі вони могли лише човном, але, поза всяким сумнівом, не надто були заклопотані цією обставиною, яка, безперечно, в іншому населеному пункті викликала б неабияку паніку. Вважай, кожного року навесні вони робили те ж саме, хіба що, коли води було небагато, то човном ще треба було й пошукати того шляху, аби водою дістатись Плавучого мосту.
Та хіба ж тільки лисогірці могли сказати:
– Повінь? Теж мені дивина! Що нам повінь?
Он, за Плавучим мостом, одразу ж наліво, за Карпівкою, під вільшняком притулилось Закороп’я – ото вже справжні лугарі!
– Дивись, чи то, бува, не Куюк гребе? – котрийсь із чоловіків показав на човен, що випливши з-за верб лівіше мосту, прямував попід деревами до гурту.
– Коли б чи не корову свою везе?
– А таке воно і є – корову.
Загули в натовпі:
– Казали на Закороп’ї у цьому році вода до середини вікон дістає.
– А їм хіба що? Хоч і козаків уже немає, а там – справжня тобі Запорозька Січ.
І дійсно, Закороп’я – маленький клаптик нашого Коропа, що відірвався від нього та й облюбував собі місцину за заболоченим вільшняком, прямо на лузі між двох озер – широченької Карпівки та маленької, влітку густо вкритої ряскою, Саливонки, – живе там наперекір усім природним стихіям.
Мало кому в нас зрозуміло: ну що змушує людей селитись на Закороп’ї? Щороку взимку їх заносить снігом під самісінькі стріхи, під час повені їхні хати заливає вода, щороку вони терпляче зносять, не скаржачись на долю, всі ці негаразди; перечікують розлив Десни, „Прибутну”, як ми кажемо, хто на горищі, хто в родичів; сяк-так перебиваються разом із своєю худобою та птицею, але щойно зійде вода – повертаються до звичного життя. Ані сирість та почорнілі попід вікна стіни в їхніх хатах, ані хмари комарів та мошок, – ніщо і нізащо не може змусити їх перемінити своє місце проживання.
Човен – їх транспорт, Карпівка – як рідна мати, Луг – воля та свобода, заради якої вони тут і живуть на здивування всьому Коропу. Зате – ані тобі пилюки, ані гуркоту машин, лише солов’ї та вивільги, зозулі та горлиці, лише вода, висока трава, запахи озера, молодої лепехи та аромати квітучого лугу.
А Куюк на здоровенній плоскодонці перевозить до котрогось із родичів корову, яку, про всяк випадок, притримує за налигач, сидячи на носі човна, його сусід, такий самий закоропець, якого жодна повінь, навіть така, як цього року, не здатна налякати чи змусити запанікувати. Керований твердою руккою закоропського рибалки, човен пристає до берега м’яко, тихо, з підворотом лівого борту до самої бруківки і чоловіки без поспіху, повагом зводять корову на берег та, незважаючи на жарти з натовпу, ведуть її вулицею вгору так буденно, немов роблять те щонайменше кожного дня, а то й двічі на день.
...По-весняному різке, яскраве сонце високо в небі, ще голі, без листя, але вже з пожовклими котиками, верби, що не дають тіні, перший по-справжньому теплий день, Десна, яка прийшла в гості під самий Короп, плескіт течії, човни з хлопцями та дівчатами, що снують по заплаві від мосту до Виті та Панського, шпак, котрий біля рідної шпаківні вже пробує голос після довгої дороги, гуси в небі – останні, запізнілі ключі, бджоли, що  снують у повітрі над вербовими котиками... Вся ця картина природного, не вигаданого людьми, свята розтопила останні залишки зимового льоду в душах присутніх і через це настрій у всіх так само гарний, святковий, з очікуванням чогось такого... такого..., одним словом, – щастя.

Прибутна! Оце одне-єдине і таке містке для кожного з коропців слово відкриває, варто йому лише прийти на думку, чи бути почутим у дружній розмові, мальовничі картини деснянського водопілля і тоді прокидається в душі одвічний невмирущий Дух Десни, той, що ранньої весни дарує благословенне життя всьому сущому на деснянській заплаві, влітку тішить око та п’янить голову всіма своїми барвами і ароматами, скидається вранці посеред Десни великою рибою, а вночі мерехтить таємничим світлом зірок із чорного неба, солов’їним співом заходиться навесні і ніжним посвистом вивільги серед літа, той, що увійшовши один лише раз у серце людини, залишається в ньому на все життя до скону; той, що робить нас романтиками та поетами в душі, хай і без жодного римованого рядка за все життя, але завжди з любов’ю до рідної нам Десни, до нашого лугу та озер, до Коропа з його Плавучим мостом, церквами та сосновим лісом... Цей Дух, прокинувшись в нас, чистить наші душі від зашкарублості та суєти так само, як Прибутна чистить деснянські озера від зогнилих за зиму водоростей, паданих у воду гілок, загиблої взимку риби, а потім вже очищені наші душі живить новими враженнями: прекрасними, мальовничими, свіжими та яскравими – такими, що потім довго, все життя, спливатимуть у пам’яті, розквітатимуть в уяві і надихатимуть, і дадуть крила...

...Поволі спадала вода. Варто було виглянути з-під неї настилові мосту, ще слизькому від нанесеного Прибутною тонкого шару мулу, як одразу ж з’явились на ньому найзавзятіші рибалки – не терпиться принести додому першої весняної рибки з відкритої води. І в синіючих пасхальних сутінках попливли вулицями запахи смажених окунців та пліточок. Від тих запахів не в одного сусіда потекла слина, а думки від одноманітного повсякдення враз перекинулись до вудок, гачків та гороху – літо скоро!
Травень розпочався святами, здавалось, весь Короп перемістився до лісу на першотравневі гуляння. Як водиться, в чималому нашому лісі від лікарні аж до Вишки важко було знайти вільне місце: компанії і по чотири, і по десять, а то й по двадцять чоловік заполонили ліс; повсідавшись на весняній, вкритій запашною хвоєю і яскраво-зеленим молоденьким мохом лісовій землі, люди чаркувались, сміялись, співали, – це було так природньо, по-справжньому, на фоні перших березових листочків, молодесенької травички і, звісно ж, Прибутної, котра сягала ще соснового узлісся в Ярастовому березі. Відчайдухи, аби остудитись, відкрити сезон, роздягнувшись, входили в неї  по затопленій нескошеній торішній траві з азартом, немов в Водохресну Йордань, а ті, хто не насмілився – дивились на них із заздрістю: Дух Десни цього дня панував і в лісі, а що вже казати про наші душі? Прийшов його час!
...Спадала вода. На лугових пагорбках ніжним смарагдом зазеленіла травичка і по ній золотими розсипами заквітла мати-й-мачуха, а згодом і кульбаби. Пора! – і перші завзятці, ще в високих гумових чоботях-забродах, але дістались-таки Виті та Шостакового мосту і знову в сутінках попливли вулицями аромати смаженої на сковороді риби, і знову, сама по собі, слина в роті...
А там уже й сади розквітли. Потонув Короп у ніжній вишнево-грушево-яблуневій кипіні. Ех, глянути б оце на таке диво з висоти пташиного лету! Заздрити треба пілотам наших „кукурузників” та їх пасажирам – що то за картини спостерігають вони щодня: розлита широчезною синьою смугою Десна і біло-рожева кипінь по її смарагдових берегах, – немовби на всьому білому світі водночас побігло молоко та й затопило своєю піною ген всю землю аж до виднокола.
І десь уже чули з-за Десни несміливе ще, невпевнене зозулине  „ку-ку”. І вивільга раптом серед молодого вербового листячка вивела перше своє „Фі-ті-фю-фіу! Фіу-ліу-фю!”. Аж ось серед черемхового цвіту озвався в Бирині перший соловейко, потім, під вечір, ще кілька, а на другий день – вже скрізь: біля води, по верболозах, в черемшині Лисої гори, по берегах незліченних наших озер, понад кручами та схованими ще під водою деснянськими плесами розляглось підсилене й повторене луною багатоголосе солов’їне „тьох-тьох” – на всі лади, з колінцями і переходами, з неповторними вивертами, таке ніжне та мелодійне, що жодна жива душа не тільки серед людей, але й серед всього лугового населення не залишилась байдужою до проявів своєї любові цією маленькою пташкою з великим серцем. І який же це знавець сказав, що солов’ї співають лише на світанні? Втім, можливо десь і так, але не в нас. Деснянські чародії  співу стараються цілодобово, невтомно звеселяючи навколишній світ.
...По всій деснянській заплаві буяє урочисте свято Життя. Животворним Духом Десни просякнуте густе, аж важке, лугове повітря. В кожній його молекулі чиєсь життя: найменшої билинки і крислатої верби, лугової мошки і зеленого жабеняти – всього, що ввібравши в себе цей Дух, пнеться вгору, вбік, до Сонця; росте, наливається силою, торжествує і радіє: „Я живу!”
Скрізь, де вже зійшла вода, з під сірої, пожухлої торішньої трави мов на дріжджах піднялись молоді густі трави – тимофіївка, грястиця, лисохвіст, конюшина, за кілька днів змінивши неприглядний вигляд сірувато-коричневих пагорбів на пишні зелені килими.
У видолинках, де ще залишилась вода, розплодилась безліч хвостатих ще жабенят – легкої поживи для лелек та чапель. І хоча незліченна кількість їх до того ж загине в пересохлих, з перегрітою водою, калюжах, проте молодого поповнення вистачить і на щоденні тисячоголосі жаб’ячі концерти.
Не забарився перший весняний грім, прогуркотів у синьому травневому небі із затягненим на заході важкими хмарами видноколі, теплий весняний дощ додав снаги всьому живому, ще більше наповнив життям лугове повітря і дав тим самим сигнал зеленому жаб’ячому племені, котре лише тільки й чекало його.
Видершись з води на мокру, ще не просохлу кручу, найавторитетніша зелена жаба, зібравшись із духом, набрала у свої мішки під вухами якомога більше повітря і, пробуючи вперше після зимової сплячки голос, видала над Десною:
– Скре-ке-ке-ке!
Прислухалась, як луна пішла над водою, трішки підправила:
– Скрре-ке-ке!! Скрре-ке-ке-ке!!!
За мить підхопили цю музичну тему перші солісти:
– Скре-ре-ке-ке! Скрек-кек-кек-ке!
А далі вже прямо-таки вибухнув понад Десною багатоголосий хор, обертонячи навперекір вигаданій людиною музичній гармонії:
– Скре-скре-реке-ке-ке-скре-ке-ке! Кеке-скре-ке-рекеке-ке-ке! Скру-кум-кум-кум!!
Весна на Десні!
По озерах піднялось із дна до поверхні латаття білої лілеї – вірна прикмета, що не буде більше заморозків; перші рибалки почали ловити плітку на жучка-ручайника, шукаючи її за смугами ситняку та молодого латаття. І хлопчаки з топтуном, нехитрою допотопною рибальською снастю розпочали полювання в лугових низинках на щупелят та білу рибу, котра не встигла вчасно перебратись до найближчого озера чи Десни. Топтун – немов повалена на бік половина конуса: на зв’язаний із лозових гілок каркас натягнена нечаста, з нитки, сітка; з широкої своєї основи вона має вільний, не закритий сіткою, вхід. Знявши штани та поставивши тихенько десь посередині вузького неглибокого видолинка топтуна, двоє-троє хлопчаків починають, бовтаючись у воді повільно наганяти в нього рибу, а потім швидко піднімають. Дивись, – і кілька пліточок, чи щупелят, а то й більша щука стають їх здобиччю. Вода тепла, мов чай, ходити по м’якому, порослому торішньою травою, дну видолинка – одне задоволення, неначе по килимку; ніжне та лагідне травневе сонечко пестить і рум’янить білу після зими хлоп’ячу шкіру... Відірватись від такого задоволення немає жодних сил, аби ж тільки вдома не шпетили за невивчені уроки.
Весна!
Прибутна для риби – запорука розмноження, можливість змінити життєві умови на краще. О цій порі врівноважуються водойми: озера, котрі постраждали взимку від придухи, поповнюються новими косяками, – там, де риби більше, вона переселяється туди, де для неї більше корму, де безпечніше буде потомству; без перепони розходиться по нерестилищах; аби влилася свіжа кров, озерна риба змішується з деснянською. З Дніпра, з низин Десни піднімаються незчисленні косяки ляща і витісняють на якийсь час місцевих в’язів, а ті мандрують в інше місце, аби потіснити там лящів, бо не вживаються ці дві породи між собою, завжди переважає якась одна, по кілька років правлячи в одній місцевості.  
А навкруги – в заростях осоки, лепехи, ситняку, в кущах верболозу, по високих деревах, сидять в гніздах птахи: чаплі, чайки, качки, крижні й шилохвости, болотяні курочки, бугаї, деркачі, перепілки, луні і вся співоча братія: солов’ї, вивільги, щиглики, вівсянки, малинівки, вільшанки, синички, ремези, волові очка... І з появою комарів та мошок вже в другій половині травня з’являються ластівчині родичі – щури-стрижі, заселяють свої нірки по глинистих деснянських кручах, одразу наповнюючи повітря своїм вереском та стрімкими фігурами вищого пілотажу. Їм на втіху, рибалкам на муку, все більшає і більшає ненажерливих кровопивць, котрим у теплому та вогкому до задухи луговому повітрі справжнє роздолля – „плодітеся і розмножайтеся”.
Аж ось настав той день, коли котрийсь, без міри в Десну закоханий рибалка, де на велосипеді, де пішки, ведучи його в руках, по ще не зовсім затужавілій луговій землі, по ледь підсохлих стежках, через калюжі, низинки та видолинки, часом розбуваючись, а часом – і штани знімаючи, аби перебрести повеневу перепону, весь уже, ще по дорозі, нещадно покусаний комарами та мошками, перший таки дістався високого деснянського берега, роззирнувся навколо, окинувши оком дугою вигнуте деснянське річище, розм’як щасливо, як ото розм’якають грубуваті хлопці на побаченні з коханою дівчиною, та й мовив про себе:
„ – Ну, здрастуй, матінко-Десно! Як же я за тобою скучив!”
По-весняному повновода Десна насилу вміщалась у своїх берегах, була ще набагато ширшою, ніж зазвичай буває в межень, плес на правому березі весь був під водою, у верболозах, що стіною оточували плес, стояла висока вода, на лівому березі, там де траплялась набагато нижча круча, вода навіть ще переливалась через неї і розтікалась по лугові, ховаючись у досить вже високій траві; верби та лозняки вкрились ніжно-зеленим молодим соковитим листям, що аж вилискувало на сонці; вода не текла, як влітку, розбиваючись на вири, потоки, то уповільнюючись, то прискорюючись, а плинула рівномірно, одноманітно суцільною масою, в котрій відчувались достаток та впевнена сила, плинула між двома зарослими берегами, навіть з якимось тихим, ледь чутним плескотом; комари та мошки витанцьовували в повітрі, зелені деснянські жаби, що грілись на сирому, вогкому, розгрузлому березі, угледівши в появі людини небезпеку, пострибали у воду; трясогузка, помахуючи хвостиком, відбігла по кручі вбік, лише малинівка та вільшанка не перервали своїх пісень, сидячи на сусідніх кущах, і кілька солов’їв затято змагались, зачаровуючи своїм ніжним мелодійним „тьох-тьох!”; біла чапля, повільно і велично помахуючи крильми, летіла над водою, а з протилежного берега завела  одвічне „ку-ку” зозуля і воно луною відбилось від верболозу, поширилось по всій Десні, не зашкодивши і не зіпсувавши ані скромних пісеньок малинівки та вільшанки, ані вишуканих солов’їних трелей, навпаки, додавши останнього завершального мазка до цієї неперевершеної картини буяючого, в повному достатку, з енергією через край, справжнього, якогось первісного життя.
Весна на Десні!
Рибалка, розпаливши в „кадилі” вербового трухляка, підкинувши трішки молодої зеленої травички, аби дим був густішим і краще відганяв кровососів, встромив у воду біля берега щойно вирізані з лозового куща  сошки, закинув вперше в цьому році вудку, прилаштував її так, як треба і...
Все, повінь скінчилась: попереду – літо!

І я там був. І все те бачив. Відчував, вбирав на повні груди той животворний Дух Десни; я жив, я ріс із ним, впустив його до себе в серце та й запам’ятав на все життя.

   Із нічого, із великої зимової Німоти, із Тиші, що сама по собі вже є таїною, раптом розливається на весь світ неміряна стихія, котра викликає і трепет, і страх, і захват. Ти спостерігаєш це диво природи тиждень, другий,...п’ятий, бачиш, як із того білого Нічого з’являється на світ Божий безліч нових життів і усім єством своїм починаєш відчувати в повітрі присутність невидимої, але чітко тобою усвідомлюваної Енергії буття, що плодить і плодить беззупину нові життя.  А осередком цієї Енергії, її носієм, є ріка, котру надалі ти вже сприймаєш, як живу істоту, як матінку-Десну і віднині для тебе повінь є основоположним символом будь-якої ріки, котрий набув дійсно сакрального змісту.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Добра нині вода...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 10-07-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 07-07-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 07-07-2014

З любов"ю

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 07-07-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 06-07-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81808185577393 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …