

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	805
Творів:	12177
Рецензій:	18714

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Оповідання

Сім днів(уривки зі щоденника мертвої людини).

© Костенко Олександр, 27-02-2007
День сьомий. Лежу у полі на ще не скошеній траві. На теплій землі. Навколо жодної людини. Дивлюсь у небо, неймовірно синє небо. Інколи повз мене пролітають бджоли. Осіннє сонце вже не так обпалює шкіру, але ще добре гріє. Дуже спокійно. На голову впала крапля, потім ще одна, за нею знов і знов летіли краплі небесної води. Я продовжував лежати, не звер таючи уваги на дощ. Повернув голову у бік горизонту. Побачив веселку. Таку ж, як колись, у далекому дитинстві.Я сміявся – виявляється, для звичайного людського щастя достатньо побачити сім природніх кольорів. Підвівся на ноги і побіг назустріч своїй веселці, розчиняючись у повітрі, піднімаючись по кольорових сходах до небес. Я вже бачу тебе бородатий старцю. І кажу тобі: “ Привіт”... День шостий. Я сиджу на березі річки в усамітненому місці – рибалю. Я не поважаю сітки, закидуш ки та інші знаряддя масового вилову риби. Ось старенька бамбукова вудочка зовсім інша справа. Головне для мене процесс вилову: наживлення на гачок приманки, пильний погляд за поплавком, вчасне підсікання і смакування вже дома, засмаженого карасика. Ось і сьогодні я сидів сам зі своїми думками наодинці. В пам’яті кадри змінювались один за одним. Пригадував обличчя старих друзів. Згадував випадки пов’язані з кожним з них. Почергово то сміявся то плакав. Я прийшов да хати коли вже почало сутиніти. Результатом мого сьогоднішнього рибальства були сім добрячих карасів. Я старанно почистив їх від луски, вийняв нутрощі, вже на кухні обваляв кожного в муці і кинув на гарячу сковорідку. Від стомленності і жахливого болю в грудях ліг на підлогу, не відводячи погляду від газової плити де смажи лись мої сім красинів. Повечерявши, ліг у ліжко чекати на останній день свого житя... День п’ятий. Я щойно пірнув і зараз стояв по пояс у річці, а з моєї лисої голови стікала вода. Мої руки по лікті знаходились під прозорою, чистою водою. Від зміни густини вони здавались трохи дифектними. Я виліз з річки, витерся, сів на рушник, що лежав на землі. Трохи пройшовшись по берегу річки, я познаходив з десяток камінців. Багато з них були пласкими. Я побив власний рекорд зі стрибків камінцями по воді.Результат вісімнад цять разів. Від, якоїсь дитячої радості і болю я втратив свідомість. Прийшов в себе я за хвилину-дві. Мені ще зарано помирати, ще два дні. Два жалюгідних дні. Чомусь не бажаю відрива тись на повну. Хочу бути один. Народжуватись і помирати потрібно самому... День четвертий. Лежав у розкладному ліжку на вулиці. Згадував різні події, що здавались мені цікавими, смішними, сумними і може навіть трохи трагічними. До біса все!!!!! Однаково не візьмеш спогади до раю чи пекла. Куди я потраплю, вже не мені вирішувати. Я заснув під прохолодою яблуневої тіні. Прокинувся через біль у грудях, я хрипів як шалений, кашляв кров’ю, стікав холодним потом. З великим зусиллям дійшов до хати, відчинив двері, дістав з сумки знеболювальне і закинув собі до рота. Завалився на підлогу. Від болю тіло було напружене через край. Боліли ребра, взагалі, ве тіло Приступ минув за десять хвилин, що здались мені найдовшими у житті... День третій. Прокинувся рано вранці, поки ще не зійшла роса. Ходив босоніж по траві. Дивовижне відчуття, ні з чим не зрівняне. Я поснідав куркою, смаженою картоплею. До цього добавив молоко та квашений огірок: небезпечна суміш. Сиджу в туалеті, ледве добіг. Головне не втратити свідомість і не провалитись у людські випорожнення. Цілий день займався тим, що з рогатки стріляв алюмінієвими скобами по горобцях, хай їм грець. Вони мені вже в печінках сидять зі своїм співом. На диво сьогодні почував себе добре, хіба що трохи боліло в грудях... День другий. Збираю речі. Їду на вокзал. Придбав квиток до дідового села. Останній раз я був так років двадцять тому. Цікаво, як там зараз, як будинок в якому провів, напевно кращі роки свого літнього життя. Сідаю в забитий людьми автобус, моє місце біля вікна. Їхати майже три години. Ми рушаємо. Проїжджаємо повз лісосмуг, великих та малих сіл, ліву і праву частини яких розділяє дорога. В автобусі галас старих товстих бабусь та малих дітей дуже дратує. Я одягаю навушни ки і слухаю класичну музику. Чомусь зараз в останні дні життя вона якась неймовірна. Закриваю очі і митттєво втрачаю свідомість, хлопцеві, що сидить поруч здається, що я заснув. Приходжу в себе коли до пункта призначення залишається години дві. Надовго ж я занурився у небуття. Зазвичай люди після такої довгої вирати свідомості приходять до тями завдяки лікарям. Мені ж пощастило. Напевно ще не прийшов мій час. Я крокую по асфальтовій дорозі дідового села, місця де проходило моє дитинство. Підходячи до рідної хати, звертаю увагу на старі телефонні стовпи, що стоять по обидві сторони дороги. Коли був малий ми з другом зробили, таку собі трав’яну нитку і протягнули її від одного стовпа до іншого. Машини, що їхали ввечері зазвичай вмикали світло і звичайна трава видавалась за проволоку абож грубу нитку. Через це водій різко тиснув на гальма – ось такі забавки були в нас раніше: зупиняти авто. На нашому кутку було багато дітей – дівчат та хлопців. В мирний час ми товаришували, а коли починалась війна – “пацани проти дєвок”; в хід вступали палки, глиняні грудки і кропива. Ото було зійдемось стінка на стінку. Додому приходиш з синцями, розбитими до крові руками та ногами. Дурість!!! Що зробиш дитинство. Заходжу у двір. Все навколо заросло бур'яном. Два роки тому помер батько, а рік потому і мати.Вони на відміну від мене часто приїжджали сюди. Будинок я не продавав – пам’ять проколишнє має бути. Ось і я за декілька днів стану минулим. Сумно та нічого не вдієш. Я знаю навіщо жив, а з ким небуває. Відмикаю двері. Входжу всередину. Відразу у ніс б’є запах минулих літ. Нічого не зміни лось: так само бігають діти, на ліжку в кімнаті мати зашиває порвану сорочку, бабця готує обід для чоловіків, що працюють на дворі... День перший. “Шановний, запізно щось лікувати”: так казав мені лікар, розводячи руками. Старий козел, ССССУУУУКККАААА!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Він пообіцяв максимум неділю життя. Я здохну за сім днів!!! Ось такі новини. Добре знати коли помреш. Він ще б до години все прорахував. Сім днів, сім днів. За цей час Бог світ створив, а я маю померти за той самий термін. Кожному своє, чорт забирай. Сім днів, сім днів...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Невеличкі зауваження (потихеньку і з кінця).
© Олександр, 27-04-2007

[ Без назви ]
© Ніка, 03-03-2007

Невеличкі зауваження (потихеньку і з кінця).
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Добродій, 28-02-2007

Згенеровано за 0.0109541416168 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Сім днів(уривки зі щоденника мертвої людини).

Невеличкі зауваження (потихеньку і з кінця).

[ Без назви ]

Невеличкі зауваження (потихеньку і з кінця).