Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44278
Рецензій: 86460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза повість

НАТХНЕННЯ

© Анатолій Азін, 25-06-2014
                                            

  Був вихідний день. Калоша сидів на кухні біля вікна: палив, смакував червоне міцне терпке вино свого ж розливу. Вино було кріплене перваком подвійної перегонки тому було міцним не в міру, але смачним з тонким ніжним запахом «ізабелли». Він дивився в нікуди. Калоша чекав натхнення, а воно все не приходило, десь тинялося як неприкаяне. Чекаючи його він майже нічого не їв, не голився, не … та мало чого може  не робити чоловік чекаючи на те, що може і не існує взагалі. Та Калоша чекав те таємниче натхнення боячись налякати його своєю ситістю та святковістю тому і тримався свого посту.
Він жив одинаком, дружина давно від’їхала на заробітки. Його Марися першою учула «зміну вітру» та негаячи часу на роздуми, через знайомих, через рідню, що була їй сьомою водою на киселі, якимось дивним чином, навіть сама впевнено не могла зрозуміти як все це сталось, ось так зненацька, опинилася не десь в Зачепилівці, а в Італії. Дивні якісь українці: то не з того ні з сього рвонулись в Канаду освоювати їх цілину, то в Аргентину і всі ланцюжком, один за одним як мурашки обживали чужі краї бо в себе їм було чомусь душно, комірець натирав шию, близьке сусідство було нудним і скучним. А ось там, на відстані від Неньки, вони вмить забували про всі домашні негаразди, об’єднавшись у громади, швиденько вивчивши чуже та й свого не цураючись вживались в нове життя, пускали цупке коріння – цвіли і пахли. Зрідка Марися приїжджала провідати дочку та внучку, таку ж вертляву і непосидючу як і її бабуся. На нього вона давно махнула рукою надихавшись середземноморського пасату. Жінки, дивлячись на Калошу, позаочі казали: «такого чоловіка кинула» – не то жаліючи його, не то судячи її. Він став відлюдькуватим і дивакуватим з часом, що трохи лякало жінок бо на серйозні стосунки з ним ніхто до сих пір не наважився. З дочкою бачився рідко, вона не сприймала його дивацтва і не пускала до нього онуки. З сусідами він не дружив, але і ворогів не мав. «Калоша пішов», - казали йому у слід, без будь яких емоцій жінки на посиденьках, біля під’їзду,«а в Калоші світло до ранку горіло», - теревенили всезнаючі пінкартони. Та це бувало тоді, коли до нього приходило натхнення, а зараз його внутрішнє життя зупинилось, як швидкий на проміжній станції, а зовнішнє – все ще підмітало вулицю, підбирало за людьми їх непотріб, жаліло необтяжених людською ласкою собак та кішок - бо було дільничним двірником. Калоша нічим не відрізнявся від інших двірників, на роботі був не балакучим, очі людям не муляв і не від того що не поважав їх, а тому що був завжди заклопотаний роботою. Він ніколи нікому не сказав жодного дурного слова, міг лише знизити плечима у слід гарячкуватим, напідпитку, молодикам. Але кому була потрібна хоть якась допомога Калоша завжди був під рукою, це був його допоміжний заробіток і він ним не цурався. Про його минуле життя знали лише старожили та слава богу, що не копалися в чужій білизні…

   Колись, ще в минулому столітті, вони з дружиною, обоє, закінчивши філологічний факультет і були направлені сюди, у місцеву школу, де й викладали українську мову та літературу. Та невдовзі щось пішло не так. Вона, його Марися, була лідером як в родині так і в школі; навіть у старшокласників мала беззаперечний авторитет, бо, окрім предмету, була чудово обізнана в сучасній (на той час) музиці, що особливо подобалось молоді, та чудово грала на гітарі і співала. Він же був якось в її тіні і хоч вони, як подружжя, мали одне призвіще, та він був завжди для всіх лише Калошею, вона – Марисею Миколаївною. Ось так саме життя проводить свій природний вибір. Калоша в школі не прижився, а далі понесло його по щаблям життя то вверх, то вниз доки він і не опинився тут – на дільниці. Нижче на його драбині щаблів уже не було – там прірва, а в гору – драбина була височенна – туди він міг дряпатись лише своїм внутрішнім життям, воно і тримало його високо над прірвою, але до самого верху ще треба було дряпатись і дряпатись не озираючись до низу – щоб голова не закрутилась. Отак і жив Калоша роздвоєним життям, комусь і одного було забагато, а він тягнув аж два вози. В тому, внутрішньому своєму житті він так і залишився філологом. Щоб не чокнутися від соціальних змін, та не впасти в хмільний відчай він став писати, спочатку просто так, для масування мозку, для душі, для самого себе. Так слово за словом, речення за реченням, як мереживо під дією незграбного крючка, виповзали такі собі замальовки, потім оповідання, а зараз Калоша виріс у своїй творчості навіть до повісті. Тоді, коли приходило натхнення, він навіть балакав зі своїми героями, сміявся разом з ними, іноді, навіть сплакнувши у відчаї за їх уявне падіння, соромився себе за слабкість, та все ж залишав героям останній шанс. Він відчайдушно грався словами витягуючи на світ божий рідну мову, шиту-перешиту, латану-перелатану на чужий лад і милувався нею, як мала дитина іграшкою. Він відчував себе винахідником життєвих ситуацій. Калоша сміло моделював характери та поведінку своїх героїв чітко усвідомлюючи невід’ємний зв'язок причини з наслідком. Персонажами в нього були звичайні люди: знайомі, сусіди, інколи рідня та хіба мало хто міг стати персонажем його твору адже життя навколо вирувало, бродило, як добре заправлена бражка, продуктом якої завжди була міцна сивуха людського середовища. За людьми він спостерігав очима слідчого вивчаючи їх поведінку, особливо в критичних ситуаціях, їх звички, їх пристрасті фотографуючи все у своїй пам’яті, а потім, в щасливі часи будував життя на свій розсуд. Іноді змалювавши знайомого з усіма його причудами, сімейними чварами та не прихованою дрімучістю поведінки в соціумі, навіть сподівався на образи, якщо той, колись, упізнає себе. То були лише припущення. Аби всі, кого змалював Калоша, пізнали себе в його творах то мабуть би зжили його з цього світу. Свою таємницю, свою «Скриню Пандори», він завжди тримав зачиненим від стороннього ока. Перечитуючи твори у безкінечних правках він іноді й сам дивувався написаному, іноді йому здавалося що це не його думки, а когось іншого. Дійсно, коли людина живе двома життями то у нього і думки різні, і звички – різна філософія сприймання навколишнього середовища. Так про що ж він писав? Як би йому поставили таке запитання то можливо б і сам він не зміг би відповісти. А може сказав би : «я експериментую дійсністю», або – «глузую над життям». Та пусте це діло гадати на причуди дивака. Інколи Калоші хотілося почитати комусь свої творіння але навколо не знаходилось жодної душі котра змогла б зрозуміти його. Всі були такими ж диваками як і він сам, кожний, як то кажуть, по своєму сходив з розуму.  Він, гуляючи «Мережею», читав чуже, а публікувати своє чомусь не хотів: може соромився написаного, а може і свого прізвища. Слово «калоша» – якось звучить зовсім не літературно. Як предмет – давно вже вийшло із вжитку, казалось смішним, не вселяло довіри і Калоша комплексував. Публікуватись в Мережі це все рівно що прокричати у відкрите вікно, заспокоював він себе. Ну, почують одинокі прохожі, що йтимуть мимо, хтось і уваги не зверне – чи мало диваків зараз, що майже з штанів виплигують аби привернути до себе увагу - а хтось образливо покрутить пальцем біля виска, ось і все. А що далі? Все одно остаєшся сам-на-сам, тоді нічого й рипатись, натомість стільки насолоди та самолюбування, прямо нарцисизм якийсь, і він далі графоманив і графоманив у часи натхнення, вибудувавши уже чималий стовпчик  творів на своєму файлі.
- Єх, мама мія, -  простогнав Калоша, хруснувши суглобами пальців. В цю мить дверний дзвінок тривожно закукурікав.
«Кого це нечиста принесла?» - подумав він глянувши осмислено у вікно – нічого підозрілого не було видко. Він довго давив недопалок в металевій банці з під сардин. Дзвінок знову настирно кликав його до дверей. Калоша підійшов і не заглянувши у дверне очко шарпнув двері на себе.

   Прямо перед ним, як на плазмі в три де форматі, стояла жінка з простягнутою рукою в напрямку кнопки дзвінка. Калоша витріщився на незнайомку проковтнувши язик. На голові жінки був капелюх «а ля королева», одягнена в квітасте рожеве плаття, на ногах білі босоніжки в тон дамської сумочки. Незнайомка теж дивилася на Калошу з острахом, цікавістю та почуттям переваги. Підсвідомістю вони пізнавали одне одного, але ця довгоочікувана зустріч виявилася такою раптовою і несподіваною, що вони, якусь мить стояли мовчки, поїдаючи розлуку. Першим отямився Калоша. – Марисю, це ти? – чомусь тремтяче зірвалося з язика, він навіть не чув свого голосу. – А що, не пізнав? – промовила ледь чутно жінка дивлячись на Калошу трохи примруженими пронизливими циганськими очима. Голос був знайомий, теплий, рідний і водночас далекий.
– Господиню в квартиру пустиш? – з ледь прихованою іронією спитали рожеві губи. – Чи може якась знайшлася  щоб гріти твоє ліжко? – пішла жінка в наступ заглядаючи чоловікові за плече.
-  Марисю, проходь, але вибач за неприбрану мою чоловічу барлогу. Не чекав, правда.
– Мабуть уже і забув? – сказала вона проходячи коридором. Калоша мовчки ішов за нею, йому пригадались студентські роки як вони з Марисею, ще в тому, першому житті, дуріли на вечірках, як він бігав за «біоміцином», так називали студенти «Біле міцне» вино, у сусідню крамницю, як цілувались у всіх на очах, не соромлячись, не хвилюючись за наслідки, бо то була лише їхня юнацька гра яка вже потім, з часом, переросла в стрімке, солодке, безшабашне кохання, що буває лише тоді, коли молодь керується одними інстинктами.
- Ну й сморід у тебе, - сказала жінка зайшовши на кухню. Калоша все ще не сприймав її як свою дружину хоча вона була ось тут, поряд, але здавалася все ще такою далекою і чужою.
– Ти що, п’єш? Це питання Калошу збентежило і він ніби отямившись, соромлячись своєї не облаштованості, прибрав пляшку зі столу.
- Це, не заради п’янства, я так чекаю натхнення.  Вона підозріло подивилася йому прямо в очі. Хоть вони вже фактично і не були подружжям та Марися все ще не випускала віжки з рук.
- Я приїжджала у від пустку, зупинилась у доці, вона передавала тобі привіт, а зараз, перед від’їздом, вирішила заглянути у старе гніздечко. Марися вигляділа поважною сеньйорою і дивилася на Калошу трохи звисока.
- Сідай, коли прийшла, - показав Калоша на вільний табурет. Вони обоє присіли, Марися окинула поглядом кухню, але зачепитися оку не було за що. Хіба може за ось цей настінний годинник, що дарували їм друзі на весілля, який все ще, як і раніше, залишався хронометром їх життя. Вона зняла капелюх.
- Це той годинник? – показала вона рукою. - Що, навіть не ламався?
- А йому що? завів ключем і годі. Ну, розповідай. Як живеш? Зовні бачу, вся в шоколаді, браво. Чув, що і туди добралася криза, не знаю чи жаліти вас, чи радіти…
- Щоб вам так жилося як їм при кризі. Вольниця трохи скінчилась, але не так просто змусити працювати тих хто ніколи не працював, а жив на державні субсидії. Ось я, через рік, матиму право на отримання пенсії  при досягненні пенсійного віку. На старість буде дві пенсії.
- А чим займалася там всі ці роки?
- Чим? Тим що й ти зараз отут. Ти ж двірник? От і я спочатку була прибиральницею, працювала на підміні, хто їхав у відпустку, доглядала за старими, а зараз, слава богу, працюю по спеціальності.
- Як, учителюєш?
- І вчителюю теж, в українській школі, що при нашій церкві, по вихідним дням. Ми там з Василиною, подругою, ведемо уроки української мови і літератури.
А так я видавець, ми, земляцтвом, створили своє невеличке видавництво, випускаємо українську газету «Червона Калина». Я: і головний редактор, і коректор, і спецкор – підтримуємо дух співвітчизників. Ти ж, як?.. Може час поміняти мітлу на щось інше?
- Пізно. Та й робота не бридка. Двірники зараз набирають силу, - сказав усміхаючись Калоша. В цю мить язик, о, бісове створіння, виказало його з головою. – Я пишу. Всі ці роки я не переставав писати.
Марися примружила очі, відкинула рукою волосся все таким же рухом який він добре пам’ятав.
- Ти кажеш пишеш? Що пишеш? І тут Калоша схаменувся, почервонів як школяр, а язик вмить окам’янів. - То кажи.
  Калоша мовчки вімкнув ноутбук, поклацав клавіатурою і зоглянувши на Марисю сказав: - Ось, глянь, це мої твори. Йому враз стало легше, ніби скинув з плечей тяжку ношу. Марися дивилася то на екран, то на Калошу не усвідомлюючи сказане. – Це сторінка з назвою моїх художніх творів. У Марисі перед очима був чималий стовпчик з чудернацькими назвами. Вона не могла повірити що ось цей, на вигляд вимучений життям чолов’яга, її поки що законний чоловік, якого вона вже давно списала на берег зі свого корабля, міг писати художні твори. Вона мовчала і лише блимала очима.
- Почитай щось, - порушив мовчанку Калоша. - Хоча б ось це оповідання, воно коротеньке. Він мишкою навів стрілку під написом «Весела какофонія» і натиснув на клавішу. – Читай, може сподобається.
Марися, мов гіпнотизована, почала читати. Спочатку букви , слова, речення  стрибали перед очима але згодом твір захопив її своєю простотою і легкістю розкриття теми, дитячою наївністю головного персонажу та нестримною, жагучою любов’ю його до життя. Марися читала не відводячи погляду від монітора потріскуючи коліщам мишки.
- Захаре, - вперше за весь вечір назвавши його по імені, - чудова річ! - захоплено вигукнула Марися закінчивши читати. – Це справжня література! Ти й досі ніде не публікувався? Ні, так не можна. Люди повинні це прочитати. Ховати любов це гріх, такий же гріх як і творити зло. Калоша сидів мовчки лише кадик час від часу рухами викривав його хвилювання.
- А знаєш що, - промовила Марися, - вибери мені декілька творів я їх буду публікувати у себе, в «Червоній Калині». Там, нашим людям, вкрай важлива моральна підтримка співвітчизників, а почуття жадоби до життя, безкорисної допомоги ближньому, якими ти наділив своїх героїв, будуть дарити силу, надію та тепло нашої Батьківщини.
- Візьми мою флешку, а там сама вибереш що буде до вподоби, - згодився без вагань Калоша. – Я там тримаю весь свій архів. Він навіть уявив опублікованим свій твір у «Червоній калині», з чудернацьким прізвищем: Захар Калоша, місто Рівне, десь там, на останній шпальті, де у нас публікують лише рекламні оголошення. Йому вже не казалось своє призвіще потворним бо воно було таким своїм, домашнім, українським і так гармонізувало з текстом, що він, від задоволення, посміхнувся своєю дитячою посмішкою дорослого чоловіка. Марися трохи зам’ялася: - Захаре, ти на великі гонорари не сподівайся, ми й самі там з цією газетою ледь зводимо кінці з кінцями, але в нас є задумка видавати «Калину» в італомовному варіанті. Італійцям, сподіваюсь, буде теж цікаво дізнатися більше про нас, та це лише плани на майбутнє.
- Гаразд, гаразд, - сьогодні Калоша був згоден на все. Він раптово відчув гостре почуття голоду. Так було завжди коли до нього навідувалося те загадкове почуття яке він лагідно називав натхненням. Йому так захотілося їсти, що навіть запаморочилась голова. Калоша несміло запропонував: - Може повечеряємо разом? Га? Марися враз стурбовано глянула на годинник, зойкнула.
- Оце засиділась, вже о пів на дев’яту. Ні, ні, Захаре, мені вже пора. Ще треба збирати валізу, а флешку я візьму… Калоша її не затримував, йому дуже кортіло їсти.
- Ну, годі, - піднімаючись з табурету сказала Марися. Бувай здоров. Ти мене порадував. Війнувши ніжним запахом духів вона пішла на вихід. Калоша стояв по серед коридору і дивився в слід.
- Марисю,.. - хотів він щось їй сказати важливе. Вона стала, повернулась, та Калоша лише змахнув рукою на прощання.
- Передавай Світланці привіт, та поцілуй онучку за мене…

   Калоша поспішав, а тому їв усе що попадалось під руку. Він знав, що наситившись треба швиденько голитись, бо якась невідома сила уже прилаштовувала до його голови «магніт». Щоки почали червоніти, а руки свербіти нетерплячкою. Нарешті він усівся за стіл. «Магніт» уже зробив свою справу. Букви, слова, речення, як залізні стружки, вишикувалися в голові між обома полюсами у злагодженій послідовності та негайно просилися до друку. Калоша знав усе достеменно про що буде писати, адже воно визріло в голові і його лише залишилось перенести на монітор. Він писав до самого ранку…

   Було зимно. Хурделиця вимітала останне тепло легковажних господарів. Калоша зачистивши від снігу останній під’їзд уже ішов до своєї комірки. Дзвінок мобільного його здивував, він навіть не хотів холодити себе за пазухою, щоб не вивітрити тепло. Але дзвінок був таким гучним та пронизливим, ще й вібрація бухкотіла в груди…
- Алло, я слухаю, - і вмить його кинуло в жар. Сніжинки танули на його щоках і сповзали вниз холодними краплинами, йому стало душно. «Ти мене чуєш?» - питав мобільний знайомим голосом.
- Чую, чую, кажи.
- Привіт, Захаре. Я по Вестерн Юніон вислала тобі гонорар за «Какофонію». Поздоровляю тебе. Успіх шалений. У нас зріс тираж на двадцять відсотків. Італомовний варіант уже в друці. Василина перекладає тебе на італійську. Успіхів тобі. Допобачення. Цілую.

   Отримавши гроші Калоша зайшов до крамниці «Школярик» і придбав дешевенький «Малий атлас світу». Вдома, похрустівши незвичними купюрами, він відкрив карту Європи, знайшов острів Сардинія, потикав пальцем в місто Кальярі, ніби Марися могла його почути, та відчув себе абсолютно щасливим.    

  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 29-06-2014

Міцне

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Кирик, 28-06-2014

Класно

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 27-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Володимир Ворона, 26-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 26-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анізія, 26-06-2014

Не часто буває,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 26-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 25-06-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.53852701187134 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …