Більше місяця не було дощу. Стояла страшенна спека, наш термометр показував у затінку аж тридцять три градуси і на вулиці навіть почала жухнути трава попід парканами. Вона й до цього давно вже була вкрита сірим пилом, бо земля у нас сохне швидко, а коли ще й довго немає дощів, то вози, нечасті автомобілі та люди перетворюють висохлу землю на дорозі в товстий шар, дрібної, як мука, пилюки, котра осідає на траві, парканах та будинках, а сухий східний вітер, буває, здіймає і гонить вздовж вулиці цілі хмари куряви, часом закручуючи її у вихор. Та що вже там казати про вулицю, коли навіть глина на деснянських кручах і та висохла і обсипалась пилюкою під рибальським взуттям.
Вже почались серед дорослих розмови про те, що картопля у цьому році не вродить, що й огірки геть чисто всі покручені, для чого їх солити та маринувати, коли й на стіл соромно буде виставити; рибалки бідкались, що в Десні вода дуже впала, а Філонів бродок можна перейти, не замочивши колін. Вода в озерах була мов чай і ми, хлопчаки, годинами не вилазили з неї, бовтаючись на Коваленчисі в своєму улюбленому місці – на мілині, немов спеціально для нас відокремленій смугою латаття і рідкого ситняку від глибокої та широкої частини озера. Високий похилий берег із крупним білим піском („Куди тому морському!” – казали заїжджі з міст відпочивальники), який товстим шаром лежав і на дні нашої купальні, гостинно запрошував полежати під гарячим сонцем, проте саме від нього, від небаченої спеки, ми і рятувались у воді. Мою вишиту, побляклу від сонця тюбетейку, подарунок родичів із Ашхабаду, за підкладкою якої завжди лежав гривеник на денний, о п’ятнадцятій годині, сеанс кіно, доводилось постійно мочити у воді, аби не так відчувалась спека. Бідна та тюбетейка вже друге літо поспіль стійко зносила всі негаразди, що випадали на її долю: вона то шкварилась на сонці, то мокла у воді, то губилась в піску, потім знову потрапляла у воду, коли я прав її, аби змити пісок. Коли, забувши про неї, я пірнав, вона ніяк не могла втриматись на голові і плавала на поверхні, аж доки хтось із друзів, підхопивши її з води, не жбурляв мені за кілька метрів. Одного разу, перевантажена піском, вона навіть потонула і ми всі гуртом її шукали, бо в ній саме було не десять, а цілих тридцять копійок, двома монетами по п’ятнадцять.
Врешті-решт спека набридла і нам, бо й вода не давала справжнього порятунку – не будеш же сидіти в ній аж до заходу сонця. Навіть я, незважаючи на моє потаємне бажання, аби в природі було облаштовано так, щоб дощ ішов один раз на тиждень, в ніч із суботи на неділю, бо все одно, в неділю на Десні повно рибалок і риба, перегодована їхнім горохом, не клює, – навіть я захотів дощу.
Сусідка наша, баба Явдоха, незважаючи на численні літні клопоти по городу, знову почала навідуватись до діда з бабою, як, бувало, робила це взимку, тільки тепер – аби пророчити небачену кару небесну:
– Поруйнували церкви, анцихристи! Написано ж у Пророка Агея: мовив Господь Саваоф: „Самі живете в домах прикрашених, а мій Дім у пустці? Зійдіть на гору і носить дерева і будуйте храм. Мій дім у пустці, а ви кожен до свого біжите?!” – Голос Явдохи набирав сили.
Дід з бабою таку крамолу слухали мовчки, як німі, як слухають радіо, а не живу людину і переляк легеньким протягом витав у кімнаті.
„ – Тому небо зачинилось і не дає вам роси і земля не дає вам своїх плодів! Я призвав посуху на землю, на гори, на хліб і на виноград, на все, що плодить земля і на людей і на скотину і на всякий труд!”
– Я нікого не боюсь! – кричала далі Явдоха і худою жилавою рукою показувала в бік Города, де на площі стояв райком партії. – Хай знають: впаде на їхні голови кара Господня і страшним буде для них Господь, бо винищить всіх богів землі і Йому будуть поклонятись усі народи!
Давши перепочинок своїй спині, що була затерпла під час обгортання картоплі та нагнавши ляку на своїх слухачів, Явдоха підводилась і знову йшла на спеку бити сапкою на городі порепану, засохлу на камінь, землю між картопляними рядками, а дід з бабою, що від зими трохи підзабули про жахи Армагеддону, знову хрестились та сумно зітхали, зважуючи, мабуть, про себе чи то тяжкість Явдошиних антидержавних закидів, чи своїх, власних, скоєних останнім часом, гріхів.
Коли це раптом вітер перемінився і подув з півдня. Якось парко стало в повітрі і навіть дихалось важче. Перевернутий „молодик”, на переконання діда, свідчив, що скоро має бути дощ.
Наступного дня було тихо, без вітру, і через це аж якось лиховісно. Парило на дощ. Всі ходили обливаючись потом та раз по раз позираючи на небо. Десь, аж під вечір, небо на заході потемніло і над Риботином виглянув темно-сизий край грозової хмари. Вона сунула досить швидко і скоро весь захід був придавлений нею – тепер темно-синьою, немов чорнило.
Сонце, яке стояло вже над аеродромом, кинуло на вулицю останні золотаві, неначе перед самим заходом, промені, зблиснуло, освітивши наостанок край хмари, ще більше відтінивши своїм золотом страхітливу темінь, і щезло. Десь далеко на заході і трохи північніше, за Десною, стиха гуркнуло, потім ще раз і ще, тепер дедалі голосніше і ближче.
Було тихо-тихо, ніде ані шелесь. І птахів не було чути, і коники не сюрчали. Раптом загриміло зовсім недалеко, загуркотіло: здавалося, здоровенні округлі каменюки покотились десь за хмарами, немов там, на небі, щось велетенське обвалилось та попадало, перекочуючись. Потім блиснуло зненацька над риботинською фермою: сліпучо-біла, звивиста, немов річка, блискавка розкроїла навпіл чорну хмару і увійшла серед поля в землю, а вже за мить розколовся білий світ, загуркотіло так, немов все небо одразу обвалилось на землю.
– Свят-свят-свят! – захрестилась у дворі баба та шелеснула в хату зачиняти на вікнах кватирки. Аж неначе смеркло надворі; в хаті, куди ми з дідом заскочили слідом за бабою, стало майже темно і дід, перехрестившись, запалив лампадку коло Божої матері:
– Мати Божа, заступнице наша, одведи і заступи!
Враз зашуміло щось надворі і в вікно стало видно, як вітер, що так раптово здійнявся, закрутив на вулиці вихор і погнав пилюку до Слинькового двору, а з дерев посипались сухі галузки і навіть маленькі гілки з листям. Аж тут на якусь мить у хаті засяяло все блідим білим світлом і прямо над нашим дахом, над головами торохнуло так, що забряжчали у вікнах шибки і хата затрусилась, немов якась нещасна собача будка. Кіт від порога прожогом влетів під шафу, баба, зойкнувши, впала, неначе її щось підкосило, на диван, а дід перелякано захрестився.
Останній удар грому неначе пробив дірку в небесному мішку – звідти линув такий дощ, що через вікно за суцільним потоком води, яка лилася з неба, годі було хоч щось розгледіти.
Не на жарт розходилось: блискавки раз по раз на мить єднали небо із землею, краяли і краяли навпіл білий світ, грім гуркотів, мов сотні гармат і вода падала на землю суцільним потоком. Наша хата видавалась такою маленькою та ненадійною серед цього первісного розгулу, що ми втрьох, не кажучи вже про кота, почувались маленькими комашками під вербовим листочком.
А дощ лив і лив, тільки тепер між блискавками та гуркотом грому поволі зростав проміжок часу – гроза віддалялась. Пішов уже густий рясний дощ і можна було розгледіти наш двір, що перетворився на суцільну глибоку калюжу.
З часом посвітлішало на вулиці, менше лилося з неба води, вітер вщух і ми з дідом виткнули носи на ганок. На добру долоню стояла у дворі вода, та все рідшали дощові краплі, все меншими вони були, а потім дощ і взагалі припинився так само раптово, як і почався.
Повітря було напрочуд свіжим, з легенькою прохолодою і ця раптова, після місячної спеки, переміна була настільки приємною, що ми, одразу позабувши недавні наші жахи, раділи неймовірно.
А тут ще й зблиснули із заходу, звідки насунулась була хмара, золотисті промені від сонячного диску, що вже майже торкався землі і враз немов хтось чарівний міст перекинув на небі з півдня на північ. Веселка мінилась барвами від краю до краю на фоні темної хмари, котра зависла десь над Вільним чи Жорнівками, вже там даруючи всьому живому життєдайну небесну вологу. На душі, незрозуміло від чого, було легко і радісно: чи від такої приємної прохолоди після тривалої спеки, чи від чистого, свіжого після грози, повітря, чи від веселки в останніх променях вечірнього сонця...
Земля жадібно вбирала у себе довгоочікувану воду і аж сичала при цьому, тож до того часу, як стемніло, і в нашому дворі, і на вулиці калюжі поменшали, хоча грязюки було чимало. Баба, правда, побивалась за городом, бо злива поваляла і кущі картоплі, і навіть невисоку ще кукурудзу, але видно було, що то вона так, – „для порядку”. Вже присмерком, забрьохані, дістались домівки і тато з мамою, що перечікували зливу де довелося: мама на роботі, а батько – у знайомих.
Наступного дня майже всі, хто тільки мав, а хто й не мав ніякого відношення до риболовлі, всі в один голос говорили, що „на Десні брудна йде і риба не бере”. Злива, яка після тривалої спеки та засухи пройшла по всьому Придесенню, змила з деснянських круч сухий пісок та глиняну пилюку, від чого вода в Десні одразу стала каламутною: „Палець у воду встромиш – пальця не видно, – говорили рибалки. – Брудна йде”.
... – Вкрай потрібно сьогодні до пасіки навідатись, – хвилюючись, каже наступного дня батько. – Хтозна, що там злива могла наробити.
– Авжеж! – радію я, бо маю вже власного велосипеда і, хоча до сідла ще не дістаю, але до Десни своїм ходом вже доберусь.
Ну, а яка ж пасіка без вудок, коли стоїть вона не де-небудь, а на Десні? Горох не варимо, бо ніколи, та й який там горох, коли брудна йде? Обмежуємось черв’яками і нашвидкоруч запареною в термосі пшеницею. Всім же відомо: коли на Десні брудна, тоді риба не клює, а якщо і клюне, то хіба на черв’яка: „Такий закон”, – каже батько.
Їхати важко. Кожна ямка на лугових стежках наповнена водою, інколи калюжі трапляються такі великі, що навіть доводиться розбуватись і переходити їх вбрід. Крутити педалі часом дуже важко і я вже, – чи то від задушливого та важкого лугового повітря, до краю насиченого випарами, чи від напруги, – весь спітнілий і захеканий, проте сповнений рішучості дістатися пасіки за будь-яку ціну. Навіть веломоторові часто не вистачає потужності і батько час від часу допомагає йому, крутячи педалі. Ми тільки мовчки хекаємо, долаючи важку дорогу.
На Філоновім бродку води додалося стільки, що штани мені довелось зняти зовсім: колеса велосипеда майже повністю ховаються під водою, а свого веломотора батько переносить на руках „наче малу дитину”.
Діставшись пасіки, переконавшись, що все в порядку та нашвидкоруч проглянувши вулики, батько нарешті промовляє довгоочікуване:
– Ну, ходімо, посидимо трохи...
А в мене ж все вже приготоване, тож вудки та кошики рибальські в руки – і гайда в кручу.
В Десні вода піднялась на добрих півметра; всі гатки затоплені і лише двоє дядьків-рибалок, догативши по кілька в’язок лози, аби підняти гатки, мовчки сидять на своїх місцях. По їхньому вигляду одразу можна зрозуміти, що справи кепські і вони тут лише тому, що мають примарну надію на вечірній кльов: ну, а якщо все ж таки повезе?
Вода і справді світло-коричневого кольору і така каламутна, немов у вуличній калюжі, по якій щойно проїхала вантажівка.
Від нашої гатки на поверхні води навіть кілків не видно, вода вільно несеться вздовж берега і швидкість у неї зараз більша, ніж звичайно. Ясно, що нема чого тут і час марнувати, тому ми сідаємо на вільних чужих місцях, там, де течія залишилась повільною.
Не клює. Дорослі стиха ліниво перемовляються між собою, розмірковуючи, з якої ж це причини „так виходить, що риба в брудну не бере”.
– А ти оце дуже хотів би їсти, якби в повітрі пилюка стовпом стояла? – запитує один зовсім сивий дядько, майже дід.
–Я б з горлечка пив, – відповідає інший.
– Отож. А риба з пляшки не п’є.
– Та навіщо їй та пляшка? Встигай лише рота відкривати – сама натече.
– Га-га-га!
Немов і риби у воді немає. Ще й небо затягло суцільною сірою пеленою. Пасмурно, і круча сира, і риба не клює... Почепиш на гачок три пшеничини – не клює, почепиш одну – теж не клює. На черв’яка й то не хоче. Сидиш над каламутною водою, під низьким сірим небом, поглядаєш у смутку по сторонах: сидять нерухомо твої сусіди, – „нема діла”.
Терпець мені вривається. Взявши одну вудку з насадженим на гачок черв’яком, обережно переходжу слизькою, розмоклою кручею до сусідньої, теж затопленої, гатки. Просто так, аби час згаяти, аби щось робити, щоб не було так нудно. На новому місці навіть присісти нема на що – ані тобі сінця, ані сухих галузок, ані якогось полінця, чи дощечки. Все змив дощ, – лише одна гола та мокра глиняна круча. Ще й сошки під водою – нема навіть куди і вудку покласти. Тож, закинувши, тримаю її проти всіх деснянських правил просто в руці.
Пластмасовий купований поплавець, червоний верх, білий низ, стримить із каламутної води, течія його майже і не зносить, бо не так вже й далеко лежить він від берега, ледь не в половині ближче, ніж мав би лежати. Ну жодної ж надії, що клюне. Краще б я вже на Панське подався. Толя, мабуть, рибу там нанизує, бо брудної на озерах не буває, а я тут... Тільки час марную. А ще як згадаєш, що доведеться по розмоклому лугові додому добиратись...
О! А де ж це мій поплавець? Ще здивування не минуло, а рука сама підсікла, і – важке там, під водою! Таке важке, що я обома руками хапаюсь за вудку і хоча й очей не можу відвести від того місця, де волосінь йде в глибину, але і не бачивши, відчуваю, як зігнулась моя вудка. Поволі щось таки тягнеться нагору..., ось грузило піднялося над водою.., і раптом – голова. Виткнулась із води трикутна риб’яча голова, я пізнаю – лящева, авжеж, і губи в довгу трубочку витягнуті, і гачок видно в куточку верхньої губи...
Коли трапляється таке вперше в житті малого ще рибалки – всі батькові настанови і правила: як ляща виводити, що, та як робити, – геть чисто все враз вивітрюється із його голови. Не один рік чекає кожен малий деснянський рибалка цього моменту, але завжди він настає несподівано та неочікувано.
Побачивши лящеву голову, я проти всіх правил смикаю обома руками вудку догори, бачу, як чимала широка рибина вилітає із води і важко гепається об сиру деснянську кручу, аж виляски розлягаються над водою. Ошелешена ударом об землю, рибина якусь мить лежить нерухомо і дивом утримується на крутому голому схилі.
Я знаю, що зараз буде, тому з розвороту кидаюсь на неї, немов кіт на мишу, намагаючись животом притиснути до кручі, вхопити руками, та лящ провалюється нижче і я миттєво сідаю прямо на нього біля самої води, ще й руками перекриваю йому шлях до втечі.
– Не біжи, вже не треба, – зі сміхом каже старий рибалка батькові, котрий зірвався зі свого місця мені на допомогу з підсакою в руці.
Батько все ж приспів вчасно. Ляща я тримаю мертвою хваткою, він лише втомлено відкриває та закриває рота, але що робити з ним далі, поки що не можу навіть зрозуміти: зі мною нема ані кошика, ані торбини, щоб було куди його покласти. Тож батько допомагає, запроторити мою здобич до підсаки. Звідти вже точно не вибереться.
– Ну що там, Іване? – цікавиться у батька молодший рибалка і навіть мені чути в його голосі приховану за вдаваною байдужістю рибальську заздрість, мовляв, отак завжди – малим та неукам щастить не по заслугам.
– Підлящик. Грамів п’ятсот законних буде, – в батьковому голосі, навпаки, чується задоволення: як не як, а ми тепер з рибою.
Підлящик... Не лящ... І мені навіть зрозуміло, що справжнього ляща я таким чином із води аж ніяк не висмикнув би. Просто волосінь не витримала би. Але ж міг він бути всього лише на якихось сто грамів важчим – і це вже був би лящ. Деснянські рибалки кажуть: до шестисот грамів це ще підлящик, а от коли більше – тоді лящ.
„ Ну і нехай. А для мене все одно – це лящ. Бо він перший у моєму житті і спіймав я його сам. Хай навіть і невеликого, але ж ляща. Не плітку, не густірку, чи плоскирку, не синця, чи підуста – ляща. Толя такого не ловив і Сашко Журавльов не ловив, а я спіймав. І доказ у мене є – он все крісло моїх старих рибальських штанів в густому лящевому слизі!”
Отака вона, рибальська доля. Якихось десять хвилин назад нудно було, додому хотілося, а нині я вже герой, обставив трьох дорослих рибалок: ач, сидять, похнюпились. Сидіть, сидіть – я зараз ще спіймаю.
Та не клює більше, що я вже тільки не роблю. Мабуть, вирішила Десна порадувати мене за те, що не полінувався, приїхав до неї, незважаючи навіть на брудну, – вірив, значить, у рибальську вдачу.
– Треба, певно, вудки змотувати, знову хмара надходить, – показує пальцем в бік Забейківщини сивий рибалка. І дійсно, потемніло там небо. Пам’ятаючи вчорашню зливу, пригадавши дорогу сюди, без звичних батькових спонукань збираюсь і я.
...Якась невідома сила несла мене додому на своїх дужих крилах. Часом я навіть батька обганяв на його веломоторі. Ще б пак, у моєму кошику в траві лежав мій перший у житті лящ. Подумки я вже переповідав своїм друзям як воно все сталося і від того на душі було по-святковому радісно та весело.
Вже почав накрапати дощ, коли ми дісталися домівки. На мою вимогу дід тут же зважив здобич на безмені. Посовавши противагу безмена туди-сюди, доки він не набув рівноваги, дід подивився на позначки – ряди кругленьких ямок та якихось рисочок і мовив:
– Фунт з чверткою..., та ні, точніше – фунт і три восьмих..., майже.
– Це ж скільки, діду?
– П’ятсот сорок грамів, – швидко підрахував батько, котрий з не меншою цікавістю, ніж я спостерігав за процесом зважування.
Не лящ... Не дотягнув мій підлящик зовсім трохи. Ну, та не біда. За одним шкода: знову погарячкував, смикнув вудку – добре, що не зламалась цього разу, як тоді, на Острові. А я ж зарікався це робити! Де мені те терпіння взяти? Якби ж лящі кожного разу мені траплялись: та хіба б я не навчився? А все ж таки я витяг його, переміг! Швидше б друзям розповісти!
Десь за годину чи півтори дощ закінчився і я в тих самих рибальських штанях, із смаженою головою свого(!) ляща, шматком чорного хліба та свіженьким, щойно з грядки, рівненьким вже, огірочком, вийшов на вулицю, де всім показував смажену голову і вимазані слизом штани.
Ще цілий тиждень потому не дозволяв я мамі прати ті штани, аж доки всі друзі не впевнились у моєму успіхові. Ще б пак, – доказ був неспростовний та беззаперечний!
Виявляється, не так вже й просто з першого разу засвоїти правила, за якими живе Природа. Часом ти навіть не здогадуєшся, що ось саме оцей випадок і є правилом. Ти ходиш і ходиш по колу, щоразу повертаючись до початку, аж доки тебе не осяє здогадка: та це ж і є правило!
Оглянімося назад, на своє життя: ми раз по раз у власному повсякденні робимо і робимо одні і ті ж помилки, добре ще, коли не з одними і тими ж наслідками. І кожного разу клянемося: це вже востаннє! А насправді наше замкнене коло повинне б стати витком: повернення до висхідної точки має відбуватися на більш високому рівні осягнення Буття.
