Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44278
Рецензій: 86460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (18). Частина I: Вектор - Північ

© Viktoria Jichova, 21-06-2014
                                                                            37.

Вода, літепла вода, мов цілющий бальзам, гоїть, заспокоює душу і тіло. М´яким літнім дощем вона ллється з душу, тече по волоссі, обличчі, тілі, змиває мої сльози і фарби. Вони, змішавшися, стікають дрібними зеленуватими струмочками-змійками, крутяться-звиваються на дні ванни і втікають у зливний отвір. Мимохіть cпостерігаю за ними - щось надзвичайно привабливе і дивне є в тім вічнім розгалужуванні, розторочyвaнні, розбивaнні цілого на дрібні частинки-фрактали, які за мить знову з´єднуються в одне ціле і вже поспіль зникають з поля зорy. Така чудна властивість води - обтікати, втікати, вічно вислизати - не ухопити її пальцями, не затримати - завше знайде вихід з пастки.. А вода все тече і тече, змиває фарби зі шкіри, а я все дивлюся на ці ще зеленуваті, вже майже прозорі цівочки, і заспокоююся.. Заплющую очі, розслабляюся, хід думок уповільнюється..

Коли поглянула вниз, затерпла. Замість прозорих струмків тече по дні ванни щось каламутне, брунатне. Потекла іржа? Але ось воно червонішає, колір стає ситим, багряним.. Що це? Кров?! Я заніміла, лише з виряченими очима дивлюся на цю баюру, яка поволі розширяється, більшає і нікуди не стікає, ось вже стою в ній по кісточки ніг.. Моє серце ніби нараз перестало битися, рука машинально зметнулася вбік по рушник і.. щось клацнуло. Світло у ванній згасло.. І я стою розгублено у повній темноті, по мені тече вода, а піді мною - кривава калюжа. Хочу кричати, та горло стислося настільки, що не в силі навіть дихати. Знову відчуваю той холод - ніби мене овіває і паралізує студений вітер.. Тремчу. Стукочу зубами. Роззираюся навсебіч. Там, де має бути дзеркало, помічаю, що відкілясь із темряви, яка раптом розширилася і видовжилася углиб, ніби стіни маленької ванни розступилися, перетворившися на нескінченність, на мене зиркають дві фосфоричні жаринки – як очі дикого, голодного звіра чи гада - і вони наближаються - вже ближче-ближче, вже палають над моїм плечем.. Відчуваю за своєю спиною морозне дихання цієї істоти.. І тут мене прориває: кричу несамовитим голосом, охоплена панікою, істерично намагаюся вискочити з ванни.. і падаю вниз, боляче вдаряюся об плитку.. Встигаю лише зауважити, як переді мною раптом спалахує жовте сяйво і серед нього з´являються контури хлопця..

Чи довго я була знепритомнілою, важко сказати. Але коли прокинулася, я була в ліжку, біля мене сидів хлопець. Його обличчя ледь нахилилося над моїм і мало вираз, ніби зосереджено і ретельно вивчає мене. Війнуло його теплим подихом.
- Що сталося? - запитала я і відчула гострий головний біль.
- Не пам´ятаєш? Бачу, за тобою треба дуже пильнувати. - відповів хлопець. - Ти впала у ванній - чогось там було темно - і майже розбила собі голову. Та, на щастя, все добре. Трішки ґулька на чолі, здається, нічого серйозного. Тебе, часом, не нудить?
Я прислухалася до себе.
- Та ніби ні. - знизала плечима.
- То це дуже добре, отже, струс мозку на загрожує. - усміхнувся і знову на його щоках проступили ямочки. - Хочеш гарячого чаю?
- Так. І ще чогось від болю. Скільки часу я спала?
Хлопець подав мені горнятко з чаєм, що стояло вже приготоване на столі, та таблетку сильного анальгетика.
- Зараз вже, нівроку, майже полудень. Ти проспала з вечора аж дотепер майже двадцять годин. Безпробудно. А що, власне, в тій ванній сталося? Я почув крик і відразу прибіг до тебе.
- Боже ж ти мій! - миттю все пригадалося. І мною знову затрясло від того жахіття. - Я не знаю, що це було! І та кров! - скрикнула я.
- Яка кров? - здивувався хлопець.
- З мене пішла кров! І її було стільки, що я аж по щиколотки стояла в крові! Боже! - і я затулила очі руками. І тут мене пересмикнуло від жахливого здогаду, - Я, мабуть, була вагітна?! І оце стався викидень?! - і вдивлялася у хлопцеве обличчя. Його ніздрі ніби трішки сіпнулися, а очі чи то дивно блимнули, чи то мені лише здалося, але за мить вираз його обличчя був таким, як перед тим, тільки задуманішим.
- Але коли я прибіг, я жодної крові не бачив. І на тобі, коли тебе ніс у ліжко, жодної крові теж не було. Справді, нічого такого кривавого ні у ванній, ні з тобою я не зауважив. А в мене, ти знаєш, пильне око. Ні-ні, жодна кров! - хлопець це говорив так щиро і впевнено, що не повірити йому було просто неможливо.
- To що ж це було? - не переставала ніяковіти я. - Адже я це бачила! Бачила! І ще щось таке дивне і страшне там було.. Ой, не можу зараз згадати..
- Видно, тобі щось привиділося. Лише привиділося. Таке інколи стається людям.. - запевнював мене юнак.
- Слухай, а, може, я того? - і крутнула пальцем біля скроні. - Може, я і справді сказилася?
- Ну, що ти, перестань таке говорити. - і погладив мене по обличчі. - Я подумав, чи, може, то на тебе так той гіпноз подіяв? Мо´, і справді щось там змінилося у твоїй свідомості - щось наче трішки перемкнулося? А ти колись боялася замкненого простору?        
- Так.
- А темряви? - і пильно задивився на мене.
- Теж.. - тихо підтвердила його здогад. - І висоти також боюся і ще багато чого.. Наприклад, людей - себто натовпу..
- О-го, скільки у тебе фобій! Треба з цим щось робити.. - і взяв мене за руки. - Знаєш, я собі думаю, що такі видіння інколи трапляються людям з надчутливою, вразливою та майже по-дитячому чистою, безпосередньою i довірливою психікою. Таку сенситивну психіку дуже легко вразити. Для того вистачить чогось на кшталт звичайного гіпнозу - і процес пішов, спровокувавши у нiй все те, що є прихованим глибоко в підсвідомості і навіть глибше. Це можуть бути, наприклад, якісь підсвідомі бажання чи страхи, колись пережиті та несублімовані, витісненi психічні травми тощо. І все це під впливом гіпнозу виходить на поверхню свідомості і матеріалізується у вигляді галюцінацій. - хлопець це пояснював так переконливо, що я потрохи почала заспокоюватися. Але ж.. прецінь не може такого бути, аби я потерпала від галюцінацій? Чи може?
- Хочеш сказати, що тo були лише галюніки? Знаю, бувають у мене "живі сни", інколи видіння - дивні, але зачасту не такі страшні. Але такого страхіття я ще ніколи не пережила! Воно, оте чудисько, що я бачила, мені реально загрожувало! Так, принаймні, я це відчула. І що тепер зі мною? А якщо це і надалі продовжуватиметься? - лякалася я.
- Це пройде. Повір мені.. - лагідно запевнив мене і усміхнувся. - Зі мною тобі нічого не загрожуватиме. Я вже за тобою постежу. - його очі знову спалахнули тим променистим сяйвом, який дуже люблю. - Отже, яка програма на сьогодні? Як бачу, ти відпочиватимеш. А я зараз махну в магазин і приготую нам смачний обід!  
- Гаразд, - згодилася я і відчула, як мої повіки знову важчають. Мабуть, заспокійлива і знеболююча таблетка почала діяти.
- Тож поспи-поспи собі, моя спляча красуне.. - цей голос-шепіт я чула вже десь з віддалі..

Ці три дні з хлопцем промайнули швидко та інтенсивно, наче вітер, наче шалена літня гроза, кожна мить якої є пронизана електричним струмом i благоговійним подивом та острахом. Хлопець не переставав мене дивувати - в розмові, в діях - у всьому мені видавався незвичайним. Кожен його погляд, кожен дотик, кожне його слово - все всотувалося мною і заряджало як моє тіло, так і душу. Відчуття польоту десь аж понад хмарами повсякчас не відпускало мене - не було навіть миті, аби я призупинилася, щоб подумати: а що ж мене так до хлопця притягає, що ж це таке за почуття оволоділо мною, що стаю дедалі залежнішою від його кохання, від нього всього? Це було рівнозначне залежності наркомана від наркотику. Я хлопця обожнювала, прямо "їла" його очима, вогонь пристрасті ущент спалював моє нутро, мій мозок був здатний реагувати лише на його голос, погляд, доторк.. Здавалося, що щасливішою я себе ще ніколи не почувала, і навіть ця неприємна пригода у ванній не застувала мені сяйва його аури. Мені справді ще з ніким на світі так добре, так піднесено, так легко i невагомо не було. І ось саме це мене й мало насторожити. Бо невагомість - це уже Космос, а я мала залишитися тут, на землі. Могла ж собі дати сигнал "Стоп!", але ж не було часу - всі миті належали лише йому, хлопцеві. Так мене зачарував, що я ним просто дихала, жила.. Але ж могла знати, що такий стан досягнутої вершини ейфорії не може тривати вічно. Що не може бути у світі все ідеальним, що такі ідеальні люди просто не існують у сім часопросторі.. Але я не хотіла, свідомо відштовхувала цю думку від себе - ні, я не хотіла думати про це - безголово пірнула у повноводий вир шаленості і його швидка, немилосердна течія мене несла, крутила у своїх чорториях - словом, робила зі мною, що їй заманулося..
        
І я була ладна перекреслити своє дотеперішнє життя. Повідомлю чоловікові, що розлучуся з ним. Мушу!

                                                                             38.

Додому я повернулася вже після роботи, на якій, ще затуманена хлопцевими флюїдами після трьох запаморочливих діб його безперервної присутності, заледве витримала цілий день. Вдома все мені видавалося чужим - начебто і не жила там ніколи. Знайшла на столику записку від чоловіка. Поїхав у відрядження, повернеться ввечері. Але ж уже вечір.. А! Чую, клацнув замок у дверях, ось і двері вже відчиняються. Заходить.
- Привіт. Як було у Львові? – запитав, ніби й нічого не сталося.
- У мами завше добре. - відповіла я, а сама насторожилася, налаштовуючися вороже.
- Що робиш завтра?
- Ти ж знаєш, мушу на роботу. - відповіла, а самій стало дивно: до чого б це?
- А можеш ще взяти на день неплановану відпустку? - добирався до мене.
- То треба би було подзвонити моєму шефу і домовитися з нею. А що це ти задумав? Заяву про розлучення можемо віднести і після роботи! – пальнула з нетерплячки і сіла за стіл, войовничо схрестивши руки на грудях.
- Зачекай-зачекай! - махнув рукою. - Я не про те.. Я хочу тебе запросити на пікнік, на природу. - вимовив і якось так несміливо усміхнувся.
- Ага, аби там під час романтичного падолисту ти мене прикатрупив і тим же листям загорнув? Нікуди я з тобою не поїду! Краще скажи по-правді, що ти зі мною надумав робити! - моя настороженість мене не відпускала.
- Ти і справді, бачу, звихнулася.. - промовив чоловік, але жодного злісного тону в його голосі я не зауважила. - Навіщо мені тобі щось робити - аби вік у в´язниці просидіти? Справді дурна! Ні, я просто пропоную взяти участь у заході, званому "осінній пікнік" - як одного із останніх у цім році, який ще можна провести у лоні природі.
- І навіщо так офіційно? - криво посміхнулася я.
- Ось там і поговоримо про все наболіле. - продовжив чоловік, не зареагувавши на мою шпильку. - Або, якщо хочеш, можемо про це й не говорити. Просто проведемо гарний день - може, один із останніх наших спільних.. - додав сумно. - Завтра має бути сонячно..
- Ну, добре, згода. Якщо мені шеф дозволить ще відпустку і на цей день, тоді їдемо. - і мої руки опустилися і, здалося, все моє тіло розслабилося.
- Поїдемо, куди забажаєш. Вибирай місце. - бачу, чоловік явно втішився.
- Без авто? Просто так, як колись? - така перспектива мені дедалі більше подобалася. - І наберемо у рюкзак їжі та напоїв? Тоді поїдемо на.. - задумалася.. - на замок Кокоржін? Там густі ліси навколо і не так далеко від Праги, кілометрів п´ятдесят. Можемо і грибів ще по дорозі назбирати.
- Сказано Кокоржін, тоді Кокоржін! А-ну, пошукай-но в інтернеті маршрути, як туди добратися.
        
Все було зроблено. Мій шеф, нарешті, після довгого впрошування дозволила відпустку ще на один день. І ми з чоловіком наступного дня зі самого раненька вирушили у мандрівку. Як колись.  

День був ясним, золотим. Вже минуло кілька днів після дощів, тому земля була сухою, ідеальною для прогулянок. Щойно ми з чоловіком покинули останню вуличку містечка Мшено, куди прибув наш автобус, як нас одразу ошелешив напрочуд красивий і посумнілий краєвид: там, де закінчувалася сірість спустілих полів, починалася порізана глибокими проваллями і каскадами круч піщаних скель казкова, барвиста країна лісів. А вдалині над тим усім лісовим різнобарв´ям біліли високі вежі замку-фортеці Кокоржін. Ми блукали по польових дорогах, лісових стежинах - густі та буйні гриви дерев yже відчутно порідшали, але те листя, що ще трималося у кронах, з кожним порухом вітру зривалося і щедро осипалося, стелячися нам під ноги. Ми весь час розмовляли про те і про се, проте головної нашої теми навзаєм ще боялися торкатися. Тим більше, що я ще ніяк не могла вборонитися від постійних нав´язливих думок про хлопця. Бували навіть моменти, що він мені ввижався замість чоловіка - ось до якої стадії вже дійшло моє затемнення мозку на ймення "кохання"! Щохвилини я порівнювала хлопця з моїм чоловіком - з його словами, поведінкою, зовнішнiстю. І весь час моє серце стискалося при думці, як би нам зараз тут з хлопцем було добре - як тоді, на фортеці Звіков! І я бачила, розуміла цю разючу відмінність: ці два чоловіки в моєму житті такі ж різні, як і ті два замки та краєвиди.. Проте чим довше наша з чоловіком прогулянка затягувалася, тим частіше я поглядала на нього - він весь час про щось веселo розказував та інколи відбігав подалі в ліс по якогось гриба, якoго мені потім захоплено показував і мріяв про грибну юшку та зупку.. І я раптом відчула, що не так все просто буде. Що моя душа, здається, розполовинилася..  

Ми сиділи з чоловіком на одній зі скель, що виростали прямо серед лісу, і відпочивали після виснажливого підйому. Під нами простягалася глибока долина і видно було на зелені вершечки сосен внизу, що задумливо шуміли, коливаючися на вітрі. Коли ми саме смакували вудженy ковбаскy зі свіжим хлібом і попивали пиво з пляшки, чоловік мовив:
- А пам´ятаєш, як ми ще перед самим нашим весіллям подалися у мандри - просто так, навмання? - його очі засвітилися.
- Ти маєш на увазі тоді, коли ми навідалися на замок Глубока над Влтавою, що в Південній Чехії?
- Так, саме цей день маю на увазі. Коли ми закупили квиток до найближчого села та насправді опинилися майже за двіста кілометрів від Праги?
- Ага, дуже добре пам´ятаю. - і на душі мені повеселішало. - Ми якраз ще перед тим всі гроші витратили на обручки, а до зарплати було ще далеко. Пригадую, як ми тоді хотіли вийти на першій станції, де нам сподобається, але ми, врешті-решт, минули вже стільки тих наступних станцій, що доїхали аж до Глубокої. Це був один із перших таких розкішних і величних замків, які я бачила в Чехії. Незабутнє враження!
- А пригадуєш, як ми втікали по замковому парку з ресторану, де саме пообідали і в нас не було чим розрахуватися, бо в кишені свистів протяг? І як ти тоді необачно скочила у якийсь глибокий яр і я тебе потім з нього витягував? Вже думав, що сам не впораюся. А навколо - ні душі. Якби я побіг тоді по пiдмогу до ресторанy, тоді би на нас викликали поліцію!
- Так, і мене би депортували з країни як іноземку, яка порyшує закони Чехії! I нашому весіллю був би гаплик! Та, на щастя, тобі якось вдалося мене витягти. - розсміялася я.
- А потім увечері.. - теж сміявся чоловік. - як ми ловили машину, аби нас хтось підкинув у Прагу.
- Які ж ми були ще наївні і дурні! - вже заходилася сміхом я. - І, зрештою, нас таки хтось "підкинув", та не в Прагу, але у протилежний бік - у місто Чеські Будєйовіце. І ми там змешкали останній потяг і прийшлося ночувати на вокзалі.
- І ти прилягла на лавочку, яка, як пізніше виявилося, належала якомусь місцевому бомжу. Пам´ятаєш, як ти з ним замалим не побилася? А закінчилося все тим, що ти своє місце відвоювала, а бомжик примостився під тобою на підлозі?
- Ха-xа! А як ти потому пішов до бару по гарячий чай і повернувся з якоюсь повією, що вчепилaся за твій рукав і ніяк не хотіла від тебе відстати?
- О, так! Ти собі знайшла "нареченого", а я - "наречену"! Ото ми тоді дали перцю! - від душі зареготів.
- Так-так, то були пригоди! У Прагу ми, невиспані і змучені, повернyлися "зайцем" аж десь під ранок. А мені ще треба було встигнути на роботу.. - від цих наших спільних згадок щось защеміло у грудях. - Боже, навіть не віриться, як це було давно!

Увечері, коли ми вже чекали на празький потяг у ресторанчику неподалік станції, чоловік раптом поклав переді мною на стіл рожеву троянду. І де він її лишень встиг роздобути? У здивованім захваті я задивилася в його очі - вони мерехтіли добротою, ніжністю й ласкавістю.. I в мені щось надломилося..

                                                                          (далі буде)  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

-)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Стожар, 23-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 23-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія Хотин, 23-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 22-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 22-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 22-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 22-06-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49271297454834 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …