У суботу 31 травня поточного року, як щороку, вже від двадцяти п’яти років опісля свята Вознесіння Господа Нашого Ісуса Христа, Улюч, що над Сяном, черговий раз заговорив молитвою і піснею у своїй рідній мові, мові батьків і дідів, яким через ГАНЕБНУ операцію »Вісла» було не дозволено жити на рідних землях і плекати свою віру. Нас, улючан, вирвано з корінням з рідних Карпат і вивезено у худоб’ячих вагонах у неприязну на ті часи чужину. Так, це ювілейний – 25 З’їзд улючан, їхніх нащадків, а також прихильників цього нашого СВЯТА з околишніх сіл і самого Сянока. Як подає Вікіпедія, щоб спалити Улюч, тодішня польська влада послала «на Улюч» 3000 своїх озброєних жовнірів...
У свято Вознесіння Господнього у 1946 році прийшло польське військо і «пустило з димом» село, наше село, рідний Улюч, який нараховував тоді майже чотириста хат, в яких проживало більше двох тисяч людей. Це були чоловіки і жінки, діти і дідусі. Село, в якому жили і молилися українці, поляки і жиди, хоч останніх німецькі фашисти у час війни виловили і вивезли у незнане і слід по них загинув. Фашисти знущались над жидами, як над нами в час операції «Вісла» поляки…
Про Улюч і довоєнні, воєнні і післявоєнні роки згадує у своїй книжці «Pamiętnik i wspomnienia Uluczanina» пан доктор Степан Чебеняк. Усіх, хто цікавиться історією Улюча і долею улючан, заохочую взяти у руки цю книжку. Там слова очевидця.
А тепер знову повернуся до «улюцького свята», на яке, мимо несприятливої погоди, бо майже від раннього ранку ішов дощ, на молитву за жертви сіл Грушівка і Улюч прибуло дуже багато людей. В Грушівці, біля каплички, яка на тій землі залишилась як сирітка під плачучим небом, як і в останні роки молилися улючани і грушівчани, які приїжджають на попелища своїх хат хоч один раз у році. Нині всі вони є дітьми обох наших церков, тобто Православної і Греко-католицької, а буває, що і Римо-католицької церков, бо кинені між чужих деякі і віру їхню прийняли...
Молебень до Пресвятої Богородиці біля каплички, яка була поставлена в 19 сторіччі на пам’ятку знесення панщини на тих землях, очолювали отець митрат Іван Антонович з Сянока, секретар Перемисько-Новосанчівської Єпархії Православної церкви разом з отцями Миколою, парохом із Гломчи і Мироном Михайлишиним, парохом із Ряшева. Після закінчення молитов кожний з отців сказали своє слово про любов до рідного, а особливо до рідної землі. Подякували вони ГРУШІВЧАНАМ і УЛЮЧАНАМ, які приїхали з куточків усієї Польщі, а також усім присутнім за щирі молитви за померших і невинно вбитих жителів нагаданих сіл, які спочивають у не завжди відомих місцях на тій землі... Від імені грушівчан подяку отцям і усій молитовній громаді склав пан Володимир Шуль, син Грушівки і один з головних організаторів святкувань.
І вже традиційно, з бур’янами зарослого попелища Грушівки, усі громадно вирушили на прицерковний майдан в Улючі. Тут отці відправили Панахиду за усіх померлих і вбитих жителів Улюча і Грушівки, а також за усіх, які сплять вічним сном на тих землях, на землях НАШОГО НАДСЯННЯ і свяченою водою окропили присутніх, площу, де стояла Нова Церква під покровом Святого Миколая, по якій залишилися лишень три залізні хрести, зняті чи звалені з куполів тої ж церкви у післявоєнний час, а також ті могили, які збереглися до нинішнів днів, очищені з бур’янів і кропиви. Вірні разом з отцями заспівали померлим «Вічную Пам’ять». На майдані, де стояла згадана вище церква, привітав усіх прибулих і тих, які приїхали з усіх куточків Польщі, пан Ярослав Холявка, як головний організатор усіх з’їздів улючан.
А біля Сяну, на окремому кусочку нашої улюцької землі вже грає вогник ювілейної Ватри на батьківській землі. Організатори цього свята разом з управою гуртка ОУП з міста Сянока, як кожного року, приготовили гостину для усіх присутніх. Управа гуртка також приготувала, з нагоди ювілейного з’їзду, Почесні Грамоти, яких гостям і заслуженим організаторам вручав пан Ярослав Холявка. Кожному, кому було вручено цю Грамоту, громада відспівала МНОГОЛІТТЄ. Присутнім я зачитав декілька своїх віршів з нової збірки.
Незважаючи на дощову погоду, люди гостилися, вітали один одного і співали, бувало, стоячи під парасольками, народні пісні. І так було майже до півночі. А неділя привітала нас гарною сонячною погодою. Раннім ранком я в самоті ішов на Дубник, щоб помолитися біля церковці, а також над могилами спочиваючих там моїх дідів і прадідів, мого брата і вуйка, кільканадцятилітнього юнака, поета – Миколая Кулика, вбитого польським військом. На Дубнику привітала мене своїм співом наша пташня. Заохочую усіх зайти на Дубник перед шостою зранку і послухати, як там співають солов’ї... Це щось неповторне. Тиша, яку прикрашають своїм співом солов’ї. Почуте записав у пам’ять, до якої повертати буду тут, на чужині. Коли ішов я до місця проживання, до двоюрідних братів і всієї сім’ї, по дорозі не бачив людей, тільки равликів, які повзли собі в знайомому напрямі...
Наближався південь. Точно о 12 годині розпочалася Служба Божа, яку в церкві під Покровом Господа Нашого Ісуса Христа правив отець Микола, парох із Гломчи. На молитву прийшло багато людей. Не всі помістилися в церковці. Багато людей стояло біля церкви і з усіма молилися. На закінчення Святої Літургії о. Микола ще раз подякував усім присутнім і поблагословив. klxdate
Після благословення священик згадав про збірки моїх віршів (тут хочу сказати, що вийшла вже третя, обіцяна збірка моїх віршів під заголовком «Я син УКРАЇНИ»), а пан Ярослав вручив мені Почесну Грамоту з нагоди Ювілейного, 25-того з’їзду улючан.
На закінчення святкувань присутні стали під хрестом, поставленим у 1990 році, і пам’ятної дошки про народження нашого великого композитора – Михайла Вербицького, автора мелодії до нашого Національного гімну «Ще не вмерла України...» Так Улючани відзначили своє Ювілейне свято. Прощаючись один з одним, бажали собі: «До зустрічі через рік!».
