Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44255
Рецензій: 86415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (16). Частина I: Вектор - Північ

© Viktoria Jichova, 13-06-2014
                                                                            31.

Львів - моє місто-колиска і моя перша казка, моя первинність буття - свідомого і несвідомого. Бо як ще по-іншому можна назвати те магічне місце, у якім було призначено прийти на сей світ і вирости? І чому саме у Львові - тому містичному вузлі кількасотрічної історії та шляхів, просякненому космополітним духом? Місто живе. У мріях і згадках як місто реальне, матеріальне і місто уявне, метафізичне - суто моє.. Місто, в якому зродилися мої юні мрії, фантазії і сни. Місто, де мене піткало перше кохання, перша радість і печаль, по його вулицях прийшли і відійшли у вічність мої перші втрати.. І все це я, чи краще - моя душа, розуміє і знає.. Та чомусь не може збагнути одного: чому і для чого якогось дня, одного із тисячі, що їм дано зійти вранішнім сонцем, щось раптом трапилося і вона, молода ще і недосвідчена, гнана долею, полишила оце все - весь цей свій Всесвіт, свій першопочаток, свою колиску - і пішла кудись геть, втікла світ за очі.. Втікла і лише зрідка повертається до своїх першооснов у вигляді пам´яті, котру бережуть старовиннi міськi підмурки, йде знову до нього - її рідного полісу як до свого життєвого полюсу, як на прощу після довгих ходінь по вічному колу долі, по тих дедалі ширших кільцях-широтах могутнього древа життя, радіус яких з віком все далі і далі віддаляється від серцевини.. Йде, спрагла, до свого коріння, аби разом з ним почерпнути з життєдайного джерела, напитися вдосталь і знову його покинути-кинути, щоб у подальшім лабіринті життя стрічати щось нове і когось іншого та повсякчас розминатися з ним.. Не може збагнути, чому знову і знову її підганяє і жене вітер неспокою і вічних пошуків..

Люблю блукати осіннім, ніби заплаканим, дощовим Львовом. Тоді місто майже вилюднюється, тихішає, нишкне - багатолюдний натовп, що іноді нагадує гучну барахолку, зникає - і місто, здається, належить лише самому собі і мені.. Щось неймовірнo рідне і близьке впізнається у легкій гіркуватості та терпкості повітря осіннього Львова. Так пахне львівська чорна кава і зів´яле, прошите срібними нитками дощів, листя, що товстим брокатом вкриває львівські парки та тихі вулички; так гірчить у ніздрях дух цвілі старовинних будинків, що виринають, наче привиди, з ранкової чи вечірньої імли; так смакував у дитинстві солодко-гіркий шоколад, яким я любила ласувати, коли тітка, яка колись працювала на "Світочі", приносила повні жмені дефіцитних цукерок; такими гіркими на смак були каштани, які я, ще бувши дуже малою, збирала разом з дідусем і потім понадкушувала їх, гадаючи, що це горіхи; таким гірким був запах волоських горіхів, пострушуваних зі старого горіха в нашому саді; так з відчиненого футляра для моєї мініатюрної скрипки пахла каніфоль для смичка з кінського волосу; так гіркувато повівали гладіолуси, з якими я вперше прийшла у свій перший клас; так солодко-терпко духмяніли парфуми моєї першої вчительки; такими гіркими були дитячі сльози, коли я залишалася сама-самісінька на ніч у цілодобовому дитячому садку; таким був гіркуватий запах ліків, коли бабуся мене інколи брала до себе на роботу у психіатричну лікарню на Кульпаркові; так було чути у хаті дідусевою валерiaною, коли він приймав її на своє хворе серце; такою була і гіркота розставань та розлук, багато яких уже стали довічними..

Вдоста наблукавшися та наситившися споминами i враженнями від стихлих вулиць Львова, заходжу у якусь кав´ярню, що на площі Ринок неподалік Ратуші. Сідаю побіля вікна, аби видіти на вулицю. Замовляю каву. В думках спливають мамині слова. Усвідомлюю, що засіли вони глибоко в душі і не буде змоги їх звідти вийняти - грузнуть, наче міцно вбитий кілок. Багато чого я ще не сказала мамі. Бо хіба я могла їй перечити, коли вона мені їх говорила? З людьми, як моя мама, я негоднa сперечатися, бо вони - зовсім інший світ. Хоча нас з мамою і відділяє всього якихось двадцять років, проте інколи мені здається, що ця відстань чинить чи не цілий мільярд світлових літ. Звідки взялася ця майже космічна відстань? Лише з тієї причини, що ми - різні покоління, народжені в різних ерах? Моя мати - дитина важкого післявоєнного періоду. Періоду репресій, депортацій і брутальної "совєтізації-колективізації" Галичини. Матір свою я розумію і не дивуюся їй, що так, як склалося її важке, повнe протистоянь життя, вона часто робила ставку на матеріальне благо і потуралa чоловікам, які вміють це благо забезпечити. Для неї, яка вже з дитинства осиротіла і зазнала післявоєннy "руїну", частими, чи навіть постійними гостями були недоїдання і тяжка, майже надлюдська фізична праця. І все це відбувалося під фанфари завзятої "радянизації". Від слова "радянщина", точніше "совєтщина", мене і досі коробить.

Коли ж народилася я, були глибокі "застійні" сімдесяті - я з покоління так званих "брєжнєвських дітей". Що це значить? Моє дитинство припало якраз на сутінки імперії, званої СРСР, а юність - на її розвал. Все це були часи недостатку будь-чого - не лише матеріального, але й інформаційного та духовного. За "пєрєстройки" інформаційна ситуація дещо змінилася - "пєрєстроєчна" доба вносила трохи свіжого повітря у задушливу і затхлу атмосферу вмираючого "гіганта на глиняних ногах". Мінилася й духовна атмосфера у суспільстві. Друга половина вісімдесятих спалахувала першими проблисками надії, на наші галицькі простори вперше повіяли західні вітри свободи, саме тоді почали ламатися, здавалося, навічно затавровані у людські душі, стереотипи. Принаймні, молодь так відчувала. Період на зламі вісімдесятих та дев´яностих - це моя юність, у яку вплелися всі ці бурхливі суспільні процеси. І тому, мабуть, ці часи були одними з найнеоднозначніших та найпротирічливіших, проте, як не парадоксально, найщасливіших в моєму житті. Було стільки шалених мрій і стільки планів, що здавалося, що нам відчиняються ворота самого раю: нічого вже не буде неможливим, жодні перешкоди та труднощі вже не завадять нам в майбутньому жити достойно і гарно, вже ніщо не закріпачуватиме нас - ми всі будемо вільними людьми! Окрім цього всього на поверхню денного світла випливала i глибоко прихована тa давно призабута славна і болісна історія нашого народу - i ми, як і наші спогади i мрії, відчинялися світу - і світ відчинявся нам.

І я теж піддалася цьому радісному, свіжому віянню. Моя душа хотіла напуватися волею і щастям, впитися ними до оп´яніння, не знаючи зупину фантазуванню - бо ж думки не знають перешкод та кордонів! І, нагасавшися отак у мріях попід хмарами по світу, мабуть, саме тому і саме в цей час я почала писати свої перші шкільні пригодницькі романи про "велике і неземне" кохання. Ціі "романи", написані у "загальних" зошитах, миттєво розліталися під руками дівчат з моєї школи. Правда, інколи через необачність читачок потрапляли і до рук некомпромісних педагогів, через що мої конфлікти зі школою лише акумулювалися та акселерувалися. Заспокоювати свою підліткову розпалену, бунтівну голову я часто ходила, приваблювана тишею і меланхолією, на цвинтар та y святині, що відчинялися після "совєтських" десятиріч недоступності та занепаду. Навіть пригадую, як посеред старезних, порослиx мохом гробів у тіні плакучих верб я серйозно задумувалася над однією зi своїх життєвих перспектив, що тепер ставaла вільною для реалізації: а чи не кинути мені всю цю мирську вовтузню і не податися краще в монастир, де, ставши черницею, знайду свою справжню душевну й духовну втіху? Проте повертаючися додому, я швидко міняла своє радикальне "святе" рішення і моя уява писала уже два сценарії подальшого життя: або знайду чисте і високе, сильне, справжнє кохання, або якщо ні - тоді і справді подамся у монастир і там буду належати лише Богу.. Але найголовнішим з того, що ще пам´ятається з тих вагітних свободою та революціями часів, було те, що чомусь саме в цих часах я почала по ночах бачити свої "незвичайні" сни.. Сни, які слугували інспірацією для моїх шкільних "романів" і заодно сни, які я вже черeз багато років усвідомила, що змінили моє життя. Докорінно.. Що це було тоді: справді лише сни, чи якесь інше, досі мені невідоме явище? Вплинув так на мене цей дивний збіг обставин? Чи так давався взнаки переломний вік наприкінці вісімдесятих - переломний у всіх сенсах - зміна історичних декорацій на підмостках світу та психо-фізіологічна пубертатна зміна у мені? Чи це просто була шизофренічна дисгармонія між ідеалами та реальністю?

Ні-Ні! Нізащо не можу погодитися з мамою, що жіноче щастя настає тоді, коли чоловік "не б´є, не ледарює і не гуляє, та ще й копійку заробить". Я, мабуть, в очах мами занадто зіпсована своїми вимогами, коли вважаю, що все вище перечислене - це не вершина жіночого щастя, a просто життєва необхідність для спокійного, цивілізованого співжиття чоловіка і жінки. Гадаю, що такою і має бути нормальна поведінка сучасного чоловіка, і що ця поведінка мала би сприйматися не як якесь його героїчне досягнення, викривлене "радянською оптикою" і показане як головна його перевага чи як єдино можлива перспектива у співжитті, а як природня і невимушена властивість чоловічого характеру. Може, причина маминого погляду на чоловіків криється у її вихованні в дусі підлеглості консервативно-патріархальному світогляду? Чи, може, ця причина є набагато прозаїчнішою? Може, вона є просто пов´язана з деформованою демографічною ситуацією у післявоєнні та пізніші роки, коли вкрай бракувало чоловіків? Як я десь вичитала, за статистикою на тодішні часи припадало на одного чоловіка чи не більше п´ятьох жінок. А якщо ще до цієї не надто райдужної перспективи щодо потенційних женихів додати ще й проблеми з алкоголізмом та інші чоловічі недолугості, то виходить, що число жінок, які були ладні "побитися" (себто конкурувати одна з одною) за одного більш-менш пристойного чоловіка, вагомо зростало, а число чоловіків пропорційно зменшувалося. Гм.. хто його зна, які головні чинники і яка їх кількість формують менталітет української жінки.. Правдою все ж залишається, що таки дуже нелегко було тодішнім жінкам. Та попри ці не надто втішні факти, я все ж таки переконана, що жіночe щастя – це не те, у що традиційно та свято вірить моя мама плюс ота і досі триваюча "сакралізація" чоловічого світу, доведена чи не до абсурду і чітко поділена на суто "жіночий світ" за моделлю "Kinder-Kuche-Kirche" (німецькою „діти-кухня-церква“) і неприступний "чоловічий". Адже ці світи зовсім не стикаються, не перетинаються, а так якось дивно собі співіснують у паралельних світоглядних площинах. На мою думку, жіноче щастя - це передусім любов, повага і взаєморозуміння між жінкою і чоловіком, що недостатньо хотіти тільки того, що клала мені на серце мама. Вона каже, що я від життя вимагаю надто багато, що все хотіти просто неможливо. Чи справді забагато я того хочу? Не знаю, але відчуваю так.. Відчуваю. І заодно усвідомлюю, що все не є таким чорно-білим, яким здається на перший погляд. І це мене вже навчив мій власний досвід..
      
Або, може, мама таки має рацію? Може, я i справді хочу від життя всього нараз? Хіба можна бути такою жадібною? Може, це саме життя карає мене за мій жіночий радикалізм? Бо що мені насправді знати про життя попередніх поколінь? Чи можу я отак просто і безпардонно засуджувати важке життя жінок, які зазнали післявоєннoї розрухи і голодy - голодy в буквальному сенсі і голодy по чaстиночці людського, чоловічого тепла? Знаю ж бо лише одне - те, що бачу i те, з чим чи не щодня стрічалася. Та все ж, і цього вистачило, аби зрозуміти, що відносини між чоловіками і жінками в нашій Україні бажали кращого. І з упевненістю можу знову сама собі повторити: дякувати Богу, що покоління, до якого я належу, не зазнало лихоліття наших матерів та бабусь, i що з "радянщини" у тім стосунку вилізло ментально майже неушкодженим, бо ще юним і "зеленим" було. Бо у світі, де розмиваються межі між авторитетом та підлеглістю, де все оцінюється з індивідуальної точки зору, де поступово зникає патріархальний устрій і врівноважуються стосунки між чоловіками та жінками, принаймні, в нашій, західній євроатлантичній цивілізації, де жінка домоглася таких прав, які не снилися і ще довго не снитимуться жінкам в інших частинах світу - чи можу я зупинитися лише на півдорозі, задовольнитися тезою, що так зване жіноче щастя полягає у тім, що чоловік прецінь "не б´є, не гуляє, кoпійку заробить" і баста? Чому не можy хотіти, мріяти про кохання інше, про життя у повній взаємній повазі і єдності - як тілесній, так і духовній, бути справді нарівні з ним, зі своїм обранцем?

Мій чоловік.. Стільки років, здавалося, ми жили якось - коли краще, коли гірше - в цілому непогано. Тo що ж сталося тепер? Ці його принизливі слова, та ще багато інших неприємних слів, які вимовив впродовж останніх років! Якби він їх не говорив, я б і досі вагалася.. Але тепер стає дедалі яснішим, що шалька терезів долі перехилиться у бік.. кого? Чого? I чи вистачить мені відваги кинути все, чим досі жила, і поринути у невідоме? І коли тепер, здається, я справді знайшла свою давно омріяну "половинку", чи зможу прийняти цей виклик долі?

Ось знову бачу хлопцеве обличчя, його очі, чую його глибокий, оксамитовий тембр з дзвінкими, впевненими нотками в голосі.. Від цієї думки мені потеплішало на серці. Що він тепер робить? Чи шукає мене? Я ж йому нічого не сказала.. Витримає без мене тих декілька днів? Якщо справді кохає, то так.. Адже незабаром я повернуся у Прагу і ми знову будемо разом. Але ж як хочеться бути з ним тут, у своєму рідному місті! Хочеться показати йому Львів, місцини мого дитинства та юності, поводити його по тутешніх парках, по церквах-костелах, зійти на Високий Замок і звідтiля вслухатися у протяжні мелодії дзвонів та скрипу трамваїв, і, наче птахи, ширяти поглядом на крилах мрій у золотому мареві осіннього сонця над ламаним обрієм міста.. Так багато я би йому розповіла про древню історію нашого Львова - міста-космополіта, де впродовж багатьох століть жило в мирі і уживалося у відносній злагоді багато народів. Міста, що стоїть як варта на сторожі цивілізацій, на самому кордоні двох християнських світів - Західного і Східного. Міста, що засяяло, наче загублена морська перлина, на пагорбах Розточчя - на межі Головного Європейського вододілу, який розділяє наш материк на південну i північнy частини i звідкіля одні ріки розбігаються на Південь до Чорного моря, а відтак - до Середземного, а другі - на Північ до Балтійського, де через Північне море впадають в Атлантичний океан - і там, у його темних водах, поховавших прадавню міфічну Атлантиду, вже знову ці ріки зустрічаються, оббігши весь наш чудовий, неймовірний континет на ймення Європа.. Так-так, багато би я хлопцеві розповіла-показала на своїй Батьківщині, якби це було хоча почасти можливим..

                                                                               32.

Я допила каву, розрахувалася. Зауважила, що за вікном уже темніє, доходить шоста година і знову почало дощити. На вулиці розчепірила свою зелену парасольку, побрела у Латинський катедральний собор з XIV-го століття. Пам´ятаю, як вперше мене сюди привів мій дідусь. Саме тоді була богослужба і саме в момент нашого приходу грянули урочисті акорди органу. Це було вперше, коли я почула справжню органну богослужбу і враження від побаченого і почутого мене заполонили назавжди. І тепер туди іду - якраз розпочинається вечірня. Дуже хочеться послухати молитву на польській вперемішку з латиною, порозглядатися по ґотичному, перехрещеному стрілчастими арками, блакитному з позолоченими сяючими зірками катедральнму склепінню, що має зображати Божий Всесвіт.. Хочеться вслухатися у надземні тони органу і разом з ними завмирати, злітаючи душею до неба. Хочеться просто помолитися, заспокоїти душу..
      
По дорозі з катедри я ще зайшла у Вірменську церкву - теж з XIV-го століття. Колись, ще малою, завжди хотіла зазирнути всередину цього храму. Дідусь мені розповідав, як там все виглядає, бо за совiтів храм було зачинено і перетворено на склад. Але слова - то слова, а побачити цю красу власними очима - зовсім інше. І ось тепер, коли після падіння "світлого комунізму" відчинилися двері святинь, я мала змогу зазирнути туди. Церква стpога і велична, яксравий зразок вірменської ґотики і ренесансу. Її інтер´єр - це різнокольорові орнаментальні фрески на стінах, різьблена дерев´яна стеля над навою, золота мозаїка у бані і вітражі на вікнах. І ще - тиша, яку час від часу полохають шарудіння людських кроків. Звідкілясь згори почувся неголосний жіночий спів в супроводі тихого органу - здавалося, що він ллється з-під склепіння, розливається, наче яскраве світло по стінах і арках, дзюркотить, як джерельна водиця, і пливе, наче древній Ноїв ковчег по хвилях океану часу.. Як зачарована я стояла під цим святим, століттями намоленим склепінням і вслухалася у містичний, неземний спів з незнайомими мені словами. Коли я виходила з храму, запитала у жіночки, яка продавала церковні сувеніри, про цю чарівну музику. Вона мені відповіла, що так колись співала вірменка Лусіне Закарян (в нашому перекладі - Світлана; Лусіне - від лат. слова "lux", що означає "світло"). Вона померла на рак ще на початку дев´яностих, проте її голос було записано під час виконання древніх літургійних вірменських пісень у найсвятішому для кожного вірменина місці - храмі монастиря Ечміадзін, над яким височіє з-поза турецького кордону свята гора Арарат.. Арарат, Ной, ковчег - недаремно все це мені вчувалося у голосі цієї жінки-янгола.. І я без великих вагань відразу купила собі диск з медитативними піснями Лусіне - її спів буде мене заколисувати під час важких від гризот засинань..

                                                                             33.

Поверталася я додому все ще занурена у різні думки, проте відчувала, що після прогулянки Львовом та відвідин храмів мені трохи полегшало. Коли я вийшла з тролейбуса, зненацька натрапила на свого колишнього хлопця зі школи, з яким зустрічалася десь так між восьмим і десятим класом - майже цілих два роки. Так, це був він - той самий, котрий "спробував" себе і мої нерви "на міцність", тримаючи мене на руках з балкону на чотирнадцятому поверсі. Скільки ж то років ми не бачилися? Але ж і гарне було у нас тоді кохання! Було, та відгуло. Бо не витримало одного-єдиного випробування. Я була молодшою за хлопця на два роки. Він тоді вже закінчив одинадцятий клас і навчався в технікумі, а я ще ходила до школи. Одна чорнявка, що навчалася разом з моїм хлопцем у технікумі і проживала в гуртожитку неподалік, бо немісцева була, весь час до нього "підбивала клини". Її зусилля не залишилися без відозви: одного зимового дня він таки переспав з цією дівчиною. Переспав раз, потому другий раз, допоки це не стало регулярністю, яка, хоч і не тривала довго, та тріщину у наших з хлопцем стосунках зробила.. Так от, якось то хлопець чи просто здуру, чи через те, що його почало мучити сумління, сам у своїх "походеньках" до чорнявки мені зізнався. З його слів, якими пізніше виправдовувався, випливало, що все це він робив лише через те, що зі мною йому "скуштувати" забороненого плоду навіть і не світило. Так, не світило, оскільки колись, ще до нашого знайомства, я заріклася, що до свого шлюбу залишуся дівчиною. І хлопець про це добре знав. Але, зізнаючися мені у зраді нашого кохання, чого очікував від мене, на що при тім надіявся? Звісно, таке ж не прощається! Як лише міг?! А що наша обіцянка? Скільки не просив-не-молив після цього "випадку", я йому вже ніколи не пробачила. Аякже, так зрадити ідеал чистого, неоскверненого кохання! Ми ж пообіцяли одне одному, що до весілля - o sancta simplicitas! - в жодному випадку! І таки так, не було у нас уже того випадку.. Бо зрадив раз, обов´язково зрадить і вдруге..

І ось тепер, через стільки років ми знову зустрілися! Саме йшов зі своєю дружиною, і, здається, зі своїм молодшим сином. Впiзнав мене одразу, як і я його. Хоч, видно, і ніяково нам обом стало, проте ми привіталися, трохи розговорилися про життя-буття, мовляв, одружився після того, як вчув від знайомих, що я виїхала з України, мають з дружиною двоє дітей. Дружина, зачувши нашу розмову, відійшла зі сином трішки осторонь - вона, бачу, теж відразу впізнала мене, бо коли ми з хлопцем зустрічалися, вона навчалася у його класі, тож добре знала, хто я така. І, мабуть, теж знала всю нашу з хлопцем історію.
- Таке от життя.. - зітхнув, - Все це так так незвично і навіть неймовірно - дивлюся на тебе, а ти майже не змінилася з тих часів!
- Та що ти не кажеш? Облиш ці компліменти, не замилюй очей! - їдко посміхнулася я. - Добре ж бо знаємо, що змінилася. Як і все довкола нас.
- Ні, для мене не змінилася. - підтвердив ще раз. - А поглянь-но на мене - колишнього "Аполлона", що з нього тепер.. - тягнув своєї і я задивилася.
Ні, він і досі виглядав дуже добре - на свої літа таки красень, справжній лев салонів, правда, сивина вже пробилася на скронях, трішки зморщещок додалося, окуляри став носити, ледь погладшав. Але я досі впізнавала в ньому цього високого, широкоплечого юнака з "накачаною", атлетичною стрункою постаттю та чорним-пречорним волоссям, карими очима, білосніжною усмішкою і засмаглою шкірою - юнака, взірцем для якого був у часи нашої юності непереможний культурист "Арні" Шварцнеґґер.. Аж мимоволі знову залюбувалася і.. зловила себе на тому, що він, той мій колишній хлопець, був у юності схожим на мого теперішнього! Tакі ж риси, такі ж точені і правильні форми обличчя, тільки от барва очей у них різна і відтінок волосся.. Мені аж моторошно стало від цього усвідомлення - невже вони і справді такі схожі?

Нарешті ми попрощалися. І додому я дійшла вже в повній розгубленості. Невже все своє життя підсвідомо шукаю один і той же чоловічий типаж? Звідки і відколи це в мене взялося? Чому мені завжди подобається лише один, конкретний тип чоловіків? Треба буде над цим подумати. Але часу на це вже цього вечора не було. Щойно я з´явилася у дверях, як мене перестріли мій брат з дружиною, що приїхали з Рівного, пізніш прийшли ще братові друзі і ми всі разом з нашою мамою провели вечір у веселій, балакучій компанії.

                                                                           (далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Оповідь-ріка

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 17-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 16-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 14-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анна Edelweiss, 14-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Юрій Кирик, 14-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 13-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 13-06-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50391983985901 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …