Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44507
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (15). Частина I: Вектор - Північ

© Viktoria Jichova, 08-06-2014
                                                                            29.

- Де ти була? - вже в дверях зміряв мене строгим, пильним поглядом чоловік. І, очевидно, зауваживши моє розкуйовджене волосся, в якому ще плуталися рештки не до кінця вичесаних сухих листочків та бадилинок, скривився у поблажливій посмішці. Та щойно я відкрила свого рота, аби знову щось збрехати, без жодного слова чоловік розвернувся і зник у вітальній. І наглухо зачинив за собою двері. I все! Це були останні його слова протягом наступних двох тижнів. Тижнів, які удома тягнулися липкою чорною смолою. Лише там, поза стінами дому час пролітав швидко, мов на крилах птахів, що відлітають у вирій. Лише поза звичними предметами домашнього ужитку, до оскоми набитим маршрутом "дім-робота-дім" та кожноденних, стереотипних ритуалів домашніх робіт, зусилля над якими увінчувалися засинанням біля телевізора, чи, в кращому випадку, книгою, при читанні котрої злипалися повіки вже на другій сторінці, я почувалася вільною і молодою. Навіть настільки, що бачила себе підлітком, начебто мені знову було якихось „-надцять“.

Bдома я вже майже не з´являлася. А коли й з´являлася, то лише тоді, коли чоловіка там не було. У нашій квартирі оселилася пустка, бо "мого законного" теж "носило" казна-де. І тому наші "воєнні стежки" на домашньому "плацдармі" не перетиналися, за що я чоловікові була так трохи вдячна. Весь мій час було розбито на перебування на роботі та буття з хлопцем - єдиною моєю розрадою. Bсі ці короткі осінні вечори, що по-краплинах крала у свого часу, я тонула в його очах, в його ніжних обіймах і пестощах.
      
Здавалося, що увесь мій світ зійшовся лише на двох барвах: сірій та рожевій. Сірою була моя робота у склобетонному моноліті, такому собі сірому саркофазі офісів, яка не приносила мені ні особистого задоволення, ні сатисфакції, що роблю щось потрібне і важливе для суспільства. Сірим був мій вакуум удома і тумани в голові щодо майбутнього. Проте чогось яскраво рожевими були мої мрії - оті безперестанні пурхаючі метелики-ілюзії, які переслідують тебе ще з казок дитинства і яких нізащо на світі не мож´позбавитися. Ясно-рожевим було і повсюдне празьке кленове листя та вражаючі осінні заграви на клаптику неба у рамі мансардного вікна хлопцевої квартири.. Отак і розпиналася я поміж тих двох світів - між сірістю свого звиклого вже існування та рожевістю раптових сплесків сентиментів. Кохання? О, так! Моя здійснена мрія! Справжнє кохання! Проте й мені, завше звиклiй плисти за течією подій та відкладати всі свої кардинальні рішення "на завтра", дедалі більше ставало зрозумілим, що такий підвішений у повітрі стан-не-стан не міг тривати довго. Чим довше я залишалася з хлопцем, тим більше мені не хотілося повертатися у свою квартиру, до свого чоловіка. Зовсім.

Oдного разу, коли ми з хлопцем прогулювалися по місті, натрапили на мою подругу. Звісно, таке могло, навіть мусило очікуватися - Прага вже й не таке велике місто, аби колись та й не піткати когось. Про те, який ця наша несподівана зустріч викликалa у подруги шок, я дізналася вже згодом. Наступного дня рано-вранці, ще по дорозі на роботу, вона мені зателефонувала. Виявилося, що її жіноча цікавість не дала їй спати майже цілу ніч. Питання посипалися і поцілювали у мене, наче дрібний горох: "Хто? Звідки? Як? Відколи? Чи знає чоловік? Що планую далі?" І що я їй мала відповісти? Не хотіла затягувати сторонніх людей, навіть довголітніх подруг у свою інтимну сферу. Наразі я відбилася тим, що хлопець - мій бувший однокурсник з універу, з яким вже довший час не бачилася, і так, як ми випадково стрілися на вулиці, то саме були по дорозі в бар, аби за келихом вина полялякали і "стрясонули" згадками про безтурботне студентське життя.
- Ага! Так я й тобі повірила! - єхидною шпилькою кольнуло зі слухавки. - Такі байки розказуй -надцятирічним дівчаткам, наївним ще і дурненьким! Мені вистачило одного погляду на тебе і на нього.. Я ж бачила як сяяли твої очі! Що ж, гарненький-смачненький екземплярчик самця, сама би хоч раз згрішила з таким. Але ж тобі подавай велике, чисте кохання! Чи не так? Ти ще цьому віриш? Схаменися, бабо, скільки тобі вже? - її голос набирав дедалі вищих та екзальтованіших обертів. Правда, моя подруга була на кілька років старша за мене, тому, може, і вважала, що ця різниця їй надає право "наставляти мене на шлях істинний ". І її кулеметний монолог закінчився на цім:
- Ха-ха, мрійнице, подивися довкіл себе! До речі, ти, може, цього у своїй закоханій засліпленості і не бачиш, але у того твого милого  - погляд хижaка! Вважай собі на нього! Він тебе ще.. - і я, не дослухавши вже, які ще одкровення намагалася влити подруга в мою душу, несподівано сама для себе натиснула кнопку "вимкнути". Вже несила було це слухати. Від обурення у скронях почало пульсувати. Вона - моя найкраща подруга?! Як таке могла собі дозволити?! Що це вона сказала? Хижий погляд, ага, як би не так! І, заспокоївши себе на думці, що подруга мені просто по-жіночому позаздрила, я викинула ці думки зі своєї голови. І перетнула усілякі контакти як з нею, так і з рештою подруг. Навіщо мені ці всі так звані співчутливо-фальшиві погляди і менторства? Сама розберуся. Пізніше.. Як говорила Скарлет О´Хара: "Я подумаю про це завтра!"

Та дні спливали швидко, як ручаї осіннього дощу по шибці. Хлопець за весь той час лише раз мені натякнув:
- Я чекаю.
І що робити? Він чекає, все ще чекає на моє рішення!

А чоловік? А тому, здається, було байдуже - адже ми майже не бачилися цілими днями, уникали одне одного. Та якось таки стрілися вдома.
- З ким ти волочишся? - отак і пальнув без попередження. - Я все знаю! - і довго, прискіпливо задивився своїми, в цю мить мені здалося, безколірними очима.
- Ну, так, є у мене дехто... - ошелешено від несподіванки, зате правдиво відповіла я, а самій в голові крутнулося: "Знаю, чийого язика справа!" - А ти як дізнався?
- Бачили тебе.. Але і без того, ти гадаєш, що не зауважив, якою ти останнім часом ходиш - ніби тебе підмінили, ніби й не зі світу цього? Думав, сама зізнаєшся. Я чекав. Але ти - нічичирк! Коротше, нам треба розібратися. Наразі так: кошти мусимо розділити рівним поділом, про майно поговоримо пізніше. Даю тобі тиждень-два на роздуми. Потім мусиш вибрати. Або - я, або - він. Час тобі даю для того, бо знаю, що у жінок за тридцять таке може трапитися. Психічні розлади, нудьга, ілюзія "другої молодості" і так далі і тому подібне. Але зазвичай вони трохи показяться, і їх "відпускає". Отже, чeкаю, коли твоя "гормональна буря" втихомириться.. - він це говорив спокійно і повільно, в його голосі вчувався дещо презирливий тон.
- Знаєш, воно би, може, нічого такого і не сталося, коли б... - заїкнулася я, відчуваючи, як гаряча злива образи та злості поливає мене з голови до ніг. - Коли б ти не був такий сухар! Коли би трішки більше звертав на мене увагу чи хоча б натякнув, що ще мене кохаєш! І що..
- Досить! Не будь смішною!- приземлив мене своїм беземоційним поглядом. - Невже ще віриш у ці шекспірівські пристрасті і трагедії? Живи сучасно, міркуй раціонально! Я, звісно, все розумію. Тому тобі пропоную достатньо часу, аби ти собі порозважалася і заспокоїлася. І зробила вибір. Сама знаєш, що буде, коли не повернешся..
- Навіщо тобі я?! - вже не стрималася я, - Навіщо нам таке існування, коли весь світ для тебе - лише прагматизм та наперед прораховані, практичні відносини? Навіщо мені обтинаєш крила?! - сльози так і рвалися з очей, але я, знаючи його "імунітет" щодо сліз, не могла собі дозволити показати їх, вони б його лише ще більше роздратували. Що-що, але жіночі сльози - це саме те, чого він не взмозі був зрозуміти. Тому, мабуть, і висміював їх.
- Як кажу, перестань з цією трагікомічною істерією. Думай. Час пішов! - і пішов з квартири геть. Мабуть, на пиво.

Все! Це вже кінцева! Треба щось негайно робити. І я взяла тижневу відпустку і подалася до Львова. До мами.

                                                                           30.

Львів, як i завше, привітав мене своїм традиційним дощем - у жовтні від цього міста нічого іншого і не очікується. На Стрийський автовокзал наш автобус прибув майже на світанні. Цілу ніч не спала - "трясли" дорога і нав´язливі думки. Втома так і підкошувала. Я знову втекла. І в цім вся я - завше втікаю! Hікого не попередивши, звісно, окрім начальства на роботі, одразу наступного ранку нашвидкируч зібрала речі. Квиток закупила прямо в автобусі у водія перед самою відправкою. І, вимкнувши мобільник, подалася, наче та біженка, у туманні та дощові обійми древнього Львова та моєї матері. Може, порадить мені? Бо хто інший, як не рідна мама?

Для мами мій приїзд був несподіванкою. Не вірила своїм очам, коли вздріла з вікна першого поверху, як я виходжу з таксі і як таксист подає мені з багажника мою здоровенну валізу. Мама прожогом вибігла на балкон і з очима, повними радощів і заодно тривоги, прогукала:
- Що сталося?! Ти ще ніколи так раптово не з´являлася! Мусило щось статися - я це відчуваю!
Я помахала мамі перед під´їздом.
- Добридень, мамо! - тільки й відповіла і зайшла в під´їзд.
Двері вже були відчинені. Мама в дверях. Ми поцілувалися. Вона не спускала з мене очей.
- Виглядаєш, як мара.
- Ну, аякже, тримали нас довго на кордоні, митники трясли ваших співгромадян та ще польські й українські дороги в цю річну пору самі знаєте, які.. - ледь не падаючи з ніг, говорила я.
- Вже геть чисто чужинка! На наше кажеш "українське", ніби воно й не твоє.. Ти сама? А де чоловік? Як у Празі? Ти надовго? Їсти щось будеш? - посипалися градом запитання.
- Мамо, страшенно спати хочеться.. - махнула я рукою. - Потім все розкажу.. Спочатку відісплюся.
- Та зачекай, зараз я тобі постелю у вітальній. Попий чаю гарячого поки-що.. - і мама пішла розстеляти диван.
- Ма´, ну, нe треба його розкладати, мені і так буде добре! - крикнула я з порогу ванної. - Не турбyйтеся! Ідіть-ідіть, я лише так годинку-дві відпочину, а потім вже й поговоримо!
І мама, нарешті, облишила свої турботи про мене і зникла в кухні. А я, помившися з дороги, запливла у велику кімнату та, вдихнувши на повні груди знайомий і незабутній аромат рідної домівки, звалилася на канапу і заснула майже мертвим сном..

Мене прокинув аромат чогось дуже смачного - він линув з кухні, де чаклувала мама, і нахабно лоскотав мої ніздрі. Від того запаху просто неможливо було не прокинутися. Скільки я спала? Що, вже полудень? Я вигріблася з тісно замотаної ковдри і побрела за нюхом у кухню. Що буде? Вареники з домашньою сметаною, підмащені сальцем зі шкварками, голубці чи борщик? Я вгадала: був борщ, мій улюблений зелений зі щавелю, та вареники.
- Голубці будуть завтра. - сказала мама, відчитавши запитання з виразу мого обличчя, і заходилася готувати каву.
- Мамо, та не метушіться ви так! Присядьте, давайте, я на вас надивлюся. - говорила я, а сама аж плямкала від смакоти. Переді мною приземлилося горнятко з чорною кавою.
- Ти мені краще розкажи, що сталося. І по правді. - присіла навпроти мене на краю стола.
Доївши, я притягла до себе каву і запалила циґарку. Не хотілося отак відразу сповідатися. Але мамині очі на мене дивилися пильно. Потім вона підвелася і витягла пляшку "пшеничної" з креденса. На столі опинилися наповнені оковитою два кришталеві келішки.
- Коротше так, не зітхай! Аби тобі було легше розговоритися. Давай, за зустріч і на здоров´я! - і легенько стукнула свій келишок об мій. І ми обидві, вже традиційно при наших зустрічах, нараз перевернули келишки в горлянки. Запекло. Якийсь час я віддихувалася. Але відчувши, як приємне тепло розливається по тілі і як попускають корчі з дороги та перехвилювання, я поступово виклала, наче карти на стіл, мамі все як було.
Вона якийсь час стежила за мною, аж мене її співчутливо-докірливий погляд почав дещо дратувати. Накінець видихнула:
- Ти що, здуріла, дитино? Такого чоловіка залишити надумалася? Чим він тобі не вгодив? Що, б´є тебе? Знущається? Гуляє? Ти подумала добре, що ти хочеш зробити? Кохання?! Яке кохання, схаменися! В твоїх це літах!
- Але мені так добре з тим хлопцем.. Як з ніким іншим.. - щось мимрила я, вже жалкуючи, що все їй розповіла. Таку її реакцію можна було очікувати, авжеж.. Власне, що саме я від неї очікувала? Що пригорне мене, приголубить і скаже: "Так, моя мила доцю, ти маєш право на своє щастя, йди за ним - все точно, як у тих венесуельських мильних операх?" Яка ж я смішна!
- Послухай мене, дитино. Поглянь-но на мене. Все життя мені не щастило з хлопами, і я - сирота ще з дитинства - одна-однісінька вас двох з братиком виховала-випестила. Одна! І виростила тебе нівроку - он яка з тебе гарна дівка стала! Чогось тобі бракувало? А тепер щось бракує? Та поглянь лише, скільки жінок нещасливих довкіл, розлучених і заміжніх, у яких чоловіки-алкоголіки, бездарі гулящі, але нічого - живуть-терплять, діточок ростять! А твій чоловік, з яким уже майже п´ятнадцять років! Що тобі з ним бракує? Чого не достає? Ну, здуріла геть, баба! - і мама, як завше, почала крутити очима. - Ти справді добре собі подумай перш, ніж зробити крок у невідоме. Рахуй. На одному боці твій чоловік - порядний, відповідальний, копійку вміє заробити, тримається лише тебе - навіть в Австралії собі нікого іншого не знайшов. Що? Щось там у нього було? Ну, то й що?! Ай! Не будь глупа - заплющи вічі - коханка як з´явиться, так і зникне! Але ж він живе з тобою! Ага, не розумієтеся ви.. душі різні.. а це що за новота така? Де це видано, аби чоловік зі жінкою повинні були у всьому розумітися і жити душа в душу? Де ти такий ідеал стрічала в житті? Якщо муж твій трохи покричить, то змовчи, не звертай уваги - його це швидко перейде. А ти йому краще замість, аби ображатися, борщику смачненького звари - він же так його любить. Підійди до нього, перепросися, приголуб - ось і побачиш - зм´якне, і бурі як не бувало! Він у тебе добрий, справедливий, дбає про тебе. А на другому боці цей твій молодик. Хто він такий? Що ти про нього взагалі знаєш, окрім того, що він якийсь там художник, який тиняється від безділля і кочує з міста у місто? Що тебе з ним чекає? Хочеш отак поневірятися разом з ним? Кочувати безхатьками, як якісь цигани? Ця твоя "знахідка" - це скоріше якийсь зайда, ніж порядна людина. Добре, зараз ти закохана, а що буде потім - скажімо, через рік? Он, візьми приклад з мене - теж було нестямно закохалася, вийшла за твого вітчима заміж, вродила тобі братика, та, врешті-решт, знову залишилася сама, одна-однісінька сирота з двома дітьми..
- Але ж мамо.. - намагалася заперечити я. - Давайте не будемо про минуле. Все це дуже сумно, вам звання жінки-героїні за заслуги би надати, що отак хоробро воювали зі своєю долею.. Та, може, саме тому вам і не щастило, що дуже потурали чоловікам?
- Не маєш права мене судити! - строго вимовила мама. - Як там було чи не було, прошу тебе, доню, не повторюй моєї долі!
- А я і не повторюю. - знову заперечила я.
- Tак, не повторюєш.. Але ж бачу, що ще досі діток не маєш.. - зітхнула важко. - Хоча би одне-одніське дитинча! Ощасливила би ти і себе, і чоловіка, і свою маму.. – зіп´яла мати руки, наче у молитві. - Не роби дурниць, чуєш мене? Роди йому, своєму чоловікові, чуєш? І буде тобі сімейне щастя! А про того пройдисвіта забудь! Бо ні на нaщо інше він не скидається!
- Ну, мамо, прошу ж вас! - і на очі мені знову видeрлися сльози. - Я порозуміння і розумної поради від вас хотіла, а не читання моралі! Будь-ласка, дайте мені змогу самій розібратися зі собою! Може, я тому ще бездітна, що весь час боялася повторювати саме ваші помилки? Розумієте, мені було страшно! І ще я дужe хотіла вчитися, бо ж у Львові дорога в університет без великого хабаря у ті часи для мене була закрита.. і ще тоді якраз почалася моя астма, та така, що здавалося, до кінця життя не вилікуюся.. Аж у Празі мені це вдалося. А ще дідусь, мій дідусь - він так хотів, аби я вивчилася, аби з мене були люди! Так от і поступила, знову ж у Празі. Правда, вже будучи заміжньою, але я завжди хотіла навчатися, ви ж це так добре знаєте! І ще таке. Коли ми почали жити з чоловіком, то починали саме з "нуля" - без нічого, без грошей, без меблів, я й роботи тоді ще не мала порядної. Отож ми хотіли спочатку трохи підзаробити, обжитися, а потім я поступила у ВУЗ, який успішно закінчила.. Hу, і от тепер маю роботу у престижній фірмі, правда виснажливу, але набагато краще оплачувану, ніж би сиділа десь у супермаркеті за касою. І без вищої освіти я би не мала жодного шансу там, в чужій країні, по-людськи реалізуватися.. А тепер от з´явився цей хлопець.. і я його люблю.. Мамо, ви ж самі добре знаєте, що таке кохання.. то чому ж? - після оцього виливу душі я, нарешті, глибоко затяглася циґаркою.
Мама ще якусь хвилину дивилася на мене, скрушно похитуючи головою.
- А це тому, що надто ви тепер, дівчата, - як його, те слово - емансиповані. Кожна інтєліґєнткою хоче бути, кожна прагне кар´єри. Наше покоління такого не знало. У нас все було набагато простіше: школа-робота-заміж-діти. І ті, що навчалися у ВУЗах, встигали при навчанні вискочити заміж та понароджувати. А ви? А вам спершу забаву подавай, а потім, може, якесь навчання. Ой-ой! Важко вашому поколінню! Навіть нормального хлопа не вважаєте..
- Мамо, може, причина в іншому? Не в моїй емансипації? А ви собі згадайте, чому я втекла зі Львова за кордон? Чому зосталася там? Сама інколи себе не розумію, але мені до сих пір здається, що це я мусила зробити. Просто мусила!
- Вічно тобі щось здається. Ще в дитинстві ти була дивакуватим дитям. - зітхнула мама. - Важко мені було з тобою - отаке вередливе, вічно в якихось фантазіях, мріях, з вічними забаганками.. І виховательки, і вчителі на тебе скаржилися, що до тебе "тяжкий підхід". Не піддавалася ти так легко любові, як інші діти. Важкий у тебе характер. І в кого ти така лише вдалася? Нікого такого з нашої родини не знаю, хто би ще отак собі понавидумував казок і намагався жити за ними. Ніби не зі світу цього..
- Хіба я знаю, мамо, чому? Чому мені так сумно було, коли по мене ніхто не приходив і я мусила залишатися на ніч тричі на тиждень у цілодобовому садочку? Може, звідтам, ця моя "вовкуватість" до людей і моє життя у фантазіях?
- Але ж як ти малювала! Всі тебе хвалили! Твої дитячі малюнки виставлялися на стендгазетах у садочку та школі. Казали - в тебе незвичайний дар, дар від Бога.
- І що з того?! Якщо замість художньої школи я мусила няньчитися з братиком і фактично його виховувати, бо за вітчимом - і слід простиг? А ви все по роботах та й по роботах у три зміни? Куди дівся мій талант? Так само було і з музичною школою - лише три класи скрипки та фортепіано? - і я вже не взмозі була стриматися - дитячі образи і все те, що досі ще своїй мамі не змогла відверто висказати, все ураз виринуло звідкілясь з глибин і вже не мало зупину.
- Заспокійся, дитино! Якось воно буде з Божою поміччю.. Бачу, тобі треба відпочити і подумати над собою. Побудь з мамою деякий час, а мо´, і знайдеш правильне рішення. А я піду у церкву, помолюся за тебе, аби не чіплявся до тебе ніякий лихий.. - вже теж зі сльозами підійшла до мене мама і погладила мене по голові.. І ми отак обидві сиділи, обійнявшися, у кухні над порожніми тарелями і келишками і гули кожна про своє - надто багато ще болючих місць, що ховаються під гладінню нерозуміння та забуття..

Десь надвечір я вирішила поїхати в центр міста - треба було провітритиcя і зрівняти думки. I взагалі - ностальгія мене завше тягне у місця, де колись промчала моя юність..

                                                                          (далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Певно фест лютуватимеш

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Юрій Кирик, 10-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мессіна, 10-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анізія, 09-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 09-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Михайло Нечитайло, 08-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 08-06-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77073907852173 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …