Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2626
Творів: 47981
Рецензій: 92775

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

На межі божевілля

© Мессіна, 02-06-2014
   Ранок нічого спільного не має зі сходом сонця. Ранок - це мат двірника й гримотіння сміттєвих баків. Він ще п'яненький, ще не відійшов від нічної пиятики, безглуздо махає лопатою і лається на всі боки. Покінчить справи, піде похмелятися. Щаслива людина. То, звісно, ідіотська була думка, але вона була, міцно засіла в мозку. Нудний, зіжмаканий, протухлий день поволі набирав обертів.
   Хтозна - чому так сумно й холодно було сьогодні. В теплому домі, з вогником в коминку - все-таки холодно. І соромно - зовсім трохи. Не може людина жити без страждання. Хоч маленьку якусь гризоту обов'язково вигадає собі. Без цього - пиха, ожиріння душі й порожнеча. Обличчя своє в дзеркалі впізнати б. Дім, родина, собака, кар'єра, позолочений блазнівський пафос. І ти не людина майже - тіло випещене в костюмі, ходячий діловий портфель.
   На кухні жалібно шкварчали кремовані ескалопи. Дим висів під стелею. Вона залізла на підвіконня і звісилась вниз. Тоненька смужка асфальту неначе раптом вищирила зуби. Втім, це також тільки елемент самомилування. І думки не виникло - щоб насправді. Ось інша, практична - застуда і нежить, жене назад, в тепло кімнати. Вона стала надто твереза, твереза до огиди, до втрати будь-яких почуттів. Він був в усьому, клятий той прагматизм, постійно осмикував - "не можна". Неймовірна спокуса - призначити винуватого, іншого когось, не себе.
   Він був старий, безнадійно старий. Це не залежало від віку, старість буває вроджена. І все, все в них було гаразд, тільки йому вже перейшло за п'ятдесят і те, що десять років називалось щасливим шлюбом, нині бачилось їй справжнім збоченням. Мабуть, вона ще любила його - зі співчуттям, з вкрапленням легкої досади. Це все, що залишилось від колишньої пристрасті, звичка сильніша, цінніша. Вони зрослися, зчепились - не розірвати, але вона ще молода, а в нього, прости Господи, радикуліт, камені в нирках, нудні хронічні хвороби. Її дратують його друзі, бундючні й говіркі як баби, його пігулки і наставницький тон, для неї і для сина однаковий. І нема про що думати, лежачи вночі без сну поряд з цим, вже не молодим тілом.
   Але наступає момент, коли вщухають істерики, коли під три чорти котяться всі дилеми. Тут вже ні діти, ні спільний рахунок в банку не втримають. Ніхто не винен, просто так сталося. Так сталося і ти періодично забуваєш на столі обручку, повертаєшся пізно, вносячи в дім запах чужого одеколону. А він мовчить і навіть брехнею не треба обтяжувати себе. Знаєш, чи ні - одвічне, болсне запитання. І майже хочеться, щоб дізнався, сцен непотрібних з патетичним заламуванням рук. Хоч ляпас відважив би, чорт забирай! Відчуття дна і, здається, неможливо нижче.
   Страшний рубіж - тридцять років. Це все ще молодість, та цифра чомусь лякає. Навіть коробки свічок не вистачить - страшно. Вона ж ще не подорослішала остаточно, ще таргани в голові влаштовують диспути. А під очима намітились перші бганки. Вже мимоволі запам'ятовуєш назви розрекламованих кремів. Безумна круговерть - ранкова кава, затор, кабінет прокурений, затхлий. Нудить від розмов і від себе самої, голос зривається, хрипить. Комфортабельне пекло, бізнес-клас. А вдома відмивайся, відчищайся від накипу слів, від хтивих, липких поглядів, віддраюй зуби. Домашній набір посмішок приміряй. Коньяку б зараз, добрячу порцію, щоб зразу в голову, наповал.
   Все знати тяжко, але:
- Як твої справи, любий?
   І він з садистичним задоволенням дійсно розповідає, як минув його день, ніби для неї це має значення. Вона дивиться на його брезклу шию, машинально киває, думаючи про своє. "Не торкайся мене. Будь ласка, тільки не сьогодні."
   Свята - не свята, подарунки завжди практичні, поради правильні завжди. З цього складалося це безнадійне, всеосяжне "не хочу". Пустка і втома. Ні заговорити, ні засміяти її.
   І починаються дзвінки, пізні і недоречні. Хто? - ліниво, без настороженості. Варіантів безліч - мама, подруга, шеф. Відповісти недбало і, затиснувши слухавку, швидко втекти на балкон. Там інша реальність, в цій слухавці, і голосу безтілесному можна сім мішків наплести. Натхненна брехня, чужа і власна, нервове тремтіння губ. Свобода в межах балкончика, зубасті ілюзії - в горло, в горло! Не захищаєшся вже.
   Він чужий, випадковий, вона й прізвища його не пам'ятає. Пам'ятає враження - похапливі обійми, коктейль із сорому, страху й полегшення. Нічого особистого, як бесіда від нічого робити з попутником. Просила дати їй спокій, погрожувала. Фальшем і невпевненістю відгонило.
- Мало хто мене так дратував, як ти. - сказала без виразу, без кокетства.
   Він, регочучи, кинув на стіл ключі. Ненавиділа його - тієї миті насправді. Ненавиділа, а ключ від квартири взяла. Два рази на тиждень приходила як за розкладом. Сміялась істерично. до кашлю - з виправдань цих незграбних, з безплідних намагань втиснутись в убогий костюмчик жертви.
   А ввечері - сама додому, під канонаду з Грушевського, від поста до поста ДАІ. Всі різновиди болю - тобі на плечі. Неси свої маленькі грішки, крізь смерть і війну, крізь крик надривний, до неба. І неможливо так одразу вмістити це, потім коли-небудь, не зараз. Тяжко бути жінкою цієї зими. Взагалі тяжко бути. Вранці озброєні молодики трощать ятки на ринку. Літня тітонька, осікшись на півслові, повільно осідає на землю, пальцями закривавленими згрібає розкидані мандарини. "Швидка" їде сорок хвилин. В центрі сутички - бракує "швидких". Приглушені звуки вибухів - і завмирає, ціпеніє натовп. Ривком, з хрипом, із зойками мимовільними - з сумок, з кишень, десятки різнокаліберних телефонів і майже крик над головами - "де ти"? Здавалося б, померхнути мусило все те дрібне, особисте. Не мерхло.
   В цій м'ясорубці без гарантованого завтра - хоч кілька хвилин забуття, без новин, без провин, отих, непростимих. Розмов було мало, зустрічались не для розмов. Та все ж одного разу він не стримався.
- За кілька років він перетвориться на старика. Ти не зможеш.
- Мовчи, не твоє мелеться.
- Авжеж, не моє. І все-таки ти не зможеш.
   Химерне відчуття, начеб манекен раптом виліз з промовою на трибуну. А телефон на столі марно надривався весь вечір. І дивно і дико звучали рідні голоси в чужому ліжку.
- Мамо, ти скоро?
- Стою в заторі. Вечеряйте без мене. - стандартна відповідь. Уникаючи його дотику, щулячись і стискаючи зуби. Телефон могильник, конвойник.
   Інколи замислювалась - де межа терпіння? Межа мовчання де? Ось прийде зараз, стомлена, дратівлива, збреше, в очі глузливо дивлячись. Німе запитання - стерпиш? І вже не перед ним було соромно, а за нього. Для себе несподівано зрозуміла, що він боїться її зізнань, що за найменшого натяку вуха заткне, не дослухавши. "Роби, що хочеш, тільки мовчи". Якось вгадала.
   Так зникають рештки поваги, до огиди намовчавшись, до нудоти. Тріщить орендоване благополуччя і додому вже майже не хочеться. Шкода на це брехні. Запах горілого м'яса, запах газу. Вона не знаходить в собі сил ворухнутися, очі в дзеркалі божевільні, не відірватись від них. Вона ще не знає, але вони знають. Готове рішення, може, й неправильне, жене до серця адреналін. Нехай горять ескалопи. Нікому в пельку не полізуть вони. Порушить мовчазний компроміс, невчасно й безглуздо, всі застарілі образи з комори витягне. З подібним настроєм на стіл операційний лягають.
   І можна довго чіплятися за колишнє життя, за стосунки комфортні, звичні. Сплив термін придатності - смердять. Не допоможе ні освіжувач, ані припудрювання гнійних екзем. Перетерпіти, перемовчати, чому ні? Розстрілювати монстрів на моніторі, затримуватись два рази на тиждень - в перукарні, в подруги, на нараді, (потрібне підкреслити). Зберегти, виторгувати трохи спокою, затишку штучного, законсервованого. Отак, без рожевих шмарклів, уникнути поділу майна, не волокти в судову залу лантух спільних проблем. Все перекреслює одне безпощадне - несила.
   Горло пече коньяк. Фейсбук роз'їдає мозок. І можна ні про що не думати, завалити новинами все нездійсненне й болісне, в болоті політичних форумів розчинитися. Читала машинально, бездумно, з істеричним смішком, з дрижанням рук безпричинним. Кроки важкі в коридорі - удар по нервах. Аж раптом стрепенулось, в горлі застрягло серце. Заскреготав ключ в замку. Зібрати б себе з уламків, голосом рівним, удавано впевненим заглушити його і свою слабкість. А за вікном все лається двірник. Прислухаєшся мимоволі, так легше. І страшно дуже бути не прощеною і, може, ще страшніше, що простить.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 06-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 02-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 02-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 02-06-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86690378189087 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …