Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44278
Рецензій: 86460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Дзвінок

© Любов Долик, 14-05-2014
Ці гудки такі довгі, наче темні безпросвітні коридори. Ідеш напомацки, а темінь ніяк не закінчується, ідеш, ідеш… «Та візьми вже телефон, візьми!» - волає твоє нутро, воно починає плакати,  скімлити, як жалюгідне мокре цуценя, покинуте під смітником у дощову погоду.  «Візьми телефон, прошу тебе, візьми» - губи твої не ворушаться, то ворушиться прохання десь у животі, під останнім рядом ребер, і ти забуваєш, що переходиш дорогу, що треба бути уважною, дивитися на світлофор, вважати на машини.
- Алло!
Ба-бах! Блискавка? Постріл? Чи  то тролейбусні «роги» злетіли зі своїх дротів?
Це Він! Він таки відповів! Від несподіванки ти ще мить мовчиш, тоді включаєшся, вірніше, спрацьовує вмикач мовлення у твоєму організмі:
- Привіт! Ну, нарешті! Я вже не знала, що і думати…
- А що думати? Я живий, в міру здоровий. Он, чергую нині на заправці. Чула такі оптимістичні новини? Я ще живий! Уявляєш? Ми он на Провідну неділю ходили на цвинтар. Так от, повідомляю тобі – я на цвинтарі свого надгробку ще не знайшов - значить, ще не вмер! – він сухо сміється, деренчить тим сміхом, наче залізним прутом по металевих ребрах паркану, і ти мимоволі зіщулюєш плечі. Стає зимно і незатишно. Несподіванка відповіді, пластмасові жарти, його пересохлий, як стебло торішнього борщівника, голос гасять внутрішній трем, затикається оте скімливе цуценя, що так просилося з-під смітника, залишається зніяковілий подивований жаль. Роззираєшся довкола – а де ж Він, той, кого ти так хотіла почути? Невже це і є оте довгоочікуване диво – той сухий деренчливий звук у телефоні?
Ставиш протокольні питання про здоров’я, дітей і життя загалом. Він чемно тобі розповідає, при нагоді повідомляє, що «бомби стали падати уже зовсім поряд» - це знову з розряду жартів про смерть, яка забрала до себе життя одного з ваших спільних знайомих. Знову пластмасові фрази про життя, яке так скоро біжить, що ми вже добралися до «п’ятидесятництва», скоро пенсія і старість… На цих словах спотикаєшся і ти, і він. Провисають десь там, в радіохвилях, невимовлені питання про головне, болюче і невідболіле… «От бачиш, життя пробігло, всі потрохи вгомонилися» - повідомляєш йому бадьоро і трохи зарізко, наче стару наволочку рвеш на шматки – р-раз – і по всьому. Не треба цих невимовлених питань і спогадів.
«Я думав, що буду в твоїх краях, може хоча б на каву сходимо» - чи то питає, чи то пропонує. Та це вже не важливо, не замислюєшся, не аналізуєш. Розумієш – це знову ж таки для дипломатичного протоколу, зберегти етикет, субординацію відносин… Яких відносин? Зберегти лице? У кого є лице? У нього? Найрідніше, найдорожче…
«Звичайно, якщо будеш, телефонуй!» - як добре вміти грати у волейбол! М’ячик чемних слів літає через сітку, то вже не сітка, то вже височенний паркан між вами, замасковані живоплотом бетонні мури, і ви обоє прикидаєтесь, що все гаразд, що нічого довкола не змінилося.
«Ти змінився!» - відчайдушно кидаєш йому. Він аж захлинувся цією фразою, вмовк, опустив руки і плечі… М’ячик гепнув об високий бетон і вернувся до тебе.
«Але це нормально!»  - знову, наче линву через прірву, кидаєш йому рятівну фразу – «Ми всі міняємося». Ти не можеш лишити його отак, без надії, без порятунку, ти усе іще дорожиш його спокоєм, теплом у його очах, у його голосі. Хай воно призначене навіть не тобі, а вже зовсім іншій жінці. Просто – ти все ще його любиш. І тому знову кидаєш линву через прірву. А раптом – врятуєш?

Ти не розказала йому про сни. Про те, що він знову вів тебе крізь натовп, як тоді, на київському вокзалі. Про те, що він знову торкався рукою твоєї спини, а ти відчувала дотик крила, і знала, що то янгол так тебе торкає. Хто? Він – янгол? Ні, швидше навпаки! Проте снами не дуже покеруєш, і той доторк таким і залишився – легким світлом на твоїй шкірі, ти сама ставала легким світлом і… підіймалася у небо. Мабуть, через цей сон тобі так хотілося повернутися – в ту, минулу реальність, яка стала такою нереальною казкою. Наче і не ви там були, і незрозуміло, навіщо сни такі до тебе приходять.
Він так до жорстокості детально описував поїздки до нової своєї жінки, буденно і впевнено розказував, що вона в курсі про колишні ваші зустрічі, і що вона навіть інколи коле його в очі цими спогадами. Жартома. Чи це така мудра жіноча стратегія? Чи вона так ревнує його? Чи просто перевіряє реакцію – якщо вже не дуже сахається – значить, таки йому попустило. Ну, що, ти б мала тішитися – вона ревнує, він усе ще реагує…не все зникло безслідно із твоєї минулої реальності, га? А тобі тепер як треба? Як хочеш?
От дивне створіння, погляньте, людоньки, – длубає себе гострим скальпелем питань і сама аж завмирає – ой, болить! Мазохістка!

Як ти тоді сказала, пам’ятаєш? Ну, тоді, як він тобі купив морозиво, повів тебе у центр. до фонтану. Тоді була така сама розкішна весна уповні – дихала тобі небом таким духмяним, п’янким, пестила тебе листям ніжним, повносилим, очі твої спочивали на цьому зеленому розмаю. А він…
- Я маю щось тобі сказати. – був зосереджений, твердий лицем, аж трохи побіліла шкіра на вилицях. Ти не помітила зміни його стану, ти була розчулена, захоплена обіймами весняної розкоші, тішилася світові і тому, що ось, втекла із тим, хто серцю милий, у такий чудовий день. Але... Все погане і несподіване стається одного чудового дня.
- У моєму житті з’явилася інша жінка.
Фонтан стрибав собі на сорока прозорих ніжках, деколи вище, деколи трішки пригинався, вифуркував у повітря веселі сяйливі крапельки. Ти милувалася грою води, ти вже почула те, що він сказав, але вірити ще не могла. Ти опиралася по-дитячому  щиро і безхитрісно – от, затулю вуха – і все неправда. Або вдам, що не почула. Але він повторив. Чи то фонтан повторив? Чи то листя тобі прошепотіло?
- Так, у моєму житті з’явилася інша жінка. Я не хотів би, щоб тобі це сказали чужі люди. Я розумію, що це звучить для тебе жахливо. але краще я тобі скажу це сам, аніж ти маєш почути від когось. Я знаю, що я завинив…
Він говорив ще щось, але слів ти вже не чула. Ти стала розуміти, що вода у фонтані – іржава, тече із металевих труб і пити її не можна – вона придатна лише для цього безглуздого бовтання посеред площі. На зеленому листі уже лежить плівка липкого чорного пилу, ти раптом уздріла, що листя отут, посеред травня уже втомлене цією вулицею, задихається у газах і диму, пилюці. Хтось накидав недопалків коло лавки, обгортку від морозива, і твоє морозиво ось уже зараз потече і впаде недоречним кавалком тобі на спідницю…
- Я не знаю, як ти тепер будеш себе почувати – нотка співчуття, вини затремтіла коло твого вуха. Ти тоді стрепенулася , наче прокинулась. Світ упав. Тінь упала в цей світ. Ти збагнула. Ти все збагнула!
- Як? Як я буду жити? – помовчала. Хапнула повітря, бо чула цунамі сліз, що наростало зсередини. – Як? Так, наче руку відрубали праву.
- Що? – він не сподівався такої відповіді. Ти завжди була оригіналкою, вміла його дивувати.
- Саме так. Калікою безрукою. Тільки ти не переймайся. Я не буду тобі докоряти. Якщо тобі так буде краще – хай так буде. Я справлюся.
Він мовчав. А ти продовжила, щоб не плакати, щоб заглушити тупіт сліз, які вже бігли до твого горла.
- Хай так буде, - повторила те, що вигадала от щойно. Трохи помовчала. Складала думки докупи, а вони розсовувалися, наче недбало накидані мішки – важкі, неоковирні, сповзали на долівку, а ти тягла і тягла їх догори.
- Я знала, що нам не бути разом. Я до цього готувалася. Ну що ж, я сильна дівчинка, ти ж знаєш. Тепер можна сказати все. Я люблю тебе. Я просто тебе люблю. Ти… Ти не маєш права таке сказати. Ти мене не любив, напевно. Але зараз мовчи. Якщо любиш – то хочеш зробити щасливим того, кого любиш. Пам’ятаєш, я так тобі говорила? Ні, я не говорила, я писала тобі. Так от, я хочу, щоб ти був щасливим. Я тебе відпускаю.
Він знічено схилив голову, потім глянув тобі у вічі. Ти витримала цей погляд: він питав, чи це правда. І ти не відвела очей. От тільки заболіло раптом праве плече. Хоч у правій руці всього лиш тануло недоречне морозиво. Ти встала і пішла на тролейбус. Попросила не проводжати.
Ішла і не розуміла. Розуміла і не розуміла. Трималася строго, спокійно, чемно проїхала дві зупинки, вийшла швидше на одну, пройшлася вулицею. Йшла – і знову нічого не розуміла.  Вдома довелося швиденько готувати вечерю, сікти капусту на салат…  Ледь стрималася, щоб не врубати себе по руці здоровенною ножакою – так захотілось гострого фізичного болю, аби затлумити те, що звивалося-зміїлося всередині, що скручувало її, як осінній листок, докупи: згорнутися, сховатися, не знати…

Навіщо ти сьогодні подзвонила йому знову?



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 15-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 14-05-2014

Гадаю, не лише жінки

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Кирик, 14-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.57787704467773 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …