Мені було страшно. Відчуття, що ти той, яким був колись – помер. Вмерли не твої ідеали, твої надії чи твої минулі орієнтири. Помер ти сам. Зі сторони це здається, що людина перестає цікавитись життям. Деякі розуміють його, деякі співчувають йому, а хтось захоплюється ним. Проте одне їх точно об’єднує – всі вони знають, що скоро з ними станеться те ж саме. Рано чи пізно, але вони зрозуміють, що це – єдиний правильний вихід.
Я відкинув ноутбук в сторону, переключивши його в режим «Сон». В голові пульсувала кров, а ноги ставали важкими. Прилігши на диван, я заплющив очі та склав руки на грудях, відчуваючи себе супергероєм з Мавзолею. Поряд стояла чашка, на якій красувалась емблема київського «Динамо», зберігаючи в собі той залишок вина, який я не зміг допити. Через жалюзі час від часу до моєї кімнати залітали промені сонця, яке так щиро ненавидів. Більше за сонячну погоду я не любив тільки сонячну погоду під час дощу. Це просто руйнувало мою свідомість, я відмовлявся існувати в такі моменти.
Курити більше не хотілося. Вже і так відчував, як печія поступово добирається до мого шлунку. Рука потяглась до телевізійного пульта, щоб натиснути на одну з кнопок, яка дасть змогу тимчасово забути хто я такий і що тут роблю. Включивши «Громадське-ТБ», я знову розслабився.
Мені вже не було страшно. Тимчасовий спокій. Моє внутрішнє я немов простягало руку мені зовнішньому і невинними очима, як кіт із «Шрека», поглядало на все, що коїться ззовні. Таке відчуття, що внутрішнє я змирилося з програшем і тепер намагалося хоча б якось врятувати себе. Воно було дуже наївне. Воно начиталося «Гаррі Поттера» вдитинстві, воно передивилося всі «Зоряні Війни» в школі і навіть побувало в Мордорі, знищуючи перстень. Мріями воно вірило в кохання, в щасливе майбутнє, яке повинно згодом настати, варто лише почекати. Адже той принцип, що спочатку буде тяжко, а потім буде все добре, який втокмачували всі книги та всі знайомі та близькі – це мав бути реальний вихід. Тобто, якщо слідкувати цьому принципу, то в якийсь момент ти зрозумієш, що ти переміг. Але ніхто точно не міг відповісти на питання: «А коли це трапиться? Коли настане момент, коли ти будеш відповідати очікуванням свого внутрішнього я?». На це питання відповіді не було. Навіть книги, захлопуючись біля самого носу, відмовлялись відповідати на таке питання, навіть обурюючись, що я взагалі смію його задавати.
На «Громадському-ТБ» почалася реклама, де Мустафа Найем і його колеги розповідають, як важливу знати правду.
Пройшло вже пів години з моменту, коли я помер. Я кинув оком на ноутбук але не став брати його до рук. Не дочекаєтесь.
- Ти справді помер? – питає внутрішнє я.
- Так, - відповідаю, - вже пів години як.
- Що ти відчуваєш?
- Страх.
- І все? Після смерті лише страх?
- Мабуть. Але є ще щось…
- Що? – зацікавлено перепитує наївне внутрішнє я.
- Точно не знаю. Потім.
Я встаю та йду курити на балкон. Ще не все закінчено. Все тільки може починатись. Ніколи не пізно сказати собі це. Навіть коли тобі сто років. Ці слова мотивують, надають тобі певного сенсу, дають тобі черговий шанс, який ти з великою ймовірністю знову просреш.
Закурюю та схиляюсь над балконом. Весняний вітерець здмухує замість мене попіл з цигарки. Серце починає битися трішки швидше. Ти відчуваєш себе кращим за інших. Одночасно з цим – ти ненавидиш себе і свою компанію. Ти заплутуєшся в мірилах крутості. Ти не впевнений, що право – це право, а ліво – це ліво. Ти ставиш це під сумнів. Ти задоволений собою.
Пройшло сорок хвилин як я видалився з усіх соціальних мереж. Назавжди. Ти змінив паролі, а потім спалив їх, навіть не прочитавши.
Я помер. І мені вже не було страшно.
