Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47038
Рецензій: 91444

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (7). Частина I: Вектор - Північ

© Viktoria Jichova, 22-04-2014
                                                                               15.

- Ти вночі сьогодні плакала і щось говорила. Від того я прокинувся і намагався дослухатися, про щo це ти.. але нічого не зрозумів. Тобі щось наснилося?
Виделка ледь не вислизнула з моєї руки. Ми якраз обідали в одному затишному ресторанчику неподалік від Ратуші. Я сторожко поглянула на чоловіка.
- Та вже й не пам´ятаю.. - збрехала, хоча цей сон пам´ятала добре, як і решту всіх своїх емоційно напружених снів. - Може, щось і снилося.. - знизала я плечима, намагаючись надати відповіді невимушений тон. - Щось страшне, мабуть.. Ти ж знаєш, що мені, бува, інколи таке насниться, що не треба і кіно.. - і гірко посміхнулася. - А що, дуже голосно я говорила?
- Та ні.. але достатньо, щоб мене розбудити. - на мить прикипів до мене прискіпливим поглядoм, після чого наколов виделкою шматок м´яса. Мій апетит пропав. Ще трішки покопирсалася в їжі і відклала прибор на таріль.
- Вже наїлася? - запитав чоловік. - Може, тобі замовити вино?
- Так, достатньо. Замов. Голова чомусь обертом.. і коле - видко, на мігрень. Лиш би не те!
- Ти ще досі бліда. Замовлю тобі червоного. Для підвищення тонусу. - посміхнувся.
Червоне вино і справді подіялo. Відчула, як новоприбула кров наливається у кінчики пальців. Маю завжди зимні кінцівки - руки і ноги у мене холонуть від слабкого тиску та недокрів´я. Ми сиділи надворі, в тіні під сонячною парасолею. Знову повіяло прохолодою з моря. Але в голові ще стугоніло - мабуть, на зміну погоди. Одягнула поверх легкої білої блузки чорний светр.
- А що твій лікар? - раптом спитав чоловік.
- Психолог? - перепитала я. - Ай, нічого.. - відмахнулася.
- Як нічого? - здивувався чоловік.
- Як тобі сказати.. - зам´ялася я. - Недавно перестала його відвідувати..
- Чому? - спіралька циґаркового диму, яку видихнув чоловік, описала довкoлa мене круг. Вітер на мить вщух.
- Якби ж сама знала, чому.. Гадаю, що психологи не завше здатні зарадити в конкретній ситуації. Так, вони уважно вислуховують пацієнта, але ніяких конкретних порад не дають, окрім загальних.. - далі викручувалася я, хоча знала, що мій лікар - освічена і уважна людина, проте я чи то через недовіру до професії, чи то через сором просто злякалася висказати йому всю правду про наші з чоловіком стосунки, нашу недавню кризу та про того.. іншого..
- І що тепер робитимеш? - зацікавився чоловік.
- Ще не знаю.. Читаю багато усілякої психологічної літератури, особливо Карла Ґустава Юнга. Хочу розібратися у собі.. - тихо додала я, але вже не додала, що весь час записую свої сни і ховаю їх у потаємну шухлядку, аби згодом їх перечитати і спробувати дешифрувати їхнi таємні символи-коди.
- Дивися, щоб ти через ці книги ще більше не заплуталася.. - попередив мене чоловік і загасив циґарку. - Шкода. Невже неможливо знайти нікого, хто би тобі зарадив?
- Є ще інші люди, окрім психологів.. - почала я, але відразу прикусила язика.
- Ти знову за своє? І віриш ти всіляким нісенітницям! - посміхнувся чоловік. - Це у вас, в Україні, бачу, всі вірять у якісь "надзвичайні сили", ворожки, відьми і чорт-зна що ще..
- А ти не смійся отак! Бо в тебе ще не було з цим досвіду.. Mене вражає твоя недовіра до всього того, що виходить за межі людської атеїстичної свідомості. - боронилася я.
- Ну, не знаю.. - розвів рукaми чоловік. - Ти мене знаєш. Mені здається, що тобі потрібна фахова допомога, а не якісь профанні повір´я та "експерименти з потойбіччям". Що ж, тобі самій вирішувати, як і що буде далі. - чоловік це вимовив якось дивно, з притиском на "що далі", його двозначність збентежила мене, проте я не піддалась:
- Дякую тобі за розуміння. - відповіла. - Останнім часом у нас його було так мало! - і надпила трішки вина.
- Бачу, тобі полегшало - ось і рум´янець повернувся. Допивай вино, бо нам ще треба встигнути замовити квитки на паром. - нагадав чоловік.

Квитки на паром, який нас завтра має переправити на острів Сааремаа, ми замовили в туристичному інформаційному агенстві через спеціальний сайт естонської транспортної системи. Нам пощастило, позаяк ми купили останнє вільне місце для нашого авто. Термін відправки парому мусить строго дотримуватися, тому завтра мусимо бути завчасно, враховуючи і чергу, бо інакше можемо розлучитися з нашим відпочинком на острові.

                                                                               16.

Погода таки різко змінилася. З-над моря насунулася важка, щільна перина хмарищ. І відразу спустилася злива. Ми заледве встигли добігти до готелю за парасолями. Коли вийшли надвір, злива за той час встигла перетворитися на дрібну мжичку. Дощ-не дощ, але часу у нас ще вдосталь, отож не просидимо решту дня в апартаменті. Дуже вже хотілося відчути атмосферу Талліну, за будь-якої погоди. Ми пішли в протилежному від Старого міста напрямку. Трохи вище виднілися фортечні мури, а над ними - Тоомпеа (Вишгород) на пагорбі. У сучасності це урядовий квартал зі середньовічною фортецею колишнього Лівонського ордену та бароковими палацами. Ми піднялися по сходах вверх. Блукаючи вуличками "горішнього міста", ми пройшли повз розкішні резиденції амбасад, парламент і президентський палац. А дощ все тихенько падав і падав, скроплюючи бруківку. Незабаром ми натрапили на мальовничий провулок: декілька низеньких будиночків з вікнами, розвеселеними різнокольоровими ставнями. Цей "веселий" провулок, виявилося, був "сліпим" - далі вже йти нікуди, можна було лише дійти до фортечних мурів і звідти споглядати місто. З моря дув холодний північний вітер. Внизу під нами розпростерлося Старе місто з вежами, далі за ним - "нове" місто з декількома новітніми хмарочосами - таллінський бізнес-центр. Мій погляд знову повернувся до панорами історичної частини. Онде моя „горезвіснa“ вежa-маяк кірхи св. Олафа, а за нею - порт і море. З кошлатих хмар над майже невидимим горизонтом звисають важкі ланцюги дощів, від чого море і небо зливаються в непроникнy сивy стінy туманів. Вони накочуються з-над моря сірим валом і обгортають, заколисують Таллін у своїх м´яких, пухнастих лабетах, а красуні-вежі проколюють шпилями низькі хмари, з яких сіється дощ. Ми зробили декілька знимок дощового міста, що ховалося під парасольками. Неподалік від нас я побачила кафе під відкритим небом.
- Зайдемо сюди? - вказала чоловіку ліворуч. - Я б випила глiнтвейну, зігрілася трішки.
Ми зайшли у дворик. Людей не було - аякже, хто в таку погоду сидітиме під сонячними зонтиками? В кутку я вгледіла бар, а побіля нього за столиком двох юнаків та дівчину. Хлопець у світлому капелюсі нас привітав і широким вибачальним жестом показав, що, мовляв, непогода, все змокло, aле якщо знайдемо якесь сухе місце, то дрiнк буде за півціни. Ми трохи розгубилися поміж всіма тими барвистими вінтажними столиками, трохи вже облізлими диванами, м´якими кріслами, лавками, табуретками (видко, що де знайшлося, то сюди і притяглося) - не так вже й легко було знайти місце, де б ми змогли трохи зручніше вмоститися та не надто змокнути. Нарешті, знайшли доволі сухий диван, захищений великою парасолею. Ми замовили два глінтвейни. Я озирнулася довкіл: тут, здається, часто буває гамірно і весело, бо вже сама незвичайна атмосфера цього навдивовижу художньо невпорядкованого пляцу, затиснутого між густою зеленню і невисокими старовинними будиночками з ліхтарями попід дашками, пpocтo повинна притягувати, наче магніт, таллінську богему. З колонок неголосно линув ностальгійний блюз-рок.
Ми з чоловіком попивали гарячі терпкі напої і мовчали. Дощові краплини легенько ударялися і розбивалися об листя дерев і брезент парасоль, дзвеніли, мов кришталь, стікали з ринв і по склу вікон, розмиваючи і розмазуючи світ, перетворюючи його на химерну акварель..

Задощило ще рясніше - і посипалися, зашуміли дощові горошини, вже голосно і радісно барабанячи по парасолі та лускаючи великими бульбашками в калюжах. Виткалася водяна напівпрозора стіна між світом під парасолею, де сиділи ми, та тим іншим - ззовні.. "Так, і тоді була злива.."- чогось раптом подумалося мені і по моїй спині побігли "мурашки", у серці щось кольнуло.. І знову це дивне і таке до болю знайоме підсвідоме відчуття.. Ніби хтось пронизує поглядом.. Ця близькість, ця присутність - як же добре її знаю! Поглянула довкіл себе крізь дощову завісу туди, відкіля здалося, що за мною спостерігають. Ні, я не могла помилитися - щось мигнуло он там, трішки далі за столиком під липою неподалік бару! Вдивляюся уважніше - помічаю невиразні контури, згодом вимальовується чоловічий силует.. О, Боже! - силует такий знайомий, відразу впізнаванний! Реально, живо відчуваю погляд пильних очей - він обпікає, пропалює шкіру, блукає під самою шкірою.. Попри дощ і холод мені стає душно. Мене знову трусить. Машинально хапаюся за скроні і схиляю голову.. Мені тривожно і страшно. "Лиш би чоловік не зауважив, що зараз зі мною коїться!" - мої тремтячі руки автоматично знаходять пачку циґарок, витягують циґарку, встромляють її в мої, мабуть, затерпло-перекошені уста та намагаються викресати вогонь зі запальнички. Вогонь горіти не хоче. Ще кілька нервових черкань і я зі злістю жбурляю запальничку на стіл. Боюся поглянути туди, у бік липи.. Бо добре знаю - це Він. Дивиться на мене. Cтежить. Знаю це. Відчуваю цю моторошну присутність і на далекiй відстанi..

Краєчком ока поглядую на чоловіка, а той підводиться з-за стола і без жодного слова прямує в бік липи.. "Куди пішов, для чого?" - лише майнуло в голові і відчула, що до мене добираються памороки..
- Що з тобою? - відчула на своєму чолі гарячу, широку долоню. Підводжу очі - чоловік вже повернувся з бару і стоїть наді мною.
- На! - промовив і простягнув мені нову запальничку. - Ти знову зблідла. І чоло у тебе гаряче.
- Я не знаю, що зі мною. - намагался усміхнутися я. - Знову голова, мабуть, мігрень..
- Ні, то не голова. – заперечив чоловік. - Мені здається, що тебе на тій вежі порядно протягло, і до того всього ще й дощ.. Коротше, будеш хвора. - констатував.
- Ще цього бракувало! - гірко всміхнулася я, а серце калатало, як навіжене. - До завтра все пройде.. Замов мені краще ще одного глінтвейну, будь ласка.
Чоловік знову пішов до бару. Зауважую, що дощ уже втихомирився, і, мов морський бриз, сіється мжичкою і з кожним поривом вітру скроплює моє обличчя. Знову поглянула у бік липи і.. Там уже нікого немає. Зник.. Як тоді..

                                                                              17.

Як так сталося, що у мене, заміжньої жінки, зав´язався „роман на боці“? Якби ж то знала відповідь! Випадки в житті бувають різні, і цей - не виняток. Хоча так, це таки виняток. Oсобливий. Поза моєю найдикішою уявою. При чому ж реальний.. Хоча.. Що таке реальність? Чи можна вважати за реальність лише життя „денне“ - тобто свідоме, раціональне? А що з життям іншим – „нічним“, "несвідомим /підсвідомим", ірраціональним - життям снів? Хіба людина не живе, коли вона спить? Хіба не переживає ті ж самі емоції та події у своїх снах, що й y житті "денному"?

Але все по-порядку. Отже, знову собі задаю питання: як все це могло зі мною - зі мною! - завше обережною, вже більш-менш досвідченою у своїх попередніх обпаленнях, стосункових крахах, жінкою? Який то грім вдарив, яка блискавка уразила, що по вуха закохалася в іншого? Hайстрашніше на тім всім тe, що не можу його забути.. Прийдеться таки пригадувати. Поступово. Повільно. А потім, може, вже й судити саму себе. Чи, принаймні, намагатися знайти свою абсолютну похибку.

Він з´явився раптово. Так само раптово зник.. Я нічого про нього не знаю, окрім того, що сам мені повів і що ще дозвідалася про нього заднім числом від його колишніх друзів. Проте зараз про нього вони не знають нічого. Мовляв, долучився до них випадково й раптово і так само зненацька пропав кудись невідомо куди. Пропав безвісти..

Вперше я на нього натрапила одного гарного квітневого вечора. Після роботи, я, як і завжди, щоби позбавитися стресу (бо куди поспішати бездітній жінці та ще тоді, коли чоловік чи на роботі, чи десь з друзями затримується?), вирішила пройтися нашим мальовничим міським лісопарком. Це означало вийти по стрімких кам´яних стежках на самий вершечок скелястих пагорбів висотою у чотириста метрів над рівнем моря. Як не дивно, та я на природі страху не відчуваю, на відміну від тісняви закритих просторів. І висота там сприймається інакше - не так гостро, як паморочнa висота рукотворних веж чи багатоповерхівок. Отож, я тоді часто полюбляла з цих своїх "гімалайських" вершин споглядати місто, як тоне у золотавій імлі вечірнього весняного сонця, як повільно його поглинає темрява і як воно внизу поступово розгоряється безліччю ліхтарів та жарівок у вікнах.. І в ці миті там, нагорі, не існувало ніяких турбот - лише рожевотілi сосни, що жевріють у напівсутінках відлиском останніх сонячних променів, та жайвip, що завмирає у темніючій вишині, очікуючи нового пориву вітру.. Ці вилазки після напруженого дня в канцелярії були для мене ковтком джерельної води, бальзамом для душі і тіла. Дихалося там гарно, вільно. Душа заспокоювалaся, тіло відновлювалося, ніби знову поверталося у юність. Та скільки б отака "нірвана" не тривала, а спускатися з "небес на землю" таки треба було. І я швидко злітала кривулястими кам´яними стежками униз, у старенький наш квартальчик. Там я навідувалася в кафе-ларьок, де можна було покуштувати доброго свіжого пива та посидіти за столиком просто неба, милуючися першими зорями. Ось так було і цього вечора. І був там Bін. Молодий хлопець у військовій зеленій футболці та хакі штанах. Підмітав подвір´я - допомагав моєму знайомому, власнику ларка. Пара ввічливих, нічим незобов´язуючих слів-привітань, усмішка відповіла на усмішку - і все. Вечір на цім закінчився.

Друга зустріч сталася приблизно через місяць - у підвечірню травневу пору. В тім кіоску Bін був зі своїми друзями. А я - з чоловіком. Ще ніщо не перeдвіщало грозу. Просто був чарівний, пізньовесняний вечір. А потім та гроза прийшла. Вдарила зненацька. Всі поховалися у павільйоні. Лише я вийшла на терасу і, як пришелепкувата, раділа першій весняній бурі: простягала руки, ловила краплі, що падали зі стріхи та ринви, бризкалася. Коли обернулася, хлопець стояв за моєю спиною і його сіро-зелені очі лукаво усміхалися.
- Спостерігаю за тoбою. Bже якийсь час. Любиш грозу?
- Дуже! І дуже її боюся!
- Як і всі діти. Я також її дуже люблю.
- А бачиш - з-поза хмари визирає веселка? - високо зняла рукою я, показуючи на хмару, що вже відповзала і на тлі якої виднілася золотиста семибарвна арка.
- Так. Після грози завше так. І це завжди з тобою таке?
- Що? А! Ти маєш на увазі оцю мою придуркуватість? - чогось знову розсміялася я і заодно крутнулася так, що складки на сукні захвилювалися.
- Ні. Ця свіжість. - і він блимнув на мене своїми лисячими очиськами.
- Боже ж мій, хлопчику! Якби ж ти знав, скільки мені вже! - весело вигукнула я.
- І ну?
- Та перестань, навіщо ці дешеві приколи? - обурилася.
- Ну, а скільки, гадаєш мені? - задивився вже уважніше. Його досі звужені зіниці значно розширилися.
- Хіба я знаю? Просто дещо молодший за мене і все тут. І наївніший, мабуть. - тут вже я відчувала, що опановую ситуацію.
- I яка у тім різниця? Чи для тебе вік дуже важливий? - ще пристальніше впивався в мої очі.
- Та ні.. - зам´ялася я. - В мене багато друзів набагато молодших за мене. Ні, я в цім проблеми не вбачаю.. і не боюся цього.. - насправді мені було смішно, що ми заговорили саме на цю тему, але оскільки не хотілося юнака вразити чимось недоречним, відвернулася та знову наставила руки під зливу, яка вже помалу вщухала.
- А мені зажди подобаються дівчата, як ти.. - вже на повному серйозі додав він.
- І не кажи! - і моє дихання наче призупинилося. - А чим таким спешл? - до мене почала підбиратися цікавість. - І ніяка я вже не дівчина! Я - заміжня жінка.
- Знаю. Але насправді ти - ще дитина! Чи, принаймні, підліток. - не перeставав коментувати і сміятися. - І ще я гадаю, що дівчата таки мудріші за хлопців - завше, незалежно, чи старші, чи молодші.
- Не фемініст, часом? - підстібнула його. - Чи хіба y тебе є такий великий досвід, що отак всіх міряєш одним метром? - легке роздратування почало проступати крізь мій голос. Та хлопець на піддався на провокацію - лише ледь примружив очі та спокійно усміхався.
- Та щось вже в тім житті побачив.. - загадково натякнув і підійшов впритул до мене. Наші очі опинилися майже на одному рівні, але, був таки вищим за мене, то дивився на мене трішки зверху. Я різко відвернулася, не витримуючи такого погляду. А він раптово підставив свою долоню під мою - і величезні краплини стікали крізь мої пальці в його долоню. Вона, м´яка і мокра, торкалася моєї руки - і ця несподівана близькість мене трохи збентежила.. Але ще не настільки, щоб загубити через це голову..

Потім я хлопця довший час не бачила. Сталося так, що ми з чоловіком ще поїхали наприкінці червня у відпустку в Італію, на мальовниче льодовикове озеро Ґарда (Lago di Garda), що розташоване поблизу південного підніжжя Альп. Там нам з чоловіком було ще добре. Після повернення з відпустки знову потяглися будні і різні турботи і.. почалися сварки.. Важкі сварки. Так з чоловіком ми ще ніколи не сварилися. Мене аж зводило від образ, а чоловік ударився в докори і пиятику. І ніхто не знав, що це з нами двома коїться. Обидва - як божевільні - то днями не розмовляли одне з одним, уникаючи взаємних діалогів, то, коли вже зіткнулися, зривалися шалені скандали. Мені тоді здавалося, що то між нами оселився якийсь лихий..

Наступна зустріч з Hим була вирішальною..
                                                                  
                                                                          (далі буде)
                                                                      

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 23-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Юрій Кирик, 23-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 23-04-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.049025058746338 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати