Тепло прощаюсь з Софійкою. Уже в літаку вчитуюсь в її записи. Якісь недоладні фрази. І так часто повторюється: "Ора", "Ора"! Що в тих вигуках чи схлипах - біль, благання, радість? Маячня! що тут скажеш? Навіщо було усе це записувати?
Серце моє тріпоче. Яке щастя що є прямий літак на Київ! Подумати тільки: за три години я знову буду на Майдані! Сила земного тяжіння змістилася в одну точку. Не можу усвідомити, але, безумовно, щось зворухобив у свідомості цей клаптик палаючої землі у центрі столиці...
"Душу й тіло ми положим" - надривно звучать у моїй зраненій голівоньці слова гімну. Це найдивніше - давно забуте, що жило в серцях тих небагатьох нині живих, що воювали за незалежність України, нині знову відродилось наче птаха фенікс. І знову звучить на барикадах. Кличе до бою, підносить дух. І всі ці молоді люди що приїхали з усіх куточків України вірять, навіть ті, хто не вірив, вірять десь у глибині душі, що все відтепер буде по-іншому, що все це було недаремно і це майданне об'єднання душ не мине ніколи. Ця правда і кров освятила все. І такі почуття принаймні в ці дні, не похитнути. Так і має бути, бо хто заплатив високу ціну, має отримати бодай який відчутний, хай і неосяжний розрахунок.
Немало літав літаками. Та це приземлення якесь особливе - рідна земля... Невже по-іншому відчуваєш її поливши своєю кров'ю?
За своє коротке перебування на Майдані не встиг (а може й не хотів), записатись у жодну сотню. Така у мене природа - бути самітником. Другу годину переходжу з однієї барикади на іншу, вдивляюсь в обличчя і... не впізнаю нікого. Напевне, приймають мене за зіваку-туриста. Раптом.
- Дарко! Ти живий? - вигукує радісно якийсь чолов'яга з жовтою хустинкою на шиї.
- Живий, як бачиш, - відповідаю зраділий, що бодай хтось мене тут упізнав, хоча згадати цього хлопця не можу.
- Я за тебе фест пережив! Не зумів тобі як слід перев'язати рану, зупинити кров. Волік тебе до Михайлівського собору, а сам молився: "Тільки б не вмер!" На наступний день тебе вже там не було. От я й подумав...
- Вибач, нічого не пам'ятаю. Навіть імені твого.
- Остап. Остап я. Ми ж з тобою з однієї вулиці - Костя Левицького. Тільки я на початку живу, а ти казав аж біля Погулянки. Забув? Воно й не дивно - пригрів тебе беркут тією арматурою немов перначем. Пішли до нас, у Львівську сотню! Хоча тобі спочатку, краще у Михайлівський. Там зараз приймають психотерапевти. Хоча згоди своєї не дав, Остап таки затягнув мене до Михайлівського.
***
Психотерапевт Сергій Пилипович був чоловіком поважного віку, а в своїй "алясці" вже й зовсім не скидався на лікаря. Він уважно прочитав висновок з історії хвороби, що його мені видали і ізраїльській клініці й запросив на розмову в ризницю - найтихіше у соборі місце . Перше, що запитав, чому в мене виникло бажання повернутись на Майдан, де мало не втратив життя. Здвигнув плечима.
- Захотів іще раз побачити... - насправді не міг чітко й "вензлувато", як кажуть наші друзі-поляки, відповісти на це запитання.
- Напевне рідні хвилюються. Вони ж знають, що ви отримали серйозне поранення. Та й вам після такої травми не завадить відпочинок, - роздумував уголос лікар.
- Звісно, хвилюються, розумом осягаю, а от серце... Якийсь я dead inside...
- Мертвий із середини - похитав Сергій Пилипович, чим викликав у мене неабияку повагу - люди старшого віку переважно не знають англійської...
- Таке відчуття виникло у вас після поранення? - висвердлював мене буравчиками своїх очей.
- Ні! - заперечив категорично. Це не пов'язано з пораненням.
- І як давно у вас це відчуття?
Я знову здвигнув плечима.
- Гаразд, - посміхнувся лікар, запитаю по-іншому - коли ви сформулювали оте своє: "dead inside..."
- Уже й не пригадаю. Десь почув, чи вичитав цю фразу, і збагнув що дуже добре вона співвідноситься зі мною... Взагалі ж для себе самого я суцільна загадка - можу домагатись зустрічі, опісля з доброго дива не піти на неї. Можу враз без жодних на те причин перервати дружні стосунки... Таке враження, що у мене хтось входить, і живе в мені. Це, щоправда, триває недовго. Але начудити встигає. Вичитав, що спірити називали це астральними проекціями. Такі ось загадки...
- Усі ми, усі ми загадки, - бурмоче лікар про щось роздумуючи.
- Сестричка в клініці де мене оперували, до речі, ваш майбутній колега, записала мою маячню коли лежав у комі. Я там повторював якесь ім'я, вона навіть подумала, що це моя дружина чи кохана, а я нікого й ніколи не знав з таким ім'ям. Усіх знайомих перебрав, близьких й цілком випадкових. Такі ось пироги.
- Друже, вам є де переночувати? - якось дуже несподівано запитав Сергій Пилипович.
- Майдан великий. Місце знайдеться - розтягнувся у посмішці, вперше відчувши себе часточкою того великого, майданного світу.
- Не відмовитесь, коли запрошу вас до себе? Я тут, неподалеку, живу.
Зорю на лікаря зі щирим здивуванням а й знаками запитання в очах.
- Дуже б хотів допомогти вам розібратись у тій вашій, як самі висловились "маячні". Гадаю, тут наші інтереси сходяться?..
- Звісно. Та чи зручно мені вас фатиґувати*?..
- Починає вилазити галичанин... Люблю цю вашу делікатність, а ще більше отой галицький сленг! Цим разом я вас ф а т и ґ у ю. Дуже вже ви цікавий пацієнт.
***
Дружина Сергія Пилиповича пригостила нас смачною вечерею і забравши із собою кавник із запашною, паруючою кавою ми врешті перебрались в його просторий кабінет. Роздивившись декілька книжок в бібліотеці довідався, що маю справу не з простим лікарем, а з професором, доктором психології - на книжкових полицях цілий ряд книг його авторства. Усівшись візаві у зручні крісла Сергій Пилипович почав неспішну розмову. Несхожою була вона на збирання лікарського анамнезу, радше невимушена, дружня гутірка.
- Не дуже лякайтесь своїх "астральних проекцій". Усе це самонавіювання. Ви творча натура, помисливий чоловік. Іноді мозок видає фантомні асоціації особливо, коли ви перебували у стресі чи комі.
- Я справді не знаю, хто така Ора, хоча зараз у мене дивне враження, що вона ніколи далеко не відходила з моїх думок. От тільки я не знаю хто це...
- Важко живеться вам, Дарію. Уся біда в тому, що самі не зможете віднайти тому причини. Людська душа зрідні калейдоскопу, що складається з мільйона малесеньких дзеркал в яких відобразились усі кольори веселки, в залежності від того, куди падає світло. Вона багатогранна в своїх можливостях, і потенціал її, по суті, не має меж. Одначе в середині цієї хитросплетеної дзеркальної павутини деяким дзеркальцям так і не судилося кинути свого промінчика - їм визначено наперед загинути в пітьмі ніким не поміченими. Це й є та загадкова "чорна скринька". Із тієї медсестри - Софійки буде добрий фахівець. Вам найбільше потрібно саме те, що вона вам нараяла - відкрити вашу "чорну скриньку".
- Гадаєте, це справді можливо? - скрадливо поцікавився я.
- Безумовно. Я тому й запросив вас до себе. Нікому іншому я б не радив, подорожі у підсвідомість, але у вас неординарний випадок "dead inside" - особливий й дуже небезпечний стан. Звісно від вас залежить: краще вам знати причину, чи назавжди відмовитись від тієї думки.
- Хочу знати! Хай там що! - вигукнув запально.
- Відчинити скриньку Пандори, означає вчинити дію з незворотними наслідками, яку не можна скасувати. Усе, що Бог чи Вища сила (не суть, як назвете), укрила від нас, нам же на користь... Якщо вам вистачить зваги самовільно відкрити...
- Вистачить! Якщо у чомусь і сумніваюсь, то лише в тому, що цю чорну скриньку вдасться відкрити, - відповів із тим же запалом.
- Тисячі років тому мудрі Веди, точно знали, що всі спогади записуються і зберігаються у нашому розумі. Розум – це така собі система, яка аналізує інформацію, що надходить від наших відчуттів. У момент смерті, коли прарабдга, простіше кажучи карма життя вже вичерпана, розум перестає отримувати інформацію від органів відчуттів нашого тіла. Відімкнення від них розуму, Веди й називають смертю. Ваше визначення: "мертвий із середини" саме й свідчить що ви не отримуєте нормальної інформації від органів відчуттів. Щось стало тому на заваді.
- Все це не так складно. До підсвідомості можна не тільки достукатися, з нею можна й поговорити. Все, що для цього від вас вимагається - терпіння, бажання і готовність дізнатися про себе всю правду, наскільки б неприємною вона не виявилась. Адже ви відправляєтеся на звалище свого розуму, куди роками скидали все те, про що хотіли забути і те, що вам було неприємно і причиняло біль.
- І усе, що ви кажете, таки зараз може відбутись? - голос мій дрижав, а який у мене зараз пульс й уявити навіть не міг. Від його шаленого темпу я ледь не задихався.
- Стовідсоткової певності, в нашій справі бути не може, - трохи збив мою внутрішню напругу професор, - чули коли-небудь про транс персональні переживання людини в особливих станах свідомості?
- Заперечливо мотнув головою. Сергій Пилипович розсміявся.
- Звісно, ви не чули, ви їх пережили! Психологи і психіатри хитрі бестії! Вони привчили нас до думки, що наша підсвідомість - таємниця за сімома печатками, до якої за життя людині ніколи не добратися, а раз так, то й не змінити. Але саме підсвідомість на 95 відсотків визначає наше життя, диктуючи нам наші звички, вчинки, комплекси і мотивацію. Так невже не маючи можливості впливати на неї, ми повинні залишатися покірними рабами своєї підсвідомості?
- Все що потрібно зробити на початку - визначити, яка з півкуль мозку є для вас головною. Ви правша, то домінантною є для вас ліва півкуля. Тепер тільки вата і пластир. Жодного інструментарію, жодний резекційних трепанацій черепа. Лишень заклеюємо око, професор наклав ватний тампон і притиснув його пластиром. Те, що вставив у вухо, на дотик нагадувала латексну гуму. Знову ватний тампон і пластир, - тепер навіть відблиск світла не проникне у ваше око, а вухо не сприйме навіть натяку на звук. Ви частково осліпли і оглухли. Тепер вкладайтесь на це тапчанчик. Тут вам має бути зручно. Прохолодна долоня професора лягла на моє чоло.
- А тепер ... Тепер починається найцікавіше. Я допоможу вам зануритись у транс. Ви раптом опинитесь сам на сам зі всіма своїми потаємними думками, бажаннями і комплексами. Можливо у ті хвилини відчуєте справжній жах, тут я можу перервати експеримент, і ми ніколи більше не повернемось до нього. Але якщо ви не дасте мені сигналу і переборете свій страх - між вашими свідомістю та підсвідомістю почнеться нормальна, а головне - конструктивна розмова.
То що, почали?
