Зморшку на переніссі неможливо контролювати. Її зводить судомно пам`ять про себе. Останніх прожитих десять років, з року в рік, називаю – молодість. Все здається – виросту. Доросту ще до висоти. Ще поки молодість. Ще встигнеш – сказати своє остаточне сильне слово. Речення. Роман. Скласти автобіографію, доточити фотоальбом. Тим часом – законспектую. Тим часом - …
Кожному своє, світ для всіх один, а проте – явище індивідуальне в житті. Світ з точки зору мого життя – ніяк не показати, ані режисерською задумкою, ані письменницьким хистом, ані композиторською точністю. Я отримую насолоду від життя лише тоді, коли спостерігаю його відокремлено від свого «Я» усвідомлення. Кілька нот десятирічної давності можуть сказати про тебе тобі більше, ніж би ти сам розповідав про себе.
Часом дивуєшся своїй пам’яті – вона може змусити тебе вийти з дому без ключів чи забути про вариво на плиті, а потім чітко за текстом згадаєш кожне слово, рядок з репівського речитативу, який слухав, як прозові вірші про життя, тих самих 10 років тому. І ти читаєш, читаєш собі той чи інший текст, цілими куплетами до кінця, бо пам’ятаєш, досконало відображуєш кожну деталь при правильно натиснутій клавіші на серці. Пройшов такий шлях, прожив стільки буднів, сплюндрував стільки можливостей, наламав дрів, народив сина, перестав пити чай з ложкою в чашці, невідь коли знищив погані звички, завів нові, розучився підійматися рано вранці, перевів нежить у ранг хронічного, здвигом насуплених брів у роздумуванні розроїв цілий яр над переніссям, щомісяця ретельно зафарбовуєш сивину… А тут – згадав такі ж незмінні рядки з улюблених колись пісень, поклав у вухо точну вібруючу ноту молодості, яка теж не перемінилась, і сам на часі заграв – збагнув, ким ти був, а ким став, які шпалери були на стінах, які були малюнки на килимі у вітальні, ще там… у рідному домі, і ти собі малим від бездіяння фантазував з них голови химер, які смішні мешти доводилось носити, позаяк не було ні грошей, ні моди… Ким мріяв стати, коли виростеш. Як собі трактував перше відчуття закоханості, як одразу іншою стала та весна, а як боляче було тієї осені… Як виблискувало на всі боки сонце поверх блакитного снігу, а ти збирався на останню алгебру, бо з англійської класуха відпустила… Як на 14 лютого захворіло пів класу разом з тобою… Як дізнався, що виграв олімпіаду і думав, що це лише тільки початок…
І нічого собі не розумієш – що ти відчуваєш до тих часів, чи можна взагалі щось відчувати до «часу»? Його немає. Скоріше, ти просто закоханий у виміри свого життя. За те, що вони були такими, що вигравірували з тебе – отакого. За те, що вони лише твої, ти більше нікому не годен їх показати, обставляти коментарями, ілюстраціями… Щось вміє боліти у тому занесеному вітрами років вимірі, який настільки ж недосяжний для тебе, як планета «?» з галактики «?», про яку ти можеш тільки теоретично здогадуватись. Той вимір – тобі сниться і надчуттєво доноситься нотою болю. Чомусь завжди – саме біль вгадується у тій луні з космосу минулого. Не радість, не печаль, не байдужість, не розпач, а саме – біль, у котрому тобі комфортно, бо він теж – особисто твій. Рідний. Ви з тим болем – однієї крові, з однієї клітини, яка повсякчас старіє. Добре, що ті видіння з минулого маряться не часто, а проте вони – єдиний тобі сигнал, що ти живий, будеш іще скількись-то жити, породжуючи нові виміри, які пізніше прийдуть до тебе у ноті, в ароматі викинутої років 15 тому пляшечки парфумів чи одежі випадкового перехожого, бо такий же запах мало перше кохання. І тебе пре від… Від… Ти навіть сам ні чорта не розумієш, що тебе пре, що тобі болить… Мабуть саме життя хоче тобі сказати – ти вакуоля, яка має свою цілісність, розмір пам’яті, допасоване лиш тобі неподільне наповнення.
Твій світ – це окремий випадок життя, а ти – просто вакуоля, наділена божественною суттю руху тільки вперед, з можливістю різної координації, що складає пізніше - твій вибір. І вимір у Всесвіті.
Мій світ – моя любов.
