…Відвезли Хоменка разом з кількома односельцями аж у сусідній район, за сорок з гаком верст від села. Соломида не голосила, рук не заламувала – скріпилася в душі, замкнулась. Загорнула в полотнину окраєць паляниці з трав’яної та макухової муки, кілька печених картоплин, грошенята всі, що мали. Провела до підводи. Відводила очі, щоб на прощання не помітив докору. «Чому він так вчинив? Ніколи ж нічого не приховував, радився, довіряв…» Поки збирався, ніби півжиття прожив її Гриць – ще вчора красивий, хоч і худорлявий від нестатків, але кремезний, сильний. А вже вмілий! Так трудився – чи вдома, чи в колгоспі… Якби ніч світла не забирала, так і не спав би… А то йшов з двору, голову в плечі увібрав, зсутулився, наче аж поменшав. Так і стоїть їй перед очима, жалю додає… А вона… Враз осунулась, ледве ноги волочить. Дівчатка майже всю роботу на себе перебрали. Притихли її щебетушки, зачаїлися, змарніли личка.
Дякує сердечно покійній тітці своїй Уляні. На травах добре зналась, людей лікувала та й її багато чому навчила. В лісі Соломида, мов у себе вдома – їстівні корінці, листочки, ягідки, гриби – навпомацки знайде! А в Гриця підглянула, як капкан, сільце, ятір ставити. Кмітлива була, один раз покажи – навіки запам’ятає. А як сутужно стало, дівчат навчила. Тим і живі досі… А в усій окрузі селяни пухнуть від голоду, мруть, як мухи…
Як там Гриша? Вже третій тиждень спливає… Посилала дівчат із жінками – з передачею. Сама нездужає, не подолає пішки такого шляху…А як же хвилювалась, відправляючи. Низенько платками позапинала – личка ховала, одягу поганенького понадягала, аби менше в око кидались. А вже Бога просила!..
Не пустили доньок до батька, як не просили. Передачі позабирали – та й віконце зачинили… Ледве дочекалась. Так потомилися, пташенята!.. А це ж знов гуртуються жінки через кілька днів у дорогу. Ще й захолодало не на жарт. Дощі через день. Осінь…
…Зібралась відвідати Онисима, сусіда. Стріла вранці біля криниці Кривенчиху. Плаче невтішно, зліг, каже, хазяїн мій, на Божій дорозі вже.
Згадала, що в макітрі на запічку залишилось кілька горіхових коржиків, Ївга непомітно для неї залишила. Пекли вчора в дорогу та в торбу для Гриші. Провела рано вранці донечок аж на вигін та так уже просила Ганну Трохимову, щоб стерегла та наглядала. Хоч би ж яку вісточку принесли…
Вигребла коржики в кишеню, причинила двері, не замикала, підставила під них віника – знак, що нікого немає вдома. Так здавна повелося в селі… Пішла навпростки, через обніжок, щоб менше грязі місити.
Лежав, випроставшись, руки на грудях, повіки прикриті – наче мрець.
– Як ти, Ониську! – тихо озвалась, ледве стримуючи сльози.
Стрепенувся, відвернув голову, сказав хрипло:
– Помираю... Прости мені, якщо зможеш…
– Бог простить, і я прощаю, – відповіла, як годиться. – За що прощати? Жили ж по-сусідськи душа в душу, роботою підсобляли, у празник пісень співали. А пам’ятаєш, ще й сватами бути збирались…– тугий клубок підкотився під горло, здавив, не дав договорити. Двох синів мали Кривенки, та як забрали з іншими хлоп’ятами в город, у ФЗО якесь, так і не чути нічого, ніби вкрали. Поклала руку на виснажені жовті пальці сусіда. Холодні! Турботливо прикрила рядном. Мовчки виклала на ослін нехитрий гостинець і пішла, пригнічена побаченим.
І цього разу нічого втішного не принесли жінки. Такі лихі конвоїри! Одне тільки й знають: «Не положено!». Знову торби забрали, обіцяли передати...
…Пройшло два важких довгих місяці. Підступала зима. Соломида сиділа коло вікна, замислившись, дивилася на голий ліс-годувальник. Ось-ось замете-завіє всі стежки-дороги, замерзне й річка… Як виживати будуть?..
Невтішні думки сполохало шурхотіння в сінях, загуркотіло перекинуте відро. «Це не дівчата!» – стривожилась, пішла до дверей.
Охкаючи, до хати ввалився забрьоханий, зарослий, вкрай виснажений чоловік.
– Що ви хо… – і раптом – очі, ЙОГО очі… – Грицю?.. Грицю!!! Це ти?..
Припала до грудей, заголосила. Вивільнився, не озвався, посунув до полу, ліг скраєчку, скрутившись калачиком, не роззуваючись… «Хіба це мій Гриць?» – не йняла віри.
– Що трапилось? Чи втік? – припала.
– Відпустили, – простогнав. – Розібрались… Виправдали… – затих, а далі так жалібно: – А ти хоч би огірочка солоного передала…
– Та я ж… – почала, було, і з жахом осіклась. Лежав, закривши очі, обхвативши руками нутро – і така невимовна мука читалася в скоцюрбленій постаті!
– Голодував дуже… – тихо хрипів. – Бач, розібрались… Повірили… Навіть гроші віддали… Купив ковбаси… на всі… Двісті грамів… Ішов і їв… Добре підкріпивсь… думаю… тепер дійду… До Заріччя дійшов… Живіт ухватило… Ліг край дороги… Підвода підібрала… Покійників везли… Добився таки… Дома… Тепер все добре…
Помер Григорій на світанку… Староста поміг похоронити. Розповів, що перед смертю прикликав його до себе Онисим Кривенко, каявся, що то він зерно до сусіда в город закопав. Плакав і благав, наполягав, щоб дав слово, що доб’ється звільнення Хоменка… Звільнили…
…Важка туга серце точить… Через рану сила стікає… «Що ми з тобою бачили? Я з пуп’янка сиротою…З семи літ в наймах… Ти тринадцятий у батька був… Чи доходила черга в неньки хоч по голівці погладити?.. Забери до себе, благаю… Стомилась, Грицю!..»
Розвиднилось. Сопуть під боком доньки. «Єдине наше щастя. Вберегти маю. Треба вставати. Треба жити за двох…»
Вона житиме!
11. 2013.
