Тоді не було бідувань війни,
І поля сарана не жерла,
Та й люди, здається, не мали вини...
За віщо ж вони померли?!
Г. Прокопенко
– Відчиняй!!!
Соломида рвучко підхопилась і сіла. Серце калатало, як навіжене, холодний піт рясно вкрив чоло. Прислухалася. Тиша. Тільки старенькі ходики неритмічно відривали з її життя хвилину за хвилиною… «Знову цей сон» – зітхнула…
Ледь-ледь сіріло. По всіх кутках згущувалися чорні химери, наче злидні злазилися в свої схрони, аби день перекоротати …
Лягла, з силою зімкнула повіки. Та через мить безнадійно відкрила очі, втупилася в стелю. Сьогодні вже не заснути…
Поряд спокійно посопували дві її надії, дві дівоньки, донечки-погодки чотирнадцяти й п’ятнадцяти років. «Люд в селі голодом змучений, а її дівчата, як мальви мальовані – білолиці та рум’яні. Від чого наливаються, самій невтямки… Маруся чорнява, бідова, більше в її рід, а Ївга – чистий Гриць, руса, очі, як озера, тиха, ніжна. А роботящі обидві, як вогонь… Хай сплять, доки спиться. Що їх чекає?.. Бачила ж, як хтиво їв очима то одну, то другу отой начальник, а вдома, мабуть, дружина, діти… Скроні зовсім сиві, а туди ж…» – змахнула вологу зі щоки і поринула в тривожні спогади...
– Відчиняй!!! – вдосвіта хтось голосно загрюкав у надпільне* вікно. Посхоплювалися, від несподіванки не могли отямитись. Зайшли троє: оперуповноважений – похмурий чоловік середнього зросту років п’ятдесяти, в потертій шкірянці і такому ж кашкеті, молоде безвусе хлоп’я в будьонівці і Лаврін Баклан – сільський староста. Все село знало, що означали ці ранні відвідини… Соломида занепокоєно глянула на Грицька. Німе запитання кричало в тому погляді. Чоловік дивився спокійно, урівноважено.
– Хоменко Григорій Степанович? – холодно запитав, не привітавшись, головний, заглянувши в блокнот. Після ствердної відповіді щось підкреслив, послинивши хімічний олівець. – Зерно є? – наче батогом стьобнув.
– Все, що мав, здав, товаришу уповноважений. – впевнено відповів господар і
перевів докірливий погляд на старосту. «Чого припхались? Адже знаєш , як бідуємо. Вигребли ж до нитки. Квасолю пахали – податок доконували, кролів дівчата ціле літечко порали – все в державу...»
Баклан сховав свої очі під насуплені брови і нервово м’яв руками кашкета.
– Зараз перевіримо, – багатозначно мовив чекіст, оглянувши вбогі стіни і надовго затримавшись здивованим і ласим поглядом на дівчатах. Ті збентежено поопускали голівки та міцніше притислись одна до одної.
– Приступайте! – гаркнув.
Доладне та чепурне Хоменкове господарство за лічені хвилини перевернулося догори дриґом. Стояли вдвох, як у воду опущені...Свердлили голову запитання: «Клуня пуста, хлів порожній. Чим зимувати? Що в них ще шукати?.. Лиска їхня в колгоспі з голоду конає…Підійдеш – такими очима дивиться, душу навиворіт вивертає… Принесе, бува, Грицько крадькома під полою туго скручений оберемочок сіна та нишком у ясла вкине…»
Переривши все подвір’я, пішли на город. На місці колишнього розкішного саду, як примара, стояла одинока стара антонівка, обезголовлена блискавкою. Порубав господар сад. Так податками придавили, кожне деревце обіклали! От і порубали люди дерева. В селі яблучка дитині серед літа не знайдеш…
Довго шурхали довгими залізними штирями непрохані гості. Вже й закінчували, стомлені і розчаровані… Аж раптом біля самого обніжка солдатик зупинився, різко відкинув штир, схватився за лопату. Баклан і собі нехотя потягнув заступа. Соломида обімліла, похитнулась.
– На корінь наткнувся, – шепнув Грицько заспокійливо, притримав за плечі.
Всі напружено прикипіли поглядами до працюючих.
...Огидні слизькі гади поповзли по спині в Хоменчихи, як чоловіки, силкуючись та хекаючи, діставали з ями великий лантух з пшеницею…
– Це не моє! – здивововано обурився Грицько.
Уповноважений, присівши навпочіпки, поклавши блокнот на коліно, щось довго і зосереджено занотовував.
– Мішок не мій, кажу, повірте! Я й гадки не маю, як він тут опинився! – вже з відчаєм у голосі доказував господар.
– Розберемось. Збирайся! – скомандував, задоволено потираючи руки, головний...
